Роль «Історії Русів» у розвитку українознавчих студій

 

 

 

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

 

                                                                                           

 

                                                                                                      Кафедра етнології

 

 

 

Реферат

на тему:

«Роль «Історії Русів» у  розвитку українознавчих студій».

 

 

 

 

 

 

 

 

виконала:

студентка III курсу

історичного факультету

групи Іст -35

Дзюба Х. І.

 

 

 

Львів-2012

Зміст

 

Вступ

 

Розділ I. Виявлення та введення  «Історії Русів» у суспільний ужиток

Розділ II. Час написання  та авторство «Історії Русів»

Розділ III. Публікація «Історії Русів» та її видавець Осип  Бодянський

Розділ IV. Зміст та основні ідеї твору

 

Висновки

 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

       До особливих  пам’яток історико-культурної спадщини  українського народу належить «Історія Русів», яка відрізняється від попередніх політичних праць тим, що поєднує традиційні національні мотиви – гордість за Україну-Гетьманщину, наголошення прав і привілеїв українського шляхетства, станів – із новими гуманітарними та етнокультурними парадигмами під впливом Просвітництва та революційного руху Європи. Твір побудовано на ідеї фундаментальних принципів правди й справедливості, де головна мета – подати історію України в освітленні державно-національної ідеології, а також допомогти пробудженню національної думки в Україні. Тому, актуальність дослідження цієї праці в контексті розвитку українознавчих студій кінця XVIII – першої половини XIX ст. з урахуванням особливостей культурної, політичної ситуації в Україні є надзвичайно важливою.

       Враховуючи, що «Енеїда» І. Котляревського вже розбудила українців емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову, то «Історія Русів» дала підстави до національного пробудження в освітніх сферах суспільства за допомогою історіософського трактату, що мав форму політичного памфлету і гостро нагадував українським інтелектуалам, які вже починали губити національне обличчя, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння, щоб спинити черговий масовий відплив культурної сили з України в культуру чужу, яка узурпувала ім’я, державні традиції та історію народу. Недивно, що в цей період особливо гостро постає проблема культурної ідентифікації української національної еліти, а також асиміляції, певного урівноправнення її панівної верхівки (через надання чинів і дворянства) відповідно до норм Російської імперії.

       Мета дослідження –  висвітлення культурного виміру «Історії Русів», її ролі у формуванні українознавчих студій в Україні цього періоду.

      Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких проблемних завдань:

• з’ясувати історію виявлення та введення  «Історії Русів» у суспільний ужиток до офіційної публікації;
• розглянути суперечності в історіографії щодо часу написання та авторства «Історії Русів»;
• дослідити процес публікації «Історії Русів» та роль в ньому Осипа Бодянського;
• окреслити зміст та основні ідеї твору.

      Теоретичню основою реферату є наукові праці про «Історію Русів», а також праці вітчизняних та зарубіжних вчених-істориків, літературознавців, етнографів та українознавців XIX ст.: О. Бодянського, М. Драгоманова, О. Лазаревського, М. Максимовича, Срезневського; дослідників XX – початку XXI ст.: О. Апанович, М. Возняка, Л. Горенко, М. Чепи, М. Грушевського, Д. Дорошенка, С. Єфремова, М. Зерова, М. Кашуби, І. Лисяка-Рудницького, О. Оглобліна, О. Мішукова, Н. Полонської-Василенко, П. Кононенка, В. Шевчука, М. Яценка та інших. У цих працях досліджено актуальні питання щодо авторства «Історії Русів», поширення та зберігання рукописних списків (копій) у середовищі українського шляхетства та дворянсько-поміщицьких осередків Наддніпрянської України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I. Виявлення та введення «Історії Русів» у суспільний ужиток

       Шлях  «Історії Русів» до свого читача був непростим, позначеним заборонами, замовчуванням, а нині, що особливо прикро, - просто неувагою, лінивим непомічанням. І до сьогодні «Історія Русів» оповита густою сіткою таємниць. Перша з них, якщо послуговуватися міркуваннями Валерія Шевчука, це сам факт виявлення пам'ятки та введення її в суспільний ужиток.

       За свідченням  М. Ханенка, рукопис уперше  було знайдено близько 1828 року  в бібліотеці містечка Гринева  Стародубського повіту Чернігівської  губернії , що належало небозі  Олександра Безбородька Клеопатрі  Лобановій-Ростовській. Знайшли  твір члени стародубського суду  Лайкевич та Гамалія — описувачі  бібліотеки. Вони показали його  родичеві О. Безбородька, губерніальному маршалкові С. Шираєві, і той наказав зробити копію для себе. Рукопис, як спадщина, перейшов разом із бібліотекою до князя Голіцина, а з копій С. Ширая зроблено ще декілька: для Д. Бантиш-Каменського і для            С. Бодянського . З цих копій «Історія Русів» ніби й поширилася, а доля автографа залишилася невідомою. Історія, здавалося б, ясна: з неї випливає, що рукопис, який перейшов до князя Голіцина і був автографом, таємницю якого певна група людей чи родичів автора воліли не розкривати. Однак є кілька обставин, які дозволяють сумніватися, що в м. Гриневі було знайдено саме автограф. Річ у тім, що один із списків «Історії Русів» потрапив у Львів, і цей список написаний на папері з водяним знаком 1817 року. Точна назва списку: «История малороссийская. Сочиненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским в ... годе, переписана в 1818 году»¹. Потрапив рукопис до Галичини так: наддніпрянець Яків Пугач подарував цю копію в 1872 р.             В. Ганкевичу, той — О. Партицькому, відомому галицькому історику, останній — К. Заклинському, також ученому, а брат останнього Роман передав рукописа в 1890 році до бібліотеки товариства «Просвіта»². Факт надзвичайно цікавий, він безсумнівно свідчить про те, що «Історія Русів» мала поширення і переписувалася до її відкриття в 1828 році принаймні за десять років. Інший рукопис відсуває цю дату ще далі. Друга копія твору дісталася до Національного музею у Львові з Вільно через Івана Луцкевича під заголовком «История Руссов, или Малой России» — цей список написано на папері з водяним знаком 1814 року. Бібліотека колишнього «Императорского общества истории и древностей российских» при Московському університеті мала копію з 1824 року, звалася вона «История Руссов, или Малой России». Збереглася також звістка, що в 1853 році український письменник та вчений Олександр Кониський у дідича Іскри на Золотонощині бачив копію «Історії Русів» на папері з водяним знаком 1809 року ³.

       Цих фактів цілком досить, щоб довести: «Історія Русів» копіювалася вже у другому десятилітті XIX століття, отже, рукопис, знайдений у м. Гриневі, міг зовсім не бути автографом; копіювався він і в 30-х роках, але тільки факт відкриття рукопису 1828 року надав йому значення сенсації, спричинивши до моди на цей твір. Другий висновок: коли гринівський список не був автографом, то й усі гіпотези навколо нього, що постали потім, безпідставні, тобто можемо тільки припускати, що він писався рукою автора. Цікаво відзначити ще й те, що до 1828 року «Історія Русів», очевидно, поширювалася в позанаукових колах, принаймні до 1822 року, — про це свідчить факт, що вона не була відома Д. Бантиш-Каменському при першому виданні його «Історії Малоросії», зате в другому виданні 1830 року (цензурний дозвіл цього видання позначено 1829 роком) вказується як на одне із джерел, тобто Д. Бантиш-Каменському «Історія Русів» стала відома тільки після відкриття в Гриневі.       І справді, саме після цього відкриття фіксується велике поширення твору серед публіки, численні переписи його почали ширитися принаймні після 1828 року. М. Максимович свідчить, що в 30-му році «Історія Русів» була вже в ходу, в численних списках», а А. Майков у «Журналі Министерства народного просвещения» (№ 5, 1893) вказав, що сам М. Максимович вперше покористувався фактами «Історії Русів» у статті з приводу «Полтави»               О. Пушкіна, надрукованій в «Атенеї» в 1829 році. На гадку А. Майкова, з «Історією Русів» О. Пушкіна познайомив саме М. Максимович. Уривки з «Історії Русів» з'являються в «Запорожской старине» І. Срезневського в 1834 році: тут уміщено з «Історії Русів» «Повість Кониського про хід смерті Наливайка», «Повість Кониського про хід Брестського собору», «Сказання про гетьмана Гулака»⁴.

       Загалом «Історія Русів» у цей час вплинула на багатьох письменників.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II. Час написання та авторство «Історії Русів»

       Час  написання «Історії Русів» є  нерозгаданою до сьогодні загадкою, зясуванню якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо крайні межі її написання, — від 1769 року (останньої дати зазначеної в роботі) до початку 20-х років XIX ст., коли з’явились перші письмові свідчення про її існування. У всякому разі, Й. Бодянський 1846 р. видав її вже як історичну пам’ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду імперської цензури.

       Однак,  якщо аналізувати проблему часу  появи враховуючи процеси творення  імперської ідеології в Росії,  пов’язані з діяльністю створеної  указом Катерини II 4 грудня 1783 р. «Комісії для складення записок про древню історію, переважно Росії», що повинна була заново створити давню історію Московської держави як російської, можна припустити, що «Історія Русів» не є своєрідною «українською відповіддю на імперський історіософський виклик» і написана саме в цей історичний період, можливо, що й на замовлення таємних українських патріотів, в тому числі й з близького оточення імператриці.

        Імперія  в усьому намагалася наздогнати  європейські країни. Для майбутнього імперії потрібно було «славне минуле», притому пов’язане не з діяльністю роду Чингізидів та їх московських васалів, а з європейською традицією. Найлегше «знайти» його можна було в упокореного й, здавалось, вже цілком безсловесного «молодшого брата». Заперечити цю спробу й подібні переконання й мала написана анонімним автором «Історія Русів».

       Василь Горленко, у свою чергу вважав, що «Історію Русів» написано між 1822 і 1828 роками, хоч вище подані факти про поширення твору в другому десятилітті XIX століття перекреслюють цей здогад — це, зрештою, крайня межа, до якої відсувають написання твору дослідники. Друга крайня межа — 1769 рік, дата береться з самого тексту «Історії Русів», бо твір закінчувався так: «На початку 1769 року призначено військам військовий похід і відкрилася справжня з турками війна, котра як закінчиться, Бог відає»⁵. Але цю дату дослідники вважають облудною, вжитою з конспіративною метою, щоб сховати автора. Зокрема, заперечив її А. Єршов , він вказав, що в творі цитується праця Д. Вагнера, надрукована в 1775 році; безсумнівно, користувався автор «Коротким літописом Малої Росії», який видав В. Рубан у 1777 році. На сторінці 257 йдеться про знищення «Румянцевського опису» — це могло статися в час глухівської пожежі 1784 року, інша частина опису була знищена в 1776 — 1778 роках. Згадується в «Історії Русів» Тмутараканський камінь, а його знайдено в 1792 році. На сторінці 252 автор пише, що царювання Катерини Другої «довготривало продовжувалося» — так могла писати людина в кінці 80-х — на початку 90-х років XVIII століття. Згадується в «Історії Русів» акт секуляризації монастирів — це сталося 1786 року. В двох місцях автор ужив слово «революція» — це могло статися після Французької революції 1789 — 1794 років, так само слово «патріот»⁶. Ці дані відносять написання «Історії Русів» до 90-х років XVIII століття, що найвірогідніше, хоч деякі дослідники кладуть цю дату на початок XIX століття. Визначити цю дату конче важливо, бо, по-перше, дослідникам треба знати, якого часу сама пам'ятка, по-друге, погляди якої групи суспільства вона відбивала, а по-третє, — це має кардинальне значення при розшуках автора. Коли твір написано у XVIII столітті, то відпадає гіпотеза В. Горленка про авторство В. Полетики чи інших дослідників, які твердили, що Г. Полетика почав, а В. Полетика твір закінчив; а коли прийняти дату 1769 рік, то від авторства треба відкинути і О. Безбородька, якому було тоді 22 роки.

       Надзвичайно важливим є питання, що стосується зясування авторства твору. Авторство Георгія Кониського, українського освітнього та культурного й церковного діяча, поета було поставлено на найдавніших, хоч і не на всіх, списках «Історії Русів»; чи це зробив сам автор для конспірації, чи переписувальники, можемо тільки здогадуватися. Зрештою, про те, що книга не належить перу Г. Кониського, скоро переконалися всі історики, особливо коли познайомилися з його справжніми творами. В передмові до «Історії Русів», до речі, тільки й сказано, що історію Кониський передав своєму учневі Григорієві Полетиці, велася вона начебто як літопис при кафедральному Могилівському монастирі вправними людьми. В. Горленко бачить у цих словах, і небезпідставно, звичайну містифікацію, за якою хоче заховатися автор.            В. Шевчук вважає, що це писала людина, яка, навчалась у Київській академії, бо тут не тільки містифіковано джерела літопису, але й дотримано одну із вимог до історіографії, власне, риторичного мистецтва, як це викладалось у Київській академії, тобто автор мав обов'язково шукати для свого твору підкріплення авторитетів.

       Отже, загалом текст «Історії Русів» не дає ніяких підстав вважати               Г. Кониського автором, він тільки передав Г. Полетиці готовий твір. До речі, це саме фіксується в передмові до «Короткого літопису», виданого В. Рубаном, але, ясна річ, не «Історію Русів» він передавав Г. Полетиці, а тільки «Короткий літопис», який, в свою чергу, став одним із джерел «Історії Русів», що доведено вченими безсумнівно. Через це можемо гадати, що авторство Г. Кониського було поставлено у заголовку не автором, а таки переписувальниками. Заперечив цілком авторство Г. Кониського вже М. Максимович (стаття «Про козаків придніпровських»)⁷. Врезультаті, питання про авторство Г. Кониського було досить швидко закрите, й наука це прийняла.

       Складніше питання з Г. Полетикою, бо той справді працював над якоюсь історією України, про що свідчить лист Н. Кондоїді до Григорія Полетики. Але Г. Полетика не закінчив роботи, як про це свідчив його син, а тільки її накреслив. Василь Горленко вважає, що «Історію Русів» написав таки син Григорія — Василь Полетика, що видно з його листування із А. Чепою, бо той таки збирав факти з української історії і написав чи збирався писати власну історію. Зрештою, в архіві та паперах обох Полетик не знайдено жодної написаної чи початої історії, хіба рукописи записок на історичні теми. А. Яковлів докладно проаналізував суспільні та історичні погляди Г. Полетики та автора «Історії Русів» і переконливо довів, що ці погляди не були ідентичні, а ще докладніше це показав М. Возняк у монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика»⁸. Зрештою, суспільні та історичні погляди В. Полетики були ідентичні до батькових, тобто різнилися від поглядів автора «Історії Русів», що також переконливо довів у своїх працях А. Яковлів. Можемо стверджувати, що гіпотеза про спільне написання твору батьком та сином Полетиками не має під собою достатніх підстав.

        Виникає чи не найсерйозніша гіпотеза: про авторство Олександра Безбородька. Вперше думку про це висловив М. Слабченко⁹, подавши такі аргументи: рукописа знайдено в маєтку Безбородька, автор «Історії Русів» дослівно переписував із «Короткого літопису», виданого В. Рубаном у 1777 році і дописаного О. Безбородьком. Останній листувався з О. Кониським і брав участь у війні 1769 року з турками. Цю гіпотезу підтримав професор                 П. Клепацький . На доказ авторства О. Безбородька він подав листа того до батька від 1 серпня 1776 року з Петербурга, в якому син просить батька прислати матеріали до історії України та «історії малоросійські літописні». «Ці книги тим потрібніші, — пише він, — бо знаходяться люди, які хочуть видати історію малоросійську і надрукувати переклад Статута». Через рік В. Рубан надрукував «Короткого літописа», в передмові до якого написав, що «записки сі короткі літописні з 1506 по 1734 рік... дістав я від преосвященного Георгія, єпископа могилівського», а доповнені вони були по 1776 рік «нинішнім київським паном полковником, який перебуває при його імператорській величності для прийняття чолобить Олександром Андрійовичем Безбородьком, мужем у знанні вітчизняної історії відомим і здатним, до дієписань достатньо уталаненим»¹⁰. Виходить що документи О. Безбородько просив для цієї роботи — це була, зрештою, перша праця його як історика. О. Безбородько збирався продовжувати свою історичну працю, притому хотів її видати, тобто мав би зважати на офіційну тодішню опінію, а «Історія Русів» аж зовсім не мала на меті стати підцензурним виданням, недаремно її автор так пильно ховав своє ім'я. Тобто прямих вказівок на те, що О. Безбородько написав саме «Історію Русів». Є, однак, опосередковані докази щодо авторства О. Безбородька, які зібрав А. Яковлів і які підтримав М. Возняк. Перше: автор, безсумнівно, використовував «Короткого літописа», виданого В. Рубаном, та доповнення        О. Безбородька — ці запозичення численні, і їх вимітили дослідники¹¹. Літопис, виданий В. Рубаном, також кінчався 1769 роком і то тому, що О. Безбородько, автор заключної його частини, вважав, що подальша історія України «належить до загальної російської історії», — постулат «загальної російської історії» вживає і автор «Історії Русів». А. Яковлів проаналізував мову О. Безбородька й автора «Історії Русів» і засвідчив їхню тотожність. Є цілий ряд непрямих доказів на користь цієї гіпотези: автор описує в Молдавії ті міста, в яких побував О. Безбородько, добре знає діяльність Канцелярії міністерського правління на Україні, саме воно судило батька О. Безбородька, він настроєний супроти Теплова, як і О. Безбородько; останній був прихильником правління на Україні П. Румянцева, більше того, В. Рубан присвятив свою книжку                П. Румянцеву, прихильником цього правителя України був і автор «Історії Русів», але не безсумнівним (негативне ставлення до проведення «Румянцевського опису»); епізод із поміщиком м. Горська Городненського повіту, який є в «Історії Русів», на думку М. Возняка, велить шукати автора на Чернігівщині, що й справедливо, а О. Безбородько був таки з Чернігівщини. Був він близький із В. Капністом, що наближає його до патріотичного гуртка другої половини XVIII століття («Новгород-Сіверський осередок»), прихильно поставився до проекту В. Капніста про відновлення українського війська, але не безсумнівно, бо був проти відновлення гетьманства. Все це, так би мовити, позитивні аргументи, слабкість їхня принаймні та, що все сказане може стосуватися й до іншої якоїсь особи, не тільки О. Безбородька, а, приміром, до А. Худорби. Не треба забувати, що О. Безбородько, хоч і виявляв український патріотизм, був високим сановником Російської держави (канцлер), тобто належав не до того прошарку освіченого українського громадянства, яке чинило опір насиллю над Україною, а до того, котрі під умови російського деспотизму приладжувалися і зберігали свій патріотизм у лояльних рамках, навіть спричинилися укріпленню того-таки самодержавства на Україні.