Ремесла, промисли, міста Лівобережної України XVII-XVIIIст

Відходи від "палення" горілки використовувалися для відгодівлі худоби, перш за все свиней. Горища гуралень переважно використовували для виготовлення копченостей з відгодованих на відходах гуральні тварин. Це дає можливість стверджувати, що в деяких господарствах під кінець XVIII ст. були наявні цілі комплекси по переробці сільськогосподарської продукції (млини, гуральні, в яких одночасно й виготовляли різні копченості, крупорушки, рідше пивоварні).

Отже, серед різних видів промислів у другій половині XVII - XVIII ст. на півдні України найбільшого поширення набуло рибальство. Наприкінці XVIII ст. на узбережжі Азовського моря, на берегах Дніпра й Бугу знаходилося чимало рибних заводів, на яких проводилася переробка риби й виготовлялися різні види рибної продукції. Реалізувалася вона не тільки на місці, але й доставлялася в різні райони України та за її межі.

У процесі освоєння регіону зменшувалася роль мисливства, оскільки кількість диких звірів скорочувалася. Досить поширене на перших порах бортництво поступово трансформувалось у пасічництво, яким займалися як селяни, так і міщани. З кінця XVII ст. все більшого поширення набувають дрібні підприємства по переробці сільськогосподарської продукції, перш за все млини, а з XVIII ст. - гуральні. У межах Катеринославського намісництва наприкінці XVIII ст. нараховувалося близько 3000 водяних, вітряних і земляних млинів, 113 гуралень. Деякі з цих підприємств складали справжні господарські комплекси по переробці сільськогосподарської продукції і виготовленню різних виробів. Все це свідчить про поступову трансформацію деяких промислів у дрібне товарне виробництво.

Значно менше подають джерела відомостей про розвиток ремесла, зокрема в селах. Лише на підставі поодиноких повідомлень можна дійти висновку, що й у цій сфері промислової  діяльності, особливо протягом XVIII ст. мали місце значні зрушення.

У містах зросла чисельність ремісників різних спеціальностей, виникли їх цехові організації. Все це дає підстави стверджувати, що протягом XVI-XVIII ст. ряд характерних для регіону промислів переросли в дрібне товарне виробництво, котре забезпечувало своєю продукцією не тільки потреби місцевого населення, але й частково загальноукраїнський та міжнародний ринок. Подальший розвиток сільського господарства створював необхідну базу для формування в краї підприємств переробної промисловості, майстерень по виготовленню різних виробів широкого вжитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Міста Лівобережної України  на рубежі XVII-XVIIIст.

 

Серед отриманої інформації з різних дишел про більш ранні міста, то в них  особлива увага звернена на міста, що виникли наприкінці XVI -XVII ст. і стали своєрідними форпостами народної та урядової колонізації півдня України. Серед них такі функції відігравали в першу чергу запорозькі Січі, які майже протягом двох століть служили головними опорними пунктами колонізаційного руху української людності у Степовій Україні. Ці укріплення будувалися в основному із збереженням прийомів та принципів містобудування давньоруських часів, з урахуванням особливостей місцевості та поєднання земляного валу з дерев'яним частоколом.

Дещо інші принципи містобудування були використані при побудові за вказівкою польського уряду французьким інженером Гійомом де Бопланом Кодацької фортеці Кодак. Її гарнізон повинен був стояти не тільки на перешкоді проникнення татарських орд на Україну, але й взяти під свій контроль дії запорожців та не допускати масового переходу українського селянства та міщан на Запорожжя, що особливо стало проявлятися в 20-30-х рр. XVII ст. у зв'язку з посиленням феодального та національного гніту.

Отаман І. Сулима, повертаючись з козаками із походу на Азов, захопив її і перебив дощенту весь гарнізон (до 200 солдат) під командуванням полковника Маріона.

Активне заселення на рубежі XVI-XVII ст. дніпровського лівобережжя, від Сули до Самари, сприяло появі на цій території таких міст, як Кременчук, Орлик, Переволочна. Вони мали великий вплив на освоєння краю, перш за все захищали наявні в цих місцях переправи через Дніпро, які зв'язували не тільки обидва боки Дніпра, але й Степову Україну з країнами Центральної, Південної та Західної Європи, з Москвою.

На XVII ст. як зазначалось, припадає спорудження міст по р. Орелі (Китайгорода, Царичанки, Маячки, Нехворощі). В описі Азовської губернії 1782 р. зазначається, що Царичанка була споруджена в 1604 р. на правому березі р. Орелі, за 30 верст від Дніпра на підвищеному місці, між річками Царичанкою і Прядівкою. Нехвороща вперше згадується в люстрації 1615-1616 р.

У середині 70-х рр.. XVII ст. у ці містечка переселилися вихідці з Поділля, які змушені були покинути насиджені землі під натиском турецьких військ і в зв'язку з передачею Кам’янець-Подільська й   прилеглих до нього територій за Журавнівським договором Османській імперії.

Завдяки виявленим "строєльним книгам" можна скласти більш чітку картину про стан міст межиріччя Дніпра й Сіверського Дінця, які зводилися в другій половині XVII ст. за вказівкою царського уряду. До їх числа перш за все належить згадане вище містечко Маяки (нині с. Маяки Слов'янського району Донецької області ). В краєзнавчій літературі, завдяки твердженням   К. Щелкова, прийнято вважати, що його історія розпочинається з 1644 р.

Однак воєводські відписки т а “чолобитні” архімандритів Святогірського монастиря дозволяють стверджувати, що перше укріплене містечко на правому боці Сіверського Дінця (Маяки) з наказу царського уряду було зведене лише влітку 1663р. Цей висновок підтверджується             і "строєльною книгою" м. Маяки, складеною у 1666 р. В ній говориться: "Місто Маяки зведене за указом великого государя близько Торських озер на р. Дінці.

Аналогічним за забудовою було й містечко Соляне (Тор – нині Слов’янськ Донецької області), зведене за розпорядженням царського     уряду при Торських соляних промислах у 1676 р. Влітку 1696 р. після пожежі, під час якої згоріли не лише стіни Соляного, а й піщалі, що на них знаходилися, острог був відновлений на тій же старій основі. Тільки замість двох проїзних веж залишилася одна.

Дещо іншим за характером забудови було третє серед споруджених   у межиріччі Тору й Сіверського Дінця містечок, яке нині носить присвоєну йому на початку XVIII ст. назву Райгородок (Слов'янський район Донецької області). Збудоване воно влітку 1684 р.       за вказівкою московських співправителів Петра  та Івана для запобігання нападів кримських татар на Торські соляні промисли, Святогірський монастир та інші прикордонні міста, на Торській засічній лінії.

Серед збудованих наприкінці XVII ст. міст-фортець у межиріччі Сіверського Дінця й Тору найбільш укріплене було м. Ізюм, яке стало адміністративним центром побудованої в 1679-1681рр. на лівому березі Дінця - правому березі Осколу Ізюмської лінії, а з 1685 р. і центром Ізюмського слобідського полку. Місто було споруджене на правому боці Дінця, напроти старого дерев'яного укріплення при Ізюмській переправі, відомій з давніх часів. Наприкінці XVI ст. в цих місцях діяли козацькі загони. В порівнянні з Ізюмом карликом виглядав Бахмутський острог. Час його спорудження і на сьогодні через амбітність представників місцевої влади продовжує залишатися предметом зайвих дискусій.

Згідно з підписаними І. Мазепою Коломацькими статтями українські козаки під керівництвом самого гетьмана та російські війська під командою окольничого і севського воєводи Л. Неплюєва влітку 1688 р. заклали             на правому березі Самари, поруч із Старим Самарчиком, нову земляну фортецю. Її будівництво було завершене наприкінці серпня, напередодні свята Пресвятої Богородиці, у зв'язку з чим місто стали називати Новим Богородицьким містечком або просто Богородицьком. Друге містечко при Самарі було споруджене через рік за розпорядженням В. Голіцина і отримало назву Сергіївськ, або Вільний, оскільки розташовувалося при Вільному Броді. На сьогодні не встановлено конкретно часу заснування запорожцями на узбережжі Азовського моря, справа   від гирла р.Кальміус, на місці генуезько-венеціанського поселення Адомахи невеликого острогу Домахи, яку часто сприймають як центр Кальміуської паланки у XVIII ст.

Таким чином, на XVII ст. припадає виникнення значної частини укріплених містечок у степовій частині України, основні функції яких полягали в захисті місцевого населення від нападів кочівників. Більшість     з них була зведена місцевим населенням - запорожцями та козаками Лівобережної і Слобідської України. Лише в межиріччі Дніпра й Сіверського Дінця Маяки, Тор, Райгородок, Новобогородицьк і Сергіївськ зводилися за вказівкою царського уряду.

Подальша розбудова й зміцнення міст на схід від Дніпра великою мірою були пов'язані з підготовкою Росії до війни з Туреччиною в 1735-1739 рр. В 1731-1735 рр. в ході спорудження Української лінії на правому березі Орелі, крім наявних Китайгорода, Царичанки, Маячки, Нехворощі, були побудовані починаючи від Дніпра Борисоглібська, Лівенська, Ряська і Федорівська фортеці; Берестової - Козловська, Белівська, Св. Анни, Орловська та Св. Парасковії, а на лівому березі - Береки - Єфремівська, Олексіївська, Михайлівська, Слобідська, Тамбовська й Св. Петра фортеці. Переважно всередині кожної фортеці знаходилися казарма, склади для зберігання зброї та провіанту, лазарет і колодязь. Це свідчить про те, що фортеці мали чисто військово-оборонне призначення, яке вони зберегли     до середини 80-х рр. XVIII ст.

З поверненням у 1732 р. Росії території Задніпров'я царський уряд намагався прискорити її заселення та зміцнити тут свої позиції. Однак війна з Туреччиною 1735-1739 рр. не сприяла цим намірам. Через загрозу можливого нападу орд кримського хана довелося частину населення перевести на Лівобережну Україну. В роки війни в пониззі Дніпра на місці майбутнього  м. Херсона російські війська збудували Олександрівський шанець і верф на о. Хортиці.

Після війни, коли ці території згідно з Белградським договором відійшли до Росії, вздовж кордону з Польщею почали будувати нові укріплення та зміцнювати старі. В ході цих робіт основна увага була зосереджена на зміцненні укріплень Орлика, Архангельська, Новомиргорода, Цибульова, Крюкова та Крилова. Напроти останнього, на правому березі      р.Тясмин, стали селитися старообрядці, які заснували нове поселення Новогеоргіївськ.

Наступний етап у зведенні оборонних споруд на півдні припав на час війни з Туреччиною в  1768-1774рр. Серед запроектованих на Дніпровській лінії 7 фортець особлива роль відводилася Олександрівській (нині                     м. Запоріжжя), на лівому березі Дніпра, при р. Московці, та Петрівській на узбережжі Азовського моря, на лівому березі Берди (нині с. Новопетрівка). Розташовані на важливих шляхах (перша - на Чумацькому, друга - Азовсько-Кримському), вони незабаром, особливо перша, переросли у важливі адміністративно-господарські   осередки   регіону.  Створення Азовської губернії після ліквідації Нової Січі поставило питання про її адміністративний центр, який тимчасово розмістили в Белівській фортеці. На початку 1783 р. було прийнято рішення про створення на базі Азовської та Новоросійської губерній Катеринославського намісництва, що й визначило долю Катеринослава І. Катеринослав ІІ (Дніпропетровськ) згідно з указом імператриці 1784 р. розпочали зводити на правому березі Дніпра   на базі Старого та Нового Кодаків, де на перших порах і розмістилась адміністрація губернії.

У 1780 р. на правому березі р. Вовчої було засновано м. Павлоград, яке стало центром однойменного повіту Азовської губернії.

У 1784р. статус повітового центру цього ж намісництва одержало й містечко Нехвороща, яке з того часу стало називатись Олексополем. Однак через 10 років в Олексополі як повітовому центрі розчарувались і перенесли його до м. Царичанки, назвавши її Олексополем ІІ.

З отриманої інформації можна зробити наступні висновки:

1) деякі міста виникли на базі більш ранніх   поселень, інколи й декількох (наприклад, Катеринослав – нині Дніпропетровськ), і їх історію треба розглядати з часу заснування цих поселень і зимівників;

2) закріплення  за містами орної та вигідної землі засвідчує про аграрний характер більшості міст регіону;

3) ріст чисельності купців, ремісників, міщан дозволяє стверджувати, що з середини XVIII ст. в регіоні намітилися значні зрушення в переростанні міст з військово-адміністративних осередків у адміністративно-господарські;

4) важливий вплив на розвиток міст мало їх розташування на зручних шляхах сполучення, які здавна пролягали через південь України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Збудована за дніпровськими порогами Січ з другої половини XVI ст. стала не тільки центром низового козацтва, але й форпостом народної колонізації причорноморських степів. Після невдач у Визвольній війні й повернення польських феодалів на Волинь, Поділля й Правобережну Україну міграційні процеси в Україні посилились. Розпочався масовий перехід української людності на Лівобережжя і в степову зону.

Завдяки цьому активно освоювалося межиріччя Дніпра і Дону. Це дозволило царському урядові приступити до реалізації висунутих ще в      40-х рр. XVII ст. планів побудови в цьому районі укріплених поселень-форпостів російської урядової колонізації у східній частині запорозьких вольностей, що ще більше активізувало освоєння степової частини лівобережжя Дніпра.

Велику роль в освоєнні природних ресурсів відіграли Торські і Бахмутські соляні промисли, що забезпечували не тільки Слобожанщину й частково Лівобережну Україну, але й південно-західні повіти Росії сіллю. З їх роботою тісно пов’язані пошуки кам’яного вугілля, залізних руд, що поклало початок розвитку вугледобувної та металургійної промисловості нинішнього Донбасу.

Найбільш поширеним товаром, що доставлявся з Причорномор’я на ринки України та сусідніх держав, була риба і продукти з неї.