1. Первообщинний
строй на території України. Неолітична
революція.
Розвиток людини на території
України відбувався в основному по тих
же напрямках, що і в інших регіонах і заселення
сталось близько 1,5 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями
праці, на основі матеріалу, з якого вони
зроблені, виділяють декілька значних
періодів розвитку первісного ладу (їх
за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники
після кам'яного вміщають перехідний
вік - мідно-кам'яний (енеоліт). Палеоліт тривав від з'яви
першої людини на наших теренах близько
1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років
до н. е. В його ранній період первісна
людина вміла виготовляти примітивні
засоби праці з каменю та дерева (загострені
гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями
людини були збиральництво і полювання.
Соціальною формою існування за раннього
палеоліту виступало людське стадо, оскільки
лише колективне буття давало можливість
вижити у складних кліматичних і природних
умовах. Жили люди того часу в печерах
або хижах із дерева та кісток мамонта. Археологи знайшли сліди перебування
людини періоду раннього палеоліту недалеко
від с. Королеве у Закарпатській області, у
районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька
на Житомирщині.
За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис.
років тому), з'являється неандерталець
- людина нового фізичного типу, найважливішим
досягненням якої є використання вoгню,
що значно зменшило її залежність від
природи. Пам'ятки середнього палеоліту
вчені виявили у с. Молодово Чернівецької
області, у Криму, у басейні річок Дністра
і Десни.
На зміну неандертальцеві в епоху пізнього
палеоліту приходить кроманьйонець - "
людина розумна ", яка є вже не просто
споживачем дарунків природи, але й виробником
знарядь праці. З'являються різці, вістря
стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки.
Важливі зміни відбуваються і у соціальній
організації - на зміну первісному стаду
приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються
за материнською лінією, отож є підстави
твердити про виникнення у цей період матріархату.
Вдосконалення житла і виникнення шитого
з шкір одягу значно розширили ареал розселення
первісної людини. Свідченням цього є
стоянки пізнього палеоліту практично
на всій території України - Мізинська
- на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.
У період пізнього палеоліту
постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення
по кістці). Язичницька релігія виникає
у вигляді чотирьох основних форм:
анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет;
тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха;
магії - чаклування перед полюванням;
фетишизму - віри у надприродні властивості речей.
Близько 10-11 тис. років тому
палеоліт змінюється мезолітом.
Зникають льодовики, природа Європи набуває
близького до сучасного вигляду, вимерли
мамонти, носороги. Людина винаходить
лук і стріли. Основними різновидами господарювання
стають полювання, рибальство, починається
приручення тварин - спершу собаки, а потім
свині.
З мезолітичних стоянок слід відзначити
Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба
і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській
області. В цю епоху, згідно пам'ятників
матеріальної культури, вже можна виділити окремі
етнокультурні області.
В кінці мезоліту відбувається поступовий
перехід від збиральництва і полювання
до землеробства і скотарства, які остаточно
розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис.
до н. е. ). Саме цей період вважають розквітом
первісного ладу тому ще вже постало продуктивне
господарство. Винайдені шліфування і
свердління каменю, з'являються штучні
матеріали - обпалена глина, а потім - тканина.
Сусідська община змінює родову організацію
людей. Натомість матріархату постає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних
поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного
Бугу, Прип'яті.
Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного
до мідного віку (III-II тис. до н. е. ) - пов'язана
раніш за все з корінними змінами у житті
людини - опануванням металів. У цей період
на території України формуються дві основні
групи племен - землероби на Правобережжі
і скотарі на півдні та південному заході.
Це свідчило про перший суспільний поділ
праці. Використовуючи тяглову силу
худоби, люди почали збирати більший врожай,
що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської
продукції, майнової нерівності і обміну
продуктами. Поступово виділяється родоплемінна
верхівка, яка, привласнюючи результати
праці гурту, поступово зосереджувала
у своїх руках владу над ним.
Найбільш вивченою археологічною культурою
цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля
Київської області київський археолог
В.Хвойка віднайшов перше таке поселення.
До сьогоднішнього дня відкритими лишаються
питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково,
території, яку вони заселяли.
Сучасні археологи визначають приблизні
рамки існування трипільської культури
початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія,
заселена трипільцями пролягала від Словаччини
та Румунії до Слобідської
України, від Чернігова до Чорного моря.
Що стосується походження, то більшість
археологів вважають, що основу Трипільської
культури, на її ранньому етапі, складали
балканські землеробсько-скотарські племена.
Трипільці, які поселились на Правобережжі
Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими
племенами. Обробляючи землю дерев'яним
плугом з кам'яним або кістяним лемехом,
вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо.
Зерно мололи за допомогою простих кам'яних
жорен. Окрім цього, трипільці розводили
дрібну рогату худобу, та коней, свиней.
Селились трипільці у басейнах річок.
На сьогодні археологами вивчено декілька
великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців)
- Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині).
Населення жило у стаціонарних чотирикутних
глиняних одно-двоповерхових будинках
з кількома кімнатами. Іноді Трипільську
культуру називають Культурою мальованої
кераміки - через високий рівень розвитку
цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних
гончарних печах, а потім фарбувався білою,
червоною і чорною фарбою характерними
візерунками. Окрім цього були знайдені
керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових
макетів житл. Розвивалося ткацтво.
Археологічні знахідки свідчать про зв'язки
трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.
Розвиток знарядь праці, із сплаву міді
і олова - бронзи був головним досягненням
цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних
відносин. Застосування більш міцного
металу - бронзи дало можливість значно
вдосконалити транспортні засоби, знаряддя
виробництва.
Подальшого розвитку набули різні ремесла
- гончарне, каменярське, бронзоплавильне.
Відбувається другий суспільний поділ
праці - відокремлення ремесла від землеробства.
(третій пов'язаний із відокремленням
торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного
ладу до епохи соціального розшарування.
Це не могло не зумовити зіткнення як між
племенами, так і всередині племен.
Протягом бронзової доби на території
України існувало кілька археологічних
культур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової
кераміки, Катакомбна і т. д.
Бронзова епоха на території України була
фактично завершальною стадією первісного
ладу. Неолітична революція
— історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до відтворюючого
типу господарства, це пов'язано з виникненням скотарства, тваринництва, землеробства. Цей процес сприяв виникненню
міських поселень, ремесел та писемності. Термін "неолітична революція"
увів у 1949 англійський археолог Гордон
Чайлд. В епоху мезоліту, що тривала
у XI-VIII тис. до н.е., на всіх заселених людиною
територіях перестав позначатися вплив
останньої фази зледеніння. Сучасні клімат,
флора і фауна набули своїх нинішніх географічних
границь. Людина придбала всі біологічні
характеристики сучасної людини, а людство
розділилося на раси. В епоху неоліту (VIII-ІІІ
тис. до н.е.) у географічно віддалених
людських співтовариствах відбулася ціла
серія драматичних технологічних і соціальних
змін, котрі називаються «неолітичною
революцією». Її сутність полягає у переході
від господарства привласнюючого (збиральництва,
мисливства і рибальства) до виробляючого
(землеробства і скотарства).
2.Становлення класового
суспільства і перші держави на території
України (ІХ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.) 1. Ранній залізний вік датується
I тис. до н. е. - початком I тис. н. е. Видобуток
і обробка заліза в Україні відомі з XI
- IX ст. до н. е. Поява заліза різко прискорила
прогрес в розвитку людства, прискорила
і цивілізаційні процеси, які найбільш
інтенсивно виявляють себе в цей період.У
цей час в Причорноморських степах панували
кочові народи: кіммерійці - у X - VII ст. до
н. е.; скіфи - у VII - III ст. до н. е.; сармати
- у III ст. до н. е. - III ст. н. е. Це були спорідненні
іраномовні народи, дуже войовничі. У VIII
- VII ст. до н. е. здійснювали грабіжницькі
походи кіммерійці, а потім скіфи до Закавказзя,
Малої і Передньої Азії, а у другій половині
VII ст. до н. е., майже чверть століття, скіфи
панували в Передній Азії. Наприкінці
VII ст. до н.е. скіфи в Передній Азії зазнали
поразки, їхні напади припинилися. У VII
ст. до н.е. скіфи витіснили з Північного
Причорномор'я кіммерійців, які відступили
до Малої Азії. Центр держави скіфів перемістився
з Північного Кавказу до Північного Причорномор'я.
На це були вагомі причини. З VII - VI ст. до
н. е. почалася колонізація давніми греками
Північного Причорномор'я, які засновують
міста - держави: Херсонес - біля сучасного
Севастополя, Ольвію - в гирлі Південного
Бугу, Тиру - в гирлі Дністра та ін. Усі
ці держави були республіками і тільки
одна монархія - Боспорське царство, яке
займало Керченський півострів і Східне
Приазов'я. У скіфську добу давньогрецькі
міста - держави Північного Причорномор'я
досягли свого найвищого розвитку, розгорнувши
інтенсивну торгівлю з сусідніми племенами.
Скіфи взяли усе це під свій контроль.
Підкоривши землеробські племена майже
на всій території сучасної України, скіфи
створили могутню державу, яку греки назвали
Велика Скіфія. Докладні описи про скіфів
залишив давньогрецький історик Геродот.
Про силу скіфів свідчить те, що у 513 р.
до н. е. вони завдала нищівної поразки
персидському цареві Дарію I, який пішов
війною на них з дуже великим військом.
Наприкінці IV ст. до н. е. визначився занепад
Скіфії. У III ст. до н. е. скіфів витіснили
сармати. Скіфи відступили до Криму і в
його степовій зоні створили державу -
Малу Скіфію, яка проіснувала до III ст.
н. е. На відміну від скіфів, сармати єдиної
держави не створили. У них були союзи
племен із сильними пережитками матріархату.
У сарматську добу на сцені світової історії
з'являються слов'яни. У працях давньоримських
істориків і географів I - II ст. н. е. слов'яни
згадуються під назвою „венеди". Їхньою
прабатьківщиною вважають межиріччя Вісли
і Середнього Дніпра. У I - II ст. н. е. Північне
Причорномор'я опинилося в сфері політичного
впливу Римської імперії, яка перебувала
в зеніті могутності. У давньогрецьких
містах - державах з'являються римські
гарнізони. У регіоні спостерігається
економічне піднесення, розгортається
жвава торгівля. Але на початку III ст. до
Північного Причорномор'я прийшли готи
- германський народ (дуже войовничий).
Готи погромили давньогрецькі міста -
держави, підкорили частину місцевих племен,
створили власну державу. Готи почали
війни з Римською імперією. Власне з цього
часу різко посилюється тиск на кордони
Римської імперії з боку варварських народів.
У III - IV ст. Північне Причорномор'я перебувало
на порозі великих потрясінь, які й почалися
в добу „Великого переселення народів". 3. Зародження державності
у східних слов'ян Новітні наукові
знахідки і відкриття дослідників української
минувшини в основному підтверджують
висновки видатного вченого. Про існування
державних союзів слов'янських племен
на території України, зокрема, свідчать
численні пам'ятки, знайдеш під час археологічних
розкопок стародавніх городищ Подніпров'я,
Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території
в IV ст. н. е. об'єдналася в державний союз
група слов'янських племен — антів.Хто
ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення
візантійських, готських, латинських та
арабських авторів VI—VII ст. про антів —
перші незаперечні історичні згадки про
слов'янські племена на східноєвропейській
рівнині. Як повідомляли тогочасні історики,
(візантійський — Прокопій Кесарійський,
готський — Йордан та ін.), анти являли
собою частину слов'ян-венедів[1].
Перша згадка про них у писемних джерелах
датована 375, остання — 602 р. н. е. Мовою
антів, на думку лінгвістів, була слов'янська.
Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.)
теж звучать як слов'янські. Культура,
звичаї та норми їхнього суспільного укладу
мали також чітко виражене слов'янське
забарвлення. Релігійні уявлення були
такими ж язичницькими, як згодом і поганська
віра східних слов'ян.Виходячи з цих засад,
значна частина істориків справедливо
вважала антів протослов'янами, або просто
слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов
та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні
дослідники дотримувалися думки, що анти
— прямі предки українського народу або
навіть перші українці (М. Грушевський,
В. Щербаківський). Цікаві думки щодо «антської
проблеми» висловлює відомий сучасний
український історик М. Брайчевський.
Поділяючи в цілому погляди своїх попередників,
він довів принципову ідентичність вітчизняних
літописних полян та антів з іноземних
джерел. За твердженням М. Брайчевсь-кого,
самі себе ці люди називали полянами, степові
сусіди — сармати (а від них уже й інші
народи, що жили південніше) знали їх під
назвою антів, тобто «крайніх», тих, що
живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком
можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних
людей» — антів і бере свій початок назва
нашої держави і народу.Як свідчать писемні
та археологічні джерела, анти жили невеликими
поселеннями на берегах річок та озер,
займалися скотарством та хліборобством.
Вони мали військові укріплення не в кожному
селі, а спільні — для кількох поселень.
На думку вчених, в антів на зміну родовій
общині прийшла нова, територіальна сільська
община, в якій поступово виділилися окремі
заможні сім'ї, що володіли певною власністю.
Ця новонароджена племінна верхівка була
досить різнорідною. До неї входили передовсім
вожді племен. Зарубіжні історики називають
їх королями, старійшинами, «вельможами».
Вони виділялися з основної маси населення
своїм майновим становищем, збагачуючись
за рахунок привласнення продуктів праці
членів общини у вигляді данини. За свідченнями
візантійських істориків, у антів значного
розвитку набуло рабство, яке поряд із
збиранням данини було початковою формою
експлуатації в процесі становлення класового
суспільства.
Суспільний і політичний
лад антів привертав до себе пильну увагу
дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський
писав, що антами не править хтось один,
а здавна управляє ними народне зібрання,
і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують
спільно (демократія). Проте в моменти
загальної небезпеки вони обирали царя
(«Rех»), авторитет якого визнавав увесь
народ Такими вождями антів були Бож, Мезамир,
Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін. Воєнна
здобич, контрибуції, подарунки сприяли
накопи-ченню багатств антських вождів,
що, в свою чергу, посилювало їх військову
і політичну владу. Все це прискорювало
майнову та соціальну диференціацію слов'янського
суспільства, сприяло формуванню в ньому
класових відносин.На думку вчених, у цеп
період виникає перехідна (між докласовою
і класовою формаціями) форма управління
суспільством, коли продовжували використовуватися
деякі родові форми регулювання соціальних
процесів, але вже в інтересах пануючого
класу, що поступово зароджувався. Таку
форму управління суспільством деякі
дослідники називають військовою демократією,
на стадії якої знаходилися й анти. Військова
демократія містила в собі якості, властиві
суспільному самоврядуванню, й водночас
елементи державного ладу. В результаті
посилення соціальної диференціації в
союзах слов'янських племен усе більше
зміцнювалася державно-правова основа,
що зумовлювало поглиблення класовою поділу
суспільства й утворення держави.Варто
зазначити, що оцінки істориками політичного
об'єднання антів досить суперечливі.
Дехто вважав його племінним союзом (В.
Ключевський — «дулібський союз»), дехто
— короткочасним військовим об'єднанням,
що створювалося для боротьби з ворогом
(готами, аварами й ін.). Але цьому висновку
суперечать слова Йордана, котрий писав,
що анти мають спадкову царську владу
(виходячи з цього, очевидно, й державу
— Антське царство — Авт.). М. Брайчевський вважає, що політична
організація антів нагадувала структуру
державних об'єднань Західної Європи (Карла
Великого, бургундів, вандалів, готів)
і була так само нетривкою.Як бачимо, дослідники
дотримуються різних поглядів на сутність
«Антського царства». Але сам факт об'єднання
антів у союз фактично був першою відомою
спробою прямих предків українського
народу створиш власне державне утворення
з організованим військом та участю населення
в політичному житті, яке проіснувало
три сторіччя (кінець IV — початок VII ст.).
В 602 р. держава антів упала під тиском
кочових племен аварів Після цього анти
в писемних джерелах уже не згадуються,
а в літературі починає вживатися назва
слов'яни.Поступово ця загальнослов'янська
спільність ділиться на три великі відгалуження
— східну, західну та південну. Подальший
розвиток цих слов'янських угруповань
веде до їх дроблення і формування досить
стабільних етно-політичних утворень
— союзів племен, перелік і розселення
яких дається у славнозвісній «Повісті
временних літ» Як зазначає літописець
Нестор, слов'яни, що «прийшли й сіли по
Дніпру й назвались полянами, а інші —
древлянами, тому що сіли в лісах, а ще
інші сіли поміж Прип'яттю й Двиною й назвались
дреговичами (від слова «дрегва» — болото.
— Авт.), інші сіли по Двині й назвались
полочанами за річкою, що впадає до Двини
й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі
сіли поблизу оз Ільмень, назвалися власним
ім'ям — словенами...» Поступово в оповіді
літописця виступають й інші слов'янські
племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом,
від яких Нестор виводить сіверян, дуліби
— жителі Побужжя, мешканці західної частини
пізнішої України — волиняни бужани й
хорвати. Не забуває він згадати й жителів
По^ сожжя (від р. Сож) — радимичів, і мешканців
волго-окських лісів — в'ятичів, і уличів
з тиверцями, що населяли простори від
Дніпра й Буга до Дністра.Історики тривалий
час вели дискусії з приводу того що являли
собою в дійсності «племена» Нестора,
і посту^ пово дійшли висновку, що ці «племена»
були насправді великими союзами, початок
формування яких можна датувати не пізніше
VI—VII ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог
П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи
в них не лише територіальні, а й етнополітичні
об'єднання Його думку варто визнати слушною.Найбільш
ранніми племінними об'єднаннями вважаються
полянське, з осередком у Києві, дулібське
і волинянське, на території пізнішої
Волинської землі Академік Б. Греков припускав,
що в VI—VII ст. існував величезний і потужний
дулібсько-волинянський союз племен, який
був одним із найдавніших союзів східнослов'янських
племен. У «Повісті временних літ» літописець
розповідає про зіткнення дулібів з аварами
(він називає їх обрами): «В ті часи існували
й обри, що воювали проти царя Іраклія
й мало його не захопили». Обри-авари знущалися
над дулібами, але «Бог винищив Їх, і померли
всі, й не залишилося жодного обрина».
Цс, схоже па легенду, коротке повідомлення
літопису викликало безліч палких суперечок
серед учених. Чимало істориків убачало
в ньому фольклорний вимисел, однак подальші
дослідження підтвердили правдивість
слів Нестора.
Візантійський «цар»,
тобто імператор, Іраклій правив з 610-го
по 641 р. Отож виходить, що племінний союз
дулібів існував уже в першій половині
VII ст., виникнувши, очевидно, в попередньому,
VI ст. Як зазначає сучасний дослідник стародавньої
історії України М. Котляр, дулібськс об'єднання
племен було зародком державності східних
слов'ян, що в майбутньому, поряд із полянським
союзом, стало основою формування Давньоруської
держави — Київської Русі.В процесі подальшої
консолідації у VIII—XI ст. виникли ще ширші
політичні об'єднання східних слов'ян,
своєрідні «союзи союзів» та «надсоюзи».
В арабських джерелах, зокрема, згадується
про існування в цей період трьох таких
великих політичних центрів: Куяби (Куявії),
Славії та Артанії. Майже всі дослідники
сходяться на тому, що Куявія чи Куяба
— цс Київська земля з Києвом. Славію,
як правило, бачать в землі ільменських
словен, головним містом яких у Х ст став
Новгород. В Артанії різні історики вбачали
то Рязань, то Тмутаракань, то Чернігів,
то Білоозеро, то Ростов Ярославський
Найбільш прийнятною, па нашу думку, є
версія, згідно з якою Артанія — цс Ростово-Суздальська
земля разом із землею, що простягалася
до Білоозера.У вітчизняних літописах
політичні об'єднання навколо Києва відомі
під назвою Русь (VIII ст.) га Руська земля
(IX ст.).В історичних джерелах, як відомо,
по-різному тлумачиться термін «Русь».
Дехто з дослідників намагається довести
його фінське походження, інші шукають
його корені у шведській, слов'янській
мовах. Це свідчить про значне поширення
назви «Русь» в інших народів. На думку
М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними
та історичними дослідженнями слово «русь»
— фінського походження (ruotsi). Воно вживалося
спочатку для позначення скандинавів,
що складали пізніше дружини давньоруських
князів. Поступово дружини варязьких князів
із роду Рюрика па східнослов'янських
землях розбавлялися слов'янами й ставали
поліетнічними (різноплемінними). Термін
«русь» поширюється па всіх дружинників
узагалі, в тому числі й слов'янською походження.
Назва «русь» поширюється насамперед
на полян, що панували у прото-державному
утворенні па Наддніпрянщині, а потім
і на всіх східних слов'ян. У літописах
та інших давніх джерелах Руссю називалась
уся територіях, яку посідали руські люди,
тобто східні слов'яни. Цим же словом (варіант
— Руська земля) іменували п Давньоруську
державу з центром у Києві. Як вважає сучасна
дослідниця Р. Іванченко, до появи Рюриковичів
у Києві правила Києвичів (Кий, Дир, Аскольд).
У 882 р. Олег, який володів Словенським
князівством, здійснив у Києві династичний
переворот, усунувши від влади династію
Києвичів. Повідомлення про захоплення
Олегом Києва літописи традиційно починають
історію єдиної східно-слов'янської держави
Київська Русь.