Український віночок як незамінний атрибут оберіг нареченої у весільній обрядовості українців

Переплетення двох барвінкових  вінків, виготовлених на дівич-вечері, які вішали над молодятами за весільним  столом, називалося «виплітанням долі» і символізувало довічне переплетення доль наречених.

Вінок і його елементи супроводжували всі етапи весільного обряду. Уже  на заручинах на знак того, що дівчина  і хлопець засватані: він отримував  барвінкову квітку, вона – червону  стрічку у косах або квітку (на Буковині – траву). У селах Житомирщини при сватанні закохані досі обмінюються вінками. Цей обряд, поширений у давнину, переріс у традиційний нині обмін обручками. [3,с.62]

Найбільш виразно оберегова семантика весільного вінка проявляється на Гуцульщині, де він виконував функцію поєднання людини з надприродним світом. Мабуть, тому наречена-гуцулка не знімала вінок, сплетений у барвінковий день, до самого шлюбу, навіть спала в ньому, вважаючи оберегом. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде – не буде щастя в подружньому житті. Вінок зі штучних квітів та ниток нерідко одягали й на капелюх нареченому, оберігаючи його від зурочення. [1,с.47]

Кожна квітка у віночку щось символізувала (додаток В). Також кожна дівчина повинна була знати в якій послідовності вплітати стрічки у віночок та що колір стрічки значить. І сором був тій дівчині, яка не знала яка за якою мала бути вплетена стрічка. [12,с.63]

Отже, весільний вінок, який був головним убором нареченої (а іноді й нареченого), в українському суспільстві виконував оберегову функцію.

 

Розділ 2

 Виготовлення  українського весільного вінка  та його роль у шлюбній обрядовості

 

2.1.   Матеріали та особливості виготовлення весільних вінків

 

В українського народу склалася  ціла наука плетіння вінка. Важливо було знати, як і коли плести, як зберегти квіти у вінку, яке зілля з яким має сусідити. Збирали квіти у певні дні й у певну годину в залежності від призначення вінка, при росі чи без неї. Категорично заборонялося вплітати до вінка листя і квіти "нечистого" зілля, як-от листя папороті, цвіт вовчих ягід, дурман, гірчицю, осот, осоку та ін. Перед виплітанням вінка квіти "очищали". Напередодні купальських, Зелених свят дівчатам належало вплітати поміж квітів полин, любисток, часник, які мали уберегти від мавок, упирів. Весільні вінки, за віруваннями, охороняли і від поганого ока. [19,с.69]

Перед весіллям на «дівич-вечорі», куди сходились подруги нареченої, плели з барвінку, рути, живих  та штучних квіток весільний вінок  для молодої і букети для гостей. За спогадами моєї прабабусі Ганни Олексіївни, до середини ХХ ст. ці вінки були головною прикрасою нареченої: «На моє весілля з дідом Миколою восени 1950 року батько купив мені вінок з квіток, виготовлених з тонкого цигаркового паперу та фарбованого парафіну, оздобленого воскованими листочками з цупкого паперу. Фарбували листки та пелюстки природними барвниками: цибулею, зеленню, морквою, буряком. Однак прикраса молодої не мала була бути лише штучною (мертвою), тому на дівич-вечорі ми з подругами переплели його живим зіллям - барвінком, любистком, колосками».

Фарбували штучні квіти з тонкої матерії, цигаркового паперу та парафіну, корою вільхи, каштану, яблуні та інших рослин. Взагалі вінки з парафінових (воскових) квітів відомі здавна. З середини ХVІІІ ст. їх разом із паперовими плели черниці і продавали на київських базарах. Восковані вінки відомі в багатьох регіонах України. Так на Волині вінки робили з білого паперу, як корони. На Вінниччині такі вінки поділялися на «білі» (з лою чи парафіну) і різнокольорові (з квіток і стрічок паперу - «стружок»). Використовуючи папір, картон, дріт, цибулю-сіянку, щоб квіточки були дрібненькими, дівчата робили різні вінки: «обручиком», «корункою», «шапочкою» (з кількох обручиків) тощо. [18,с.105]

Однак більш поширеними були весільні вінки з живих рослин, для них в давнину молодій  брали одні квіти (обов’язково червоного  кольору) і трави, а нареченому –  інші (з гілками дуба). Після обміну вінками молоді ставали повноправним подружжям.

Головним компонентом  шлюбного вінка є «хрещатий барвінок» - вічнозелене зілля, що супроводжувало людину в найважливіші моменти життя  як оберіг від злих духів (вінок з  барвінку вішають над дверима  й вікнами в оселі), символ кохання, дівочої краси, чистого шлюбу  і приворотзілля. Стверджували, що варто  дівчині та юнакові з’їсти листочок барвінку, як між ними спалахне кохання. [9,с.305]

Барвінкові вінки на весілля  плели, щоб отримати благословення  предків: вважалося, що при виплітанні добрі духи приносять парі любов і порозуміння. Матері казали: «Благослови, Боже, весілля діждати, щоб вінок з барвінку доні закладати». Коли дівчина довго не виходила заміж, говорили, що не зійшов її вінчик-барвінчик. [12,с.69]

Ще один компонент - калина уособлює повноту жіночого життя: дівочість, красу та любов, радість та горе. Ходити по калину означало – шукати судженого. Не прийнято було вплітати калину у весільний вінок сироти. 

До весільних вінків подекуди вплітали також квіти, зокрема дрібні троянди, волошки, інші рослини. Додавали м’яту, шавлію, руту, рідше лілею, розмарин, ялину, пір’я; вшивали червоні вовняні  нитки, цибулю, перець, овес, монети, каблучки тощо, прикрашали їх колоссям, пучками  пшениці, вівса, жита. На думку О. Воропая, додавали часник, який охороняв від недобрих чарів, лиха і злої сили. З тією ж обереговою метою його вплітали і до коси молодої перед вінчанням. [4,с.97]

На Вінниччині вінки виглядали  як тонка гірлянда, обкручена навколо  голови, кінці якої прикривали косу. Часом під нього одягали червону  стрічку з двома нашитими рядами листя барвінку. Вінок молодої  складався з «квіточок»: чотирьох стебел барвінку із засушеною волошкою посередині. «Квіточки» впліталися в  косичку з конопляної кукли – основу вінка. Для яскравості додавали квіти з кольорового паперу або тканини. На Хмельниччині дівчата прикрашали вінок-обруч - «наушник» намистинами над чолом, а від скронь до потилиці нашивали на чорну стрічку ряд розеток, здебільшого сім, зроблених із картону, обтягнутою кольоровими намистинами.

Барвисті (частіше шовкові) стрічки  – обов’язковий компонент вінка - мали бути не коротшими за косу, бо оберігали волосся від злого  ока. Кольори символізували: світло-коричневий – Матір-Землю годувальницю; жовтий, золотистий – Сонце та багатство; відтінки зеленого – красу молодості  й достаток; блакитний – воду; синій – небо, здоров’я; помаранчевий – хліб, урожай; червоний – любов; фіолетовий – мудрість; малиновий  – душевність; рожевий – злагоду, добробут (додаток Г). Стрічки розташовували зліва направо в певному порядку: білий, малиновий, оранжевий, синій, світло-зелений, жовтий, світло-коричневий, жовтий, темно-зелений, голубий, фіолетовий, рожевий, білий. Часом їх оздоблювали особливими знаками-візерунками, із закодованими побажаннями-приворотами. Так, на лівому кінці білої стрічки золотими нитками вишивали сонце, а на правому – срібними місяць. Наприкінці весілля молода дарувала стрічки дівчатам. [11,с.168]

На Гуцульщині вінок змащували  медом і вкривали позолотою, а  на Вінниччині - медом і кислим борщем, щоб приставало. На Середній Наддніпрянщині і Сході України барвінковими вінками прикрашали коровай.

Своєрідністю відзначалися вінки Сходу України, весільне вбрання якого формувалося у взаємодії з культурними традиціями представників народів, що переселялися на Дике Поле. Так, наречені степової зони Донбасу чіпляли різнокольорові стрічки до обручика - кибалки, одягнутого поверх заплетеного в коси волосся.

Поширеним весільним головним убором Слобожанщини теж була стрічка, але найпишнішим вважали шовкову або вовняну хустку, поверх якої заколювали багато блискучих булавок, закладали квіти і пір’я. Поширена тут була і лопатушка (убір у вигляді високої картонної основи, на якій у багато рядків кріпилися закладені у зборки смужки шовкової тканини, поверх якої одягали два вінки з квітів. [15,с.171]

Таким чином, кожен елемент  весільного вінка носив символічно-оберегову функцію. Особливо цінувалися вінки, виготовлені власноруч. Але навіть якщо дівчина купувала прикрасу, вона обов’язково додавала до нього самостійно виготовлені елементи.

 

2.2. Дівич-вечір - час весільних «вінкоплетин»

 

Весільний етап урочистості розпочинали барвінкові обряди, пов’язані з вінком. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали ряд обрядових дій: збирання барвінку, благословення на плетення вінків, їх виготовлення та одягання.

Напередодні весілля на вечірку прощання з вільним життям - дівич-вечір або вінкоплетини (дівичник, вечоринки, дружбини, збірня, головиця тощо) до нареченої сходилась молодь. У західному регіоні, крім дружок і подруг молодої, учасниками вечора були свашки – заміжні жінки (благополучні та щасливі у шлюбах. Розлучені, вдови, та ті, що мав недостойних чоловіків, не допускалися, аби не вплести у долю молодої нещастя).

Вінкоплетинам передувало збирання барвінку. Дівчата (на Тернопільщині – молода з подругами), подекуди й хлопці (на Львівщині віком до 12 років - «чисті душі», які мали назбирати три великі китиці, за що одержували платню та солодощі), з піснями йшли вдосвіта по барвінок. [3,с.61]

У Подільській Наддністрянщині (Кам’янець-Подільський р-н. Хмельничини) використовували зілля, вирощене на городах кращих господарів. Діставши їх дозвіл, дівчата клали на вершину барвінкового горба два калачі з дірками, через які рвали рослини,після цього молодь дякували господарям і залишали їм калачі. Дружки частину барвінку розкидали по дорозі до хати молодої. У молодого цим займались світилка з родичками.

Зібраний барвінок висипали на стіл і просили благословення  у Бога та батьків. Потім мати нареченої, руками якої «Пречиста» благословляла  молоду, починала плетиво, зв’язуючи  ниткою пучечки з трьох листочків-стеблин. Іноді барвінок прив’язували на обруч  з пагінця яблуні. Коли вінок досягав  потрібної довжини, його кінці зшивали  докупи, щоб отримати корону. Тоді мати подавала почате старшій дружці або  запрошеній плетениці. Дівчата ж, заспівуючи пісень (молода не співала, від її імені  це робила дружка, вибирали кращі листочки й подавали їх плетениці. Старша дружка слідкувала, щоб у прикрасу не вплели поламану гілочку чи неякісне листя - таким могло стати і життя  молодих.

На барвінкову корону чіпляли  калину, квітки, стрічки; іноді пришивали  чотири китиці з червоного шовку, у які зашивали гроші, щоби молодята їх завжди мали.

Нитки для завивання вінків попередньо намотувалися на круглий хліб, у  якому з чотирьох боків робилися надрізи та вкладалися гроші –  на достаток. Подекуди свашки використовували  червоні вовняні нитки, щоб молодят  не врекли, їх відмотували з хліба  і приплітали косиці, завиваючи блискучий  зелений джгут.[2,с.23]

Якщо наречена була сиротою, співали жалібні пісні, прикликаючи  душі померлих родичів, аби благословити молоду.

Коли віночок був готовий, кликали  старшу дружку й міряли його на неї. Одночасно допліталася «доля» - барвінкове перевесло з яскравими живими квітами чи штучними квітами, що чіплялося  в господі під образами за спинами  молодих. Подільська «доля» виглядала як два з’єднаних між собою вінки, які дружба з дружкою разом чіпляли під образами. Коли плетення закінчувалося, його клали на рушник чи тарілку з вишиттям, запрошуючи батьків. Ті благословляли: «Хай Бог благословить, і я благословляю!», після чого кланялися всім, хто прийшов пошанувати доньчине дівоцтво.

Весільний вінок відзначався своєрідністю форми. На Східному Поділлі він мав вигляд довгої петлі, яка накладалась на голову і спускалась по спині – «довгий вінок», а на Західному складався з оксамитової шапочки, розшитої стрічками з коралів та дрібних квітів, укладених на потилиці в букет. Чоло прикрашали золоченим вінком з барвінку, а на плечі спускали шовкові стрічки. Кожен регіон України мав свої особливості весільних вінків. [7,с.127]

Коли вінки були готові, приходив молодий з музиками та дружбами, які «платили» за вінок молодого солодощами, хлібом, вином. Свашки співали весільних пісень, а дружби мусили дотепно відповісти.

Як тільки була вплетена у вінок остання гілочка та прив’язані стрічки, дружки згрібали у фартушки залишки барвінку й  ниток і бігли до роздоріжжя: котра  з них першою висипала все на перехресті, та першою вийде заміж. Однак здебільшого  з решти барвінку робили букети і наречена ними обдаровувала всіх гостей, чіпляючи одруженим зправа, а неодруженим – зліва, коло серця.

Особливістю вінкоплетин  на Слобожанщині було те, що молодь збиралася  на вареники з сиром. Сир для обряду мати молодої запасала заздалегідь, а дружки під супровід весільних  пісень не тільки виплітали вінок, але  й ліпили вареники.

Подекуди, зокрема на Поділлі, «виття вінка» відбувалоcя і в домі молодого, однак у нього воно не було таким пишним і зворушливим. До молодого сходилися одружені люди, щоб додати майбутньому голові сімейства відповідальності. Вони також плели віночок і клали сплетене на накриту вишиттям тарілку.

На Житомирському Поліссі  світилки молодого виготовляли вінки  і для дружок: з барвінку або  з тканини.

Особливостями відзначалося «шиття вінків» на Гуцульщині, де їх виготовляли як у нареченої, так і у нареченого. Після пошиття молодий брав одного - двох дружбів, а молода стільки ж дружок, убиралися у вінки і йшли запрошувати на весілля. У день «шиття вінків» молодята йшли до сповіді та святого причастя.

Однак яку б назву не мали весільні вінкоплетини, де б і  коли вони не відбувалися, обряд плетення вінків посідає одне з найголовніших  місць у весільному дійстві, роблячи  його яскравим, колоритним і надзвичайно  цікавим.

 

2.3. Використання вінків у день шлюбу

 

У день весілля молоду купали в духмяній, настояній на степових квітах, воді. Гарно вбраній чарівній царівні ніжно клали на чоло віночок  з яскравими та темними стрічками: так має бути завше на довгій життєвій ниві — дні веселі і дні сумні. Потім молода, за стародавнім звичаєм, приносила жертву прародителям — кидала у вогнище жменю жита. Від того жита і постало слово "життя": "жена" — життєвість; "муж" — мужність, могутність. [13,с.127]То була велика пошана Берегині роду, Діванні та рожаницям, особливо Матері-Землі та великій богині Мокоші. Колись вінчання проводилось пізно увечері. Після цього обрядодійства священнослужитель брав чашу з медовим напоєм, надпивав її за здоров’я молодих, потім передавав нареченим, щоб вони допили священний напій. Після цого з голови молодої знімали зелений віночок і починали його топтати, що означало прощання з дівоцтвом. Далі священнослужитель брав молодих за руки і вів у танець, а всі інші, теж взявшись за руки, приєднувалися до них, танцювали, співали і плескали в долоні. [8]