Розпал ери "Золотого Віку Піратства"

Кінець ери «Золотого Віку Піратства» в середині XVIII-го століття охопив подіями Америку, Індійський океан і Південно-Китайське море. Хоча «Золотий Вік» завершився близько 1730-го року, флібустьєрство продовжувало дошкуляти державам на Далекому Сході. Поліції європейських країн доклали неймовірних зусиль впродовж наступних століть для викорінення цього роду діяльності, але вогнища розбійництва й досі існують. Індонезійські води сьогодні потерпають від набігів сучасних піратів, що мають на власному рахунку швидкохідні катери й гарне озброєння. І хоча методи й цілі набігів змінилися, природа злочинів і вимагань в екстериторіальних водах така ж, яка була раніше.

Історія нашого світу ще довго пам’ятатиме таких персон, як Генрі Морган, Едвард Тіч, на прізвисько Чорна Борода, Бартолом’ю Робертс. Їх «подвиги» ознаменували «Золотий Вік Піратства», як одну з найтемніших сторінок людства. Розпал піратства за часів вищезгаданих капітанів мав епохально-руйнівне значення для кожної з країн Європи, що здригаються й сьогодні від лише згадки про цих людей.

Розглянувши даний підрозділ ми з’ясували, що завдяки неймовірним  та об’єднаним зусиллям держав Європи, піратство практично вдалося викорінити близько середини XVIII-го століття, що його залишки й досі турбують весь світ. Також у поданій вище інформації зазначено, що усі романтизовані легенди про піратів є лише вигадками авторів тих праць, що свідчать про «чарівний світ розбійництва».

Завдяки інформації, поданій вище, більш-менш чітко можна встановити причини виникнення нечуванного розпалу піратства у XVII-ому столітті, якими виявилися:

− видання каперських свідоцтв від урядів ворогуючих країн флібустьєрам, що офіційно оголошували піратство діями законними, прийнятими на державних підставах;

− серйозний недолік робочих місць для моряків, які у пошуках зайнятості та стабільного прибутку вирішували поповнити ряди морських розбійників.

Також згадано імена легенд піратства тієї епохи: Генрі Морган, Едвард Тіч, Бартолом’ю Робертс. Кожен з них відіграв особливу роль у процвітанні флібустьєрства часів XVII-XVIII-го століть, суть якої плануємо детальніше з’ясувати безпосередньо у дослідженні.

Розділ 3. Експериментальна частина.

Тема дослідження: розпал ери “Золотого Віку Піратства”.

Мета: систематизація й узагальнення знань про піратські безчинства XVII-XVIII-го століть, встановлення хронології подій, що тоді відбувались, детальний розгляд біографій головних осіб, що посіли визначне місце на сторінках історії завдяки їх діянням у той період.

Завдання дослідження:

1. Встановлення хронології подій ери “Золотого Віку Піратства”;
2. Виведення чіткої картини подій, що дала б відносно стійке поняття відносно біографій відомих піратів;
3. Порівняння всіх критеріїв біографії відомих розбійників.

Методи дослідження:

• Теоретичні (аналіз інформації, отриманої з історичних джерел, систематизація знайденої інформації у вигляді таблиці);
• Практичні (порівняльна таблиця).

Інструментарій дослідження: історична література, історичні статті, бібліотечні матеріали.

Форма дослідження: порівняльна таблиця.

Хід роботи

Дивлячись на те, що в теоретичній частині роботи ми дослідили причини виникнення нечуваного розпалу піратства у XVII-ому столітті, проте з’ясувавши, що основною проблемою, котра призвела до вибуху флібустьєрства тих часів, є помилкова політика великих держав Європи, постала потреба визначити шляхи, за якими вищезгадані помилки виправлялися в подальші роки. В даній роботі також порівнюються епохи панування в морі таких видатних розбійників, як Генрі Морган, Едвард Тіч, Бартолом’ю Робертс.

Для проведення дослідження було розроблено план дій, визначено критерії дослідження, підібрано інформацію щодо біографій видатних піратів та низки подій, котрі призвели до занепаду «Золотого Віку Піратства», проаналізовано перебіг подій із середини XVII-го до середини XVII-го столітть, створено порівняльну таблицю та описано отриману інформацію.

Гіпотеза дослідження:

Етапи дослідження.

1-й етап: - розроблено план, методи  та методику дослідження, проведено  відбір інформаційного матеріалу, інструментарію дослідження, зроблено  вибір основних вимог для створення  порівняльної таблиці.

2-й етап: - визначено перелік  країн, дат та подій, підібрано інформацію щодо тогочасного становища головних морських держав, а саме – Іспанії, Португалії, Англії, Франції та Голландії, проаналізовано дії урядів вищеназваних країн, створено порівняльну таблицю та описано отриману інформацію.

3-етап: - підведені підсумки дослідження.

Згідно з Папською буллою 1493-го року, всі землі щойно відкритого Христофором Колумбом Нового Світу повинні були бути поділеними між Іспанією і Португалією. Ці держави за отримання вищеописаних земель зобов'язувалися звернути в католицтво всіх жителів “Західних Індій”. Виявлені незабаром іспанцями в Новому Світі родовища золота, срібла і коштовних каменів надавали скарбниці монарха надзвичайні прибутки. Англія, Голландія і Франція, що зуміли заснувати свої колонії лише на Північно-американському узбережжі і декількох островах Карибського моря, не бажали миритися з тим, що Іспанія, їх головний ворог як на суші, так і на морі, стрімко збагачується, здобуваючи кошти із своїх нових океанських володінь. Тому владою вищезгаданих держав було прийняте рішення щодо використання старого, проте вельми дієвого засобу: уряди цих країн розпочали активне заохочення морського розбою, видаючи капітанам піратских кораблів каперські патенти (див. додаток А).

Дуже скоро стали відчутними наслідки цих намірів - вже в 1522-ому році, галеон із золотом ацтеків, посланий в Іспанію “Підкорювачем Мексики” Ернаном Кортесом, був захоплений французькими каперами разом з усім його вантажем. Споряджена за рахунок британської корони експедиція Френсіса Дрейка 1577-1580-их років стала не тільки другою в історії людства навколосвітньою подорожжю, але й масштабним піратським рейдом. Розграбувавши під час плавання з десяток міст Тихоокеанського узбережжя іспанської Америки, захопивши декілька іспанських кораблів, Дрейк привіз до Англії більше двох тонн золота, не рахуюючи інших коштовних товарів. Через десять років англієць Кевендіш, а через двадцять років голландець Ван Норт також здійснили кругосвітні плавання, метою яких було розграбування іспанських судів та їхніх поселень в Америці, таким чином обов’язково приносивши організаторам експедицій величезні прибутки. Однак, кожен раз споряджати для піратських набігів навколосвітню експедицію було дуже витратно, до того ж небагата островами Атлантика не могла запропонувати каперам надійних опорних пунктів, а базуватися на європейському узбережжі було дуже небезпечно. Саме тоді бухти, накшталт островів Ямайки, Еспаньоли (сучасний о-ів Гаїті, на ті часи був відомий іспанцям під назвою Сант-Домінго) та Тортуги стали ідеальним укриттям для судів англійських, французьких і голландських “джентельменів удачі”. Головною ареною битв тієї каперської війни, що досягла свого напруження в 70-ті роки XVII-го століття, судилося стати водам Карибського моря, що лежали на шляху іспанських судів з колоній в метрополію (див. додаток А). В ті часи більше половини їх торгових кораблів просто не доходило до портів призначення. Не можна також скидати з рахунків і те, що у населення англійських, французьких і голландських колоній Карибського басейну було чимало приводів ненавидіти іспанців. У голландців ще свіжі були спогади про звірства, скоєні ними, нібито в ім'я віри, під час війни в Нідерландах. В англійців з іспанцями вже давно точилася ворожнеча відносно панування в морі. Що ж стосується французів, то їх поселенці взагалі змушені були покинути Еспаньолу після організованої іспанськими колоніальними військами каральної експедиції. Плантаторство приносило поселенцям малі доходи. До того ж громадянам інших країн, тим паче не католицького віросповідання, заборонялося селитися, полювати і рибалити на території іспанських колоній, а також завозити і продавати європейські товари, потреба в яких на Тортузі і Ямайці у середині XVII-го століття відчувалася досить гостро, в той час як морські грабунки були швидким та надійним способом збагачення, а головне - не заборонялися владою.

Початок систематичному розбою флібустьєрів (див. додаток А) було покладено в 1660-ому році, коли двадцять вісім членів екіпажу під проводом французького капера П'єра Леграна захопили біля мису Тібурон, що на західному узбережжі Еспаньоли, віце-адміральський корабель іспанського флоту, котрий був озброєний сотнею гармат і мав на борту більше двоста чоловік. Здобич, захоплена розбійниками, була величезною. З нею Легран і його команда на захопленому ними судні відправилися до Франції. У Вест-Індію він більше ніколи не повертався, але його «подвиг» дав привід для масового безчестя в Карибських водах. Плантатори і мисливці з Тортуги покинули колишні справи та вийшли в море у пошуках легкої наживи. Нападам стали піддаватися більшість іспанських суден, що з'являлися неподалік від узбережжя. Дуже скоро, ці угрупування піратів на таких островах, як Тортуга і Ямайка, висловили бажання називатися «Береговим Братерством» (див. додаток А). Вступаючи до спільноти «берегових братів», потрібно було присягнутися виконувати правила, які описувалися у невеликому зібранні законів – Кодексі Берегового Братерства.

Декілька слів про тактику ведення бою розбійниками на той період. Пірати зазвичай підходили до ворожих кораблів на рибальських човнах і, відрізаючи їм шлях до відступу, пробивали днища, після чого йшли на абордаж. Флібустьєри, багато з яких раніше були мисливцями на Еспаньолі та славилися особливою влучністю, першими залпами убивали офіцерів і канонірів, що гарантовано забезпечувало паніку в рядах ворога, а отже, швидку перемогу. У більшості випадків після короткого бою іспанський корабель переходив в руки загарбників. За два роки пірати, що спочатку не мали практично ніякої зброї і брали ворожі судна швидше відвагою і рішучістю, заволоділи цілим флотом міцних, надійних та боєздатних кораблів.

Подібно італійським бандитам, флібустьєри перед кожним боєм ретельно молилися, примирялися один з одним і обнімалися на знак братерської згоди. Перед абордажем ніхто не мав права вживати спиртні напої. У разі непокори розбійник позбавлявся своєї частини здобичі.

У ті часи, коли Ямайка була штаб-квартирою «берегових братів», на Параді - головній вулиці Порт-Рояла - гучні гуляння панували постійно. У тавернах страви подавалися на золотому посуді, а вина - в іспанських чашах для церковного причастя. Прибувші з рейдів флібустьєри бродили від генделика до генделика тижнями, хизуючись оксамитом, шовком та мереживом, захопленими з торгового судна. Зазвичай на невелику компанію купували бочку вина, по черзі лягали під кран і цідили вино до рота, змінюючи один одного до тих пір, доки бочка спорожніє. Усі награбовані гроші, усі, до одного, реали (див. додаток А) протринькувалися «джентельменами удачі» упродовж тижня, після цього пірати знову виходили у море чатуючи на іспанські галеони (див. додаток А).

Коли розбійницькі дії піратів прийняли широкий розмах, іспанці спорядили для боротьби з ними два лінійних військових кораблі. Флотилія (див. додаток А) розбійників була частково розбита, але незабаром розпочала безчинствувати з новою силою. Тоді іспанці взагалі припинили виходити в море, сподіваючись таким способом позбавити морських бандитів можливості для нових набігів. Тоді нападам стали піддаватися міста. Першою людиною, котра захопила місто, є англієць Льюїс Скотч, який зі своєю командою вторгся в Кампече (Кампеша), розграбував його і спалив дощенту. Незабаром, співвітчизник Скотча Джон Девіс разом із командою з дев’яноста чоловік розорив міста Нікарагуа і Сант-Августин. Серед французьких флібустьєрів Тортуги особливо «прославився» уродженець Пуатьє - Жан Давид Насау, більш відомий на сторінках  історії  як Франсуа д’Олоне. Потрапивши на Тортугу ще у молодості і відслуживши там якийсь час чи то рабом, чи то солдатом, він вирішив приєднатися до піратів, взявши участь у декількох рейдах останніх проти іспанців. Незабаром д’Олоне став знаменитий не лише своєю рідкісною удачливістю, але й особливою жорстокістю. У історичних джерелах згадується випадок, коли д’Олоне з двадцятьма розбійниками захопив біля берегів Куби спеціально відряджений для знищення бандитів на цьому острові іспанський військовий корабель. Після успішного штурму, д’Олоне наказав виводити іспанців одного за одним, власноруч одчахуючи їм голови, залишивши в живих тільки чорношкірого раба. Разом з ним він передав губернатору Гавани лист з проханням спорядити корабель. У цьому листі він також  клявся, що і надалі не залишить в живих жодного іспанця, який потрапить в полон до Франсуа.

Найвражаючішим діянням Франсуа д’Олоне стало взяття і розграбування міст Маракайбо і Гібралтар в Венесуельській затоці. Для цієї кампанії він об'єднався зі знаменитим піратом Мігелем Біскайською, який взяв на себе організацію сухопутних битв. Власних людей Франсуа розмістив на восьми судах, усього ж в його розпорядженні опинилося 1660 флібустьєрів. Захопивши по дорозі до Маракайбо два іспанських корабля, пірати висадилися в Венесуельській затоці і штурмом взяли форт, який охороняв підхід до міста. Зрівнявши із землею захоплені фортеці та захопивши ворожі гармати, флібустьєри рушили безпосередньо в Маракайбо, жителі якого, дізнавшись про падіння форту, з жахом пустилися навтьоки. Через два тижні з боєм було узяте місто Гібралтар. Отримавши від іспанців викуп у 10 000 реалів в обмін на збереження міста, а також 20 000 реалів і 500 корів - за Маракайбо, флібустьєри, відпочивши близько місяця, рушили на Тортугу.

Однак, після цих гучних походів удача відвернулася від д’Олоне. Під час наступного рейду, метою якого було пограбування острова Нікарагуа, його кораблі сідали на рифи, потрапляли в штиль, їх забирали течії, а захоплені судна ворожих католиків виявлялися не багатими на здобич. Більшість піратів вважало за краще відокремитися від Франсуа, а сам він, під час висадки поблизу острова Картахени потрапив до рук індіанців-людожерів, які розірвали його на шматки і засмажили. Але смерть Франсуа д’Олоне не принесла іспанським колоністам спокою: над Карибським морем сходила зірка англійця Генрі Моргана.