Україна після Берестейської уніії

ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП ………………………………………………………………………………….

РОЗДІЛ 1. Берестейська унія : причини, хід, наслідки…..………………………….

1.1 Характеристика Берестейської унії………………….……………………………

1.2 Причини Берестейської унії…………………………..…….……………………..

РОЗДІЛ 2. Наслідки Берестейської унії ………...……………………………………

2.1 Наступ католицизму ………………………..…….………………………………..

2.2 Реформаційний рух ………………………………………………….……………..

РОЗДІЛ 3. Україна після Берестейської уніії ………………………………………..

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………………….

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………………

ВСТУП

Берестейська унія — рішення  Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською  Столицею у 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких  догм і збереження православної обрядності. Унію формально й офіційно проголошено  на церковному соборі в Бересті 1596 року.

Ця подія - одна з найважливіших  подій в історії церковного життя  в Україні, яка була викликана  необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом  та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054. Кроки до цього  робилися не один раз, але реальні  можливості полагодження цього питання  склалися лише в 16 ст. Цьому сприяла  кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були -  занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані  кроки Константинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення  унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій  латинізації та полонізації української  світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення  унії знайшла прихильників і в  польських державних та церковних  колах, які мали тут свої розрахунки. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися.

Для подальшого зміцнення  Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно  об'єднати православних українців і  білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали  за об'єднання церков, але при  цьому інтереси православних і католицьких  ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися  до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем  універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів  до унії, вирушили до Риму і визнали  владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський  митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в  Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

Відбувся розкол собору на два окремі - православний і уніатський. Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу  Папи Римського, прийняв основні  догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли  сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від  податків, уніатська шляхта дістала  право обіймати державні посади нарівні  з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким  міщанством.

Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна  релігія опинилася на становищі  незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної  унії польські пани й католицьке духовенство  сподівались денаціоналізувати  й ополячити український і  білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької  Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

РОЗДІЛ 1. Берестейська унія : причини, хід, наслідки

1. Характеристика Берестейської унії

Берестейська унія як така - тобто Берестейський собор 1596 р. та події, що передували йому, - віддавна є предметом багатьох досліджень. Здається, що мало яка історична  подія знайшла таке різнорідне висвітлення  і такий неоднозначний підхід. Українські, російські, польські, німецькі, французькі й інші історики підходять  до неї з різних позицій, і прихильно, і неприхильно.

Українська Церква перебувала у принизливому становищі. Слід відзначити, що, на відміну від західного християнства, охопленого реформами, східне переживало кризу. Але, не маючи власної держави, Українська Церква була особливо занедбана, її духовенство повністю залежало від  владних структур. Занепад релігійної освіти негативно відбився на інтелектуальному, культурному рівні священицтва. До цього ж вела практика втручання  світської влади у кадрові  проблеми. Константинопольський патріархат не цікавився справами Української  Церкви, обмежуючись отриманням грошей. До речі, від нього поступово відходила  Московська Церква, особливо після  утворення 1589 р. свого патріархату. Вона активізувалася у співдії з  царем щодо розширення володінь, посилення  впливу на Українську Церкву. Але Київська митрополія, орієнтована на Захід  і зближення з Римом як центром  Вселенської Церкви, відстоювала  свою незалежність. Вона не сприймала  політики Московської Церкви щодо державної  домінації, автокефальної ізоляції і відкидала заклики Константинополя, зокрема патріарха Теофана: "Жити у згоді з Москвою, яка є  однієї віри з нами і під загрозою клятви не піднімати зброї проти  Москви¹.

За таких обставин ієрархи  Української Церкви у пошуках  радикальної розв'язки нагальних  проблем Церкви дійшли висновку про  Унію з Римом. Цим заходом передбачалося: порвати з Константинополем і створити самостійний Київський патріархат, підпорядкований безпосередньо Апостольському Престолу; при цьому забезпечивши збереження православного обряду з літургійними традиціями Східної Церкви; шляхом Унії зрівняти Українську Церкву у правах з Польською Латинською, а її ієрархію і духовенство у привілеях – з католицьким, зокрема у правах на сенаторство. Головна ідея Унії – вивести Церкву з глибокої кризи, відтак врятувати її та окремішність української нації. Наміри української ієрархії цілком вписувалися у курс Флорентійської Унії і відповідали її умовам. "Справа Флорентійської Унії, принаймні на ідейно-концептуальному рівні, залишалася живою в Україні, – слушно зауважував львівський історик Церкви Іван Паславський. – Що більше, сміємо твердити, що весь духовний розвиток України того часу йшов дорогою флорентійського екуменізму, тобто по шляху дальшого зближення з Заходом"². Про це переконливо свідчить звернення української церковної і світської еліти до Папи Сикста IV 1476 р. Усвідомлюючи геополітичне становище України на перехресті західної і східної цивілізацій, Католицької і Православної Церков, вони підтримали інтеграцію церковних традицій, схвалили постанови Флорентійського Собору і визнали Папу главою Вселенської Церкви, частиною якої була Українська.

Відчутного імпульсу унійному процесу надав Белзький синод, скликаний  митрополитом Михайлом Рогозою у  червні 1590 р., на якому було схвалено спільний лист про потребу негайного  оновлення Української Церкви. Для  опрацювання стратегії оновлення  й організації необхідних заходів  вирішено збирати синоди щорічно. Чотири єпископи на чолі з Кирилом Терлецьким підписали заяву про злуку  з Римом та перехід Української  Церкви до Апостольського Престолу зі збереженням східного православного  обряду.

Важливою подією унійного процесу стало приєднання до українських  єпископів 1593 р. Іпатія Потія, видатного церковного діяча, письменника і богослова, діяльність якого тісно пов'язана з Берестейською церковною Унією 1596 р. "Іпатій Потій цілком заслужено вважається "апостолом Унії", – відзначав І. Паславський. – Включившись у церковно-громадське життя у вже зрілому віці, він дуже скоро зробився головним речником ідеї оновлення Української Церкви шляхом з'єднання її з Апостольським Престолом у Римі"³. Будучи Берестейським каштеляном, потім Володимирським і Берестейським єпископом Іпатій Потій брав активну участь в українському суспільно-культурному русі. Непересічного діяча підтримували король Сигизмунд III і особливо князь К.Острозький, який теж схвалював Унію. До речі, у листі до єпископа саме він виклав умови об'єднання Української Церкви з Римом: зберігався східний (грецький) обряд, заборонялося навернення православних до латинської церкви, українське духовенство отримувало рівні права з латинським, а владики – місця у сенаті і сеймі ставилося питання про поширення духовної і світської освіти, а також те, що Унія повинна охопити усі Східні Церкви, включно з Московською⁴. Отож, створений деякими істориками образ К.Острозького як запеклого противника Унії виглядає дещо інакше. Безумовно, його концепція мала екуменічний характер, але її ахіллесовою п'ятою була думка про те, що Українська Церква повинна вступати в унію тільки спільно зі всіма Східними, що, враховуючи церковну політику Москви, було нереальним.

Головна ідея Унії – відновлення єдності із Вселенською Церквою під верховенством Папи Римського і юридичної незалежності від Константинопольського патріархату, відтак від Москви й утворення повноправної самостійної помісної Церкви – відразу ж здобула багато прихильників серед українського духовенства, яке усвідомлювало, що це єдиний шлях збереження й розвитку Церкви у тодішній складній геополітичній ситуації. Є свідчення, що у ході візиту до Львова 1595 р. навіть патріарх Єремія, переконавшись у глибокому занепаді Української Церкви, під час зустрічі з І. Потієм і К.Терлецьким не заперечував їх намірам возз'єднатись з Апостольським Престолом ⁵. Серед прихильників Унії був польський король Сигизмунд III, ієрархія Латинської Церкви. Зокрема, один із її ідеологів Петро Скарга слушно зазначав, що в умовах, коли Константинопольський патріарх залежить від Туреччини, а Московська Церква обслуговує світську владу, Унія Української Церкви з Католицькою необхідна для її порятунку. Ініціативу українських єпископів підтримав Папа Римський Климентій VIII, інформований про стан Церкви і зацікавлений у її відновленні, оскільки був прибічником екуменічного процесу. Правда, деякі історики, навіть сучасні, вважають, що "апостольська столиця розглядала Унію з позиції проникнення впливів далеко на схід слов'янського світу й намагання повністю підпорядкувати Київську Церкву"⁶.

2. Причини Берестейської унії

Ідея унії — злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм  Кентерберійський шукали шляхів для  їх поєднання. Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували  відчуженість. Взаємну неприязнь  розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка  «копала прірву між обома Церквами», — пише митрополит Іларіон.

Тяжкий стан Візантійської  імперії, якій загрожували вороги з  усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні  собор, на якому ухвалено, що Грецька  Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Станом на початок 90-х  рр. XVI ст. населення України та Білорусії  умовно можна поділити на декілька груп, беручи за основний критерій їх відношення до можливої унії. Першою такою групою можна назвати прихильників унії, до яких належали єпископи та значна частина  вірних. Друга група, до якої входили  братства й більшість населення - відстоювали православ'я і категорично  виступали проти унії. Одначе, зводячи  тогочасну ситуацію до такого простого розділення населення, ми упускаємо  ще не менш як дві групи людей, які  можливо й не були настільки чисельними, але відіграли не менш значну роль при формуванні засад єдності  з Римом. Перша група населення, яку представляла державна влада  Польщі та представники монашого ордену єзуїтів, і речником якої був отець-єзуїт  Петро Скарга, виступила не за унію церков, а за приєднання української  та білоруської церков до римокатоцицизму. Другу групу репрезентував відомий  український магнат Костянтин (Василь) Острозький. Він та його прихильники  виступили за можливість унії, але  лише тоді, коли до Риму приєднається й  Москва.

Варто зазначити, що перші  реальні потяги до зміни правового  статусу української церкви можна  датувати публікацією 1577 р. книги видатного  проповідника і полеміста Петра  Скарги, що мала назву «Про єдність  Церкви Божої під єдиним пастирем». Заради справедливості треба зазначити, що до великої міри провину за низький  рівень релігійної культури руського народу Скарга покладав на його поневолення  латинською аристократією, світською  і духовною. Польський єзуїт мав  добрі наміри і його щиро непокоїв занепад в Руській церкві. Однак  головну причину такого стану  він бачив переважно в одруженому духовенстві, слов'янській мові літургії, низькому авторитеті ієрархії серед  вірних, а не у несприятливих історичних обставинах розвитку Руської, так само, як і цілої Східної церкви.⁷ Його в'їдливі вислови, дещо пом'якшені у Другому виданні книги, напади на руські звичаї, а також заклик до кожного зокрема перейти до Латинської церкви навряд чи могли зробити прихильними до ідеї церковної унії з Римом руські провідні верстви. Власне, найбільш негативним моментом Скарги було те, що він не бачить майбутнього українського народу в разі, якщо останній не навернеться до римо-католицизму. Вже сама назва його праці містить частину цієї програми. Мислитель розуміє "єдність" лише у варіанті "послуху". Унія для Скарги не може бачитися як злука рівних у своїй достойності церков, розбрат яких породжений взаємною непоступливістю в питаннях, що не порушують основ віри. Вищість католицької віри і церкви для нього не підлягає сумніву і повинна бути прийнята як аксіома, адже правду Євангелія бережуть якраз і винятково католики. Навіть свою готовність видати книжку про унію Скарга пояснює "жалощами" до "руського народу", що загруз у глибокій і згубній омані.

Завданням унії, за Скаргою, є не примирення посварених братів, а повернення православних під главенство Папи. Видимий і строго інституалізований  характер церкви знаходить, за Скаргою, вияв і в юридичному оформленні церковних  порядків: римські єпископи, вслід  за апостолом Петром, з Божого права  наділені привілеями і найвищим пастирством. Сама sиссеssіо ароstоlіса розуміється  як правова наступність між папами й апостолами.⁸

Наступний проект церковного порозуміння виклав Костянтин Острозький у листі до нововисвяченого єпископа володимирського - Іпатія Потія, напередодні  єпископського синоду в Бересті, що мав відбутися в червні 1593 р. Цей лист можна вважати проектом церковного порозуміння, як воно бачилось з боку українських мирян.

Князь, право голосу якого  у церковних справах не піддавалося  сумнівам, подав на розгляд ієрархії вісім укладених ним умов унії. Деякі з них співпадали з тими, які висували єпископи, про що йтиметься  пізніше, а саме: щоби непорушними  залишилися обряди Грецької церкви; щоби латинникам було заборонено перебирати церкви і церковні маєтності, щоби після  укладення унії не приймати до Латинської церкви тих, хто бажатиме перейти  до неї з Руської; щоби руські єпископи і священики мали ті самі права, що і латинські, а також, щоби хоча б  деякі з руських владик одержали місця у Сенаті; щоби дозволено  було закладати школи, особливо для  освіти духовенства. Інші ж висунені Острозьким умови могли лише вразити  Потія своєю нерозважливістю. Так, Острозький пропонував соборові вислати  представників Руської церкви до чотирьох східних патріархів (проголошення московського ще не набуло визнання) для  спільного укладення унії. Однак, знаючи становище патріархів під  турками, не можливо було серйозно сприйняти  таку пропозицію: Османська влада  дуже негативно ставилась до будь-яких намірів осягнення єдності поміж  християн, вбачаючи в цьому загрозу  для свого панування над християнським  населенням імперії. Інша пропозиція князя, щодо поїздки Потія до Москви з  місією укладення унії з Римом, мала не менше вразити Потія нехтуванням  його особистої безпеки. Добре обізнаний  з історією церкви Потій пам'ятав, як повелися у Москві з митрополитом Ісидором. Обидві пропозиції щодо розширення кола учасників унії були далекими від реалій забаганками і вже  тому нездійсненними.