Україна після Берестейської уніії

Пропаганда кальвіністів, антитринітаріїв, діяльність близьких до Реформації православних діячів, а  також братчиків — усе це привело  до того, що в українській релігійно-філософській літературі кінця XVI — першої половини XVIII ст. реформаційні ідеї аж ніяк не були винятком. В одному з перших українських  полемічних творів, який написано в 1577 р. Мотовилом проти книги Петра Скарги "Про єдність церкви божої під єдиним пастирем...", проводилася протестантська ідея папи-антихриста, піддавалася в дусі антитринітаризму сумніву віра в предвічність Христа, його божественна природа.

РОЗДІЛ 3. Україна після  Берестейської уніії

На сьогоднішній день однозначного ставлення до Берестейської унії та її наслідків не сформовано. Великий  масив вчених мають діаметрально противоположні думки щодо цього  явища, однак безсумнівно сходяться  на єдиній тезі – Унія справила колосальний  вплив на історію та культуру України.

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох — православної і католицької  — з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять  єпископів, визнання польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства  і — народ, їх зверхник, Царгородський  патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною  Українською Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан  пішли за унією, але більшість  духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків.

Менші чисельно прихильники  унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи  свої позиції та приєднуючи нових  прихильників.

Слабого митрополита Михаїла  Рогозу замінив у 1600 році єпископ  Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 — це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою  взяв він керівництво митрополією  і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», — писав Потій  у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне  духовенство не мало рівного митрополитові  Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого  життя присвятив боротьбі з унією  та обороні Православної Церкви. Шукаючи  підтримки, князь К. Острозький зблизився  з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну  шляхту, а князь М. Радзівілл —  кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні  кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і  Віденська Генеральна Конференція  фактично на тому й скінчилася.

Найбільше значення в справі оборони Православної Церкви мала релігійна  полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів."1 Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

Справу православних та уніатів  розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті." Важливим було те, що нарешті  король примушений був визнати, що український  народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

На тлі цих подій  поглиблювалася денаціоналізація української  шляхти: нащадки знатних родів  переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже  не було нікого, хто міг би заступити  його. бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перший час після Берестейської  унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю  латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення  до Собору в Бересті, насправді ж  зустріли відкриту ворожість. Вже в  королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право  уніатських єпископів засідати в  Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому  питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала  силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської  унії виявився трагізм Української  Уніатської Церкви, — пише Вінтер: православні  ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних  громадян, бо вирішальним для неї  було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися  від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала  тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати  до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з  польським урядом «стала головним заборолом  української народности проти польонізації», — писав Д. Дорошенко.

Високо оцінював Берестейську Унію митрополит Йосиф Сліпий, видатний історик Української Церкви. Вказуючи на велике значення для відродження  і піднесення Української Церкви, він зауважував, що Унія стала ефективним засобом для формування українського народу як окремішньої нації: "Тільки єдність з Апостольським Престолом  могла зберегти наш нарід від  неминучого упадку". Адже переходячи у підпорядкування могутнього Риму, Україна віддалялася від Москви, захищалася від її експансії своєю  вірою, водночас зберігала народ  від спольщення¹⁰.

Берестейська Унія співпала з хвилею культурно-національного  і суспільно-політичного пробудження  українського народу на зламі XVI-XVII ст., що призвело до Національної революції середини XVII ст.¹¹ Обставини не дозволяли тоді українцям разом з народами Європи зберегти власну національну державу. Але завдяки Берестейській Унії вони мали власну незалежну Церкву, яка стала носієм релігійно-національної свідомості й зберігала ідентичність народу. У пастирському листі до духовенства "Як будувати рідну хату?" митрополит Андрей Шептицький 1942 р. писав, "що ідеалом національного життя українського народу завжди була і є "наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина". "Український нарід через довгі століття належав до різних держав, був розділений різними культурами, – зауважував митрополит, – Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур, майже собі ворожих: східної і західної... Через злуку із Вселенською Церквою і західною культурою ми зискали силу зберегти наш нарід і наші традиції від противників, що нам їх відбирали. Історія нашої Церкви від кінця XVI ст. є доказом цього, є нашим оправданням перед усіма закидами, які нам роблять"¹².

Важливим наслідком Берестейської  Унії став розквіт одного з найдавніших  чернечих чинів – Чину св. Василія Великого в Україні, монастирі якого жили окремим життям, підлягали місцевим єпископам і відігравали невелику роль у суспільно-церковному житті краю. Після Унії Київський митрополит Йосиф Рутський об'єднав монастирі, унезалежнив їх від єпископів, поставив на чолі їх архимандрита, заснував новіціат, студії богослов'я і філософії. Тобто Чин зреформувався на західний зразок. Підпорядкувавши собі усі монастирі і провівши адміністративну реформу, митрополит Рутський визначив головним завданням Чину пропаганду ідей Унії, душпастирства шляхом місійної праці і просвітницької діяльності. Київському митрополиту сприяв Апостольський Престол, який ствердив усі проведені заходи. З дозволу Папи Павла V з 1615 р. при монастирях почали створювати школи і колегії для української молоді. Василіяни розгортали мережу друкарень, зокрема у Супраслі, Уневі, Угерцях, згодом у Почаєві, Львові, Жовкві. У середині XVIII ст. Конгрегація ЧСВВ в Україні об'єднувала 130 монастирів, близько 700 ченців-василіян. Поділ Польщі 1772 р. завдав Василіянському Чину важкого удару і порушив його структуру в Україні: монастирі, що залишалися на території, яка відійшла до Росії ліквідовано у 1839 р., їх було 190, за винятком Холмщини, де їх знищили через 25 років. Незважаючи на погіршення умов, Галицька провінція ЧСВВ продовжувала свою багатогранну діяльність до трагічного для неї 1939 р.

Підсумовуючи наслідки Унії, історик Н. Кочан відзначає, що у  Західній Україні Українська Греко-Католицька Церква відіграла національно-інтегральну  роль, сприяла збереженню національної свідомості, мови, культури, народних традицій, вихованню національної інтелігенції. Водночас автор звертає увагу  на деякі негативні аспекти Унії, зокрема на те, що спокусою для неї  були здебільшого політичні інтереси і цілі її учасників, що вона розколола  українську націю за конфесійною  ознакою¹³. Професор історії Іван Власовський також підкреслював: в результаті Берестейської Унії утворилося дві Українські Церкви – "стара православна і нова уніатська, що силою життєвих фактів вступили у боротьбу між собою"¹⁴.

ВИСНОВКИ

 Ватикан, який здавна  намагався поширити свій вплив  на східнослов'янські народи і  активно підтримував політику  польських феодалів щодо України  та Білорусі, дав почин Унії. У  підготовці унії чималу роль  відігравали і єзуїти, яких у  60-х роках 16 століття для боротьби  з протестантами покликали в  Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала  ще й верхівка українського  духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового  політичного становища з польськими  магнатами, зміцнити свою позицію  в боротьбі проти антифеодальних  народних рухів.

Безпосередніми приводами  до унії були:

- невдоволення руських  православних єпископів тим, що  у церковні справи дедалі більше  втручалося міщанство, організоване  у братства;

- бажання єпископів звільнитися  від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

- намагання верхівки руського  православного духовенства добитися  рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та  титулувались «князі церкви»  — і залежали тільки від  Папи та почасти від короля.

Оскільки унія іноді насаджувалася  силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти  нав'язування католицтва. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти  панування шляхетсько-католицької  Польщі. Вона мала національно-визвольний характер — і водночас була боротьбою  українського та білоруського народів  за збереження й зміцнення зв'язків  між ними. Вирішальну роль у ній  відіграли селянсько-козацькі повстання  кінця 16 століття — 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціального гніту  польських та українських феодалів та іноземного панування.

Проти унії виступала також  значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин  Острозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит  Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського.

1620 року, за сприяння гетьмана  Петра Сагайдачного, єрусалимським  патріархом Теофаном було відновлено  вищу ієрархію православної Київської  митрополії та висвячено Митрополита  Київського, Галицького та всієї  Руси Іова Борецького.

Внаслідок опору українського і білоруського народів польсько-шляхетський  уряд на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння  руського народу», які узаконювали  легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу  католицизму та унії. Народна визвольна  війна 1648—1654 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.

Ця історична подія  показує величезний вплив церкви на управління населенням. Та ще раз  підкреслює, що свобода віри дає  можливість уникати великої кількості  національних державних та суспільних непорозумінь.

Якщо перенести події  Берестейської унії на сьогодення, буде зрозумілим, що різноманітність  вірувань людей можуть створювати певні  конфлікти. Це підтверджує необхідність створення та підтримки релігійних інститутів, та вивчення різних вірувань, пошук спільних рис та поступову  глобалізацію релігії, для підтримки  миру на планеті.

Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковувалась могутньому і авторитетному Риму, відкривала шлях до цивілізованої Європи, частково рятувала українське православ’я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і русифікації. Проте не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист православної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку), розділили пізніше українські землі на лівобережні і правобережні; поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.