21. Утворення і
розвиток української козацької
держави 1648-1657.
З початком визвольної
війни почала формуватись українська
національна державність. Її основні
форми поступово склалися на
Запорозькій Січі, свого дальшого
розвитку набули при гетьмані
П.Сагайдачному. За часів його
гетьманування устрій Запоріжжя
був частково поширений на
волость, або в городи, де розміщалися
козацькі полки. Тут козацькiй
старшині фактично пiдлягало й
не козацьке населення, яке
не бажало коритися польській
адмiністрації. У ходi боротьби з Польщею
козацький державний апарат поширився
на звiльнену територiю України і став
основою державного будівництва. Формально
найвищим органом була загальна рада усього
війська, яка мала розвязувати найважливiші
вiйськовi й політичні питання. Однак скликалася
вона дедалі рідше і її функції поступово
почала виконувати рада старшин, яка прагнула
впливати на вирішення основних внутрішніх,
військових і зовнiшньо-політичних справ.
Фактично вся вища адмiнiстративно-політична,
військова і судова влада належала гетьману,
яка на час воєнних дій була необмеженою.
Усі тогочасні джерела свідчили про надзвичайно
високий авторитет Б.Хмельницького в різних
верствах населення. Гетьману допомагала
керувати усіма справами генеральна старшина,
яка, крiм вирішення військових завдань,
виконувала функції центрального апарату
управлiння. Під час визвольної війни до
її складу входили писар, обозний, два
осавули, два судді; згодом вона поповнилась
урядами хорунжого, бунчужного та підскарбія.
Державний апарат на місцях уявляв собою
своєрiдне переплетення військових та
адміністративно-полiтичних функцій. Вся
звільнена територiя України поділялася
на полки у 1648 р. — 40 полкiв, сотні, які були
адмiністративно-територiальними одиницями
з відповідним апаратом управління й одночасно
— основними військовими підрозділами
козацької армії. У містах і містечках
діяли органи місцевого самоврядування,
які фактично теж підпорядковувалися
козацькій адміністрації. Межі нової держави
її офіційна назва — Військо Запорозьке
в основному визначались землями трьох
воєводств — Київського, Чернігівського
і Брацлавського. Столицею стало давнє
козацьке місто Чигирин, що підкреслювало
визначальне місце в державі козацького
стану.
22. Переяславська
рада та її наслідки.
На кінець 1653 р. ставало
ясно, що звільнитися остаточно
від польсько-шляхетського ярма
лише своїми силами Україна
не взмозі. Молода українська
козацька держава, яка мала
трохи більше мільйона мешканців,
не могла завдати вирішального
удару Польщі з її шестимільйонним
населенням і далеко не вичерпаним
воєнним потенціалом Невизначеності
ситуації сприяла підступна тактика
союзника України кримського
хана, який не був зацікавлений
у її зміцненні і кожного
разу фактично зводив нанівець
її воєнні перемоги. Вихiд із
становища полягав в одержанні
Україною надійної мілітарної
допомоги, яка могла б забезпечити
Українi перелом у воєнних діях
і остаточний розрив з Польщею.
Такою силою, на думку Хмельницького,
мала бути Московська держава.
Після ради всiх станів у
Переяславi 8 січня 1654 р., а також
двотижневих переговорiв козацьких
представників у Москві з російським
урядом були прийняті т.зв. Статтi
Богдана Хмельницького 21 березня
1654 р., а також були видані царськi
грамоти з привілеями Війську
Запорізькому, українській шляхті
та духовенству. Ці документи
мали регулювати взаємовідносини
України з Російською державою.
За козацтвом зберігалося право
виборів гетьмана з подальшим
затвердженням царем. Гетьман
мав право зносин з іноземними
урядами польським королем і
турецьким султаном за згодою
царя. Податки мали збиратися
місцевими урядовцями і передаватися
царським властям. З цих коштів
мали виплачуватися суми на
старшинські посади, артилерію тощо.
Мiста значно мірою зберігали
самоврядування. У Києві мав бути
російський воєвода, якому належали
в основному представницькі функції.
Весною цар мав розпочати воєнні
дії проти Польщі. Таким чином, Україна
як державний організм зберігала право
вільних виборів голови держави гетьмана,
свою адміністрацію, армію, фінанси, дипломатiю,
права і привiлеї окремих станів. Це були
надзвичайно важливі на той час здобутки
всього українського народу. Україна вступала
у договірні стосунки з Москвою як вільна
і незалежна сторона. Величезна частина
українського селянства, а також міщанства
продовжувала вважати себе козаками, тобто
вiльними від феодальної залежності. Царський
уряд був змушений рахуватися з реальним
існуванням української державності та
тими соціальними зрушеннями, що сталися
в Україні в звязку з масовим покозаченням
селянства.
23. Україна в
останні роки гетьманування Б.Хмельницького
1654-1657.
В результаті успішної
збройної боротьби українського
народу проти Польщі гетьманська
столиця Чигирин стала мiсцем,
де схрещувалися політичні інтереси
багатьох європейських та азіатських
країн До встановлення дипломатичних
відносин з Україною прагнули
Семиградське князівство, Валахія
і Молдавія, Швеція і Венеціанська
республiка. Постійні дипломатичні
зносини мала гетьманська адміністрація
з Туреччиною, Кримом, Росією. Неоднозначно
складалися відносини козацької
адміністрації з російським урядом
після укладення Переяславської
угоди. Москва розглядала її
насамперед як засіб до включення
пiд свою зверхнiсть усіх земель,
що входили колись до складу
давньоруської держави, Хмельницький
прагнув використати мілітарну
допомогу російської держави
для остаточного розгрому Польщi
й утвердження державної незалежності
України. Ось чому на першому
етапі стосунків козацький гетьман
мало зважав на детальне юридичне
оформлення взаємовідносин між
обома державами, зосередивши
фактично всю повноту влади
в своїх руках. Однак певна
невизначенiсть у міждержавних
стосунках призвела до погіршення
відносин між гетьманською адмінiстрацією
і російським урядом у ході
окупації Бiлорусії. Козацькі
війська, які зайняли значну
її частину на півдні в перші
місяці війни, просувалися все
далі на півнiч, підпорядковуючи
білоруські землi безпосередньо
Війську Запорозькому. Відносини
між Чигирином і Москвою ще
більше загострилися у 1655 р., коли
Росiя вступила у війну з
Швецією і розпочала переговори
з Польщею. Козацькі посли навіть
не були допущені на переговори
між Росією і Польщею у Вільно,
де у жовтні 1656 р. було укладене
перемиря між обома державами.
Ігнорування Москвою українських
інтересів викликало обурення
гетьмана і козацько-старшинських
кіл. Після інтенсивної діяльності
козацької дипломатії склалася
нова коаліція держав, до якої
увiйшли Швеція, Бранденбург, Україна,
Литва, Семиградське і Молдавське
князівства. На підставі цілого
ряду окремих міждержавних угод
і договорів Польща мала бути
розділена між союзниками так,
будто Коруна Польська и не
бывала, як писав у донесенні
царю російський посол в Україні
боярин Бутурлін. Військо Запорозьке
мало одержати всі західноукраїнські
землi. Розпочалися відповіднi воєнні
акції. На допомогу Юрію Ракочі,
який відкрив компанiю в Польщі,
був відправлений козацький 15-тисячний
корпус на чолі з київським
полковником А.Ждановичем. Пройшовши
через усю Галичину до Перемишля,
Жданович обєднався з Ракочі.
Союзники взяли Краків, увійшли
в глибину Польщі, дійшли до
Варшави і разом із шведами
зайняли польську столицю. Це
було яскравим свідченням самостійної
зовнішньої політики України,
її фактичної протидії міжнародним
інтересам Москви.
24. Історична роль
Б.Хмельницького. Його оцінка
в історичній літературі.
Хмельницький активно
використав ослаблення Польщі
для посилення своїх позицiй
на Поділлi, Волинi та в Галичині.
Почалися контакти з місцевою
українською шляхтою, яка переживала
драматичну ситуацію відчуження
від обох полiтичних систем, що
склалася в ході війни. Зацікавленість
у гетьманському протектораті
виявляють волинський магнат
князь Степан-Святополк Четвертинський,
опікун Києво-Могилянського колегiуму,
один з останніх представників
старої української аристократії.
Хмельницький максимально намагався
поширити її межі на захід
і північ, повернути давні пiвнiчно-західні
українські землi до їх історичного центру,
забезпечити комунікації з своїми новими
союзниками. Без сумнiву останні державно-творчі
акти Хмельницького могли зміцнити внутрішне
становище української держави, сконсолідувати
навколо особи гетьмана усі стани тогочасного
суспільства, які діяли розрiзнено, ставлячи
часом понад усе корпоративнi інтереси.
Ще за життя Хмельницькому протидiяла
в цьому група старшин на чолi з Виговським,
яка боялася сильної гетьманської влади.
Смерть Хмельницького перервала консолідаційний
процес і не дала зміцніти українській
державності, здобутки якої були втраченi
його наступниками на гетьманстві. Визвольна
війна під проводом Богдана Хмельницького
спричинила докорінні зміни в житті українського
народу. Десятиріччя наполегливої боротьби
увінчалося ліквідацією польсько-шляхетського
ярма і відновленням української державності.
Її головним творцем став гетьман Богдан
Хмельницький.
25. Гетьманування
Івана Виговського. Гадяцька унія.
Битва під Конотопом.
У жовтні 1657 р. на
козацькiй раді було ухвалено
передати гетьманську булаву
Івану Виговському. Спочатку новий
гетьман проводжував політику
Хмельницького. У ході Корсунської
ради було оформлено шведсько-український
союз, який забезпечував приєднання
західноукраїнських земель до
козацької держави. Змiцнення
української шляхти, її вплив
на політику держави, тяжіння
до великих землеволодінь призвели
до загострення соціальних конфліктів.
Цим політичним силам протидіяла
група козацької старшини на
чолі з полтавським полковником
М.Пушкарем, запорiзьким кошовим
Л.Барабашем, які спирались на
незадоволені козацькі низи і
найбідніші або декласовані верстви
тогочасного українського села
т.зв. дейнеки, або люди ніякі,
денеякі . Цаpський уряд, удаючи
з себе арбітра між обома
сторонами, фактично підтримав
опозиційний рух проти Виговського,
сподiваючись змусити його дати
згоду на введення росiйських
гарнiзонів у Чернiгiв, Ніжин,
Переяслав тощо, евакуацію козацьких
частин з Південної Білорусії
і припинення зносин зi Швецією.
Загострення суперечностей з
Москвою штовхали Виговського
та його оточення на тісніші
контакти з Польщею. У травнi
1658 р. він розгромив війська
Пушкаря і Барабаша під Полтавою.
Царські війська, які сподівалися
зайняти ряд українських міст,
відступили за московський кордон.
Розрив з Москвою ставав неминучим
для гетьманського уряду. 16 вересня
1658 р. у Гадячі було укладено
угоду України з Польщею і
Литвою, яка дістала назву Гадяцької
унії. Згiдно з нею Рiч Посполита
мала бути перетворена на федерацію
трьох незалежних республік, обєднаних
лише спільно обраним королем.
Україна в межах Київського, Чернігiвського
і Брацлавського воєводств ставала
самостійною державою під назвою
Князівства Руського. Найвища законодавча
влада в ньому мала належати
депутатам вiд усіх земель України.
Виконавча влада зосереджувалась
у руках виборного гетьмана, якого
затверджував король. Велике князівство
Руське одержувало свiй судовий
трибунал, свої фінанси, монету. Кількість
козацької армії мала становити
30 тис., до неї долучалось 10 тис.
регулярного найманого війська.
Мала бути скасована унія в
усіх трьох державах, православна
церква зрівнянa у правах з
римо-католицькою, а у спільному
сенаті діставали місця православні
митрополит і єпископ. Одним
з пунктів угоди було заснування
в Україні двох університетів,
колегіумів, гімназій та інших
шкіл. Вводилась свобода друку
і слова навіть у справах
релігiйних. Важливо зрозумiти, що
Гадяцька угода була одним
з найважливіших здобутків української
суспiльно-політичної думки доби
феодалiзму, свідченням її органічного
звязку з європейською культурою.
Політика виговського означала
війну з Росією. Весною 1659 р. стотисячна
російська армія вирушила на
Україну. Під Конотопом 29.VI.1659
вона була повністю розгромлена
українським військом. Однак використати
блискучий успiх Виговський не
змiг. Проти нього утворилася
сильна промосковська партія, яка
добилася усунення його від
влади і проголошення гетьманом
Юрія Хмельницького 1659-1663.
26. Юрій Хмельницький.
Чуднівська кампанія. Тетеря і
Брюховецький.
Проти Виговського
утворилася сильна промосковська
партія, яка добилася усунення
його від влади і проголошення
гетьманом Юрія Хмельницького
1659-1663. Навязані йому силою нові
Переяславські Статті суттєво
урізали автономiю козацької держави.
Генеральним писарем став прихильник
тісного звязку з Польщею Павло
Тетеря. Усе суспільство з гіркотою
відчуло, що багаторічна кривава
боротьба вела в перспективі
до утвердження самодержавного
централізму, ліквідації соціальних
і політичних здобуткiв періоду
Хмельниччини. В середовищі козацтва
посилився розбрід, виникло кілька
угруповань з різними політичними
орієнтаціями. В такій ситуації
почалися воєнні дії мiж Польщею
і Росією, що фактично стали
боротьбою двох держав за утвердження
свого панування в Україні.
Після жорстоких боїв і нової
поразки російської армії під
Чудновим козацька Україна поділилась
фактично на дві частини: Правобережну
і Лівобережну, кожна з яких
мала свого власного гетьмана.
На Лівобережжі посилились класові
суперечності між заможними козаками
і козацькою черню, на чому
спритно грали авантюристи. Такою
постаттю був Іван Брюховецький.
Він боровся за гетьманську
булаву. У червні 1663 р. на Чорній
раді у Ніжині Брюховецький
від імені царя був затверджений
гетьманом. Таким чином, Російське
самодержавство, здавалось, одержало
міцну підпору на Лівобережжі.
На Правобережжі становище було
нестабільним. Юрій Хмельницький, здійснюючи
рейди на лівий берег Дніпра,
кожного разу зазнавав поразки.
Причому окремі полки відмовляли
йому в покорі, і зрештою він
опинився майже без війська.
У такій ситуації Ю. Хмельницький
у січні 1663 р. зрікся гетьманства.
Гетьманом на раді в Чигирині
було обрано Павла Тетерю. Виборами
Брюховецького і Тетері завершився
розкол України. Цей складний
період української історії називають
періодом руїн.
27. Андрусівське
перемиря 1667 р. Поділ Української
Козацької держави. Державотворча
діяльність Петра Дорошенка.
Усе суспільство з гіркотою
відчуло, що багаторічна кривава
боротьба вела в перспективі до утвердження
самодержавного централізму, ліквідації
соціальних і політичних здобуткiв
періоду Хмельниччини. В середовищі
козацтва посилився розбрід, виникло
кілька угруповань з різними політичними
орієнтаціями. В такій ситуації почалися
воєнні дії мiж Польщею і Росією,
що фактично стали боротьбою двох
держав за утвердження свого панування
в Україні. Після жорстоких боїв
і нової поразки російської армії
під Чудновим козацька Україна подiлилась
фактично на дві частини: Правобережну
і Лівобережну, кожна з яких мала
свого власного гетьмана Лівобережжя
— Брюховецький, Правобережжя —
Тетеря. Цей поділ був закріплений
Андрусівським перемирям 1667 мiж Польщею
і Росією, яке викликало загальне
обурення в Україні. Саме в цей
надзвичайно складний період української
історії, справедливо названий періодом
руїни, на арені суспільно-політичного
життя зявляється постать правобережного
гетьмана Петра Дорошенка 1665-1676, визначного
державного діяча. Він ще раз спробував
зєднати розірване тіло України
в єдину державу і продовжити
справу, за яку боровся Б.Хмельницький.
У своїх зносинах з царем Дорошенко
висував пропозицію утвердження
царського протекторату над усією
Україною, яка мала поширити свої державні
кордони аж до Перемишля і Ярослава,
включаючи Львів, Галич, Володимир.
Однак царський уряд побоювався обєднаної
міцної козацької держави на чолі
з таким здібним політиком
і віддав перевагу існуючій ситуації.
Тим часом на Лівоборежній Україні
зростало незадоволення російським
пануванням. Лівобережний гетьман І.Брюховецький,
який ревно служив Москві, сподіваючись
утримати свою владу, вирішив очолити
антиросiйський рух. Невдовзі почалося
повстання, яке супроводжувалось розгромом
російських залог на Лівобережжі. На
початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив
на Лівобережжя і через якийсь
час був проголошений гетьманом
України обох бокiв Дніпра. Знову
Україна відновила свою цілісність
і державність. Проте ненадовго…
І Росія і Польща, занепокоєні
зміцненням козацької державності,
консолідацією конструктивних сил
українського суспільства, активно
підтримували авантюристичних суперників
Дорошенка. В результаті гетьман втратив
свої позиції на Лівобережжі та був змушений
вести тривалу боротьбу з претендентами
на гетьманську булаву на Правобережній
Україні. Усе це спонукало Дорошенка до
більш тісних відносин з Туреччиною і
сподівань з її допомогою відродити державну
незалежнiсть України. На початку 70-х років
Дорошенко на боці Туреччини проводить
воєнні дії з Польщею на території Поділля.
Союз з турками не сприяв популярності
гетьмана. Турецькі війська, які опинилися
на Правобережжі з метою підтримки Дорошенка,
довели край до повної руїни. У вересні
1676 р. покинутий усіма своїми прихильниками,
популярний раніше гетьман був змушений
зректися влади на користь І. Самойловича,
гетьмана Лiвобережної України. Так невдало
завершилась ще одна спроба відродити
українську державність.
28. Соціально-економічний
розвиток України у другій
половині XVII ст.
У другій половині
XVII ст. масового хар-ру набула
народна колонізація в Лівобережній
Україні. Її південні регіони
заселили переселенці з Правобережжя.
Ріст населення Лівобережної
України сприяв розвитку сільського
господарства, зокрема землеробства
і скотарства. Визвольна війна
1648 — 1654 рр. дала поштовх розвитку
ряду галузей промислового виробництва.
Українські рудні були невеликими
підприємствами, які так і не
стали великими мануфактурами.
Істотно зросло селітроваріння
Значного поширення набули гути,
які виробляли скло, скляні вироби.
Найбільш поширеною галуззю стало
винокуріння. Дальшого розвитку
набуло млинарство, солеваріння,
виробництво сукна, паперу та
інші галуз. Більш спокійна
обстановка на Лівобережжі у
другій половині XVII ст. сприяла розвитку
міського життя. Розвиток міст
сприяв торговельних звязків
України. В останні десятиріччя
XVII ст. відновлюються її безпосередні
економічні контакти з рядом
європейськиї країн, що були
порушені в ході воєнних дій.
Зовсім по-іншому розвивалась
Правобережна Україна Південна Київщина,
Брацлавщина, Поділля та Південна Волинь
зазнали значних людських втрат.
Занепала економіка, однак господарська
дія-сть на Правобережжі ніколи не припинялась.
Через якийсь час населення почало
повертатись з Лівобережжя на
прибережні землі.
29. Розчленування
України московською державою, Польщею,
Туреччиною та її наслідки.
Усе суспільство з
гіркотою відчуло, що багаторічна
кривава боротьба вела в перспективі
до утвердження самодержавного
централізму, ліквідації соціальних
і політичних здобуткiв періоду
Хмельниччини. В середовищі козацтва
посилився розбрід, виникло кілька
угруповань з різними політичними
орієнтаціями. В такій ситуації
почалися воєнні дії мiж Польщею
і Росією, що фактично стали
боротьбою двох держав за утвердження
свого панування в Україні.
Після жорстоких боїв і нової
поразки російської армії під
Чудновим козацька Україна поділилась
фактично на дві частини: Правобережну
і Лівобережну, кожна з яких
мала свого власного гетьмана.
На Лівобережжі посилились класові
суперечності між заможними козаками
і козацькою черню, на чому
спритно грали авантюристи. Такою
постаттю був Іван Брюховецький.
Він боровся за гетьманську
булаву. У червні 1663 р. на Чорній
раді у Ніжині Брюховецький
від імені царя був затверджений
гетьманом. Таким чином, Російське
самодержавство, здавалось, одержало
міцну підпору на Лівобережжі.
На Правобережжі становище було
нестабільним. Юрій Хмельницький, здійснюючи
рейди на лівий берег Дніпра,
кожного разу зазнавав поразки.
Причому окремі полки відмовляли йому
в покорі, і зрештою він опинився майже
без війська. У такій ситуації Ю. Хмельницький
у січні 1663 р. зрікся гетьманства. Гетьманом
на раді в Чигирині було обрано Павла Тетерю.
Виборами Брюховецького і Тетері завершився
розкол України. Саме в цей надзвичайно
складний період української історії,
справедливо названий періодом руїни,
на арені суспільно-політичного життя
зявляється постать правобережного гетьмана
Петра Дорошенка. Він ще раз спробував
зєднати розірване тіло України в єдину
державу і продовжити справу, за яку боровся
Б.Хмельницький. На початку літа 1668 р. Дорошенко
вирушив на Лівобережжя і через якийсь
час був проголошений гетьманом України
обох бокiв Дніпра. Знову Україна відновила
свою цілісність і державність. Проте
ненадовго… І Росія і Польща, занепокоєні
зміцненням козацької державності, консолідацією
конструктивних сил українського суспільства,
активно підтримували авантюристичних
суперників Дорошенка. В результаті гетьман
втратив свої позиції на Лівобережжі та
був змушений вести тривалу боротьбу з
претендентами на гетьманську булаву
на Правобережній Україні. Усе це спонукало
Дорошенка до більш тісних відносин з
Туреччиною і сподівань з її допомогою
відродити державну незалежнiсть України.
На початку 70-х років Дорошенко на боці
Туреччини проводить воєнні дії з Польщею
на території Поділля. Союз з турками не
сприяв популярності гетьмана. Турецькі
війська, які опинилися на Правобережжі
з метою підтримки Дорошенка, довели край
до повної руїни.