Роль «Історії Русів» у розвитку українознавчих студій

       Після  виходу «Історії Русів» у світ на О. Бодянського почали чинити напади.У рецензії на збірку літописів М. Білозерського¹⁹ М. Максимович написав, що «Історія Русів», «як народна історична дума», повна животрепетного мистецького захоплення і сторожкого, вірного розуміння істоти подій та значення осіб, а в багатьох випадках вона залишається і єдиним джерелом історичного знання». В інших статтях М. Максимович вказав на численні неправильні й бездоказні дані «Історії Русів» («Перші часи Київського богоявленського братства», «Історичні листи про козаків запорозьких»).

       Критично  виступив з аналізом «Історії  Русів» С. Соловйов у статті  «Нарис історії Малоросії до  підкорення її цареві Олексію  Михайловичу»²⁰, тут вказано багато історичних похибок «Історії Русів». У 1849 році з'явилася стаття Клеванова (в «Московитянині») «Про «Історію Русів» Георгія Кониського», в якій автор поглибив критику твору як історичного джерела, зробивши висновок, що він «ніяким чином не може бути джерелом для історика України, його автор дав твору занадто полемічний характер і тому допустив багато помилок. Критично почав ставитися до «Історії Русів» П. Куліш, який раніше так захоплювався нею. В листі до М. Погодіна 1846 року він писав: «Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори»²¹, — і пропонував до друку літопис Самовидця, вважаючи, що той був би найкращим поясненням «Історії Русів». Далі свій критицизм            П. Куліш поглибив в епілозі до «Чорної Ради», в якім говорить, що стара література послуговувалася тільки «Історією Русів», але тепер наступив момент історичного розроблення» і що новий погляд на історію козацької України почав проявлятися в друкованих і рукописних творах», тобто визначив кінець романтичної історіографії і початок «здорових понять про історичні явища на Україні.

       Найбільш негативно й суб'єктивно поставився до «Історії Русів» цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: її писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздразненість,      Г. Карпов проводить історичну критику фактів, уміщених в «Історії Русів», цілком забуваючи своє ж визначення, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися, — зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критика Г. Карпова вживає ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в «Історії Русів», тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, «Історію Русів» «найзлостивішим політичним пасквілем».

       Згодом часткові виправлення «Історії Русів» зустрічаються в творах          М. Костомарова, О. Лазаревськога, В. Антоновича. Дав аналіз твору і                В. Іконников, який до очевидних вигадок «Історії Русів» відносить дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневського, про смерть К. Косинського, відмітив суперечливі дані про Наливайка, в оповіданні про Тараса Трясила, Павлюка, Перев'язку тощо. Неточності є і в оповіданні про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в списку козацьких полків, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного і так далі.

       Оригінал  «Історії Русів, або Малой Росії» до нині не дійшов. Відомі декілька списків твору, що зберігалися в Національному музеї у Львові (список 1814 р.), у бібліотеці «Императорского общества истории и древностей российских» при Московському університеті (копія 1824 р.). Один із списків (з водяним знаком 1817 року) потрапив у Львів під назвою «История малороссийская. Сочиненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским, переписана в 1818 году». Його Яків Пугач подарував в 1872 році   В. Ганкевичу, а той – О. Парницькому, відомому галицькому історику,останній – К. Заклинському, а брат останнього Роман передав рукопис в 1890 році до бібліотеки товариства «Просвіта»²². в оригіналі твір друкували лише раз і ще раз в українському перекладі Б. Давиденка та зі вступною статтею                    О. Оглоблина в 1956 році — книга вийшла у Нью-Йорку

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ IV. Зміст та основні ідеї твору

       Що ж  собою являла «Історія Русів»  як твір? Вона подавала картину  історичного розвитку України  від найдавніших часів до другої  половини XVIII століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях  так званих козацьких літописів,  тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними  споминами, а подекуди (XVIII століття) — документами. Загалом автор  не мав на меті писати історію України, а подати власне бачення картину цієї історії.

       Книга  структурована логічно і хронологічно. Умовно її можна поділити на  два  періоди: період до татарської  навали і після ординську добу, в якій простежуються два етапи  – литовського панування і  козацько-гетьманського розвитку.

       Червоною  ниткою проходять у творі ідеї  безперервності процесу розвитку  русів, тобто українців, та  історичного природно-морального  і культурного права кожного  народу, у тому числі й українського, на окремішнє державно-політичне,  культурне і національне життя. Ці ідеї виведено з конкретно-історичного матеріалу від найдавніших часів України до 1769 р. При цьому наголошується на автономності русів (українців). Назву «руси» автор вивів від імені князя Роса – Яфетового внука.

       Автор «Історії Русів» гостро заперечує думку, ніби Україна постала в XIV — XVI століттях, доти це була порожня земля, козацтво заведене польськими королями (в цій полеміці заперечує навіть назву Україна), а вважає, що Київська Русь — це державне творення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля. У цій своїй концепції автор ішов за традицією, яка фіксується досить чітко в протестації Йова Борецького, де було написано, що українські козаки — «того-то правого руського народу з Яфетового насіння, плем'я, яке Чорним морем і сушею воювало Грецьке царство»²³. Свій виклад про давні часи автор бере з історії Нестора Печерського і його наслідників та попередників, котрі ту історію писали, анахроністично вважаючи, що вони були членами чи академіками училища в Києві і що те училище ніби заснував грецький філософ Кирило. Через татарський напад та внутрішні незлагоди Україна (Русь) утратила державну самостійність, але з Литвою та Польщею з'єдналася цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та в Польщі рівноправне становище у федеративній державі. Цю рівноправність порушила Польща, відбираючи права та вольності українського народу і чинячи релігійний гніт. Коротко автор описує устрій України після з'єднання з Польщею, відзначає походження «лицарства», що походило від бояр з князівських родів, і про козаків як лицарський стан — духовенство походило з лицарства. Подальша історія України викладається за гетьманствами, автор зупиняється на важливих послугах гетьманів та козаків Польському королівству, докладно вичисляє військові подвиги козаків, оповідає про їхній устрій, звичай, біди, про ставлення Москви, вважає, що могутність Польщі зумовлювалася союзом з Україною, перечислює гоніння поляків на Україну.

       Центральна постать «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, в цій частині автор виявляє антишляхетську тенденцію, Богдана Хмельницького високо шанує, називає його досконалим політиком, уміщає віршовану епітафію йому, посилається на договірні статті. Богдан Хмельницький звільнив Україну і повернув їй незалежність, відтоді автор «Історії Русів» вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 року розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, бо від того надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство. Через це європейські держави вимагали від              Б. Хмельницького повернути Україну «в колишній натуральний стан».   Оповідається про союз Б. Хмельницького зі Швецією проти Польщі, тодішнього союзника Росії, про міжнародні стосунки з іншими державами. В уста Б. Хмельницького автор вкладає відповідь на вимогу турків та Австрії порвати зі Швецією — покликується на «природне право» кожного народу в своєму самовизначенні і в обороні незалежності. Юрію Хмельницькому автор приписує ідею «неутральства», тобто самостійності, хоч ця ідея насправді належала П. Дорошенку. На думку автора, винними у заколотах та бідах України після Хмельницького були московські воєводи, військо і заведені на Україні порядки, також шляхетство — оповідається про змагання владолюбців. Значну увагу приділено постаті І. Мазепи. Автор стриманий у характеристиці гетьмана, хоча проглядається симпатія до його діяльності та політики. У творі без коментарів подано текст промови І. Мазепи, в якій зазначалося, що «ми не повинні воювати зі Шведами , ані з Поляками, ані з Великоросіянами, а повинні зібравшись з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну Отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною…» Як громовий удар розцінив автор указ Петра I про заснування Малоросійської колегії, на яку було перекладено контроль за діяльністю гетьмана і українського народу.

       Загалом можна сказати, що автор «Історії Русів» дивиться на історію України XVII століття очима політично грамотної людини XVIII століття, при тому прогресивно мислячої. Він оповідає про  Полтавську битву, Прутський похід, насилля над українцями, каторжну роботу на каналах та лініях, торкається історії царевича Олексія, пише про пожежу в Києві 1718 року .

       Протиставленням  Петру I є характеристика його наступників. Період Петра II оцінено як «блаженство Малоросії після довголітніх гонінь», царювання Єлизавети Петрівни – як час великих добродійностей. На думку автора, «імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії», оскільки Катерина II знищила гетьманство, запровадила нову Малоросійську колегію.

             Налаштованість автора «Історії Русів» чудово прокоментував М. Драгоманов: «Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини і навичок новішої європейської культури — й замітна річ, що його виявлення московських порядків випереджають саме ті, які висловлювали великоруські ж ліберали й «западники»²⁴. І справді, ставлення до тиранії в автора «Історії Русів» послідовно негативне. Через це він докладно описує кари, яким піддано тих, кого підозрювали в симпатіях до Мазепи.

       Науковість твору простежується не тільки в широкій джерельній базі, в залученні архівних документів, а й у критичному ставленні до джерел. Водночас тогочасні цензурні умови змушували автора приховувати свої погляди, прикриватися фразами з легендарних промов, листів, роздумів. Звичайно, у творі чимало фактичних помилок і неточностей, інколи інспірованих свідомо. Частину фактологічних виправлень здійснив у 1830 р.     Д. Бантиш-Каменський, коли рукопис готувався до друку.

       Отже, «Історія  Русів» - одна з найвидатніших  пам’яток історіографії, літературно-духовної спадщини українських просвітителів. І хоч твір не був у класичному розумінні історичним, він започаткував новий підхід до розуміння долі українського народу, його історії з позицій національної свідомості, розгляду її в контексті європейської історії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

       «Історія Русів» відіграла епохальну роль у відродженні України, становленні національної свідомості та ідентичності українського народу. Ця пам’ятка належить до творів, доля яких – в особливій суспільній заангажованості, які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і посвоєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях народного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду . Насамперед, «Історія Русів» постала як вислід політичних поглядів певної суспільної групи – українського шляхетства –у період постгетьманщини. Очевидно, що «Історія

Русів» написана в середовищі Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, що існував на терені Новород-Сіверського намісництва в останній чверті XVIII – на початку XIX ст. До нього належали нащадки колишньої провідної верстви – гетьмансько-старшинського середовища, які на той час складали інтелектуальний і духовний потенціал національної еліти України. Гурток у своїй програмі мав відновлення української державності. Тому закономірно, що «Історія Русів» вийшла з цього середовища як політичний маніфест, який і донині займає особливе місце в історії української державницько-суспільної думки, оскільки саме ним завершується знаменне явище козацького літописання.

       Для  автора «Історії Русів» важливими  були не так факти, як духовний  зміст епохи, характер і душа  народу, тому ця пам’ятка насичена  народними легендами, переказами, історичними думами і піснями,  що й дало підстави дослідникам  називати її «історичною легендою  України», «політичним трактатом,  утіленим в історичну форму» (І.  Борщак); «анонімним маніфестом українського  патріотизму» (І. Лисяк-Рудницький); «народною історичною думою» (М.  Максимович); «літературною пам’яткою» (М. Драгоманов); «політичним памфлетом» (Д. Дорошенко, Ю. Луцький); «історичним синтезом» (Д. Чижевський); «історичним памфлетом» (В. Іконников); «вічною книгою незалежності українського народу» (Н. Полонська-Василенко); «епохальним твором, «одною з найвидатніших пам’яток української духовності, політичного й історичного мислення» (В. Шевчук). Загалом, «Історія Русів» – не так пам’ятка науки історії, як літератури.

       Автор «Історії Русівсв» ідомо надав своєму творові характер розповіді про багатовікову боротьбу українського народу за своє політичне і соціальне визволення. Ідею боротьби за права нації та її свободу він зробив провідною, проявивши глибокий патріотизм і громадянську сміливість, чим відразу здобув могутній вплив на українське і всеросійське суспільство, насамперед елітну, патріотичну його частину: Д.Бантиш-Каменського, Миколу Маркевича, О.Пушкіна, М.Максимовича, М.Гоголя, К.Рилєєва, поетів-романтиків, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та ін. ще задовго до публікації. Звернення метрів російської літератури Пушкіна, Гоголя, Рилєєва та інших до українських історичних джерел, зокрема й до «Історії Русів», збагатило їх творчість українською тематикою і стимулювало творчий інтерес українських письменників, для яких «Історія Русів» стала імпульсом і утвердженням романтизму на Україні. Під її безпосереднім впливом геніальні українці і Шевченко склали свій історичний світогляд, а її образи опоетизували в безсмертних творах.