Українське десиденство та його роль у відродженні

Міністерство  науки і освіти України

НТУУ “КПІ”

 

 

 

 

 

Реферат

з курсу “Історія України”

на тему

 

 

“Українське десиденство та його роль у відродженні. ”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2002

 

План.

 

Вступ.

Тема цієї роботи – “Дисидентський рух 60 – 80-х років в Україні” – на перший погляд може здатися неактуальною, незлободенною в наш час. Але, якщо докладніше розглянути факти та події, описані в цій роботі, стане зрозумілим, що обрана тема являє собою не тільки історичний інтерес, а може служити прикладом того, як має вести себе людина, громадські інтереси якої повністю підлягають цензурі. Термін “дисидент” – може виступати як синонім епітетів “відважна людина”, “Патріот з великої літери”. Люди, які не злякалися тортур НКВС, КДБ, ЦК КПСС, люди, які всупереч всій величезній системі намагалися досягнути своєї патріотичної мети, виконати свій громадський обов’язок – ці люди заслуговують на щиру подяку та низький уклін. Багато з них пожертвували  всім – родиною, кар’єрою, багато навіть життям – для того, щоб не йти на компроміс з власною совістю, щоб не бути скотиною, яка йде туди, куди її гонить чабан. Ці люди усіма своїми силами підштовхували Україну до самостійності, до волі, яка так притаманна нашому народові. Ці люди – кращі сини свого багатостраждального народу.

 

Програмові засади руху дисидентів.

У тих чи інших формах рух опору  комуністичному колоніальному режиму в Україні існував протягом усієї  історії з часу втрати незалежності на початку 20-х років. Період його потужного  піднесення у формах збройної боротьби воєнного та повоєнного часів завершився розгромом частин УПА та підпілля. Більшість учасників руху, що вижили в боях та катівнях НКВС, опинилися в тюрмах і таборах, а їхні сім’ї – у віддалених поселеннях. Однак окремі озброєні групи проіснували до початку 60-х років, хоча реальної загрози системі вони не становили.

Після смерті Сталіна і потепління внутрішньополітичного клімату, розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Його каталізатором  був світовий процес деколонізації 50 – 60-х років, антикомуністичні заворушення у так званих країнах народної демократії, зокрема в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та НДР, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою в 1948 році загальною декларацією прав людини.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були бездержавний статус України, панування класу партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.

Традиції національно-визвольної боротьби в нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись од озброєних методів опору режиму, намагалися діяти мирними, конституційними засобами. Серед них – широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук’яненком (1959-1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964-1967).

Водночас хрущовська відлига створила можливості зародження не знаного раніше руху і появи нової генерації  борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розвитку їхнього мистецького таланту “шістдесятниками”, а за рішуче неприйняття догматів пануючої ідеології – “дисидентами”. Це, зокрема, поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художник Алла Горська, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов, перекладач Микола Лукаш. Згодом до них приєдналися поети Василь Стус, Василь Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, Микола Холодний, письменник Борис Антоненко-Давидович, викладач Михайло Осадчий, історик Валентин Мороз, журналіст В’ячеслав Чорновіл, художник Опанас Заливаха, мистецтвознавець Богдан Горинь, психолог Михайло Горинь, генерал Петро Григоренко, слюсар Іван Гель та багато інших.

Ігнорування комуністичним режимом  законів, норм і правил, підпорядкування  інтересів особи примарним інтересам  колективу і тоталітарної держави  логічно покликали до життя здійснюваний легально рух за права людини, який назвали ще демократичним. Він жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Гельсінською Групою (УГГ, 1976-1988).

Чималий пласт антирежимної опозиції  становили також борці за свободу  совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької та різних протестантських церков. Серед знаних діячів цього руху зустрічаємо імена Василя Романюка, Йосипа Терелі, Георгія Вінса.

Отже основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50 – 80 років були самостійницька, яку представляли зокрема національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Поняття “дисиденти” фактично поширилося на всіх учасників опозиції, тому й вживатимемо його як синонім означенням опозиціонер чи учасник руху опору.

Існував в Україні ще рух за соціально-економічні права, який проявлявся у вигляді  страйкової боротьби та інших форм робітничого руху.

Робітники Київської ГЕС 1969 року спробували поскаржитись у ЦК КПРС на ненормальність свого багаторічного барачного  життя та зловживання начальства при розподілі житла. В результаті організатор колективного листа (600 підписів) Іван Грещук був заарештований у Москві та запроторений у псих лікарню на тривале “лікування”¹. Того ж року відбувся страйк шахтарів у Червонограді Львівської області. На початку 70-х років страйкували київські робітники, 1972 року місцем страйку був Дніпропетровськ, а в сусідньому Дніпродзержинську внаслідок сутички страйкарів з міліцією були людські жертви. Того ж року страйкували робітники Кам’янця-Подільського. 1981 року в Києві було принаймні шість страйків, а в Прип’яті, де сумнозвісна Чорнобильська АЕС, мали місце заворушення через перебої у постачанні. Робилися спроби створити незалежні профспілки, зокрема, 1978 в Донецьку інженер Володимир Клебанов розповсюдив статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. До організації записалося близько 200 осіб. Після арешту Клебанова і двох його помічників Асоціація розпалося. Клебанова посадили до псих лікарні, де він перебував з короткими перервами до 1988 року.

За соціальним складом українська політична опозиція була не тільки когортою інтелігентів. На противагу  збройному періоду національно-визвольної боротьб з переважно селянським складом загонів  у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалося робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 року вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та закритих судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були підписи 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої серед 89 засуджених  у 1972-1974 роках українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалось встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 – робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність  48 осіб репрезентували  Східну Україну (з них 28 киян) і 55 – Західну (з них 13 львів’ян)².

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокол подав у  журналі “Сучасність” за 1974 рік  своєрідну “анатомію” опозиції, тобто  соціологічний зріз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисленнішу групу становила професійна інтелігенція (інженери, вчителі, лікарі, журналісти) – 36,8, далі – робітники – 12,8, вчені – 11,9, літератори – 10,9, студенти – 9,2, митці – 6,6, священики Української Католицької церкви – 4,7, селяни – 2,6 відсотка, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 відсотка жінок. За віком домінуючою була група людей 25-45 років. Більшість опозиціонерів не обминула членства в комсомолі, але комуністами були лише окремі з них. Невеликою була й кількість членів колишніх членів ОУН³.

Цікавою видасться географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осів (48.7 відсотка). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9 відсотка). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6. Запорізька — 5, Кіровоградська — 2, Закарпатська, Луганська, Миколаївська, Херсонська, Черкаська і Чернігівська — по 1 особі.

Отже, репрезентантами руху були представники 23 областей. Домінуюче провідництво столиці України та Київської області, а також поважна чисельність опозиції у зрусифікованих Дніпропетровській і Донецькій областях переконливо доводять хибність точки зору окремих опонентів із Заходу та Росії, які пов'язували незалежницьні прагнення українців лише із західними областями республіки, зокрема з Галичиною.

Відсутність даних з Вінницької та Хмельницької областей М. Прокоп пояснює  недостатньою комунікацією між місцевими  силами опору і авторами самвидавних  матеріалів, а не відсутністю там антирежимних настроїв.

Чисельність опозиціонерів 60-х років  була значно меншою порівняно з попередніми  етапами незалежницьких змагань. Дослідник  української Історії і Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 років, у яком налічувалося 975 осіб. Інші джерела також називають близько тисячі активних учасників опору. Репрезентували вони всі регіони У країни.

 Опозиційний рух в Україні  захопив у свою орбіту представників  усіх соціальних верств суспільства.  Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями. Тим паче, що значна частина інтелігенції після повернення з ув'язнення або звільнення з роботи за  «націоналізм» в великими труднощами могла влаштуватися кочегарами, сторожами чи вантажниками.

Концептуальні погляди дисидентів.

Зрозуміло, що жодна з течій опозиційного руху не існувала в «чистому» вигляді. На практиці сфери прояву антирежимної діяльності учасників опору взаємоперекривались.

Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною течією руху опору була самостійницька, представники якої відстоювали ідею державної   незалежності України, зокрема, це були ті опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40—50-х років, наприклад. Український національний, фронт (1964—1967 рр.). У статутних принципах організації зазначалося, що фронт є добровільним об'єднанням національно-свідомих елементів української нації, котрі борються й Українську Самостійну Державу. Основою діяльності була агітація за вихід України зі складу СРСР.

Подібне завдання ставила перед  собою й низка інших організацій, які хоч і діяли мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об'єднана партія визволення України (1953—1958) та Український Національний Комітет (1959—1961).

Однією з перших поставила мету відокремлення України від Радянського  Союзу мирними, конституційними  методами УРСС. Знаряддям реалізації цієї мети вона вважала політичну  партію, а засобом – всенародний референдум.

Представники, національно-культурницької течії в опозиційному русі на чолі місце висували необхідність духовного І культурного відродження українського народу, зокрема, його  національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам’яток історії та культури, переслідувань за переконання, незаконних арештів і закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей, догматам соціалістичного реалізму.

Прихильники правозахисної течії  вимагали дотримання Конституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і демократії, особистої й національної свободи, право людини на творчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насильства. переслідувань за інакомислення, на політичні й економічні свободи, мирні збори, об’єднання у спілки, вільне пересування, вибір місця проживання, гласність, контроль за діями чиновників будь-яких органів, особливо, каральних. Вони намагалися утверджувати в народі розуміння своєї всевладності і всеправності, пропагували примат особи і другорядність держави, виступали в обороні прав національних меншин (кримських. татар, євреїв та інших).

Комуністична система прагнула зруйнувати виплекані релігією моральні та духовні засади суспільства і нав'язати нову віру — марксизм-ленінізм і поклоніння її вождям. Тому релігійних дисидентів режим переслідував особливо жорстоко. Більшість ієрархів знищили або запроторили в тюрми, таборі спецпоселення. Для прикладу: на початок 1968 року серед 230 засуджених учасників національно-визвольної та опозиційної боротьби в Україні за -релігію постраждали 84 особи, а на 1 серпня 1980 року серед 90 в'язнів українського руху опору 78 карались «за віру» (33 баптисти, 14 уніатів, 12 п'ятидесятників, 11 адвентистів, б єговістів і 2 православних). Тому головне своє завдання релігійна опозиція вбачала в боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув'язнення, реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави в діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Прикладом організації учасників руху за свободу совісті може слугувати створена 9 вересня 1982 року п'ятьма греко-католиками ініціативна група захисту прав віруючих і Церкви на чолі з багатолітнім політв'язнем Йосипом Терелею. Однак уже 24 грудня того ж року Терелю вкотре було заарештовано Переслідування за віру продовжувались і в період перебудови. Так, журнал «Український вісник» наводить лише за 1986 рік та перші місяці 1987 року факти 16 судових розправ над священнослужителями й віруючими⁴.

Дисиденти та опозиційні організації  в програмних документах і заявах виклали також свою точку зору на економічні й соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувався  колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати приватну власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виготовленої продукції з правом її вільного продажу.