Роль «Історії Русів» у розвитку українознавчих студій

       Ще одним можливим автором міг бути Архип Худоба, який жив у селі Комані Новгород-Сіверського повіту. Архип народився між 1748 — 1750 роками, тобто приблизно тоді, коли за підрахунками мав народитися автор «Історії Русів», був сотенним канцеляристом, під час Румянцевської комісії записаний «атестованим у сотенні новгородські старшини». З 1769 року він — сотенний осавул і, як такий, рушив у тому-таки році у Турецький похід, як і здогадний автор «Історії Русів», воював у Другій армії у 1769 — 1773 роках, був при розоренні міста Дубоссари, при облозі і взятті Бендер, взятті Перекопської лінії та Перекопа, тобто мав добре знати південь України та Молдавію, як це знав і автор «Історії Русів». У 1773 році його призначено сотенним отаманом, а з 1777 року про нього писали, що він «у комплекті при полку перебуває». Знаємо, що його представлено до чину секунд-майора. Очевидно, зі Стародубським карабінерним полком брав участь у походах         О. Суворова. У 1789 — 1791 році востаннє записаний як прем'єр-майор у дворянських реєстрах. У 1799 році Худорбам було признано право на російське дворянство; можливо, це сталося ще за життя Архипа. О. Оглоблин припускає, що він помер у 1799 році. Друге припущення О. Оглоблина: рукопис історії Худорби був знищений або реквізований у 1825 році після повстання декабристів¹².

       Але ряд фактів змушує порівнювати цей твір саме із «Історією Русів». Виявляється, анонімний автор її виявляє чималий інтерес саме до історії роду Худорбів і не раз користується нагодою, щоб піднести цей рід та його заслуги, і це при тому, що Худорби аж ніяк і нічим не відзначалися в історії України.

Чи не був рукопис Худорби, який ніби існував в одному примірнику, автографом «Історії Русів»? До речі, його й справді могли знищити родичі А. Худорби, коли повстання декабристів було придушене і в суспільстві почалася реакція. Повністю ж таємниця авторства при тих даних, що їх маємо, залишається нерозгадана; відомо тільки одне: «Історія Русів» та історія Архипа Худорби між собою тісно зв'язані, і цього факту обійти увагою аж ніяк не можна.

       Отже,  час написання «Історії Русів»  потребує оточнення і досі, оскільки  дослідники називають різні дати: 1760–1770-ті роки (Д. Дорошенко,                 О. Лазаревський, М. Слабченко, М. Возняк); С.Єфремов датою написання пам’ятки вважає кінець 60-х років XVIII ст., а поширення її – 20-ті роки XIX ст.; у 90-ті роки XVIII ст. (Б. Крупницький, В. Шевчук, А. Яковлів); перше десятиріччя XIX ст. (В. Горленко, І. Борщак, А. Єршов, Д. Чижевський та ін.). На думку О. Пріцака, "Історія Русів" постала в 1818–1824 роках "як колективний твір одного з таємних товариств малоросійського дворянства, колишніх старшин, офіцерів (включаючи князя Репніна) і колишніх петербурзьких державних діячів" .А щодо пошуків автора «Історії Русів» маємо таку статистику. З авторством Г. Кониського покінчено після виступів             М. Максимовича. Думку про авторство Г. Полетики підтримали В. Іконников, Д. Дорошенко, М. Горбань. В. Горленка в тому, що твір написав В. Полетика, підтримали М. Драгоманов, А. Єршов. М. Грушевський, Д. Майков,                  Є. Онацький висловилися за спільне авторство Григорія та Василя Полетик. Остаточно поклав край цій гіпотезі М. Возняк у книзі «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика». Гіпотезу про авторство О. Безбородька розробляли              П. Клепацький, А. Яковлів, М. Слабченко та М. Возняк. Додамо до цього, що автором «Історії Русів» називали і князя М. Рєпніна (М. Драгоманов),                О. Лукашевича (М. Петровський), О. Лобисевича та ін.

Розділ III. Публікація «Історії Русів»та її видавець Осип  Бодянський

       Інтенсивне  вивчення народної поезії і  звичаїв, що почалося з 20-х  років XIX століття, сприяло розширенню  уявлень про історичні горизонти  народного життя та визначенню  тих основних параметрів народного  характеру, представником якого  виступає позитивний герой. Разом  з тим уявлення про національний характер до появи «Історії Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, "Історії Малоросії" М. Маркевича, «Історії Русів», літопису Самовидця та ін. складалося ще переважно на рівні романтичної інтуїції, скоріше, на емоційному, а не теоретичному рівні. Рішучий крок до осмислення цього комплексу історичного буття української народності і визначення того невловимого національного духу робить народжувана історіографія, зокрема, й «Історія Русів», фольклористика. Народний характер з'являється як комплексна проблема естетичної й історичної думки в творчості українських романтиків 30-40-х рр. XIX століття.

       Починаючи з 40-х років XIX століття, матеріали з історії України систематично друкувалися Осипом Бодянським - професором-славістом Московського університету. О.Бодянського, як Ф.Прокоповича, М.Гоголя, десятки інших учених, письменників, музикантів, митців, Росія з мовчазної згоди України присвоїла собі, як, до речі, професуру Києво-Могилянської академії, що стали основоположниками вищої освіти у Росії, посмертно Київських князів, та навіть нашу стародавню Русь нахабно відібрано московитами, про що з обуренням писав і автор «Історії Русів»: «Известно прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство й самое название Руси отъ насъ къ нимъ перешли. Но мы теперь у нихъ, какъ притча во языцехъ»¹³. Велику славу принесли українці Росії, але не менші заслуги мають вони і перед рідною Україною.

       Завдяки О. Бодянському літературна і наукова громадськість могла широко ознайомитися з працями В.Караджича, В.Копітара, Я.Коллара, П.Шафарика, а також працями з історії України, зокрема й «Історією Русів», літописом Самовидця та ін., які він систематично публікував у «Чтениях в императорском обществе истории й древностей российских при Московском университете». О.Бодянському слід віддати належне і в піднесенні та популяризації ідеї слов'янської співдружності. Магістерська дисертація О.Бодянського «О народной поззии славянских племен» (1837) доводить необхідність створення самобутніх літератур слов'янських народів, у тому числі української.

            Розширюючи тематичні рамки, українські митці збагачували письменство новими ідеями, образами, вдосконалювали поетику, а головне, заперечували бурлескне епігонство та безідейну етнографічно-побутову описовість, чим розчищали грунт для глибшого проникнення в духовне й матеріальне буття українського народу. Тим самим увиразнювалась і національна своєрідність, в якій активніше заявляв про себе загальнолюдський зміст, створювався порівняно широкий фронт боротьби за піднесення авторитету українського письменства на європейському рівні.

       Підтримуючи  спрямування народності української літератури, якого надавав їй І. Котляревський, Бодянський висунув і обгрунтував тезу, що народна поезія допомагає літературі відобразити своєрідність буття народу. Підказану практикою української словесності, таку думку поширював і на інші слов'янські літератури, а згодом і на літератури Західної Європи.

       Бодянський, як О.Пушкін, Гоголь, Гнедич, сприяв публікації і науковому осмисленню української народної поезії, свідченням чого є той факт, що за 20 років (1821-1841) у російській пресі опубліковано понад тридцять рецензій і розвідок про українську народнопоетичну творчість. Серед них слід відзначити статтю Гоголя «О малороссийских песнях», в якій пісня трактувалася як неоціненне джерело для вивчення історії та характеру народу¹⁴. Велика заслуга О. Бодянського і в публікації матеріалів Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, створеної 1843 року при Київському університеті. Члени Комісії (М.Максимович, академік Ф.Солнцев, професори М.Іванишев, А.Ставровський, П.Куліш, М.Костомаров, Т.Шевченко) мали глибоке переконання, що історичні документи, поряд з усними народними творами, є національним скарбом. Зібрана й опрацьована комісією документація доносила живий відгук про героїчну боротьбу проти іноземних загарбників, соціального й національного гноблення, розповідала про козацьких ватажків, героїв і полководців.           

       Кожний із членів комісії мав окреме завдання: Куліш вивчав архівні і монастирські документи Київщини, здійснював опис книг і рукописів, що зберігалися в бібліотеках Софійського собору, Михайлівського та Нікольського монастирів, Духовної академії і семінарії.  У 1844 році Куліш подав на розгляд комісії «Діаріуш» Генерального хорунжого Миколи Ханенка, отриманого від поміщика Чернігівської губернії Г.Ханенка, праправнука автора щоденника, крім цього він зібрав величезний фольклорний та етнографічний матеріал, який увійшов до фольклорного збірника про національно-визвольну війну 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького, виданого з допомогою О.Бодянського в 1847 році, а також у двотомник «Записки о Южной Руси», виданий в 1856-1857 рр.

       Завдання Шевченка полягало в адекватному змалюванні пам'яток. За відсутності фотографії це був чи не єдиний спосіб фіксації старожитностей. Шевченко залишив низку робіт за матеріалами пам'яток Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Кам'янець-Подільщини тощо («Костьол у Києві», «Аскольдова могила», рисунки «Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі», «Васильківський форт у Києві», «Китаївська пустинь», «Троїцька церква», «Пейзаж» (краєвид Києво-Печерської лаври), «Вишгород» «Церква Покрова в Переяславі», «Коло Седнева», «Чумаки серед могил», «Трапезна чаша Густинського монастиря», «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра з заходу», «Собор Почаївської лаври», «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври» та багато інших.

       Костомаров, відомий уже вчений, автор ряду історико-етнографічних праць мав доручення підготувати до видання Літопис Величка. Нагромаджені джерела під час роботи в комісії дозволили Костомарову розпочати роботу над фундаментальною працею «Богдан Хмельницький». «Ніхто з тих, - захоплювався Максимович, - хто писав про Богдана, не захвачував ще під свою руку такої кількості джерел, і особливо польських, як Д. Костомаров; а тому в теперішній праці його історія про Богдана Хмельницького одержала новий доробок і для вченого кола спеціалістів... його «Богдан Хмельницький» гарний, як широкі дніпровські луки в ту пору, коли красуються вони довгими рядами свіжих трав'яних покосів після вдалої косовиці і своєчасного згрібання»¹⁵. За допомогою П.Куліша і Т.Шевченка Тимчасова комісія зав'язала контакти з головою Московського товариства історії та старожитностей і його секретарем О.Бодянським, співробітництво з якими принесло солідні плоди. Результатом співпраці стали 2 томи «Пам'ятників» (1845-1846), виданих Тимчасовою комісією, та численні публікації матеріалів з історії України, зокрема, літописів Величка, Самовидця, Граб'янки, Єрлича та інших матеріалів і насамперед «Історії Русів».

       У розпорядженні Бодянського було до десяти списків «Історії Русів», які він сумлінно простудіював і, вибравши, на його думку, найоптимальніший варіант, видав її в «Чтеніяхъ Императорскаго Общества Исторіи й Древностей Россійскихъ» під назвою «Исторія Русовь или Малой России». Сочиненіе Георгия Конискаго, Архієпископа Белорускаго» і окремим відбитком у Москві 1846 року¹⁶.

       Натхненний патріотичним пафосом «Історії Русів», Бодянський будує грандіозні видавничі плани. З цього приводу він просить усіх надсилати йому матеріали для публікації у «Чтениях». Відтепер знаменитий літопис Кониського став настільною книгою любителів української старовини. На адресу Бодянського надсилались листи вдячності: «Ви вивели «Исторію» Кониського з пітьми і темряви», - писав удячний Іван Сахаров¹⁷, за ним Микола Мазуркевич від імені українців, М. Максимович та багато інших.

       Надрукована «Історія Русів» відразу потрапила в поле зору істориків професіоналів, які не могли не помітити наукову неспроможність літопису як історичного першоджерела. Перший засумнівався Панько Куліш, в портфелі якого були літописи Єрлича, Плиски, Самовидця. Літопис Самовидця Куліш вважав таким, що не має собі рівного між українськими літописами. Тому, прочитавши надруковану «Історію Русів», він не розумів, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли відкрито джерела «в строгішому змислі слова, себто історичні твори. Чи не можна мені якось зв'язатися з «Обществом?» - писав М.Погодіну. - Я приготовив би до друку одні українські сучасні мемуари про війну Хмельницького та про міжусобиці, що були в Україні по його смерті (т.зв. Літопис Самовидця)¹⁸. Цей літопис надрукований слідом за Кониським, був би найкращим поясненням «Історії Русів». На підставі цих двох творів буде можна багато сказати не тільки про історичні факти України, але й про напрямок, прийнятий цією історією, під науковим оглядом. Надрукований Бодянським Літопис Самовидця (з подачі Куліша) у тому ж році дав можливість зробити порівняльний аналіз не на користь «Історії Русів». З'явилися численні статті Соловйова, Костомарова, Клеванова, які повністю заперечили як авторство Кониського, так і «Історію Русів» як літопис чи історичне джерело. Дісталось і Бодянському як видавцеві. Через 25 років Бодянський змушений був публічно виправдовуватися за поспішне друкування «Історії Русів». А тим часом особливості цієї «Історї» приневолювали всіх, хто мав нагоду читати й в копіях, що ходили по руках, бажати оголошення її друком, і висувались у такому принадному світлі, зокрема про сміливість автора, про події та пружини подій, як рівно й сама його мова, цілком не подібна до мови інших подібних історій, що природна річ була відважитись, чи можна було цього забороненого овочу зробити доступним для усіх і кожного, а не для одних тільки тих, кому так або інакше пощастилося покуштувати його. До цього прилучилась ще і казкова ціна за переписку цієї «Історії», якої рівномірно й вимагали за готові її копії люди, що тим займались. Одначе, як відомо, випало цілком удатно, незважаючи на те, що з кожною книгою «Чтеній» («Історія Русів» надрукована в перших чотирьох із 1846 р.) щораз більше лякали того, що друкував, усякими страхами. І після публікації «Історіі» Бодянський проводив велику роботу в пошуках оригіналу, вів активне листування з людьми, які могли б хоч якось наблизитися до розгадки таємниці пам'ятки. І після публікації, всупереч численним розвінчуванням у періодиці, популярність «Історії Русів» не згасала, про що велемовно свідчать згадки сучасників. Розголос цієї пам'ятки, що йшов дещо врозріз з монументально оформленою М. Карамзіним, С. Соловйовим, В. Кпючевським схемою «Государства Российского», був значним. Він суттєво вплинув на формування нової культурно-світоглядної концепції в Україні. Устами автора «Історії Русів» протестував народ проти знищення самобутніх форм українського життя; він представляв і виражав ті почуття, що охопили українських патріотів перед образом руїни власної державності, заслугою яких стало прагнення зберегти історичні традиції і пам'ять про кращі часи рідного краю.