Український віночок як незамінний атрибут оберіг нареченої у весільній обрядовості українців

Слово "весілля" походить від назви свята "веселія", яке відзначалося кожної фази сонцестояння протягом року. Саме в пору весняного і літнього сонцестояння, в час пробудження і запліднення землі, люди й самі відчувають потяг до кохання, створення сім’ї та продовження роду, тому переважна більшість весіль відбувалася саме в цей час, менше — осінньої пори. Найкращим віком одруження для хлопців було 18-25 років, заміжжя для дівчат — 16-23 роки. Найкращим часом весіль, крім весни-літа, вважалась пора з 15 серпня до 14 листопада, а також від Нового року до Великого посту перед Великоднем. [8]

За свідченнями О. Воропая, у день весілля на долівці розстеляли біле полотно, ставили на нього хлібну діжу, зверху клали подушку. На неї сідала наречена, і, якщо обряд розплетення коси не відбувся напередодні, брат розплітав її, а дівчата прикрашали голову вінком. Молодому старша дружка чіпляла вінок до капелюха, після чого його садили біля нареченої, накривали молодих рушником, посипали житом і називали князем і княгинею. [4,с.67]

На Бойківщині, за матеріалами А. Пономарьова, у кінці XIX ст. побутувала традиція вмивання молодих у весільний день відваром барвінку, що залишався від їх плетіння. Виготовленими букетами прикрашали гостей та тих, хто виконував певні обряди (старости, вінкоплетниці), чіпляючи прикраси на одяг чи капелюхи та перев’язуючи рушниками. [14,с.279]

Під час вінчання вінок  використовували рідко, хоча в Західній Україні донедавна плетені вінки  тримали над головами молодих  під час церемонії. Однак у  більшості регіонів нині викаристовують вінчальні корони.

У Центральному Поліссі після вінчання відбувалося шлюбування: з'єднання родових свічок перед порогом хати молодої. Дійство супроводжувалося «здаванням вінків»: у дворі молодої гості молодого давали дружкам вінки, а ті в обмін – хусточки. Молоду при цьому садовили на ослоні. Перед закінченням весілля вінки рвали й кидали на неодружену молодь для швидшого її пошлюблення.

Ввечері відбувалось посвячення молодої у заміжні жінки, під  час цього весільний вінок  знімали та одягали очіпок й намітки. В різних місцевостях воно мало різні  назви: почепини, покриття, «роздягання» нареченої.

У найдавніші часи обряд  здійснювався в домі молодої, а з  кінця XIX ст. як в домі молодої, так  і в домі молодого свекрухою й  навіть молодим. Часто він супроводжувався  відрізанням коси. Молоду садовили на діжу, брат або дружка розплітали косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті її відсікали: родичі молодого прив’язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий єдиним ударом топірця мав повністю її відрубати, після чого молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі.

На Півдні «роздягання» нареченої відбувалося так: на коліна молодому клали подушку, на неї сідала молода. Знімаючи віночок, молодий цілував наречену і пов’язував хустку. Після цього молода танцювала з кожною з дружок, приміряючи їм фату. Зняті віночок і фату («дівування») клали в сито віддавали свекрусі чи дівчатам. Гілочки «дівування», поклавши їх під подушку, можна було використовувати для ворожіння «на жениха».

На Лемківщині, на другий день молодих заводять до комори. Молодий сідає на діжу, наповнену річковою водою й покриту кожухом вовною назовні. Свашки кладуть йому на коліна подушку, на яку сідає молода. Дружби схрещують над ними свої топірці. Дружба просить у молодої дозволу зняти вінок. Вона погоджується за третім разом. Дружба топірцем знімає вінок і передає свашці, а дружки намагаються вхопити вінок з її рук, щоб швидше вийти заміж. Далі вінок вішають на стіну, а свашки розчісують косу молодої, після чого беруть хімлю (хомевку) - маленький обруч з вербового прутика і навивають на неї волосся молодої, а тоді накладають на голову чепець, пов'язують поверх нього хустку, подаровану молодим. Молода знімає весільний одяг і перевдягається у вбрання заміжньої жінки. Молодий знімає з голови весільного капелюха і віночок. Після почепин йдуть до річки умивати молоду. Старший дружба занурює прикріплений до топірця вінок і водою, що стікає з нього, умиваються спочатку молоді, а тоді всі присутні». [10,с.135]

На Житомирщині перед завершенням почепин наречена кидала в гурт подруг свій барвінковий вінок. Хто його спіймає, раніше за інших вийде заміж.

Цікавий обряд проводився на Хмельниччині під час так званого «перепою», що відбувався наприкінці першого весільного дня. Поки викупали придане, молода прощалася з дружками: кожній накладала на голову свій вінок, танцювала, садила на подушку, де сиділа сама.

 По закінченні свята весільні вінки ніколи не викидалися і зберігалися. Так, з часів впровадження християнства на наших землях по весіллі жінки прикрашали своїм вінком образ Богородиці. Його зашивали в подушку молодій, клали в колиску дитині, доїли крізь нього молоко у хворої корови. Синові, який йшов на війну, мати давала свій весільний вінок як оберіг від загибелі.[4,с.153]

А вінок нареченого прибивався до дверей і слугував надійним оберегом від заздрісників та зурочення. Також  побутувало повір’я, що прибиті на дверях віночки забезпечують усій родині здоров’я на цілий рік.

Тож, вінки, позначені яскравим колоритом, та глибокими обрядово-обереговим змістом є неодмінною складовою усіх етапів весільної обрядовості, відіграючи на кожному з них важливу ритуальну і захисну роль.

Спираючись на проведене  дослідження, ми спробували розробили власну класифікацію українських весільних вінків (таблиця 1.2), оскільки їх класифікації в існуючих джерелах та науковій літературі знайти не вдалося. Критеріями для класифікації ми визначили:

• загальний вигляд (конструкція форми),
• матеріали (з чого виготовлялися),

• природні (з живої сировини),

• штучні (з штучних матеріалів),

• технологія виготовлення (яким способом створювали).

Подана нами класифікація є орієнтовною і в подальшому підлягає уточненню та доопрацюванню.

Таблиця 1.1

Класифікація  українських весільних вінків

За  загальним виглядом	За  сировинними матеріалами		За  технологією виготовлення
Стрічкові (пов’язки) Півкільчасті (обручі) Діадеми Кичасті (навушники) Корони Капелюшки Вінки з вельоном (фатою) Вінки - хустки Кокошники Карабулі	Природні Квіткові Колоскові Хвойні чи листяні Лозові Пір’їні (карабулі)	Штучні Паперові чи картонні; Воскові чи парафінові Тканинні (стрічкові) Намистові (з бісеру) Мотузкові Металеві (чільця)	Плетені Виті Шиті Ліплені Нанизані Клеєні Вигнуті
комбіновані

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3

Відродження традиційних  елементів виготовлення та використання вінка у весільних обрядах сучасних українців

 

Мода на весілля в народному  стилі почала відроджуватися у 1990-ті роки. У наш час нікого не здивують наречені в українському вінку. Сьогодні вінкові традиції в сучасному весільному обряді (особливо в сільській місцевості) стають все більш характерними. Вінок використовується як оздоба приміщення, домівок молодих, прикраса нареченої. Елементи вінків збереглися у весільному одязі: квіти на голові молодої, квітки та бутоньєрки у нареченого і почесних свідків тощо.

Сучасна наречена у сучасному весільному салоні може вибрати на свою чарівну голівку, чого тільки душа забажає. У попередні часи українська наречена одягала традиційний вінок зі стрічками. У 20-му сторіччі стрічки трансформувалися у вельон, але вінок залишився, правда, також трансформувався: у піввіночок, у просто квітку на волоссі, а в 1970-80 роках – навіть у капелюшок, з вельоном чи без нього. Наречені початку ХХІ ст. повертаються до традицій використання у вінку живих квітів разом зі штучними. Набирають популярності квіти на гребені й шпильках з бутонами, за допомогою яких легше створювати зачіску. Їх декорують пір’ям та мереживом. З’явились керамічні бутони та фарфорові квіти ручної роботи в оздобленні традиційних квітів з тканини, намистин та стразів. Флористи, що виготовляють вінки, дотримуються перевіреної віками символіки квітів, не допускаючи її порушення. Майбутній дружині обов’язково пояснять, що білий колір означає цнотливість, чистоту, світло; червоний – життя та кохання; зелений – сподівання; жовтий – тепло, сонце, багатство, світло; пурпурний, рожевий, фіолетовий – поєднання кохання та віри, щирості та правдивості.[6,с.11-13]

Впливають на уподобання нинішніх молодят і регіональні особливості  вінків. Так на Західній Україні  вплітають у волосся штучні квіти, а в Центральній та Східній - живі. Під впливом минувшини формується і довжина вінків: на Волині ними і зараз обмотують волосся, а у Центральній України - просто покривають голову.[3,с.62]

Оскільки сучасні наречені часто проводять весілля за старовинними обрядами, виникає необхідність у  ознайомленні їх з вінковими традиціями. Цьому сприяють виставки весільного вбрання, що експонуються у краєзнавчих музеях, спеціалізовані виставки весільних головних уборів, які починають організовуватися у містах України. Так, я побувала на виставці різноманітних весільних уборів усіх регіонів -авторські роботи Надії Омелянівни Химиченко, народної майстрині з м. Обухова,  що відбувалася у Музеї Івана Гончара в Києві з 10 по 27 червня 2010 р (додаток Д).

З метою виявлення інтересу до українського весільного вінка серед  підлітків було проведено нерепрезентативне вибіркове анкетування старшокласниць Вишнівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № 2. Було опитано 45 осіб. 85% зазначили, що напевно виходитимуть заміж у вінку з вельйоном (фатою), 12% - у весільному капелюшку і 3% респондентів ще не замислювалися над цим питанням. (Додаток Е) Анкетування показало значний інтерес сучасної молоді до народних витоків, що і підкреслює актуальність обраної теми. Тому необхідно популяризувати використання українських традицій у нашому житті.

Вінок для українців має  велике значення, це символ слави, перемоги, святості, щастя, успіху, могутності, миру, сонця, влади; цнотливості, молодості, дівоцтва.

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Формування свідомості сучасного  українця – важливий і складний процес. Він передбачає усвідомлення кожним себе невід’ємною часточкою  народу. А фундаментальною базою  цього є глибоке зацікавлення історією та культурним надбаннями народу. Весільний вінок є одним з  таких надбань.

У дослідженні розкрита історія  українського весільного вінка як окремого явища національної культури, охарактеризовані історичні витоки слов’янського  вінка, його призначення й символіка; визначено та описано рослинний  і штучний матеріал, необхідний для  виготовлення, з’ясовані особливості  вінкоплетин та використання вінків на різних етапах весільного обряду.

Узагальнено інформацію, віднайдену у науково-етнографічній літературі, відслідковано традиції весільного вінкоплетення, визначена актуальність і важливість вінків у житті українок, з’ясовані регіональні та локальні особливості плетіння й використання вінків у весільній обрядовості, роль вінка у сучасному весіллі, проведено анкетування, яке виявило рівень обізнаності підлітків з проблемою, що розглядається у роботі, створена власна класифікація українських весільних вінків.

Подані у дослідженні  матеріали можуть мати практичне  застосування для відновлення і  відтворення забутих традицій використання вінків у шлюбній обрядовості  та поширення їх у весільній практиці сучасних українців.

Результати дослідження  можуть бути цінним матеріалом для  етнографічних та краєзнавчих конференцій, організації фотовиставок весільної  атрибутики у етнографічних «світлицях»  навчальних закладів міста тощо. Роботу можна застосувати для популяризації українського весільного вінка та знань про нього; визначення його своєрідності та унікальності, з’ясування оберегового значення вінка для його володарки, для підготовки і проведення сучасного весілля, для розробки сценаріїв урочистостей та шкільних етнографічних свят, при проведенні факультативних занять та засідань гуртків з етнології, народознавства, на уроках історії, народознавства, української літератури, художньої культури тощо.

У перспективі планується продовжити роботу над обраною темою у напрямках пошуку свідчень про виготовлення весільних вінків та їх використання на всіх етапах весільної обрядовості обряду у різних регіонах України з метою залучення молоді до національних традицій створення весільних вінків.

Тож не забуваймо прадавніх  традицій наших предків – виплітаймо віночки на наші славні свята і  будні. Щоб віночки ці із різнобарвних запашних квітів стали неперервним  початком нового кола, у яке зіллються  гідні нащадки – продовжувачі роду українського і його традицій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Білан М.С., Стельмашук Г.Г. Український стрій. Львів, « Фенікс », 2000.
2. Борисенко В.К. Сватання: про обрядові дії // Наука і суспільство. - 1991. - №3. - С.24-26.
3. Винницький О. Церква і духовне буття / Духовні скарби українського народу в житті молоді. – Тернопіль: МП “Чумацький шлях”, 1994. – С.62-64
4. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис в 2 т. - К.: Обереги, 1992.
5. Г.Горленко. Нариси з історії української етнографії. - К.: Либідь, 2008.
6. Гаврилюк Н. Сімейні обряди нашої доби // Людина і світ. - 1999. - №3. - С.11-13.
7. Етнографія і фольклор рідного краю (Укл. Мартинюк І.В., Угляренко Л.С., Цимбалюк І.М.) – К.: ІЗМН, 1996. –142 с.
8. Інформаційна електрона бібліотека «Вікіпедія»
9. Кубійович В. Волинь // Енциклопедія українознавства. – К.: Довіра, 1993. - Т.І. - С.303-310.
10. Культура і побут населення України: навчальний посібник / Під ред. В.І.Наулка, Л.Ф.Артюх. В.Ф.Горленка. - К.: Либідь, 1991. - 232 с.
11. Культурологія : теорія та історія культури. Навч.посіб. Видання 2-ге перероблене та доповнене /За ред. І. Тюрменко. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 368с.
12. Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.: Освіта, 1992. -176 с.
13. Короткий енциклопедичний словник з культури. — К.: Україна, 2003.
14. Пономарьов А. Українська етнографія. - Київ: Либідь, 1994. - 317 с.
15. Потапенко О.І. Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - К.: Український письменник, 1995.-291с.
16. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. — К.: Наукова думка, 1993. - 168 с.
17. Українське народознавство. (За ред. Павлюка С.П., Гориня Г.Й., Кирчіва Р.Ф.) – Львів.: Фенікс, 1994 – 608 с.
18. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник.- 2-е вид./ А. П.  Пономарьов,   Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміна та ін. – К.: Либідь, 1994. – С.134.
19. Яринко Л.О. Звичаї українського весілля. – Тернопіль.: Богдан, 2007.