Ремесла, промисли, міста Лівобережної України XVII-XVIIIст

Розвиток соляних промислів на Торі та Бахмуті, особливо казенного солеваріння, ставив гостро питання робочої сили, оскільки місцеве населення було нечисленне. На перших порах солеварами та їх помічниками виступали мешканці м. Тора, яким ця робота зараховувалася в "державне тягло". Солеваріння в Торі та Бахмуті все більше залучало до промислової діяльності місцеве населення, в тому числі й сільське, яке доставляло на промисли перш за все дрова, вугілля, дьоготь та інші необхідні для нормальної роботи промислів матеріали.

Наприкінці травня 1709 р. Петро I, проїжджаючи з Таганрога під Полтаву,   зупинився у Бахмуті. Після ознайомлення з містечком і соляними промислами розпорядився відновити виварку солі та розорене каральними військами містечко.

Велика кількість порожніх сковорід у Торі, очевидно, була зумовлена зростанням татарської загрози у зв'язку з перенесенням російсько-турецьких кордонів і поганим станом Торської фортеці.

Тому за вказівками Соляної контори в 1718-1720 рр. керуючий промислами Семен Чирков і ландрат Київської губернії Микита Вепрейський зробили аналізи соляної ропи у різних місцях Подонців'я й запропонували перенести соляні промисли з Тора на лівий берег Дінця, до с. Співаківки. Для забезпечення промислів паливом проводилися спроби використати кам'яне вугілля. Однак вони не дали бажаних результатів, тому що печі варниць і сама технологія не були пристосовані до використання кам'яного вугілля. Оскільки місцеві ліси були майже винищені, то доводилося дрова доставляти з віддалених районів. Зрозуміло, що це підвищувало у XVIII ст. ціни на сіль.

Варто підкреслити, що труднощі з доставкою дров на промисли більше позначилися на Бахмутських заводах, поблизу яких не було   лісових масивів. У зв’язку з тим на початку XVIII ст. їх керівництво було зобов'язане розводити ліси для забезпечення нормальної роботи заводів. З другого десятиріччя на промислах декілька разів робилися спроби замінити дрова кам'яним вугіллям, однак до кінця століття через непристосованість печей вони не дали бажаних результатів.

Оцінюючи в цілому неритмічну роботу Бахмутських і Торських соляних промислів, необхідно визнати, що вони відіграли важливу роль у забезпеченні населення Слобідської та Лівобережної України і південних повітів Росії сіллю, особливо в ті роки, коли доставка кримської самосадкової солі в ці райони припинялася.

У той же час необхідно зауважити, що функціонування майже протягом двох століть Торських і Бахмутських соляних промислів завдало великих збитків лісовим масивам регіону. З другого боку, пошуки можливостей заміни дров на кам'яне вугілля, перебудова промислів, особливо в середині XVIII ст., дали поштовх до проведення в регіоні геологорозвідувальних робіт і створювали передумови для зародження гірничодобувної та металургійної промисловості на території нинішнього Донбасу.

Крім соляних промислів Середнього Подонців'я, в багатьох місцях півдня добувалася самосадкова сіль. Найчастіше в джерелах зустрічаються повідомлення про доставку на Україну солі з Бердянської коси та Гаджибейського лиману.

Отже, протягом XVII-XVIII ст. соляні промисли півдня України забезпечували сіллю не тільки місцеві потреби, але й більшу частину населення України та південно-західних районів Росії. До того ж вони великою мірою сприяли поширенню на Україні чумацтва не тільки як одного з досить поширених видів занять, але й своєрідної форми накопичення первісного капіталу. Розвиток соляних промислів на Торі й Бахмуті, зокрема їх перебудова в середині XVIII ст. та спроби використати для виварки солі замість дров кам'яне вугілля, створювали передумови для зародження гірничодобувної та металургійної промисловості.

Геологопошукові роботи, що на початку XVIII ст. розгорнулися            в Росії, охопили й південно-східну частину України. Створена за розпорядженням Петра I спеціальна група рудознавців на чолі з                   В. Лодигіним  ще в 1703 р. розпочала пошуки корисних копалин на цій території. Варто підкреслити, що, крім Приказу рудних справ, пошуковими роботами на Донецькому кряжі займалися й інші заклади, в тому числі, як зазначалося, адміністрація соляних промислів та місцеві купці.

У 1709 р. з Приазов'я повідомили про знахідки тут срібної руди. Розбіжність висновків серед членів експедиції вселяла сподівання на відкриття тут корисних копалин, через що пошуки продовжувалися в наступні роки.

Численні повідомлення про наявність корисних копалин на півдні спонукали Петра I поставити перед Берг-колегією завдання організації в 1723 р. великої експедиції з метою обстеження Дніпра та його приток. Робота експедиції проходила в складних умовах, все ж таки було визнано наявність різних корисних копалин на території сучасного Донбасу. Але до числа перспективних віднесли лише Бахмутське родовище кам'яного вугілля.

Після смерті Петра I пошукові роботи з боку казни на півдні Росії були припинені. Розвідку корисних копалин вели здебільшого купці та місцеві промисловці.

У 1746 р. знову постало питання про використання вугілля для виварки солі. Так, до кінця існування Бахмутських і Торських соляних заводів, не дивлячись на неодноразові спроби застосувати кам'яне вугілля для виварки солі, досягти цього через недосконалу конструкцію печей не вдалося.

Користувалися ним лише в кузнях, а місцеві мешканці – для власних потреб. Таким чином, до кінця XVIII ст. розвідані на території Степової України запаси кам'яного вугілля, залізних руд фактично не освоювалися. Зумовлювалось це не тільки порівняно низькою заселеністю краю, але й технічною відсталістю Росії.

Тільки наприкінці XVIII ст. у зв'язку з подальшим розвитком її економіки, інтенсивним заселенням Причорномор'я, будівництвом міст і Чорноморського флоту, зростає попит на продукцію гірничодобувної та металургійної промисловості, що й підштовхнуло уряд до закладення в 1795 р. Луганського чавуноливарного заводу та казенних шахт на території сучасного м. Лисичанська.

Отже, протягом XVI-XVIII ст. соляний промисел займав одне з провідних місць серед інших видів промислової діяльності як відхідників, так  і   місцевих жителів. Сіль добували не тільки в приморських солончаках і лиманах, але й з ропи підземних джерел, перш за все в Торі та Бахмуті. Торські та Бахмутські соляні промисли фактично забезпечували повністю сіллю Слобідську і Лівобережну Україну та південні повіти Росії під час конфліктів з Кримом, коли затруднювалася доставка дешевої самосадкової солі з причорноморських солончаків та лиманів. Їх розвиток у XVIII ст. сприяв проведенню геолого-пошукових робіт на території сучасного Донбасу й створенню передумов розвитку гірничо-добувної та металургійної промисловості.

Вільний доступ до самосадкової дешевої солі після приєднання Криму до Росії спричинився до закриття казенних соляних заводів у Бахмуті й Торі в 1782 р. Однак місцеві мешканці, очевидно, продовжували   виварювати сіль для своїх потреб. Цей висновок підтверджує не тільки розпорядження уряду Павла І про відновлення роботи промислів у 1798 р. але й наявність численних дрібних приватних солеварних підприємств на початку XIX ст.

3. Інші  види промислової діяльності населення.

Одним з найбільш поширених і масових видів промислової діяльності як запорожців, так і інших груп населення, в тому числі й торських солеварів, у другій половині XVII -XVIII ст. було рибальство. Рибальством, особливо у XVIII ст. займалися в різні пори року, колективно й індивідуально, використовуючи різні способи вилову риби.

У XVIII ст. на Дніпрі, Бузі, на узбережжях Азовського та Чорного морів у різних місцях згадуються рибні заводи, які працювали цілий рік. Для перебування там хазяїв і наймитів узимку будувалися хати, землянки, а влітку переважно вони жили в куренях.

Для охорони промислів кіш у цих місцях утримував спеціальні пости, як і при соляних промислах. Переважно їх очолювали полковники. Так, при Гарді, згідно з описом 1774 р.  для рибальського промислу утримувалася команда до 500 чол.

Очевидно, головним завданням команд, що відряджалися кошем на рибний промисел, було не тільки оберігання промислів від можливих нападів татар, але й забезпечення безперебійної роботи підпорядкованих їм рибних заводів.

Їхні рибні заводи згадуються на узбережжі Азовського моря від Берди до Єйської затоки. Є всі підстави вважати, що на східному узбережжі завели вони свої промисли під час перебування у складі Кримського ханства, тобто під час Олешківської Січі.

У 60-х рр. XVIII ст. на північному узбережжі Азовського моря нараховувалося понад 40 рибних заводів. В Азовському морі виловлювали білугу, осетра, севрюгу, стерлядь, шипа, сома, коропа, щуку, судака, ляща, чехоню, оселедця, тараню, камбалу та іншу дрібнішу рибу; в Дніпрі - переважно коропа, ляща, судака, щуку, виризуба, тараню, чехоню, чорнуху, окуня, бичків та ін. Значно  менше  - осетрів,  білуги,  чечуги, пістрюги, сомів. У допливах Дніпра, озерах і ставках - здебільшого карасів і линів.

Варто підкреслити, що наприкінці XVIII ст. вилов риби в ставках значно збільшився, оскільки з розвитком млинарства зросла кількість ставків. За даними опису Катеринославського намісництва 1795 р. із 122 сіл Бахмутського повіту у 86 (70,4%) знаходилися ставки, а в деяких їх було по два і більше. В них розводили щук, окунів, сомів, коропів, линів, плотву та інші види риб.

У переважній більшості рибні заводи в другій половині XVIII ст. перебували в руках компаньонів (по 3-4 чол.), котрих на Запорожжі називали "односумами". На літній сезон вони наймали 15-20 чол. бурлак, яких називали "тафою". Ці з ранньої весни й до пізньої осені працювали на промислах. Чимало з них залишалися на заводах і зимувати. Приходили вони сюди з різних регіонів України, в тому числі й Галичини.

Крім неводів, на рибних заводах згадуються "каюки" (човни), шаплики та інший необхідний інвентар.

Виловлена риба частково продавалася свіжою місцевим мешканцям і приїжджим чумакам, а решта перероблялася. З осетрових добували ікру.

Всі зайняті на промислах робітні люди працювали переважно за оплату "з половини", тобто одна половина доставалася хазяїну промислів, друга - найманим робітникам. Більш вигідною для найманих робітників є грошова  оплата,  котра практикувалася порівняно менше в рибальських артілях. Взагалі взаємостосунки між власниками сапетних заводів і їх наймитами слід  розглядати  як  прояв зародження нових форм експлуатації чужої праці.

До кінця XVIII ст. певне місце серед поширених на півдні України промислів належало ще й мисливству, хоча в ході заселення й господарського освоєння краю його питома вага поступово зменшувалася.  Опис Азовської губернії 1782 р. перераховує в лісах і степах такі види диких тварин: ведмедів, вовкiв, шакалів, кiз, свиней, зайців, лисиць, барсукiв, кроликiв, ховрах, суркiв, хом'якiв, кротiв, горностаїв.

Укладачі  опису 1774 р. підкреслювали, що серед запорожців чимало тих, хто промишляє полюванням на диких звірів, ставлячи в багатьох місцях капкани на лисиць, вовків і зайців; інші з рушницями і собаками полюють на диких звірів та птахів; зрідка з рушниць убивають диких коней, сайгаків і диких кіз, а на свиней та кабанів полюють рідко.

Оскільки найбільшу заінтересованість у мислівців викликали шкури лисиць, тому на Запорожжі мисливців часто називали "лисичниками". Мисливська діяльність лисичників у середині XVIII ст. поширювалася на степові річки: Білозерку, Молочну, Грузьку, Каратиш, Кальміус, Янчур та ін. Добуті на полюванні шкури віддавалися спеціалісту по їх обробці - "гарбарю", а після їх вичинки розподілялися між членами ватаги.

Продукція мисливства не тільки використовувалася на місці для пошиття одягу, головних уборів, але й служила предметом торгівлі, сплати мита на заставах і січовій скарбниці, дарувалася різного рангу гостям Війська Запорозького, посилалася до царського двору та різним вельможам у Петербурзі, які погоджувалися відстоювати інтереси запорожців у столиці. Нерідко із столиці на Січ надходили спеціальні замовлення на дичину і птахів. В джерелах наявні відомості про велику кількість різноманітних птахів, що водилися як по берегах рік і лиманів (гусей, качок  та ін.), так і в степах (орлів, дрохв, фазанів, стрепетів, куріпок, перепілок та ін.).

Досить поширеним було в Степовій Україні, особливо в другій половині XVII - XVIII ст. бджільництво. Ним займалося як сільське, так і міське населення.

Мед місцеві мешканці не тільки вживали в їжу, з нього виготовляли напої, збували його приїжджим купцям. З воску виготовляли свічки для монастирів, церков і власних потреб.

Поступове заселення та освоєння краю сприяло подальшому розподілу праці, розвиткові сільського та міського ремесла.

Найчастіше в джерелах згадуються гончарі, ткачі та кушніри. Оброблені овечі шкури використовувалися для пошиття кожухів, причому шили їх різними способами. З вовни виготовляли сукно.

Розвиток сільського господарства Степової України створював передумови для формування переробної промисловості. Особливого поширення набуло млинарство. На річках будувались млини, в тому числі й човнові. У місцях, де не можна було влаштувати водяні млини, будували вітряки, а в деяких селах згадуються й земляні млини, що приводилися в рух кіньми або волами.

Поруч з млинарством наприкінці XVIII ст. на півдні все більшого поширення набирало гуральництво. Гільденштедт зазначав, що деякі з гуралень були збудовані настільки досконало, що заслуговували всякого "наслідування".