Універсали Центральної Ради

За Гетьманату відбулися позитивні зрушення в  культурі та освіті.

В Україні було відкрито понад 150 гімназій, вийшли з друку декілька мільйонів  українських підручників.

Відкрито було також два державних університети — у Києві і Кам'янці-Подільському. Восени 1918 р. була створена Українська академія наук, президентом якої став біолог В. Вернадський. Крім цього, було засновано широку мережу загальноукраїнських закладів та установ.

Та все  це не допомогло П.Скоропадському утриматись при владі. Успіхи його режиму залежали від окупантів — німецьких та австро-угорських військ. Поразка Німеччини у війні привела до падіння режиму П. Скоропадського.

Висновок:

Доля всіх Універсалів Центральної  Ради була не дуже вдала, та вони скоріше  свідчать про наміри, ніж реальні  дії. Треба визнати що інтеграція українських земель тоді так і лишилось декларацією, Західна Україна лишилась під владою Польщі. Та до решти України її приєднав Сталін, згідно пакту Молотова-Ріббентропа лише у 1939 році.

2.Визволення України  від німецько-фашистських загарбників  1943-1944років

Початок визволення України

Восени 1942 року на Волзі  в районі Сталінграда розпочалася  одна з найбільших битв Другої світової війни. У результаті наступу радянської армії 19-23 листопада в оточенні опинилося 330-тис. німецьке угруповання. 2 лютого 1943 року фашистські війська капітулювали. Перемога під Сталінградом відкрила можливість для наступу радянських військ в Україні. Захопивши стратегічну ініціативу,Червона армія утримувала її до кінця війни.

Кінець  грудня 1942 р. став початковим вигнанням  гітлерівців з території України. 18 грудня 1942 року фашистів вибили із с. Півдівка Міловського району (Луганщина). Того ж дня від нацистів звільнено ще декілька

населених пунктів України. Першим районним центром, звільненим від окупантів, було м. Мілове. 1 066 солдатів і офіцерів загинули за визволення першого міста на українській  землі.

Війська Воронезького фронту ,оволодівши на початку лютого 1943р. Курськом і Бєлгородом, також перенесли дії на територію України і 16 лютого вибили гітлерівців із Харкова. А 19 лютого німецьке командування здійснило контрудар з районів Краснограда і Красноармійська.15 березня німці знов захопили Харків, а 18 березня – Бєлгород.

З квітня по липень 1943 р. на фронтах панувало відносне затишшя. Сторони готувались до нових операцій. Червона армія  планувала продовжувати наступ на всіх фронтах. Зі свого боку керівництво Німеччини прагнуло перехопити ініціативу й силами армій «Центр» і «Південь» розгромити Південно-Західний фронт у районі Курської дуги.

Улітку 1943 року (5 липня - 23 серпня) радянським військам удалося завдати поразки  гітлерівським арміям на Курській дузі. Загальний наступ під Курськом дав  можливість визволити місто Харків. В ніч на 23 серпня 1943 року розпочався вирішальний штурм Харкова, а в ранці місто було звільнено від окупантів. Уперше за всю історію Другої світової війни Москва салютувала визволителям українського міста. Почався загальний наступ, який мав на меті повністю звільнити Україну від німецько-фашистських загарбників. Першим етапом цього плану стала підготовка до визволення Лівобережної України.

Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської  операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято  Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Війська Воронізького фронту до 20 вересня  визволили 800 населених пунктів північних  областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.

Протягом  серпня - вересня 1943 року від німців звільнено Лівобережжя з його промисловим серцем — Донбасом. Операції на території Лівобережної України відбувалися в досить важких умовах. Відступаючи, нацисти  в безсилій люті теж застосували  тактику «випаленої землі» — знищували  все, передусім промислові об'єкти й  матеріальні цінності, які не можна  було вивезти до Німеччини. У розпорядженні рейсхкомісара Коха від 6 вересня 1943 р. представниками адміністрації Лівобережжя, зокрема, зазначалося: «Основний принцип, яким слід керуватися,полягає в тому щоб, противник, захопивши територію, не знайшов би на ній нічого, що міг би використати для подальшого ведення війни: ні продовольства, ні місця роз квартування, ні людських ресурсів, ні підприємств, які могли б бути відновленні протягом кількох тижнів. Ті міста й села , в яких залишається частина місцевого населення, також повинні бути спалені». Лише стрімкий наступ радянських військ урятував Україну від тотального спустошення. У жовтні 1943 року радянські війська остаточно ліквідували німецькі плацдарми в районі Мелітополя та Запоріжжя й самі почали закріплюватися на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчука. Щоб підкреслити важливість цих дій і запалити війська на бойові подвиги, Ставка Верховного Головнокомандування перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в І, ІІ, ІІІ, VІ Український фронти. На черзі була операція з визволення столиці України.

Українське  населення з радістю зустрічало радянські війська. Хліб-сіль і молоко в селах,червоні прапори і квіти в містах – типові картини, якими супроводжувався прихід Червоної армії. Люди сподівалися , що після довгих років страждань і поневірянь поліпшиться нарешті матеріальне становище, буде реформована чи навіть знищена колгоспно-кріпосницька система, влада повніше враховуватиме інтереси населення, в суспільстві запанують мир і злагода. Великі війни породжують великі надії.

Досить  швидко сподівання на краще стали  розвіюватися. З радянськими військами повертався сталінський тоталітарний режим з його звичайним пошуком ворогів. Підозра в співробітництві з гітлерівцями автоматично падала на всіх, хто пережив окупацію. Їх реєстрували як осіб, котрі «залишилися на зайнятій фашистами території». Це тавро перетворювало мільйони жителів окупованих територій у неповноправних громадян.

У перші  ж дні вигнання гітлерівців в  українських містах і селах розгорталися мобілізаційні заходи, що було необхідно  в умовах продовження війни. Населення  здебільшого  це розуміло. Але,  як і всі інші заходи воєнного часу, мобілізація проводилася надзвичайно  жорстокими методами. Нашвидкуруч мобілізованих  юнаків і чоловіків (непідготовлених, часто беззбройних: одна гвинтівка  на 5-10 чоловіків не обмундированих) у складі так званих проривних груп тисячами кидали в атаку під прицільний вогонь противника. Як правило, це відбувалося без обов’язкової  артилерійської підготовки чи бомбардування передових позицій німецьких військ. Просування цих груп забезпечували спеціально створені загороджувальні загони, які розстрілювали всіх, хто відмовлявся йти в атаку або відступав.

Особлива  схильність до таких передових груп в Україні диктувались специфічними мотивами. В очах багатьох командирів і комісарів українці були потенційними зрадниками, котрих слід «провчити», примусити «спокутувати кров’ю ганьбу перебування в окупації». Все це  виливалось у прагнення поставити спішно мобілізованих жителів окупованих районів України у виняткові умови, щораз кидаючи їх у самісіньке пекло війни.

 Під  час таких операцій майже всі  «мобілізовані» гинули, але за  це ніхто не відповідав. Протягом  січня 1943 — жовтня 1944 p. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові — до 68 тис. осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.

Масові  мобілізації супроводжувались насильницьким  вилученням у населення хліба та інших продуктів, які ще збереглися після нацистських військ. Населення, особливо сільське, після вигнання фашистів залишилося на межі виживання.

Як писав  письменник  О. Довженко «…Погано здали ми Гітлерові проклятому свою Україну і звільняємо людей погано. Ми забули, що ми трохи винні перед звільненими, а ми вважаємо їх другорядними, винними перед нами, (дезертиро – оточенцями - пристосуванцями)».

«Східним  валом» назвали фашисти укріплення на правому березі Дніпра. Тут їм удалося сконцентрувати значні військові  сили, зокрема есесівські танкові  дивізії «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін. Командування вермахту розраховувало  на те, що Дніпро як багатоводна річка  з високим правим берегом стане  надійним оборонним рубежем. «Радше Сонце впаде в Дніпро, ніж росіяни  здолають Східний вал», — хвалькувато  заявляв Гітлер. Протягом жовтня 1943 року війська І Українського фронту під командуванням М. Ватутіна вели запеклі бої за розширення плацдарму  на правому березі Дніпра в районі Букрина. Незважаючи на це, спроба розвернути наступ на Київ успіху не мала. На цьому  напрямку ворог зосередив велику кількість військ, організував глибоку  ешелоновану оборону й чинив  запеклий опір. У ході Дніпровської наступальної операції виявилася слабка матеріально-технічна підготовка військ, не вистачало переправних засобів, незадовільно забезпечувалося прикриття  наступальних частин. Учасник подій  В. Астаф'єв (відомий радянський письменник) згадував у своїх щоденниках: «Двадцять  п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять - шість  днів усе це спливає. Уявляєте?»

Ураховуючи  ситуацію, яка склалася в районі Києва, ставка Верховного головнокомандування  та керівництво І Українського фронту прийняли рішення про перевезення  наступальних сил на новий плацдарм у район Лютежа. Такого маневру  фашисти не очікували. Після запеклих боїв 6 листопада 1943 року столиця України  була повністю звільнена від німецько-фашистських  загарбників. Перемога над ворогом  мала широкий міжнародний резонанс. Після визволення Києва Лондонське радіо сповістило: «Взяття Києва  радянськими військами є перемогою, яка має величезне не тільки воєнне, але й моральне значення... Німеччина  чує похоронні дзвони. На неї насувається лавина». Гітлерівське командування за будь-яку ціну намагалося відбити Київ. Для цього на Київському напрямку були зосереджені значні танкові північніше Києва. Жовтень 1943р. та моторизовані сили. 13 листопада почався німецький контрнаступ. Важкі бої тривали до 25 листопада. Гітлерівцям удалося захопити Житомир та Коростень. Командування І Українського фронту ввело в бій стратегічні резерви. Наприкінці грудня фашистів відкинуто від Києва, була звільнена територія, захоплена німцями напередодні. За Київську наступальну операцію 2 438 воїнам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Десятки тисяч воїнів одержали високі державні нагороди. 65-ом військовим частинам та 15-ом з'єднанням на честь визволення Києва надано назву «Київські».

У результаті успішних бойових дій радянські  війська оволоділи на правому  березі Дніпра територію площею близько 500 кв. км.

Київська  наступальна операція завершила  корінний перелом у ході Другої світової війни й мала надзвичайний вплив  на весь наступний характер воєнних  дій. А також створила сприятливі передумови для витіснення гітлерівців із Правобережної України.

Остаточне визволення території  України від німецько-фашистських  загарбників

На вирішальному етапі битви за Україну радянські  війська, зосереджені на теренах  України, мали значну перевагу над ворогом. Так, у складі І, II, III та IV Українських  фронтів налічувалося понад 2,3 млн. осіб, 28,8 тис. гармат і мінометів, 2 тис. Танків самохідних артилерійських установок (САУ), 2 370 літаків. Українські фронти, відповідно, очолювали відомі полководці (М. Ватутін, І. Конєв, Р. Малиновський, Ф. Толбухін).

Їм протистояло  німецьке угруповання армій «Південь» (командувачі Е. Манштейн і В. Модель), яка налічувала 1,8 млн. солдатів і  офіцерів, 16,8 тис. гармат і мінометів, 2,2 тис. танків і штурмових гармат, 1 460 літаків.

За 1944 рік  на теренах України радянські  війська здійснили 35 військових операцій, значна частина яких стала виявом найвищих зразків військового мистецтва.

24 січня  1944 року війська І та II Українських  фронтів перейшли в наступ  на Корсунь-Шевченківському виступі.  Незважаючи на опір ворога, війська  обох Українських фронтів 28 січня  з'єдналися в районі м. Звенигородки. У «котлі» опинилися 10 гітлерівських  дивізій, багато артилерійських, танкових і саперних частин, загалом  майже 80 тис. солдатів і офіцерів. Їхнє становище було безнадійним. 8 лютого радянське командування  пред’явило  їм ультиматум про  негайну капітуляцію. Після відмови  німців здатися, війська почали  операцію по знищенню оточених. Було вбито і поранено 55 тис.  солдатів і офіцерів, 18 тис. потрапили  в полон. 

На честь  «Нового Сталінграда», як назвали  Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала Українським фронтам 20 залпами  з 224 гармат. Бойові частини, що відзначилися в боях, одержали почесні назви  «Корсунських» і «Звенигородських».

Майже одночасно  з Корсунь-Шевченківською операцією  війська І Українського фронту розпочали  наступальні дії на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався в складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя. Велику допомогу радянським частинам надали партизанські загони О. Сабурова, О. Федорова, В. Бегми та ін. 2 лютого 1944 року звільнено від  окупантів Луцьк і Рівне. У  результаті наступу радянських військ визволено Проскурів, Тернопіль, Вінницю.

30-31 січня  1944 року війська III та IV Українських  фронтів розгорнули наступ на  Нікопольсько-криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало  великого значення збереженню  під своїм контролем Нікополя  та Кривого Рогу — районів,  багатих на марганцеві та залізні  руди. Війська генералів Р. Малиновського  та Ф. Толбухіна раптовими ударами  прорвали оборону німців і,  переслідуючи частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та  Кривий Ріг (22 лютого). Були створені умови для звільнення Криму.