Розстріляне відродження

суверенітет України, передусім  її економічну й культурну незалежність». Швидше

за все його рання трагічна смерть була своєрідним протестом, яким він хотів

зупинити лавину репресій, які насувалися.

Більше 50 років Микола Хвильовий  був викреслений з української

літератури. Його характеризували  як «націоналіста», «ворога народу».

Новели прозаїка приваблювали стильовою, мистецькою самобутнiстю,

засвiдчували утвердження нової манери письма М. Хвильовий починав як

неоромантик, хоча в новелiстицi легко знайти i впливи iмпресiонiстичної поетики, i

елементи експресiонiзму, навiть сюрреалiзму. Виражальнiсть у його раннiх творах

вiдчутно превалювала над зображальнiстю, це була проза музична, ритмiзована,

навiть незрiдка алiтерована, з дуже сильним лiричним струменем. Роль сюжету тут

дуже незначна, композицiя досить хаотична. Письменник був неперевешеним

майстром у передачi безпосереднiх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи

пейзажну деталь, через  ланцюг асоцiацiй.

Музичнi, загалом слуховi образи превалюють у раннiй прозi М. Хвильового.

Музична iнструментованiсть його новелiстики помiтна i на рiвнi композицiйному, i

в синтаксичнiй будовi фрази та дiалогу, i, зрештою, на рiвнi слова. Про музичну

стихiю у його прозi критика писала не раз.

Подальша еволюцiя письменника була непростою, й романтичний пафос

поступово заступали викривально-сатиричнi мотиви, на змiну захопленим гiмнам

революцiї приходив тверезий аналiз реальної дiйсностi, а вiдтак i нотка осiннього

суму та безнадiї. Щодо настроїв, авторських оцiнок не була однорiдною навiть i

дебютна збiрка.

Вирiзнялися у «Синiх етюдах» такi героїко-романтичнi новели, як

«Солонський Яр», «Легенда», «Кiт у чоботях». У цих раннiх творах, написаних

1921-1922 рр., ще помiтнi слiди учнiвства. Герої-революцiонери постають швидше

як символiчнi узагальнення, нiж iндивiдуалiзованi характери. Це стосується

перших двох новел. Яскравiше окреслено характер головної героїнi

хрестоматiйного свого часу «Кота в чоботях». Тут патетика зрiвноважується

теплим гумором, молода жiнка, «товариш Жучок», постає справдi народним типом.

Раннi новели вiдбили нетривалий перiод майже цiлковитого прийняття

художником своєї неспокiйної сучасностi як свiтанку нової щасливої ери. Але М.

Хвильовий був надто прозiрливим i чесним митцем, щоб закривати очi на

драматичну невiдповiднiсть мiж iдеалом i його реальним втiленням. Впродовж

усього творчого шляху  однiєю з найважливiших для нього була проблема

розбiжностi мрiї i дiйсностi. А звiдси у його новелах майже завжди два часовi

плани: непривабливе сьогодення, усi вади якого проступають дуже гостро, i

протиставлене йому омрiяне майбутнє або манливе минуле. Основним

101

композицiйним принципом таких новел, як «Синiй листопад», «Арабески»,

«Сентиментальна iсторiя», «Дорога й ластiвка» (частково й «Повiстi про

санаторiйну зону») є бiнарне протиставлення сцен реальних i вимрiяних, уяви i

дiйсностi, романтичних злетiв i прикрих приземлень. Усе високе, романтичне,

гарне спiввiднесене з минулим або майбутнiм, лише там вбачає письменник

пошукуваний iдеал. Звiдси – й нестримений полiт фантазiї, ностальгiчнi згадки про

«тiнi середньовiчних лицарiв» в «Арабесках», i печально-похмурий колорит колись

величного князiвського палацу, який стає тлом трагiчних подiй у новелi «Я

(Романтика)», i нестримно  наївнi мрiї Б'янки в «Сентиментальнiй iсторiї». Серед

цих символiв – i дорогий М. Хвильовому образ «загiрної комуни», яка мала обмаль

спiльного з реальнiстю народжуваного «нового свiту».

Уже опублiкована на початку 1924 р. «Повiсть про санаторiйну зону» була

багатообiцяючою заявкою молодого письменника на оволодiння жанрами

«великої» прози. Хоча написано твiр у тiй же, притаманнiй ранньому Хвильовому,

лiрико-iмпресiонiстичнiй стилiстицi. Тут постає цiла галерея зайвих людей,

вчорашнiх палких борцiв за нове життя, в якому їм тепер немає мiсця. I сама

вiдгороджена вiд свiту «санаторiйна зона» –уособлення останнього прихистку цих

розчарованих, вiдкинутих на узбiччя героїв. У замiському санаторiї збираються

рiзнi люди, здебiльшого невдахи чи надломленi життям колишнi борцi, якi болiсно

переживають крах iдеалiв.

Не можна не зважити  на антимiщанський пафос тогочасного мистецтва,

дуже сильний вiн i у М. Хвильового. Сарказм митця спрямований проти того

паразитуючого прошарку, що одразу ж, з кiлька рокiв, присмоктався до правлячої

партiї, проти патологiчно розмноженого радянського бюрократизму. Але часом

така зневага до обивателiв з боку романтикiв нового життя поширювалася на

непроминальнi людськi цiнностi. Одним шаленим стрибком сягнути вимрiяного не

вдалося. I виснаженi боротьбою люди вже нездатнi займатися буденними справами,

втiшатися звичайними людськими радощами. Перехiд вiд руїнницької дiяльностi

до творчої для багатьох активних учасникiв громадянської вiйни виявився

неможливим. Усе мовлене  може стосуватистя й багатьох персонажiв «Повiстi про

санаторiйну зону».

Цей твiр сприймався значною частиною тогочасної iнтелiгенцiї перш за все

як рiч публiцистична, як єдина можливiсть для опального автора ще раз окреслити

свою позицiю. М. Хвильовий був тодi в самому епiцентрi подiй, у вирi боротьби.

Зосталася позаду коротка  й щаслива пора «Урбiно» – створеної за iнiцiативою М.

Хвильового мистецької студiї, куди увiйшли тi вихiдцi з «Гарту», що не подiляли

iдей масовiзму, – П. Тичина, Т. Смолич, I. Днiпровський та iншi. У цьому

спiлкуваннi однодумцiв всi вони знаходили натхнення й душевну наснагу.

Своєрiдним ключем для розкриття стильової магiї М. Хвильового можна

вважати новелу «Арабески» (1927). Тут – всi основнi iдеї, колiзiї, навiть типи

героїв, характернi для його прози. В уявi оповiдача – alter ego автора постає

пiднесено-романтична Марiя – уособлення самої революцiї, авторського iдеалу,

героїчної жiнки в солдатськiй гiмнастерцi, «сiроокої гарячої юнки, з багряною

полоскою на прострiленiй скронi». Жiнка-революцiонерка була у прозi М.

Хвильового знаменням  епохи, матiр'ю народжуваних у муках нових iдеальних

людей, матiр'ю, котра самозречено бореться за їхнє майбутнє. Ще один тип героїнi,

102

до якого в багатьох своїх творах звертаєтсья письменник, – це панна Мара в

«Арабесках» представниця «безґрунтовних романтикiв», яким немає мiсця в

суспiльствi «бездушного американiзму». Як мрiйлива, позбавлена будь-якої

своєкорисливостi молода лiкарка належить до того ж людського типу, що й Катря

та Хлоня в «Санаторнiй зонi», Веронiка в «Силуетах», значною мiрою й Б'янка в

«Сентиментальнiй iсторiї».

Основний композицiйний принцип «Арабесок» – протиставлення уявних i

реальних епiзодiв. Новелу можна прочитати як психологiчний етюд, як спробу

вiдображення самого творчого процесу, фiксацiї потоку свiдомостi митця,

напiвусвiдомлених iдей та образiв, «безшумних шумiв моїх строкатих аналогiй i

асоцiацiй». Через авторську свiдомiсть пропускаються картини дiйсностi, реальнi

епiзоди: «Усе, що тут, на землi, загубилося в хаосi планетарного руху i тiльки

ледве-ледве блищить у  свiдомостi», «i герої, i подiї, i пригоди, що їх зовсiм не було,

здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть».

М. Хвильовий-романтик умiв бути й пильним спостерiгачем, аналiтиком

пореволюцiйної дiйсностi. Критичний, сатиричний струмiнь з'являється уже в

раннiй його прозi. Невеликою ж повiстю «Iван Iванович» (1929) письменник уже

засвiдчив вiртуозне володiння сатиричним жанром. Гостра iронiя, нищивний

сарказм письменника спрямованi проти все тих же вiчних обивателiв, свiтової

сволочi, котра скористалася плодами революцiї й проникла в усi соти нового

суспiльного органiзму. Коли в раннiх сатиричних творах М. Хвильовий не

втримувався вiд дошкульних авторських ремарок, то пiзнiше iронiчнi ефекти

здебiльшого спостерiгаємо в iносказаннях, автохарактеристиках i взаємооцiнках

персонажiв. А найголовнiше – точно вiдiбраних побутових деталях, предметних

реалiях, через якi нiби пiдсвiчується духовне єство героїв.

«Я (Романтика)» – складна  революційна дійсність, якій найбільше  пасують

ключові слова: кров, смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата чогось

по-справжньому вартісного. Там герої Хвильового постають не як переможці, які

вже завоювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для  себе, то для своїх

дітей, а радше як жертви цієї революційної дійсності. То яке  майбутнє чекає

Україну з такими будівничими? – мало не в усіх оповіданнях  підтекстово запитує

своїх читачів «переконаний комуніст» Микола Хвильовий. Так, за своїми

політичними переконаннями  він був українським комуністом. Саме в цьому

полягала його внутрішня  роздвоєність і трагедія. Адже він  пізно зрозумів, що

більшовизм і національна  ідея – поняття несумісні. Микола Хвильовий воював за

новий світ для своєї України  і водночас стріляв у неї, як його герой-фанат у новелі

«Я (Романтика)» стріляє  у власну матір. Вічне протистояння добра і зла в цій

новелі перенесено в душу героя. Це протистояння викликає тривогу  за світ і за

людину в цьому світі. Новела є попередженням про непоправну втрату на

обраному шляху істинних цінностей, гуманістичних ідеалів. Бо чи можна

найвеличнішими ідеями виправдати вбивство рідної матері та й узагалі  людини. Та

ще й коли ці ідеї проголошуються заради щастя і благополуччя. Така абсурдна

логіка викликає в душі автора розпач. Ті, хто фанатично  наслідували більшовицькі

ідеї, спокійно сприймали  її кульмінаційну сцену, не засуджували  вчинок головного

героя, бо для них «мета  виправдовує засоби». Зворушує те, що і перед смертю мати

не думає про себе, її материнське серце розуміє сина-вбивцю і хоче полегшити

103

його страждання: «Вона  стоїть, звівши руки» і «зажурно дивиться» на нього, вона

вкотре каже, що він, «(її мятежний син)» зовсім замучив себе. Ця кульмінаційна

сцена вражає непомітною силою  гуманізму, людяності, силою, здатною  побороти

зло в цьому світі.

Новела має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», яка може сприйматись і

як своєрідний епітет, що несе в собі основну ідею твору. Пригадаймо, що «Цвіт

яблуні» – новела М. Коцюбинського, в душі ліричного героя якої також  тісно

поєдналося боже, людське  начало (тяжкі страждання батька над  помираючою

трьохлітньою донькою) і  диявольське – підсвідомий інстинкт художника, який

сприймає смерть дочки  як матеріал для майбутнього твору.

Ситуація в новелі М. Хвильового трагічніша, бо його герой сам мусить

вибрати добро чи зло, шлях людяності, гуманізму чи служіння абстрактним

ідеалам. Шлях його вибору дуже важкий. Власне, в центрі авторської уваги і є

душа ліричного героя, її страждання, розгубленість, безпорадність, невміння

вибрати єдино правильний шлях. Розповідь ведеться від імені  головного героя

(«Я»), який керує батальйоном,  що складається з «юних фанатиків  комуни», і має

розчищати з тилу дорогу революціонерам. Трагедія загострюється, коли головний

герой усвідомлює, що він  має зробити вибір: «Я – чекіст, але я і людина». У новелі

цей вибір звучить, як вибір  між добром і злом, світлом і  темрявою. Кульмінаційним

є момент, коли серед приведених до трибуналу «ворогів» герой  бачить свою матір

із символічним іменем Марія. З натовпу її слова: «Сину! Мій мятежний сину!»

сприймаються як голос  самої України. Це голос застороги  щодо того «світлого

майбутнього», яке може бути здобутим ціною вбивства власної  матері. У

непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя  почуття: синівська

любов, синівський обов’язок  перед матір’ю – революційний обов’язок, служіння

найдорожчій ідеї. Він намагається  якось відтягнути фатальне рішення («я чекіст,

але я і людина»), та весь попередній шлях моральних компромісів  робить розв’язку

неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається  власним

життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заручником могутньої системи.

У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за якимось

втраченим часом, втраченим  раєм – короткою миттю втiленого iдеалу. Це, у

цілковитiй згодi з романтичним свiтоглядом, перiод битви, збройного повстання,

високого духовного пориву. Лише легендарнi днi, власне, не конкретно-iсторичний

час, а iдеалiзоване втiлення в ньому своїх романтичних марень, коротку мить

узгодження мрiї та дiйсностi, персонажi Хвильового вважають своїм, теперiшнiм

часом, до якого постiйно зверненi їхнi ностальгiчнi помисли. Це «той дикий i

тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами». Тодi

«всi пiзнали таємну даль, але той час уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й

голуба молодiсть».

У творчiй еволюцiї письменника можна досить чiтко видiлити два етапи.

Перший – це романтична, лiрико-iмпресiонiстична, в основному безсюжетна проза.

Другий, початок якого  можна датувати приблизно 1926-27 рр., –  це перiод

поступового переходу до вiрiвноваженiшої конкретно-реалiстичної манери письма,

опанування майстернiстю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас i

посилення iронiчних, сатиричних iнтонацiй.

104

Влiтку 1926 р., у розпал лiтературної дискусiї, з'явився друком роман

«Вальдшнепи». Персонажi його, невтомно полемiзуючи, дошукуються вiдповiдей

на найсгострiшi питання доби. Йдеться про болючi проблеми нацiонального буття,

нацiонально-культурного вiдродження України, про осмислення непростих урокiв