Українське десиденство та його роль у відродженні

Найвищим виявом протесту  проти  тоталітарної системи, вершиною жертовності  в національно-визвольній боротьбі новітнього часу було самоспалення. В  умовах втрати надії на демократизацію суспільства після вторгнення  радянських військ у Чехословаччину до цієї акції протесту вдався на Хрещатику в Києві 5 листопада 1968 року колишній воїн УПА і в'язень сталінських таборів, робітник з Дніпропетровська Василь Макух. Він облив себе пальним і з гаслами «Геть, колонізатори», «Хай живе вільна Україна!» перетворився на живий смолоскип. За два дні Макух помер від опіків у Жовтневій лікарні. Він став піонером самоспалення як засобу ненасильницького протесту проти   національного гніту в Україні та далеко за її межами. Ян Палах з   Чехословаччини здійснив такий акт у січні 1969 р., Ілля Ріпс з Риги — у квітні 1969 р., Ромас Каланта з Каунаса — у травні 1972 р., кримський татарин Муса Мамут — у 1978 р.).

    Спробу самоспалення  біля Київського університету  в березні 1969 року вчинив 45-літній учитель з Бердянська Микола Бериславський, але був врятований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови!» і «Свободу діячам української культури!». Київський обласний суд відправи Бериславського на 2,5 .року в мордовські табори.

21 січня 1978 року напередодні  60-річчя проголошення самостійної  України Центральною Радою біля  могили Шевченка в Каневі на  знак протесту «проти русифікації  українського народу», «проти  російської окупації на Україні», розкидавши близько тисячі листівок, спалився Олекса Гірник з Калуша Івано-франківської області, колишній політв'язень польських та сталінських тюрем. У залишеній на гранітній брилі пам'ятника прощальній записці додав: «Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!?»⁷.

Не могли стерти а людської пам'яті  поваги до національних символів жорстокі переслідування за використання синьо-жовтого  прапора й тризуба. Сміливці вивішували прапори на честь важливих подій  української Історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 року у Львові на честь річниці відновлення української державності 1941 року Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого   режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів з пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання в західних областях УРСР.

Системи репресій.

Більшість дисидентів переховувалась за ґратами та колючим дротом реченцем від кількох до 15 років, бувало й повторно. за даними Секретаріату Міжнародної амністії, політв'язнів в СРСР налічувалось від 600 до 700 осіб. Українці серед них становили в різний час від 25 до 75 відсотків.

Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР «Анти радянська агітація і пропаганда», яка в  першій частині передбачала 12, а в другій — до 15 років покарання, у тому числі а обох випадках до 5 років заслання. Іноді застосовувалася стаття 187, яка, на відміну од попередньої, не вбачала в діях підсудних мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі о таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під статтю «Зрада Батьківщини», яка передбачала й смертну кару. Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи видачу державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про «діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальній недоторканості... СРСР». Отже, той. хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.

Чималий реченець отримували дисиденти  за читання і поширення творів М. Грушевського й П. Куліша, «Історії Унраїни» М. Аркаса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», твору О. Солженіцнна «Архіпелаг ГУЛаг», роману Б.Пастериака «Доктор Живаго», розповсюдження національної символіки, з'ясування «білих плям» української Історії (штучного голоду 1932—1933 рр. знищення найкращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН, УПА та ін.), зазвертання з критичними пропозиціями та протестами до партійних, радянських і адміністративних органів, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.

Крамольним вважалося будь-яке  правдиве слово, коли б воно не було мовлене. Наприклад, при обшуку в  В. Чориовола З0 вересня 1965 року було вилучено твори Б. Гріиченна, М. Костомарова. П. КулІша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Шурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницьного, Б. Лепкого,М. возняка, Г. Костельнииа, І. Крип'яневича, В. Винниченка, Б. Антоненна-Даяидовнча і навіть «Галицько-волинський літопис».

Якщо ж не набиралося достатніх  «підстав» для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи найчастіше напередодні завершення терміну ув'язнення чи заслання або незабаром після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В'ячеслав Чориовіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші.

Найбільш безкомпромісних вільнодумців ізолювали в психіатричних лікарнях, зокрема, спеціального  типу, що були фактично психіатричними тюрмами.  Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а окрім них, — віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо у звичайного в'язня все ж була надія хай за 10—15 років, але вийти на волю, то у лсихіатричці могли «лікувати» хоч до смерті. Для того, щоб перетворити здорових людей на психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під нагляд «санітара» з карних злочинців. А довершити справу допомагали препарати для пригнічення, волі, психіки, Інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього психічно-в'язничого терору — генерал Петро Григоренно, математик Леонід Плющ. лікар Микола Плахотнюк. Примусового «лікування» зазнали Зіновій Красівський, Василь Рубай, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчитель Віктор Рафальський катувався у психіатричних тюрмах 27 років (1954—1959, 1962—1964, 1967—1987 рр.). Загальна кількість в'язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках Їх в СРСР було близько двох тисяч.

Окрім судового, активно використовувалось  також і адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з  роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів і аспірантури, вилучення з видавничих планів і заборона публікацій, позбавлення права писати і малювати, відмова у затвердженні захищених кандидатських дисертацій, забалотуваиня на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо.

За сталінською традицією покаранню підлягали не лише дисиденти, а й їхні батьки та діти, близькі родичі.

Найвигіднішим для режиму варіантом, який знімав усі клопоти з дисидентами, була смерть. Для досягнення цієї мети створювався режим щонайбільшого  сприяння. Переслідування засуджених продовжувалось і після смерті. Так, тіло в'язня родичам не видавали до закінчення терміну ув'язнення, а заривали на таборному цвинтарі, залишаючи над похованням лише безіменну табличну з номером.

Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно «перевиховували». Починалися «виховні» заходи відразу після арешту: ізоляція від суспільства, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, підсадні співкамерники - часто з  деградованих карних злочинців, багатоденні допити повинні були зламати волю заарештованих.

Висновок.

Протягом усього свого існування  український народ зазнавав гніту  з того чи іншого боку. Найчастіше агресія  виходила з боку сусідів – Литви, Польщі, Росії, Германії і т.д. Але  коли вже здавалось би Україна  вийшла на більш-менш стабільний шлях – хоч насильницьким шляхом, але увійшла у склад СРСР, переживши русифікацію, нищення власної культури, репресії Сталіна, здавалося б після його смерті вже ніщо не заважало б вільному розвитку. І саме в цей час кращі люди, цвіт нації – видатні вчені, письменники, поети, художники як і у сталінські часи потрапляють за грати.

На мій погляд саме це й було передвісником змін у суспільстві. Саме ці люди – в’язні психлікарень та тюрем як ніколи близько підштовхнули Україну до так давно жаданої незалежності.

Саме такий розвиток подій, який ми бачимо протягом 85 – 99 років і  був, на мій погляд, логічним продовженням тих ідей, які несли дисиденти.

Хочеться сподіватися, що і у  наш час знайдуться люди, здатні взяти на себе сміливість повести  за собою до кращого майбутнього великий народ – народ України.

 

Список літератури.

1. «Історія України» – 1997 р., №47, Кудря Т. «Зародження дисидентського руху в Україні».
2. «Українське слово» - 1999 р., 15 липня, Притуляк А. «Свій серед чужих, чужий серед своїх: українські письменники-політв’язні».
3. «Шлях перемоги» - 1996 р., 14 листопада, «Легальний шлях боротьби проти режиму»- до 20-ти річчя заснування Української Гельсінської Групи.
4. «Молодь України» - 1995 р., 21-30 березня, «Дисиденти».
5. «Віче» - 1994 р., №10, Касьянов Т. «Шістдесятники».
6. «Слово і час» - 1992 р. №2, Литвин Ю. «Правозахисний рух на Україні, його засади і перспективи».
7. «Сучасність» - 1993 р. №3, Доценко Р. «Під в’язничним муром епохи».
8. «Історія України» - 1999 р., Бойко, Київ, вид. «Академія». 

¹ Газета «Молодь України» від 21 березня 1995 року, ст. 3-4.

² Журнал «Сучасність». 1993 р. №3, ст.12-15.

³ «Сучасність», там же.

⁴ «Молодь України» від 24 березня 1995 року, ст. 3-4 .

⁵ «Віче» - 1994 р., №10, с.106-118.

⁶ «Слово і час» - 1992 р., №2, с.22-26.

⁷ «Молодь України» від 23 березня 1995 року.