Розстріляне відродження

Розстріляне відродження

«Розстріляне відродження» – це назва трагічного періоду, який переживала

українська культура в 30-ті роки ХХ сторіччя. Понад двісті поетів, прозаїків,

перекладачів, літературних критиків, літературознавців, викладачів, театральних

діячів стали тоді жертвами злочинного сталінського режиму. Допити, безглузді

обвинувачення – і вирок: смерть або сибірська каторга. Вражає текст телеграми

Об’єднання Українських  Письменників «Слово», посланої з Нью-Йорку 20 грудня

1954 року:

«Москва, СРСР, Другому Всесоюзному  з’їздові письменників.

Українські письменники  – політичні емігранти вітають  з’їзд і висловлюють

співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР.

1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після  1938 року з них

друкувалися лише 36. Просимо  вияснити в МГБ, де чому зникли з  української

літератури 223 письменники?»

До цієї телеграми президія «Слова» подала до преси своє пояснення. За

приблизними (бо точні дані неможливі) підрахунками цифра 223 щезлих в СРСР

українських письменників розшифровується  так: розстріляно 17; покінчили

самогубством – 8; арештовані, заслані в табори і іншими поліційними  методами

вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні  і померлі в концтаборах)

– 175; зникли без вісти  – 16; померли своєю смертю – 7. Лише 1956 року почалась

несмілива «реабілітація» кількох  імен письменників. З них лише кілька

повернулись живі додому під  час реабілітації.

До митців «Розстріляного відродження відносять»: Павла Тичину, Якова

Савченка, Максима Рильського, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Василя

Еллана (Блакитного), Василя Чумака, Майка Йогансена, Володимира Сосюру,

Володимира Свідзінського, Михайла Драй-Хмару, Євгена Плужника, Миколу

Бажана, Марка Вороного, Миколу Хвильового, Валеріана Підмогильного,

Бориса Антонечка-Давидовича, Юрія Яновського, Остапа Вишню, Миколу

Куліша, Олександра Довженка, Леся Курбаса тощо.

ПРОЗА

Микола Хвильовий (13 грудня 1893- 13 травня 1933)

Багатогранна творчiсть, незвичайна постать М. Хвильового мали величезне

значення в лiтературному процесi 20-х рокiв, справляли значний вплив на розвиток

українського письменства, культури, суспiльно-полiтичної думки всього XX ст.

Неперевершений майстер  малої прозової форми М. Хвильовий, пiсля М.

Коцюбинського й В. Стефаника, витворив в українському письменствi i власний

стиль, своєрiдний рiзновид лiрико-романтичної, iмпресiонiстичної новели. Уже

97

вихiд першої новелiстичної збiрки «Синi етюди» засвiдчив непересiчнiсть таланту

молодого прозаїка, а на середину двадцятих рокiв вiн став визнаним лiдером цiлого

лiтературного поколiння, власне, i вiн започаткував знамениту лiтературну

дискусiю 1925-1928 рр. i був незмiнним детонатором гострої критичної полемiки

про шляхи розвитку пожовтневої  української культури.

Чому ж, попри все мовлене, впродовж понад пiвстолiття не лише твори, а й

саме iм'я М. Хвильового було пiд забороною й майже невiдоме широкому

читачевi? Вiдповiдь на це запитання не збагнути без осмислення всього життєвого

й творчого шляху митця, котрий був сином своєї доби й роздiлив багато її високих

поривiв та прикрих iлюзiй.

Народився М.Фiтiльов (справжнє прiзвище письменника) 13 грудня 1893 р.

в селищi Тростянець на Харкiвщинi (тепер Сумської областi); навчався у

початковiй школi, в Богодухiвськiй гiмназiї. Коли почалася Перша свiтова вiйна,

Миколу Фітільова взяли на фронт. Саме в окопах, серед солдатської маси

усталюються його демократичнi, частково й бiльшовицькi симпатiї. Фронт зробив

з Миколи більшовика. На початку 1917 року він опинився в Румунії. Українське

національне майбутній письменник Хвильовий хотів поєднати з комуністичною

ідеєю: «Пришпилюю до грудей два банти: червоний і… жовто-блакитний. До того

і після того я ніяких значків  не носив. Але тоді я горів, як і  всі, і хотів бути, так би

мовити, українським більшовиком». Після повернення додому доля занесла  його до

Харкова. У 1921 році в Харкові  Хвильовий одружується з Юлією  Уманцевою, у

якої була дочка. До своєї  пасербиці Люби він ставився дуже людяно і навіть

називав поетично – Любистком.

З 1921 р. – у столичному Харковi Хвильовий й дебютує як поет. Збiрка

поезій «Молодiсть» відразу привернула до себе увагу, адже свою поезію він творив

у стильовій манері неоромантизму  та імпресіонізму. Та все ж за творчим

обдарованням М. Хвильовий  був прозаїком, вiн сам це скоро вiдчув i пiсля виходу

другої збiрки до поезiї звертався лише епiзодично.

З друзями мріяв розпочати  нову еру в літературі, що було проголошено  в

«Універсалі до робітництва  і пролетарських митців українських». Поява «Синiх

етюдiв» (1923) справила вибухове враження, вони були зустрiнутi

найавторитетнiшими тогочасними критиками як явище значне й цiлком

новаторське.

Ерудиція та вроджений  талант лідера притягували до Хвильового

сучасників. Він організував  у «Харкові» найпотужнішу літературну  групу

«ВАПЛІТЕ» (Вільна Академія Пролетарської Літератури) (1926-1928). Керівництво

здійснювали М. Хвильовий  та М. Яловий (президент) та О. Досвітній. «ВАПЛІТЕ»

об’єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (Павло Тичина,

Юрій Яновський, Микола Куліш, Олександр Довженко та ін.). У статуті  та

програмі організації  йшлося про те, що її члени обирають вільний розвиток усіх

течій і стилів, підтримують  талановитість і новаторство, викоку професійну

майстерність, дбають про  престиж української літератури. Шлях, обраний

«ВАПЛІТЕ», суттєво відрізнявся  від того, що пропонувала українському мистецтву

більшовицька ідеологія. Угрупування мало свій друкований орган  – журнал

«Вапліте», останні номери якого були конфісковані. У літературній хрестоматії «За

25 літ» про Хвильового  було сказано так: «Революціонер  з голови до п’ят,

98

Хвильовий міцно зв’язаний  з кращими традиціями української  художньої

літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почалися там, де урвалися

шукання Коцюбинського».

У 1925-1928 рр. в українській  літературі розгорнулася літературна  дискусія,

яка почалася зі статті Хвильового «Про сатану в бочці», або про  графоманів та

інших просвітян. Своїми памфлетами М. Хвильовий висловив значною мiрою

позицiї всiєї творчої iнтелiгенцiї. Статті Хвильового були спрямовані проти

обмеженості та провінційності української літератури. Саме він  поставив

запитання: «Європа чи просвіта?», маючи на увазі рішучий поворот  рідної

літератури на самостійний, вільний, викосопрофесійний шлях розвитку, її

орієтацію на «психологічну Європу», тобто найкращі здобутки європейського

мистецтва. У розпалі літературної дискусії з’являються і цикли  памфлетів

Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму».

Написаний 1926 р. памфлет «Україна чи Малорусiя?» був заборонений i став

вiдомим читачевi лише 1990 р. «Україна чи Малоросія», в яких аргументовувалась

суть проголошених гасел  орієнтації на «психологічну Європу», «геть від Москви»,

«романтики вітаїзму», «азіатського ренесансу». Вiн виступає проти засилля

сумнозвiсного масовiзму, профанацiї мистецтва, зведення його до ролi

iдеологiчного обслуговування партiйної й державної полiтики. Обстоюючи

«романтику вiтаїзму» як стиль «мистецтва наших днiв», М. Хвильовий наголошує,

що «це сума нового споглядання, нового свiтовiдчування». «Вона, як i всяке

мистецтво, для розвинених iнтелектiв». Творцями такого мистецтва стануть лише

талановитi, генiальнi митцi. У «Камо грядеши» i «Думках проти течiї» автор

порушує питання про орiєнтацiю української культури: Європа чи Просвiта? Коли

поняття просвiти уособлює тут усе вiдстале, епiгонське, Європу М.Хвильовий

трактує не як географiчну, а як психологiчну категорiю. «Це – Європа грандiозної

цивiлiзацiї, Європа – Гете, Дарвiна, Байрона, Ньютона, Маркса», це –

«психологiчна категорiя, яка виганяє лодськiсть iз «Просвiти» на великий тракт

прогресу». Антитезою до цiєї європейської культури, фаустiвського типу людини

як уособлення творчого начала, вiчної жадоби пiзнання й оновлення життя

виступає у Хвильового «культурний епiгонiзм», примiтивiзм гаркун-задунайських.

Плекаючи надiї на розквiт українського мистецтва, навiть на месiанську роль своєї

молодої нацiї, письменник насамперед наголошує на необхiдностi позбутися

вiковiчного назадництва, залежностi вiд «росiйського диригента».

Стиль М. Хвильового-памфлетиста  досить своєрiдний, вiн i тут зостається

неповторним художником. Афористичнiсть висловлених гасел, багатство й

розмаїтiсть метафоричної образностi, iсторичних, лiтературних ремiнiсценцiй,

виваженiсть аргументацiї, поєднання гнiвних iнвектiв iз тонкою iронiєю – все це

риси iндивiдуального стилю, якi дозволяють оцiнити памфлети М. Хвильового як

мистецьке явище. Частина  висловлених iдей втратила свою актуальнiсть, дещо

може видатися наївним, але  попри все це як художнi твори памфлети М.

Хвильового можуть зацiкавити сучасного читача.

Але хмари однiєї з найстраншнiших трагедiй XX ст. вже збиралися над

Україною. Наступала пора гiрких поразок та розчарувань i для самого М.

Хвильового. Перестає виходити журнал «Ваплiте», а вiдтак припиняє iснування й

99

сама органiзацiя. Письменник змушений писати покаяннi листи, клястися у

вiрностi комунiстичнiй iдеологiї.

Хвильовий не тішив себе ілюзіями, усвідомлював, до чого котиться

національна політика в Україні, чому його державу винищують штучними

голодоморами. З тяжких роздумів з’явилася праця. У ній Хвильовий  застерігав:

«Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою». Його лозунг:

«Геть від Москви!» був  сміливим і однозначним. Стосовно літератури письменник

коментував його так: «Коли  ми беремо курс на західноєвропейське мистецтво, то

не з метою припрягти  своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою

освіжити його… В Європу ми поїдемо учитись, але з затаєною думкою – за кілька

років горіти надзвичайним Світлом». Літературна дискусія, для якої праця

«Україна чи Малоросія» виявилася  каталізатором, почала набирати політичного

характеру. Хвильовому було мало «просвітництва», він почав  агітувати за нове

мислення, за консолідацію з  Європою, а не Північчю. Та й в  художніх творах

письменника вже давно  був курс на Захід. Розмах планів української  літератури на

перспективу, як це робив  Хвильовий, виявився для тоталітарної системи

небезпечним. Статтю «Україна чи Малоросія» особисто прочитав Сталін й

звернувся листом до політбюро  України: «У той час, як західноєвропейський

пролетаріат із захопленням  дивиться на прапор, що повіває над  Москвою,

український комуніст Хвильовий  не має нічого іншого сказати на користь

«Москви», як тільки закликати  українських діячів тікати якомога  швидше від

Москви». Цей висновок Сталіна  чекісти мали право трактувати як спонукання до

дії. Почалися масові арешти інтелігенції. Хвильовий зробив подорож  по вмираючій

від голоду Україні й від  побаченого зовсім розхворівся: легені, неврастенія в

гострій формі, серце... Він  почав надто часто говорити про  своє улюблене число

13., мовляв, у цей день (за  старим стилем) народився на світ, у цей день до нього

вперше прийшло кохання, з’явилася перша публікація. Тим, що обрав число, яке в

народі вважається нещасливим, для смерті, мабуть, хотів підкреслити  безвихідь

становища й трагічне звучання свого останнього вчинку.

Прощальний день у житті  Хвильового. Митець закликав у гості  друзів-

літераторів, пообіцяв їм прочитати  свій новий твір. Вів себе розкуто, оптимістично,

весело. Частував гостей чаєм, грав на гітарі, декламував вірші. Нібито за рукописом

свого нового твору вийшов у сусідню кімнату. Коли друзі  кинулися на звук

пострілу, побачили мертвого Хвильового, а на столі дві передсмертні записки.

Записки були оприлюднені  у 80-х роках. Друзям було адресоване таке послання:

«Арешт Ялового – це розстріл цілої Ґенерації… За що? За те, що ми були

найкращими комуністами? Нічого не розумію. За Ґенерацію Ялового  відповідаю,

перш за все, я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко… ясно. Сьогодні

прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13.

Пам’ятаєте, як я був закоханий  в це число? Страшенно боляче. Хай  живе

комунізм. Хай живе соціалістичне  будівництво. Хай живе коміністична партія.

P.S. Все, в тому числі  й авторські права, перредаю Любові Уманцевій. Дуже прошу

товаришів допомогти їй і  моїй матері. 13.V.1933 р.». Цікавим є  те, що ключові

слова і гасла написані без знаків оклику. Текст у такому разі набуває змісту: нехай

все «живе» без мене, мені тут місця нема. Друга записка  стосувалася Любові

Уманцевої, яку мати й вітчим називали Любистком: «Золотий мій Любисток,

100

пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений  роман, між іншим,

вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба

було себе переконати: знищив – значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те,

що я сьогодні роблю. Прощавай, мій золотий Любисток. 13.V.1933 р. Твій батько

М. Хвильовий».

Смерть Миколи Хвильового вразила всіх, але нікого не здивувала. Всі знали

справжню причину самогубства. Друзі пояснювали позицію лідера «ВАПЛІТЕ»

так: «До виходу із Союзу  Хвильовий не закликав, але остоював послідовно