Українське десиденство та його роль у відродженні

У сфері міжнаціональних відносній  українські дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, зокрема, імперського гатунку, так і національну обмеженість. Не виявляючи  ворожості до інших народів, у тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення в будь-якому куточку імперії. Наприклад, один з лідерів дисидентства генерал Петро Григоренко рішуче й послідовно відстоював права кримських татар. А Українська Гельсінкська група заявляла: «Ми кровно заінтересовані у самовизначенні всіх народів».

Відомий своїми націоналістичними  поглядами Іван Гель у написаному 1976 року в мордовському таборі творі  «Грані культури» виступив переконаним  прихильником «глибокої, органічної, цілеспрямованої солідарності двох близьких духом, історичною долею та тісно пов'язаних історичними зв'язками народів» — українського і єврейського. Він вважав одним з найважливіших завдань українського визвольного руху, всіх національних сил відродження в повному обсязі національно-культурного життя українських євреїв, відновлення єврейських храмів — синагог, освітніх закладів, газет, журналів, надання євреям права на вільний виїзд до Ізраїлю.

На відміну од епізодичних стосунків української опозиції з визвольними рухами в національних республіках СРСР, зокрема, з країн Прибалтики, Грузії та Вірменії (найтісніші відносини встановлювалися в таборах), взаємини з російським дисидентством були більш ґрунтовними і розмаїтими. Особливістю нового етапу руху було прагнення встановити контакти із зарубіжними засобами масової інформації, щоб донести до світової громадськості та урядів демократичних держав правду про комуністичний тоталітарний режим, про порушення ним міжнародних актів і власних законів, про права людини, про жорстоке переслідування інакомислячих і учасників національно-визвольної боротьби. Для реалізації цієї ідеї найбільше підходила Москва, де були кореспонденти провідних інформагентств світу. За   допомогою   російських правозахисників такі контакти було налагоджено. До того ж переважно через Москву пролягав шлях тих, хто бажав відвідати політв'язнів у таборах. Зупинялися вони в російських колег, родичів та друзів засуджених.

Українські дисиденти брали  участь у різноманітних заходах російської опозиції. Наприклад, серед підписантів   «Листа 139-ти» на захист московських активістів самвидаву Юрія Галанскова та Олександра Гінсбурга вони становили майже п’яту частину. Налагодився систематичний взаємообмін самвидавом. До складу створеної 1974 року радянської секції Міжнародної амністії входив поет Микола Руденко, а генерал Петро Григоренко представляв УГГ в Москві. Під чималою кількістю документів, що перетнули загорожі концтаборів, поруч стояли підписи українських та російських в'язнів.

Але каменем спотикання було національне  питання. Більшість російських дисидентів не визнавала за поневоленими народами СРСР права на самовизначення. На культурно-національну автономію під російським «крилом» і в межах «непорушних» імперських кордонів погоджувались, а на відокремлення — зась. Іноді «застрявали» в Москві або повертались відправнику самвидавні матеріали антиімперського звучання. Росіяни-політв’язні також зазвичай утримувались од підписів під подібними документами.

Отже, на чільне місце у своїх визвольних прагненнях, опоненти існуючого режиму ставили людину, її право на життя та працю, на вільний саморозвиток, гідність, особисту й національну свободу, на користування рідною, мовою, демократичну систему управління, свободу совісті.

Державницькі ідеали.

Ідея державної незалежності України  була рушієм, внутрішнім стрижнем руху опору. Узагальнення державотворчих поглядів опозиції дає змогу виявити струнну програму будівництва суверенної України.

У документах опозиції міститься аналіз державного статусу УРСР. За визначенням «Проекту програми УРСР», Україна фактично є колонією Москви, обмеженою в політичних і економічних правах, зокрема, в галузі зносин з іншими країнами. Йдеться, звичайно, не про класичний колоніалізм, а про нівеляцію української нації, умовний характер її державності, формування на всій території СРСР єдиного радянського народу при домінуванні російського впливу.

Паперовим міражем, звичайнісінькою фікцією  названо українську радянську державність у документах УГГ. А 18 політв'язнів, більшість з них — члени УГГ, у підготовленому влітку 1979 року зверненні назвали органи влади України окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви.

Наголошували опозиціонери й на антидемократичному характері УРСР. На думку УГГ, у тоталітарних країнах держава досягає своєї Ідеологічної завершеності — соціально-політичного деспотизму. Різноманітні свободи — слова, друку, зборів, демонстрацій — це пастка для наївних людей: провокує, але не захищає від свавілля. Вимагаючи деклароване в офіційних документах, людина прирікає себе на вічні тортури.

Довголітній політв'язень Святослав  Караванський, адресуючись 1967 року до Верховної Ради СРСР, назвав Існуючу систему виборів комедійною виставою, у якій зайнято мільйони громадян, що «обирають» одного наперед призначеного кандидата⁵. Не маючи незалежних від КПРС організацій і органів громадської думки, люди позбавлені можливості контролю за діяльністю влади.

З точки зору опозиції існуюча держава  була не лише антидемократичною, а й  антиукраїнською. Доказами є масове звинувачення українців у націоналізмі, вилучення творів духовних отців нації, прагнення знищити рештки національної свідомості. За твердженням поета Миколи Горбаля, за допомогою асиміляції, русифікації, теорії злиття націй український народ був приречений на духовне й культурне виродження.

Несуверенність економічного життя  України яскраво підкреслювало позбавлення її права розпоряджатися своїми природними багатствами, відсутність національної валюти, неможливість визначити власний соціальний розвиток. Василь Стус називав народ замученими, нужденними кріпаками.

Порушення прав людини, які були закріплені в прихованих від народу міжнародних деклараціях та угодах й формально проголошені радянською Конституцією, було ще однією темною гранню соціалістичного суспільства. Почуття патріотизму кваліфікувалося як державний злочин. Закриті судові процеси стали формою придушення інакомислення, громадянської активності і соціальної критики. Психіатр Семен Глузман, науковець Юрій Бадзьо та генерал Петро Григоренко викрили катування здорових людей у психлікарнях, С. Каравансьний — інформативну та паспортну дискримінацію. УГСС — кваліфікацію відмови од радянського громадянства як зраду батьківщини.

Окрім правового безправ'я, українці піддавалися й духовній дискримінації. Це підтверджувалося відсутністю можливостей забезпечити культурний розвиток народу, фальсифікацією його історії, мертвими стандартами шкільних програм. Як додав відомий літературознавець Євген Сверстюк, у села забрали віру, а дали лозунги й плакати. А письменник Олесь Бердник у документах УГГ зазначав, що під пресом бюрократичних узурпаторів з'являється зневага до рідної культури й літератури, цинізм та збайдужіння до духовних проблем масовий алкоголізм, споживацтво і підкупність.

Винуватцем усіх антиукраїнських  тенденцій опозиціонери вважали  КПРС-КПУ. За визначенням Юрія   Бадзя, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного самодержавства. В умовах монопартійної диктатури (С. Караванськнй) головним інструментом управління стало насильство (УГГ). Більшовики, на думку Л. Лук’яненка, здійснили поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму, робили його легкою жертвою невеликої купки  комуністичних змовників.

Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзові не оминути  світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема, незалежно України. Пропонувалося покласти край суспільству національного, духовного й економічного гноблення народу.

Зміна умов національно-визвольної боротьби зумовила зміну тактики, зокрема, щодо шляхів досягнення самостійності. Головною відмінністю від попереднього етапу руху була відмова од збройних методів реалізації мети. Такий підхід визначила у своєму проекті програми ще УРСС, зауваживши, що справа мирного, конституційного утворення незалежної національної держави вирішуватиметься всім українським народом. З цією метою пропонувалося домогтися виходу України з СРСР. Засобом розв'язання цієї проблеми мав бути референдум. Український патріотичний рух пропонував проводити  його у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії ООН.

Подібної точки зору дотримувався й Іван Дзюба, талановито протягуючи ідею самостійності України у  відомій праці «Інтернаціоналізм  чи русифікація» за допомогою   посилань на Леніна та Конституцію СРСР. Вдаючи, що не чув заклику про вихід України і вигороджуючи друзів, він писав: «Навіть якби хтось висунув таке гасло, обвинувачувати   його на цій підставі було б не по-ленінському й не по-радянському. Адже Конституція СРСР забезпечує за республіками право виходу з Союзу, а отже, визнає за кожним громадянином право висувати ідею такого виходу й обґрунтовувати його».

Знаряддям боротьби за вихід України  з СРСР УРСР вважала створення  політичної партії, що й намагалися здійснити Л. Лук'яненко та його однодумці. До структурної оформленості опозиції з єдиним загальнонаціональним центром закликав й Іван Гель. Натомість УГГ підкреслювала правозахисний характер своєї діяльності, позбавленої політичної програми і політичної організації. «Ми — опозиція моральна», - стверджувалось у її деклараціях. Але це не вберегло УГГ від розгрому.

Предметом зацікавленості опозиції був  і суспільно-політичний устрій самостійної  України. Вододілом між окремими групами дисидентів було ставлення  до вибору рівня незалежності. Одні виступали за рівноправний статус України у реформованій федерації радянських республік (умовно можна назвати їх федералістами), а інші домагалися її повної державне самостійності (самостійники). Так, УРСС вважала, що вільна Україна «повинна була б залишитися в співдружності соціалістичних держав». Натомість політв'язні Володимирської в'язниці 1976 року ставили метою вихід України зі складу СРСР і побудову Української держави. Вони передбачили, що здійснення цієї мети означатиме розвал російської Імперії. Іван Гель у «Гранях культури» писав про необхідність утворення суверенних держав України, Литви та її сусідів, Вірменії, Грузії і т. д. … встановлення з ними дипломатичних відносин у рангах послів.

Економічний лад вільної України  Українська робітничо-селянська спілка бачила соціалістичним, і розвиватися він повинен був у напрямку до комунізму. Концепцію демократичного соціалізму пропагував Юрій Бадзьо. Вона передбачала ліквідацію самодержавства КПРС і рух до Марксового ідеалу майбутнього, хоч верхівку цього ідеалу — комунізм — Бадзьо вважав утопією. А лідер УГГ Микола Руденко в своїх «Економічних монологах» пропонував запровадити ринкові відносини. Подібної точки зору пізніше дотримувався й Левко Лук'яненко⁶.

Еволюціонували погляди опозиції й у розв'язанні проблеми політичної організації суспільства в незалежній Україні. Якщо УРСС та деякі дисиденти (наприклад Антон Коваль) виступали за радянський лад у дещо поліпшеному вигляді (обмеження всевладдя КПРС, перетворення рад на органи реальної влади і народного самоврядування, захист їх від узурпації бюрократією), то більшість опозиціонерів пропонувала такі зміни політичної структури України, які б наближали її до демократії західного типу. Зокрема, передбачалося ліквідувати самодержавство партійної бюрократії, встановити народовладдя, утвердити багатопартійність, ідеологічний, культурний та політичний плюралізм, створити умови для існування опозиції. Виборча система повинна орієнтуватись на обрання одного кандидата з кількох, виставлених різними політичними спілками. Держава мала б стати гарантом свободи й суверенності особи та народів, захищати природні права людини. Визнавалося необхідним утворення національних військових формувань та Міністерства оборони України. Кордони мали бути відкриті для вільного в'їзду — виїзду. Цензуру та системі прописки пропонувалося скасувати. Гарантувалося забезпечення повної духовної суверенності нації, введення державної мови. При цьому не допускалася дискримінація національних менший і міжнаціональна ворожнеча. Констатувалася необхідність відновлення державності кримських татар.

Отже, спільним для всіх напрямів опозиційного руху буде заперечення комуністично-бюрократичної  системи, прагнення ліквідувати  колоніальний статус України. Погляди  дисидентів на економічний устрій вільної  держави змінювалися від прокомуністичних через демократичний соціалізм до ринкової економіки. Відповідних змін зазнала й точка зору щодо політичного ладу незалежної України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка.

Організаційні засади руху.

Форми опору.

Арсенал антирежимних дій  опозиції був багатоманітним використовувався залежно від програмових завдань, мети, очікуваного результату та параметрів репресивних заходів комуністичної  системи. Щодо структури руху опору, то зауважимо, що опозиція була як індивідуальною, так і колективною організованою. Можна також поділити її на активну (наступальну, цілеспрямовану, безкомпромісну), учасники якої діставали особливо великі табірні терміни, і пасивну, зрозуміло більш масову, але менш конфронтаційну.

Учасники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, жертовність опозиціонерів, пропагування національної символіки, методи таємної політичної боротьби серед людей.

Так, 1959 року молоді львівські робітники  утворили підпільну організацію  Український Національний Комітет (УНК) на  чолі з Богданом Грициною. У розрахованій на 10 років програмі передбачали готувати свідомих людей-пропагандистів, посилати їх на Велику Україну і відроджувати націю. 1961 року львівська організація налічувала 20 членів. Вони мали облікові картки, сплату внесків засвідчували штампом. У лісі під Львовом почали будувати таємну друкарню. Існували дві філії УНК — група Федора Проціва у Ходорові на Львівщині та група Богдана Готуся в Тернополі. 1961 року всіх учасників організації було заарештовано 16—23 грудня того ж року Львівський обласний суд розглянув справу і засудив Богдана Грицину, Івана Коваля, Володимира Гніта й Романа Гарного до розстрілу (двом останнім верховний суд замінив смертну кару на 15 років ув'язнення). Григорій Зельман, Володимир Йовчак, Павло Климчак, Гнат Кузик, Микола Мелех, Василь Сорока отримали 15 років. Олексій Зельман, Василь Кіндрат, Микола Курило, С. Покора, Тегивець, Омелян Хом'якевич — 12 років, Микола Машталер,  Микола  Мельничук, Олекса Минько — 10 років, Каспришин — 5 років. 1962 року відбулось ще два судових процеси над ходорівською та тернопільською групами. Федора Проціва розстріляли, а п'ятеро його друзів отримали від 8 до 15 років. До розстрілу було засуджено й Богдана Готуся, але Верховний суд замінив покарання на 5 років тюрми та 10 років табору суворого  режиму. Інші 4 учасники групи одержали від 4 до 15 років ув'язнення.