Ремесла, промисли, міста Лівобережної України XVII-XVIIIст

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет ім. М.Коцюбинського

Інститут історії етнології і права

Кафедра Історії  України

 

 

 

 

 

 

 

 

ІНДЗ на тему: «Ремесла, промисли, міста Лівобережної України XVII-XVIIIст.»

 

 

 

 

 

Виконав:                                                                                                                       Студент групи 1-ВІП                                                                                                                                  Баланюк В.А.

 

 

 

 

Вінниця 2013

 

ЗМІСТ:

 

ВСТУП

 

1. Відхідництво – початкова форма промислового освоєння краю.

 

2. Соляні промисли. Зародження гірничодобувної та металургійної промисловості.

 

3. Інші види промислової діяльності населення.

 

4. Міста Лівобережної України  на рубежі XVII-XVIIIст.

 

ВИСНОВКИ:

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Степова Україна - важливий промислово-аграрний регіон нашої держави. Завдяки своєму розташуванню цей  регіон здавна належав до числа залюднених. Однак від початку I тисячоліття до н.е. до середини       II тисячоліття н.е. він став ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен і степових кочівників. Серед них останніми були монголо-татари. Після їх спустошень за причорноморськими степами на тривалий час закріпилася назва «Дике поле». Проблема його освоєння в наступний період не була предметом спеціальних наукових досліджень.

Необхідність її вивчення у нинішніх умовах диктується не тільки потребами науково-пізнавального, але й політичного характеру. Відсутність науково виважених висновків із зазначеної проблеми стала причиною появи в останні роки різного ґатунку низькопробних публікацій, особливо на шпальтах періодичних антиукраїнських видань регіону, в яких применшується роль українського етносу в його освоєнні, натомість всіляко виправдовується колонізаторська політика царату в Північному Причорномор'ї. У деяких з них з метою прискорення його "європеїзації" пропонується навіть замість вживаної у минулому назви Новоросія застосовувати назву Нова Європа. Спростувати ці вигадки можна лише неупередженими дослідженнями ходу освоєння краю в XVI-XVIII ст.     тобто  на початковому етапі формування його поліетнічного складу населення та освоєння ним природних багатств регіону.

Нині на цій території розмістилися Луганська та Донецька області, південна частина Харківської, Дніпропетровська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, північно-західні райони Херсонської та північно-східні райони Запорізької областей.

Окремі відомості про умови та хід   освоєння території можна знайти і в узагальнюючих працях з історії України, а також сусідніх держав. Оскільки автори спеціальних досліджень здебільшого торкалися лише XVIII ст. або окремих районів Степової України, зроблена спроба простежити хід заселення та господарського освоєння краю, починаючи з кінця ХV й до кінця XVIII ст., в період, коли край, так би мовити, з «Дикого поля» перетворився в обжитий регіон з яскраво визначеними перспективами його подальшого розвитку в майбутньому.

 

 

 

 

 

 

1.Відхідництво – початкова форма промислового освоєння краю.

 

Крім  землі, що складала для тогочасного суспільства основне багатство, як татарське, так і слов’янське населення користувалося й іншими характерними для даного регіону природними ресурсами. Серед них чи не найважливішим і найнеобхіднішим була сіль, що осідала за літо в Сиваші, численних  кримських солончаках   і   лиманах рік  Північного Причорномор'я та Приазов’я.

Оскільки основна частина соляних озер знаходилась на підконтрольній Кримському ханству території, то населення Криму користувалося нею безкоштовно,  а  приїжджі (українські чумаки та московські купці) повинні були  сплачувати  відповідні суми грошей та проїзне мито. Необхідно відмітити, що вільний  продаж  кримської  солі  проводився тільки в мирний час. У періоди воєнних конфліктів поїздка за сіллю до Криму та до причорноморських  лиманів  ставала  фактично  неможливою,  що  змушувало як запорожців,  так і населення сусідніх районів Росії вести пошуки солі в місцях, що перебували в межах сфери впливу Запорозької Січі. Населення Запорожжя   найчастіше користувалося сіллю, що відкладалася в соляних озерах на Бердянській косі. Приїжджали сюди за сіллю і купці зі Слобожанщини  та  південно-західних  повітів  Московської  держави. Оскільки для мешканців зазначених вище регіонів поїздки за сіллю до підконтрольних кримським ханам солончаків були не тільки далекими, але й небезпечними,  тому вони з кінця XVI ст. стали все частіше займатися виваркою солі на Торських соляних озерах, де, на думку деяких краєзнавців, сіль випарювали  значно раніше.  Писемні  джерела засвідчують, що наприкінці XVI – на початку XVIІ ст. межиріччя Сіверського Дінця й Тору (нині Казенного Торця) стають центром відхідництва не тільки для мешканців Лівобережної  України, але й південно-західних повітів Росії.

Тут можна було не тільки наварити з ропи озер у привезених з собою казанах солі, але й добути пушного звіра, набрати меду диких бджіл та наловити  риби.

Про  це  переконливо свідчать показання в Розряді рильчанина А.Васильєва.  У  травні  1622 р. А. Васильєв  повідомляв,  що в 1619 р. він покинув  м. Рильськ  і  прибув до Бєлгорода. В цьому ж році разом з бєлгородцем  О.Меденовим  відправилися на Донець "для варіння солі, полювання  та  збору меду". Дорогою на них напали татари і взяли його в полон. З полону йому вдалося втекти і повернутися до Бєлгорода. Тут він перезимував, а навесні 1620 р. з  тим же  Маденовим  знову  відправився  на Тор. На цей раз сіль вони не варили. Маденов, "добувши звіра", повернувся до Бєлгорода, а він  залишився на Дінці. До 12 липня  перебував  у  Святогірьському  монастирі.  Потім, очевидно, з чумаками, що приїжджали на Тор за сіллю, подався до м. Голтви, звідтіля -до Києва. Зиму провів у Печерському монастирі,  а  навесні знову повернувся  на Тор.

З цієї розповіді напрошуються такі висновки:

1) відхідники певних регіонів займалися промисловою діяльністю переважно в одному й тому ж місці;

2) у  межиріччі Сіверського Дінця й Тору в першій половині XVII ст. займалися відхідництвом не тільки вихідці з Лівобережної України (Полтавщини, Київщини), але й південних повітів Росії, особливо сусідньої Бєлгородщини;

3) як перші, так і другі добували тут хутрового звіра, ловили рибу, виварювали  з  ропи  соляних  озер сіль;

4) на  зиму вони поверталися додому  або прямували до тих міст, де можна було збути  добутий  на промислах товар;

5) у  розширенні степового відхідництва були заінтересовані не тільки жителі  порубіжних   районів,  але  й  місцева  адміністрація.

У документах зазначається, що частина "промисловців", тобто відхідників, залишалася на зиму на уходах оберігати реманент. Влаштовувалися  вони  у  безпечних  місцях  на  островах, маючи при собі навіть  гармати, захоплені у турків і татар. При цьому кількість людей у таких  зимівниках  сягала  інколи декількох десятків чоловік. Цей факт можна розглядати як доказ того, що уходи поступово закріплялися за певними артілями і могли перерости в постійне, в тому числі й укріплене, поселення, якщо для  цього були відповідні  умови  та необхідність.

У  найбільшій  мірі  мешканці  сусідніх  районів  України та Росії займалися в степах полюванням на хутрових звірів, у місцевих  ріках і морях виловлювали рибу,  в  солончаках і лиманах добували сіль. Переважно відхідники  вибирали  найбільш  придатні для даного промислу місця й займалися ним протягом сезону. Ці місця вони називали уходами. Заготовивши шкури  хутрових  звірів, мед диких бджіл, рибу, сіль, "промисловці" поверталися до своїх домівок ("на область") або везли свій товар до великих міст, де збували  його, обмінювали  на  потрібні їм  речі. Найбільш  придатні для даного промислу місця вони намагалися закріпити за собою чи промисловими  артілями, котрі створювалися  на час занять відповідним промислом. Межиріччя Сіверського Дінця й Тору було основним районом для відхідників із Слобожанщини й порубіжних   повітів  Росії. З  розповіді Васильєва  випливає, що за сіллю на Тор приїжджали й чумаки з Полтавщини та інших районів Лівобережної України.

Через те в періоди загострення стосунків з Кримом на Запорожжі, Лівобережній Українi переважно не  вистачало  солі.  Це стимулювало пошуки та розробку нових соляних джерел. Найближчими до Лівобережної України  та  південних  повітів  Московської держави були Торські соляні озера. В  літературі наявні різні погляди щодо перших  кроків  виварки солі з ропи  Торських  соляних озер. Зокрема А. Скальковський, якому належить перша наукова  розвідка про  Торські  та Бахмутські  соляні промисли, вважав, що  розпочали   їх експлуатувати з другої половині XVII ст.

На противагу  йому автори "Полного географического описания нашего отечества" допускали, що соледобування на Торських озерах велося ще в домонгольський час. Дослідники історії Слобідської України зародження соляних  промислів  при Торських озерах відносять на кінець XVI ст. Нині дехто вважає, що сіль  випарювали  тут  ще з часів бронзи.

Численні факти свідчать, що до середини XVII ст. Торські соляні озера експлуатувалися переважно мешканцями Лівобережної та Слобідської України, прикордонних повітів  Росії  "наїздом". Влітку  вони  приїжджали  на Тор, привозячи з собою чани ("котли") для виварки солі й дрова, котрі здебільшого  заготовляли  по  дорозі в Маяцькому лісі. Біля озер влаштовувалися "табором", щоб попередити ненацькі напади татар. Сіль вони  варили переважно влітку,  у  вільний  від  польових  робіт  час,  протягом 2-3 тижнів. Наваривши потрібну кількість солі, поверталися додому.

З  середини XVII ст. частина солеварів, скоріш  за  все  їх  робітних людей, залишалися на  промислах  на  зиму  з  метою охорони солеварного інвентаря та  збудованих  при  промислах  куренів.

Таким чином, наприкінці XVI – в першій половині XVII ст. за сіллю на Торські озера приїжджали не лише мешканці Лівобережної України, але й південних  повітів  Росії. Щоб уберегтися від ненацьких нападів татар, вони направлялися туди численними групами, а біля озер влаштовували із возів "табір"  та  зводили різні укріплення. П. Котельников пропонував побудувати на Торі (при соляних озерах) острог і утримувати в ньому військову "залогу".

Характерною особливістю відхідництва було те, що воно охоплювало все нові і  нові території, просуваючись все далі в глибину степів, і втягувало у свою орбіту все більшу кількість людей. В кінцевому підсумку це сприяло поступовому переходові від відхідництва до осілості.

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Соляні промисли. Зародження гірничодобувної та металургійної промисловості.

 

Відхідницька діяльність населення порубіжних районів України та Росії в межиріччі Сіверського Дінця та Тору, зокрема сезонна виварка солі з ропи Торських соляних озер, створила відповідні передумови для постійного видобутку солі в цьому регіоні Степової України. Переростанню сезонної виварки солі у постійну сприяло інтенсивне заселення Слобідської України у другій половині XVII ст., зростання чисельності населення південних повітів Росії та тривалі напружені стосунки з Кримом, звідки здебільшого надходила на Лівобережну Україну самосадкова сіль.

Після зведення на правому боці Дінця Маяцького острогу в березні 1664 р. бєлгородському воєводі Г. Ромодановському було направлено царське розпорядження завести на Торі соляні варниці та варити сіль "на государя". Для їх обладнання пропонувалось доставити з Єльця 100 котлів. У цих котлах влітку та восени 1664 р. виварили 5558 пудів солі, з яких 5158 селяни Чугуївської волості доставили до Бєлгорода.

Складений у 1665 р. С. Тітовим опис Торських соляних промислів дозволяє відтворити їх стан на середину 60-х рр. Згідно з описом в 1664 р. біля Торських озер побудували три казенних варниці, що мали вигляд куренів.

Разом з казенними були описані й варниці приїжджих солеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова, Землянська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянська, Богацького, Боровська, Олешенки, Полтави, Кузьмінська, Зеньківська, Грунська. Отаман приїжджих солеварів І. Ольховський розповідав С. Тітову, що з Лівобережної України та порубіжних міст Росії на Торські озера за сіллю протягом року приїжджають до 10 тис. чумаків і варять сіль скільки хто зможе тижнів по два-три.

На підставі цього опису можна стверджувати, що казною добувалася незначна кількість солі, в той час як приїжджими солеварами (при умові завантаження на двоволовий віз до 60 пудів солі) за сезон виварювалося до 600 тис. пудів солі. Найманим робітникам хазяї варниць здебільшого платили натурою – по два пуди солі за тиждень.

Передача казні Бахмутських соляних промислів і їх розорення, зруйнування самого Бахмута царськими військами влітку 1708 р. не тільки спричинилися до розширення Торських соляних промислів, але й заведення соляних заводів у маєтках ізюмського полковника  Ф.Шидловського, поблизу с. Співаківки (нині с. Заводи Ізюмського району Харківської області). У 1709 р. тут виварювали сіль на 10 сковородах. Після конфіскації у Шидловського його маєтків у 1718-1726 рр. тут розвивалося казенне солеваріння, навіть перевели сюди частину солеварів з Тора.