4. Соціально-економічний
та суспільно-політичний устрій Русі в
Х- на початку ХІІ ст. З 882 р. після захоплення Олегом
Києва на Русі затвердилася нова династія
Рюриковичів - варязька за походженням.Великими
київськими князями були: Олег (882 - 912 рр.),
Ігор (912 - 945 рр.), Ольга (945 - 964 рр.), Святослав
(964 - 972 рр.), Ярополк (972 - 978 рр.), Володимир
(978 - 1015 рр.), усобиця (1015 - 1019 рр.), Ярослав
(1019 - 1054 рр.).Наприкінці X ст. (при Володимирі)
в цілому завершилося формування території
держави, визначилися її кордони.У розвитку
держави можна виділити декілька етапів:
1) 882 - 978 рр. - становлення та консолідація
держави; 2) 978 - 1054 рр. - її розквіт; 3) 1054 -
1132 рр. - початок політичного розпаду держави.На
першому етапі організація і управління
державою були досить примітивними. Верховна
влада була зосереджена у великого князя
в Києві, його головною опорою була дружина
(дружинний етап розвитку держави). Окремі
функції управління (судові, митні, адміністративні
та ін.) виконували дружинники і бояри,
або сам князь. При перших князях збирання
данини проводилося у примітивній формі
- полюддя, коли восени - навесні князь
з дружиною об'їздив підлеглі території.
Такою була організація влади в центрі.
На місцях зберігалися племінні княжіння
(древлян, в'ятичів, радимичів та ін.), де
управління здійснювали племінні („світлі")
князі та місцева знать, які визнавали
верховну владу київського князя, платили
йому данину, надавали військову допомогу,
але у внутрішньому устрої вони залишалися
автономними.Влада великого київського
князя на місцях трималася, як правило,
на силі. Окрім сили до Києва їх нічого
не прив'язувало, що й обумовлювало сепаратизм
племінних князів та місцевої знаті, які
при слушній нагоді готові були відпасти
з під влади Києва. Ці сили й представляли
відцентрову тенденцію в розвитку держави,
а великий київський князь і його дружина
представляли доцентрову тенденцію, оскільки
намагалися утримати підкорені землі
під владою Києва. Протиборство цих двох
тенденцій визначало розвиток держави
на першому етапі, на якому сама держава
була внутрішньо неміцною, слабо консолідованою,
а саме, аморфним конгломератом племінних
княжінь, силою об'єднаних навколо Києва.
Тому головною тенденцією в розвитку держави
на той час була її консолідація шляхом
ліквідації племінних княжінь та вдосконалення
апарату управління. Тобто потрібними
були реформи, які й починаються вже при
княгині Ользі.У 945 р. під час повстання
древлян було вбито князя Ігоря. Княгиня
Ольга жорстоко придушила це повстання
і ліквідувала племінне княжіння древлян.
Також княгиня Ольга здійснила реформу
системи оподаткування, а саме, встановила
місця збору данини (становища), визначила
уроки та ін. Тобто на місцях тепер постійно
були присутні представники київського
князя, було створено розгалужений апарат
для збирання податків. Син Ольги князь
Святослав започаткував адміністративну
реформу, коли своїх трьох синів посадив
намісниками у Києві, Новгороді та у древлян.Князь
Володимир (один з трьох синів Святослава)
завершив адміністративну реформу, ліквідувавши
майже всі племінні княжіння і своїх синів
(більше десяти) посадивши намісниками
в різних землях, що внутрішньо зміцнило
державу, сприяло її консолідації. Тобто,
управління державою ставало тепер начебто
сімейною справою Рюриковичів (батько
- сини). Цьому ж сприяли й інші реформи
Володимира - комплекс релігійних реформ,
військова, фінансова, освітня та ін.Реформаторську
діяльність Володимира продовжив його
син Ярослав, при якому було прийнято перший
писаний звід законів - „Руська правда".Найбільш
інтенсивне реформування не випадково
випадає на правління Володимира і Ярослава.
Саме на час їх правління прискорюються
процеси феодалізації давньоруського
суспільства, тобто ускладнюються суспільні
відносини в усіх сферах: економічній,
політичній, духовній, що потребувало
відповідних, іноді радикальних, змін,
перш за все, в організації управління
державою, її устрої. Саме цього вимагали
інтереси правлячої верхівки. В правління
Володимира і Ярослава завершилося в цілому
будівництво держави, визначилася її територія,
кордони, досконалішою стала система управління,
остаточно був зламаний сепаратизм племінних
князів та місцевої знаті. Держава стала
більш консолідованою, внутрішньо міцною,
але в її розвитку почали визначатися
інші тенденції, а саме простежуються
початки політичного розпаду держави.Вважають,
що Ярослав Мудрий, щоб запобігти після
своєї смерті боротьбі за владу між синами,
визначив порядок наслідування верховної
влади в державі, поклавши в його основу
родовий принцип, який в літописах дістав
назву "лествичное право", за яким
вся держава вважалась спільною власністю
всього князівського роду Рюриковичів,
кожен представник якого мав право на
частку родового майна. У Києві на великокнязівському
престолі сидів старший в роді, якому надавався
більший уділ, іншим Рюриковичам виділялися
уділи менші. По смерті старшого на його
місце переходив наступний по старшинству
в роді і весь ланцюг пересувався на одну
сходинку вгору (лествица). Тобто кожен
Рюрикович міг сподіватися в свою чергу
зайняти великокнязівський престол.Великими
київськими князями на цьому етапі були:
Ізяслав (1054 - 1068 рр.), Всеслав (1068 - 1069 рр.),
Ізяслав(1069 - 1073 рр.), Святослав (1073 - 1076 рр.),
Ізяслав(1076 - 1077 рр.), Всеволод (1077 - 1093 рр.),
Святополк (1093 - 1113 рр.), Володимир Мономах
(1113 - 1125 рр.), Мстислав (1125 - 1132 рр.)."Родовий"
принцип наслідування дотримувався і
вже з порушеннями лише за перших наступників
Ярослава Мудрого, його синів - Ізяслава,
Святослава, Всеволода, які спочатку здійснювали
управління спільно, склавши по суті тріумвірат.
У 1072 р. вони прийняли "Правду Ярославичів",
більш розширену редакцію "Руської
правди", яка засвідчила про подальшу
еволюцію феодальних відносин на Русі.
Але вже при Ярославичах "родовий"
принцип прийшов у суперечність з іншим
порядком наслідування влади - "отчинним"
, що вже в останній третині XI ст. призвело
до жорстоких усобиць на Русі.У 1068 р. поразка
Ярославичів від половців призвела до
великого повстання у Києві, внаслідок
якого Ізяслава було вигнано, а великокнязівський
престол зайняв Всеслав (із династії полоцьких
князів). У 1069 р. Ізяслав за підтримки поляків
повернув престол і жорстоко придушив
повстання. У 1073 р. проти Ізяслава виступили
його брати і вигнали з Києва. Великокнязівський
престол зайняв Святослав, але по його
смерті, Ізяслав за згодою Всеволода повернувся
до Києва. Проте у 1077 р. Ізяслав загинув
у битві з синами Святослава, яких він
зробив ізгоями. Київський престол зайняв
Всеволод, при якому значна роль в управлінні
державою належала його синові Володимиру
Мономаху. У 1093 р., по смерті Всеволода,
київський престол зайняв син Ізяслава
- Святополк, який був старшим в роді.Наприкінці
XI ст. князівські усобиці на Русі ужорсточилися.
Тому з ініціативи Володимира Мономаха
та Святополка у 1097 р. у Любечі відбувся
князівський з'їзд, який схвалив рішення
- "Кожен тримає вотчину свою", яке
й закріпило "отчинний" принцип наслідування
влади на місцях, коли кожна земля (без
Києва) була закріплена за окремими князівськими
родинами - династіями. Тобто вже юридично
було закріплено політичний розпад держави,
але при збереженні верховної влади великого
київського князя. Проте усобиці й після
цього не припинилися. У 1113 р. помер Святополк
і у Києві почалося велике повстання, у
результаті якого великокнязівський престол
зайняв Володимир Мономах в порушення
родового принципу. У правління Володимира
Мономаха та його сина Мстислава в останнє
відбулася консолідація Київської держави,
коли великий київський князь мав реальну
верховну владу і зберігалася цілісність
держави. Одна з причин цього була в тому,
що Мономашичам належала більшість земель
Русі: Київська, Новгородська, Переяславська,
Смоленська, Ростово-Суздальська, Волинська.
Іншим же династіям належали Чернігівська,
Полоцька та Галицька землі. Після Володимира
Мономаха та Мстислава затвердився політичний
розпад держави. Почався новий етап її
розвитку - феодальна роздробленість. 5. Феодальна роздробленість
Київської Русі. Князівства Південно-Західної
Русі. У другій третині
ХІІ ст. феодальна роздробленість остаточно
затвердилася на Русі. Утворилося з десяток
самостійних князівств, серед них в Південно-Західній
Русі: Київське; Переяславське; Чернігівське,
де затвердилася династія нащадків Святослава
Ярославича; пізніше з нього виділилося
Новгород-Сіверське; Волинське, де затвердилася
династія нащадків Мстислава Володимировича
та Галицьке, де затвердилася династія
Ростиславичів.У Київському князівстві
власна династія не змогла затвердитися,
причиною чого стала боротьба між князями
за київський престол. Київ у ХІІ ст. залишався
ще найбільшим політичним, економічним
та культурним центром Русі, з дуже високим
потенціалом, до того ж, той, хто займав
київський престол, традиційно вважався
старшим серед Рюриковичів, що було дуже
престижним. Тому, до початку ХІІI ст. Київ
залишався одним з головних об'єктів князівських
усобиць. З 1132 по 1240 рр. у Києві майже 50
разів змінювалися князі. Найбільшої ожорсточеності
боротьба за Київ набула у 40-50-х рр. ХІІ
ст. між нащадками Володимира Мономаха
- його сином Юрієм Довгоруким (ростово-суздальським
князем, який займав київський престол
у 1149-1150, 1150, 1154-1157 рр.) та онуком Ізяславом
Мстиславичем, які тричі відбирали один
в одного київський престол. У цю боротьбу
були втягнуті Візантія та держави Західної
Європи, половці. В наступному Київ двічі
під час усобиць піддавався розгрому та
пограбуванню. У 1169 р. його захопили війська
союзників володимиро-суздальського князя
Андрія Боголюбського (сина Юрія Довгорукого),
який сам відмовився сісти на київський
престол. У 1203 р. під час чергового загострення
усобиць навколо Києва, місто також було
піддано погрому. В означений період спалахи
міжусобної боротьби князів за Київ чередувалися
з періодами відносного спокою та стабільності
(60-ті, 70-90-ті рр. ХІІ ст., 10-30 рр. ХІІІ ст.).
Останнє можна пояснити. Ні одна з князівських
династій не змогла закріпитися в Києві
з-за жорсткої конкуренції, а постійні
усобиці розхитували державний організм
Давньої Русі, що створювало особливу
небезпеку за умов активізації нападів
половців в останній чверті ХІІ ст. Тому
в цей період в Києві затвердилась специфічна
форма правління - князівський дуумвірат,
коли одночасно два князя були співправителями,
виступаючи представниками найсильніших
династій, які таким чином, не перемігши
в усобиці, ділили владу в Києві.У цей же
час, у другій половині ХІІ - початку ХІІІ
ст., на Русі затвердилася й специфічна
форма правління, яку історики називають
колективний сюзеренітет, коли група найсильніших
князів Русі виступала в ролі колективного
сюзерена, спільно на князівських з'їздах
вирішуючи всі найважливіші питання загальнодержавної
ваги , як внутрішньої, так і зовнішньої
політики. При цьому всі князівства залишалися
самостійними державами, а князь, який
тримав київський престол, вважався старшим
серед Рюриковичів.Таке положення зберігалося
до навали Батия, до кінця 30-х років ХІІІ
ст. Тобто є підстави вважати, що Давньоруська
держава в умовах феодальної роздробленості,
як щось відносно єдине державне ціле
не припиняла свого існування. Державний
устрій Русі трансформувався від відносно
централізованої держави ранньофеодального
типу при Володимирі і Ярославі до конфедерації
фактично незалежних князівств-держав
з визнанням Києва формальним політичним
центром. До того ж є інші підстави на підтвердження
того, що і в цей час зберігалася відносна
єдність державного організму Давньої
Русі, а саме, існувала єдина церковна
організація, було спорідненим населення
(мова, культура), а також спорідненість
династії Рюриковичів. Проте навала Батия
все це порушила.Власне вже в другій половині
ХІІ ст. визначився занепад Києва. До цього
спричинили: князівські усобиці та відсутність
власної династії, напади половців, що
підривало високий потенціал, перш за
все економічний, Києва, а також переміщення
наприкінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. міжнародних
торговельних шляхів на південь до Чорного
та Середземного моря, де внаслідок хрестових
походів запанували італійські купці
з Генуї і Венеції. Тим самим, вже наприкінці
ХІІ ст. Київ втрачає роль лідера-гегемона
на Русі. Ця роль переходить до інших князівств,
перш за все, до Володимиро-Суздальського
князівства, а в Південно-Західній Русі
до Галицько-Волинського князівства.Вже
зазначилося, що в Галичині закріпилася
династія Ростиславичів. Ростислав був
онуком Ярослава Мудрого, сином його старшого
сина Володимира, який помер ще за життя
батька. Вважають, що своєму онукові Ростиславу
Ярослав Мудрий заповів Галичину, але
дядьки, старші сини Ярослава Мудрого
не дали йому його уділ, зробили ізгоєм.
Ростислав княжив у Тмутаракані в 60-х рр.
ХІ ст. і був отруєний візантійцями. У нього
було три сини - Ростиславичі. У 80-х рр.
ХІ ст. під час усобиць Ростиславичі закріпилися
в Галичині. У 1097 р. Любецький з'їзд визнав
Галичину за Ростиславичами.Свого розквіту
Галицьке князівство за Ростиславичів
досягло за правління Ярослава Осмомисла
(1153-1187 рр.). Але в Галицькому князівстві
серйозною противагою владі князя були
місцеві бояри - наймогутніші на Русі.
Галицьким боярам належали великі землеволодіння,
вони торгували сіллю і мали сильні дружини.
Усобиці князя з боярами, які не хотіли
посилення його влади, підривали внутрішню
міць Галицького князівства.У 1199 р. помер
останній представник по чоловічій лінії
династії Ростиславичів. Галичину захопив
волинський князь Роман Мстиславич, праправнук
Володимира Мономаха, який об'єднав Галицьке
і Волинське князівства. За правління
Романа Мстиславича наприкінці ХІІ - на
початку ХІІІ ст. у Південно-Західній Русі
визначилася гегемонія Галицько-Волинського
князівства. Роман Мстиславич жорстоко
придушував опозицію галицьких бояр. Літопис
наводить його вислів щодо цього: „Не
подушивши бджіл меду не їсти". Він поширив
свій вплив на Київ, здійснив кілька вдалих
походів на половців, активно втручався
у європейську політику. У 1205 р. під час
військового походу Роман Мстиславич
загинув у Польщі. Таким чином, друга третина
ХІІ ст. - перша третина ХІІІ ст. це період
феодальної роздробленості на Русі. Причина
її у подальшій еволюції феодальних відносин
на Русі, в досягненні ними стадії зрілості,
якій і відповідає феодальна роздробленість,
як форма організації суспільства. Саме
в ХІ-ХІІ ст. вже сформувалися феодальне
землеволодіння (князів, бояр, церкви (монастирів))
та категорії феодально-залежного населення
( закупи, рядовичі ), що підтверджують
всі редакції "Руської правди." Боярське
землеволодіння на місцях призвело до
появи сепаратистських настроїв боярства,
що заклало соціальну, економічну та політичну
базу для роздробленості, на яку опиралися
представники різних родин Рюриковичів
наприкінці ХІ- на початку ХІІ ст., коли
й відбувався політичний розпад Київської
держави.
6. Давньоруська держава
в міжнародних відносинах X - XIII ст.
Київський Русі належало помітне
місце в міжнародних відносинах X - XIII ст.
В зовнішньополітичній діяльності київських
князів одним з найважливіших напрямів
був південний, який становили відносини
з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися
стратегічні інтереси правлячої верхівки
Київської держави.
Про це свідчить і хроніка основних
подій: 907 р. - переможний морський похід
князя Олега на Константинополь; 911 р. -
договір князя Олега з Візантією, дуже
вигідний для Русі, який забезпечував
інтереси її торгівлі; 941 р. - невдалий морський
похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. - договір
князя Ігоря з Візантією, менш вигідний,
ніж договір 911 р.; 40-50-ті рр. X ст. - мирне
посольство княгині Ольги до Константинополя;
969 - 971 рр. - війна князя Святослава з Візантією,
яка закінчилася по суті поразкою, а формально
- почесним миром; 988 або 989 р. - князь Володимир
захопив Корсунь, візантійське місто в
Криму, і повернув його в обмін на сестру
візантійського імператора, яка стала
його дружиною (ці події пов'язані з хрещенням
Русі); 1043 р. - відбувся останній морський
похід Русі на Константинополь при Ярославі
Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках
з Візантією київські князі частіше переслідували
мету - забезпечити торговельні привілеї
для Русі, оскільки Візантія становила
найбільш вигідний ринок збуту для надлишків
полюддя. І саме з Візантії частіше надходили
на Русь речі престижного вжитку для панівної
верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини
та ін.)Важливими для Русі були відносини
і з Хозарським каганатом. Інтереси двох
держав зіткнулися вже наприкінці X ст.,
коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів,
які до того платили данину хазарам. До
60-х рр. X ст., до підкорення їх Святославом,
данину хазарам платили в'ятичі. У другій
половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів
князя Святослава, Хозарський каганат
був розгромлений і припинив існування.
Тоді ж влада Києва поширилася на племена
Північного Кавказу і Приазов'я, але після
смерті Святослава майже всі ці землі
було втрачено. Зникнення Хозарського
каганату мало для Русі неоднозначні наслідки.
Позитивним було те, що для Русі відкрилася
пряма торгівля з країнами арабського
Сходу. Негативним було зникнення бар'єру,
роль якого виконував Хозарський каганат
по відношенню до кочових народів на їх
шляху до причорноморських степів, тобто
до південних кордонів Русі.
Досить жвавими були стосунки
з країнами Західної і Центральної Європи
(Німеччина, Польща та ін.), які особливо
посилилися при Ярославові Мудрому, що
встановив династійні зв'язки з правителями
інших держав, а саме з дітей Ярослава
Мудрого (його називали тестем Європи)
дочка Анна була одружена з королем Франції,
інші дочки - з королями Норвегії і Угорщини,
сини були одружені з сестрою польського
князя, онукою німецького імператора.
Мати ж Володимира Мономаха (дружина сина
Ярослава Всеволода) була дочкою імператора
Візантії - Константина IX Мономаха. У цілому
Київська Русь відігравала важливу роль
у міждержавних відносинах країн Європи
та Близького Сходу. Надзвичайно важливими
для Русі були відносини з кочовими народами
причорноморських степів. З 915 по 1036 рр.
тут панували печеніги. Їх мирні відносини
з Русю скоро змінилися на ворожі. У 972
р. в бою з печенігами загинув князь Святослав.
При князі Володимирі боротьба з печенігами
набула особливо гострого, жорстокого,
запеклого характеру. Саме в цей час з'явилися
„богатирські застави", використовувалася
оборонна тактика. У 1036 р. в битві під Києвом
при Ярославі Мудрому печеніги зазнали
нищівної поразки. Загроза з їхнього боку
для Русі була ліквідована. З 50-х рр. XI ст.
по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах
панували половці. В останній третині
XI ст. їхні напади на Русь активізувалися.
В умовах загострення князівських усобиць
половці в цей час стали справжнім лихом
для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями
уславився Володимир Мономах. Саме з його
ініціативи наприкінці XI - на початку XII
ст. були об'єднані сили руських князів
та здійснено декілька великих походів
проти половців, які були розбиті і відступили
до Кавказу. Але із затвердженням на Русі
феодальної роздробленості половці повернулися
і відновили напади на Русь, беручи активну
участь в князівських усобицях, особливо
в другій половині XII ст. У 70 - 90-х рр. XII ст.
об'єднані сили руських князів знову відбили
наступ половців. У 1185 р. сталася подія,
описана в „Слові о полку Ігоревім".
На початку XIII ст. відносини руських князів
з половцями стають більш врівноваженими,
але для Русі в Степу з'являється новий
ворог - татари. У 1223 р. в битві на річці
Калка русько-половецьке військо було
розгромлене татарами. У 1236 р. почався
похід татар на чолі з Батиєм до Східної
Європи. У 1237 - 1238 рр. татари розгромили
князівства Північно-Східної Русі. У 1239
- 1241 рр. вони розгромили князівства Південно-Західної
Русі. У грудні 1240 р. військо Батия захопило
Київ. У 1242 - 1243 рр. Батий створив державу
- Золота Орда, з центром в понизов'ї Волги.
Руські князівства опинилися в залежності
від золотоординських ханів і сплачували
данину, давали військо, отримували ярлики
на княжіння та ін. Внаслідок навали Батия
в Південно-Західній Русі припинило існування
Переяславське князівство. Київ було страшно
зруйновано, місто пережило повний занепад.
У Чернігівському князівстві збереглася
династія, але посилилась роздробленість.
Галицько-Волинське князівство збереглося
і посилилося при Данилі Галицькому, але
у 1245 р. Батий надіслав Данилі Галицькому
вимогу - „Дай Галич". Данило Галицький
спочатку підкорився, але почав готуватися
до боротьби з татарами, шукаючи союзників.
У середині 50-х рр. XIII ст. він виступив проти
татар. Спочатку перемагав, але наприкінці
50-х рр. зазнав поразки і знову визнав залежність
від Золотої Орди. Влада Золотої Орди над
українськими землями тривала до 1362 р.,
коли тут затвердилася влада Великого
князівства Литовського.7. Галицько-волинське
князівство (XIII—XIV ст.)
Га́лицько-Воли́нське князі́вство
(1199-1349) – південно-західне руське князівство
династії Рюриковичів, утворене у результаті
об'єднання Галицького і Волинського князівств
Романом Мстиславичем. З другої половини
13 століття стало королівством, головним
законним спадкоємцем Київської династії
та продовжувачем руських політичних
і культурних традицій.
Роль Галицько-Волинського князівства
в історії української державності дуже
велика!.
Основною територією Галицького князівства
були терени хорватських і північно-західні
окраїни землі тиверців. Тривало започатковане
раніше взаємне зближення протиукраїнських
племінних груп, зокрема полян, сіверян,
дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому
сприяли спорідненість мови і побуту,
географічне розташування, економічні,
політичні та культурні зв'язки. 13 сторіччя
було переломним в історії багатьох країн
і народів. У тогочасній Західній Європі
паралельно зі зміцненням королівської
влади відбулося формування станової
монархії, яка забезпечувала юридичне
піддержання прав і ролі у державі великих
землевласників-феодалів і, певною мірою,
міщан. На прикладі збережених джерел,
що стосуються Київщини і Галицько-Волинського
князівства, видно, який істотний вплив
на державні справи мали боярські роди,
а подекуди й частина містиків – заможної
верхівки міського населення, насамперед
купців. На сторінки літопису потрапляли
насамперед відомості про запеклу боротьбу
князів з боярськими угрупуваннями, що
робили ставку на різних князів. Успіхи
чи поразка окремих князів у міжусобній
боротьбі значною мірою визначалися співвідношенням
сил регіональних князівсько-боярських
коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами
конфліктів князівська влада також була
змушена рахуватися з інтересами тих бояр,
з яких формувалася державна адміністрація
та військове командування. Більше того
конфлікт з однією групою бояр змушував
князі йти на певні, більші чи менші, поступки
іншим. Є підстави вважати, що князя, щонайменше
з 13 ст. документально закріпляли за великими
землевласниками їхні володіння. Відомі
й випадки закріплення майнових прав за
містичами, а юридичних – і за окремими
міськими громадами. Однак навряд чи варто
говорити про чітке розмежування прав
власності і політичної влади; загальні
правові акти, що визначали б статус і
загальні станові права боярства чи містиків,
не відомі. Проте з'явилися вже грамоти,
які регулювали права і повинності окремих
міст. Цілком можливо, що прогрес юридичного
оформлення станової монархії розгорнувся
б і у Галицько-Волинській державі та інших
князівствах, якби їхній розвиток не було
перервано монгольською навалою.
Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського
князівства вплинуло і на розвиток політичної
думки. До монгольської навали чернігівські
і волинські князі змагалися між собою
за те, хто очолить консолідацію князівств
і земель. Натомість у після монгольську
добу за правління Данила Галицького і
його спадкоємців на роль продовжувача
традицій давнього Києва могла претендувати
вже тільки Галицько-Волинська-Холмська
держава. Саме цим зумовлюється її роль
в історії української державності.
Здобутки руської культури другої половини
13 – 14 ст. відіграли важливу роль у наступний
період, у часи формування культури українського
народу – в умовах панування на Україні
польських і литовських феодалів. Культурні
традиції Давньої Русі допомагали українському
народові зберігати та розвивати свою
національну культуру.Отже, будучи безпосереднім
спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське
князівство відіграло надзвичайно важливу
роль в історії:
– зберегло від завоювання та асиміляції
південну та західну гілки східного слов'янства,
сприяло їхній консолідації та усвідомленню
власної самобутності;
– стало новим після занепаду Києва центром
політичного та економічного життя;
– модернізувало давньоруську державну
організацію;
– розширило сферу дії західноєвропейської
культури, сприяло поступовому подоланню
однобічності візантійського впливу;
– продовжило славні дипломатичні традиції
Київської Русі, що 100 років після становлення
золотоординського іга з честю представляло
східнославянську державність на міжнародній
арені.
8. Українські землі в складі
Польщі та Великого князівства Литовського Литовське князівство утворилося
в XIII ст. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316-1341
рр.) та його синів Любарта і Ольгерда (1345-1377
рр.) Литва здобула більшу частину білоруських,
українських, частину російських земель.
Так утворилося Велике князівство Литовське,
у складі якого руські землі становили
9/]0 території. Литовські князі, щоб забезпечити
управління величезними завойованими
територіями, майже не втручалися у життя
українських земель. "Старого не змінюємо,
а нового не запроваджуємо " – таким
був принцип їх правління.З приходом Литви
провідну роль в українських землях почало
відігравати Київське князівство. З одного
боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів
до литовської династії Гедиміновичів.
Але, з іншого боку, в Київському князівстві
збереглися традиції руської державності:
київські князі литовського походження,
спираючись на руську знать, наполегливо
прагнули до утвердження автономії своїх
володінь. Вони мали титул "з Божої ласки
князів Київських", карбували власну
монету, вдавалися до самостійних зовнішньополітичних
акцій. Розширилася територія Київського
князівства, зросли його авторитет і вплив
в українських землях.
Після смерті у 1340 р. останнього галицько-волинського
князя Юрія II Болеслава між Польщею і Литвою
розпочалася боротьба за українські землі.
Проте, з кін. XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх
обставин спонукали ці держави до об'єднання,
яке відбувалося нерівномірно (остаточне,
здавалося б, об'єднання держав змінювалося
їх політичною самостійністю) до сер. XVI
ст. У цьому об'єднанні виділяють два основних
етапи – Кревська унія 1385 р., яка започаткувала
об'єднання Литви і Польщі, і Люблінська
унія1569 р., яка завершила їх об'єднання
в одну державу – Річ Посполиту.
Кревська унія 1385 р. Причини унії. Прагнення
Литви і Польщі об'єднати зусилля перед
небезпекою з боку могутнього Тевтонського
ордену, який панував на Балтійському
узбережжі, з боку Московського князівства,
авторитет якого зростав після перемоги
над татарами в Куликовській битві 1380
р., з боку Кримського ханства (виділилося
у 1443р. із складу Золотої Орди, з 1475р. визнало
залежність від Османської імперії).Пошуки
великим князем литовським Ягайлом (1377-1392рр.)
союзника для зміцнення свого становища.
Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши
великокнязівський престол всупереч принципам
родового старшинства, опинився у скрутній
ситуації. Проти нього виступили старші
Ольгердовичі і кузен Вітовт.
Зміст унії Це була шлюбна унія – литовський
князь Ягайло одружився з польською королевою
Ядвігою і був проголошений польським
королем; внаслідок цього припинялися
сутички між Польщею і Великим князівством
Литовським, а їх збройні сили об'єднувалися.
Унією передбачалося приєднання Великого
князівства Литовського до Польщі. Проте,
у результаті прагнення литовської верхівки
до політичної самостійності Литва фактично
залишилася окремою державою, влада в
якій безпосередньо належала кузену Ягайла
– князю Вітовту (1392-1430 рр.).
За умовами унії Литва, яка була останньою
язичницькою країною в Європі, прийняла
католицтво.
Наслідки унії Позитивні – об'єднання
зусиль двох держав допомогло розгромити
Тевтонський орден і зупинити просування
німців у слов 'янські землі (битва при
Грюнвальді 1410р.).
Негативні – посилювався вплив поляків
в Україні, почалося насильницьке насадження
католицтва. Польща прагнула повністю
підкорити Велике князівство Литовське.
Поразка українсько-литовських військ
на р. Ворсклі Прагнучи оволодіти всією
Руссю, Вітовт вдався до протиборства
з Золотою Ордою Здійснивши два переможних
походи у 1397 р. та 1398 р., він досяг гирла
Дніпра та Дону, розбив ворожі війська
в Криму. Проте третій похід закінчився
невдало. У 1399 р. у битві біля р. Ворскли
чисельніші сили золотоординських ханів
завдали нищівної поразки військам Вітовта,
більшість яких складали ополчення Київщини,
Волині, Поділля. На Ворсклі війська великого
литовького князя стали на захист золотоординського
хана Тохтамиша, скинутого з престолу
внаслідок конфлікту з Ті/муром (Тамерланом).
Вітовт сподівався на допомогу Тохтамиша
в оволодінні Московським князівством.
Поразка на Ворсклі похитнула позиції
князя і змусила його відновити унію з
Польщею. За умовами Віленської унії 1401
р. визнавалася васальна залежність Литви
від Польщі, а після смерті Вітовта мала
відбутися інкорпорація Великого князівства
Литовського, передбачена Кревською унією.
Городельська унія У роки "Великої війни"
(1409-1411 рр.) Польща й Литва виступили союзниками
у боротьбі проти Тевтонського ордену.
Кульмінаційним моментом цієї війни стала
Грюнвальдська битва (15 липня 1410 р.). Союзне
військо, у складі якого були і полки з
українських земель, розгромило хрестоносців.
Після Грюнвальдської битви посилилося
прагнення Литви до державної незалежності
від Польщі. У 1413 р. було підписано Городельську
унію, за якою Велике князівство Литовське
визнавалося незалежною державою, хоча
зверхність Польщі над ним зберігалася:
обрання великого князя контролювалося
і затверджувалося польським королем.
Литовська католицька знать урівнювались
у правах з польською шляхтою.Зміцнивши
свої позиції, Вітовт відновив успішну
боротьбу з ординцями. За його підтримки
до влади в Золотій Орді прийшла династія
Тохтамиша, що дало можливість Литві розширити
свої володіння на Півдні України. Вздовж
узбережжя Чорного моря між Дністром і
Дніпром були зведені укріплені містечка,
серед яких – Хаджибей (нині Одеса, 1415
р.) та Дашів (нині Очаків, 1430-і рр)На вересень
1430 р. планувалася коронація Вітовта, яка,
внаслідок протидії з боку Ягайла, так
і не відбулася.
9. Експансія польських
феодалів на українські землі. Люблінська
унія
У 1349 р. Польща підкорила Галичину.
Це сталося при королі Казимирі III (1333 -
1370 рр.), в правління якого Польща подолала
феодальну роздробленість і об'єдналася.
Польські феодали, відчуваючи потребу
в нових землях, спрямували свою експансію
на Галицько - Волинську державу, яка у
1340 р. втратила свою династію. На Галичину
заявила права й Угорщина, бо у 1214 - 1219 рр.
угорський королевич займав галицький
престол. Проте поляки домовилися з угорцями,
якщо Казимир III помре бездітним, то угорський
король стане королем Польщі. Так і сталося
у 1370 р. Тому у 1370 - 1387 рр. Галичина перебувала
під владою Угорщини. Але польські феодали
прагнули повернути Галичину і потребували
в цьому зовнішньої підтримки. Їм вдалося
її знайти. У 1385 р. між Королівством Польським
і Великим князівством Литовським було
укладено Кревську унію, за якою за якою
великий литовський князь Ягайло одружився
на польській королеві Ядвізі (1384-1385 рр.)
і став королем Польщі. Кревська унія мала
практичні наслідки для обох держав.
За підтримки литовців у 1387
р. поляки повернули собі Галичину, яка
залишалася під їх владою до 1772 р. Унія
Польщі і Литви посилила їх проти спільного
ворога - Тевтонського ордену, держави
рицарів-хрестоносців у Прибалтиці, яка
існувала з 20-х рр. XII ст. і здійснювала
агресію на польські, литовські та руські
землі. У 1410 р. у Грюнвальдській битві військо
Тевтонського ордену було розбите, а його
експансія зупинена. У 1466 р. Тевтонський
орден став васалом Польщі.
Також польські феодали самі
здійснювали зовнішньополітичну експансію,
спрямовану переважно на українські землі,
що теж було однією з причин Кревської
унії. У 30-х рр. XV ст. остаточно були ліквідовані
залишки автономного устрою Галичини
у складі Королівства Польського, тобто
були втрачені будь-які ознаки власної
державності, а Галичина перетворилася
на звичайну провінцію.
2. Польські феодали намагалися
оволодіти й іншими українськими землями,
які були у складі Великого князівства
Литовського. Під час міжусобної війни
1430-1435 рр. у Великому князівстві Литовському
польські феодали, як союзники Сигізмунда,
захопили Західне Поділля. Надалі польські
феодали робили все, щоб зберегти унію
Королівства Польського і Великого князівства
Литовського, досягаючи цього через обрання
єдиного правителя для обох держав. Але
польські феодали прагнули утворити єдину
державу, чому опиралися литовські магнати.
Проте поразка від Росії під час Ливонської
війни (1558 - 1583 рр.), що створило серйозну
загрозу для Литви, примусила литовських
феодалів піти на укладення нової унії.
У 1569 р. Люблінську унія завершила процес
об'єднання Польщі і Литви в єдину державу
- Річ Посполиту, яка мала єдиного (виборного)
короля, єдиний сейм, фінанси, зовнішню
політику, але Велике князівство Литовське
у складі Речі Посполитої зберігало автономію
(свій суд, військо, скарб, адміністрація,
офіційна мова діловодства - руська ). Проте
всі українські землі у складі Речі Посполитої
перейшли під безпосереднє управління
польських феодалів, а білоруські залишилися
у складі Великого князівства Литовського.
Тобто польські феодали досягли своєї
головної мети, оволодівши за результатами
Люблінської унії всіма українськими
землями. У складі Речі Посполитої українські
землі поділялися на сім воєводств: Київське,
Брацлавське, Чернігівське, Подільське,
Волинське, Руське, Белзьке.