Утворення держави з центром у місті Київ

У середньовіччі Середнє Подніпров’я  все більше виходило на перше місце  в східнослов’янському світі. Вже  на рубежі УІІІ – ІХ ст., в епоху  спаду хозарського панування  в південноруських степах, тут  склалося державне утворення, яке називалось Руська земля. Арабські письменники  та географи, які описували східних  слов’ян, уже добре знають Київ як центр одного з політичних об"єднань. Він об"єднав кілька союзів племен. До складу Руської землі увійшли полянське, сіверянське і древлянське князівства. В цей період політичне значення Києва надзвичайно зросло. Він був у центрі інтенсивного процесу об’єднання багатьох східнослов’янських племен, який завершився в кінці ІХ ст. створенням єдиної Давньоруської держави.

Як свідчать археологічні знахідки, місцем давнього поселення була Замкова  гора, яка була ізольованою зі всіх сторін природними схилами висотою  близько 70 м над рівнем Дніпра. Навіть без штучних укріплень вона була неприступною. Перше значне розширення центральної частини раннього Києва  відбулось після побудови укріплень  на Старокиївській горі. "Град Кия" був побудований за всіма правилами  ранньосередньовічної оборонної архітектури. З трьох сторін Старокиївська  гора мала круті схили, а з півдня городище було оточене високим земляним валом і глибоким ровом. Київ стояв  на перехресті шляхів, був адміністративно-політичним та культовим центром союзу. Зросла економічна та військова могутність Руської землі вивела молоду державу  в ряд наймогутніших країн  середньовічного світу. Точні відомості  про подальших правителів Києва  знаходяться у літописах.. З нащадків Кия нам відомо про князів Аскольда і Діра, яких згадують здебільшого  разом. Але княжили вони, мабуть, в різний час. Аскольд прославився  походом на Візантію. У 860 р. він ледь не взяв штурмом Константинополь, або  як тоді його називали – Царгород. Візантія мусила укласти з ним вигідні  для нього угоди, а про Русь заговорила вся Європа. Походи мали й інший наслідок: князь Аскольд  прийняв християнську віру. Мабуть, це й стало причиною його загибелі. У 882 р. до Києва припливли кораблі  князя Олега, який походив з варязького роду Рюриковичів. Сховавши своїх воїнів, Олег, удаючи з себе купця, викликав Аскольда з міста і убив його. Згідно з легендою, все сталося  дуже вдало для Олега. Як Аскольд, відомий воїн, раптом виявився занадто  довірливим і безборонним? І кияни  не прогнали вбивцю свого князя, хоча у нього було мало воїнів, а дозволили йому князювати. Найімовірніше, в Києві були незадоволені Аскольдом, і кияни покликали Олега. Очевидно, князь-християнин на чолі язичницької держави був недоречним[7, c. 40-41].

До прийняття християнства слов’яни жили за язичницькими віруваннями. Язичництво – це первісні вірування, традиції та обряди людей у первіснообщинному  суспільстві. Це величезний комплекс уявлень  про світ, який складався протягом тривалого часу. Його специфікою є  своєрідний характер: нове не витісняє старе, а нашаровується на нього, додається до старого. В його основі лежало обожнення сил природи, тварин та рослин. Згодом ці стихійні сили набувають  вигляду людиноподібних божеств: русалок, берегинь, рожаниць, розвивається культ  предків. На перший план виходять божества, котрі уособлювали сили природи, від яких залежали результати праці  земелероба, адже саме цей вид занять був основним для осілого слов’янського  населення. У пошані у слов’ян  були також священні дерева і дикі звірі – старі дуби і дикі кабани (вепри). Про полювання на вепра  й урочисте споживання його м"яса  розповідається в літописах і  билинах. За щелепами як за священними предметами вівся постійний догляд. Через це вони залишалися цілими і  довго перебували у стовбурах  дерев. Дуби також зберігались недоторканими. Вставляння щелеп у стовбур вважалося  справою релігійною, і це також  сприяло ставленню до дуба як до священного предмета. Переконливим твердженням  цього служать знахідки в Десні  та Дніпрі двох величезних дубових  стовбурів зі встромленими в них  іклами диких кабанів. Вони служили  предметами поклоніння на берегах річок, де проводились церемонії на честь  язичницьких божеств.

Підводячи підсумок, виведемо неспростовні факти окремим рядком:літописи України-Русі пов'язують дату розбудови Києва  з полянським князем-царем Києм, а іноземна хроніка підтверджує  наявність міста Києва на початку  нашої доби (принаймні за часів  розбудови Костянтинополя про Київ вже знали). Щодо затвердженої у Москві офіційної дати заснування Києва, то вона не узгоджується ні з рідними літописами, ні з іноземною хронікою, - насправді Києв набагато древніший.

Як зазначалось, легендарні брати - Кий, Щек, Хорив - звели кремлі на Київських  горах над Подолом, поклавши початок  літочисленню верхньої, нагірної частини  Києва. Але нижня частина Києва  існувала ще давніше зі своїми святилищами  на горах, що нині звуться Хоревиця, Щекавиця та Києвська гора. Це підтверджується  археологічними дослідженнями, проведеними  на території сучасного Києва. Зокрема 1893р. В.Хвойка дослідив древнє поселення  на Подолі неподалік Кирилівської церкви, що отримало назву "Кирилівська стоянка" і датується 25000 роком до нашої  доби![3, c. 32-35]

Розділ ІІ

Нормани. Перші князі на Русі Аскольд і Дір. Новгородська і Київська незалежні держави

У чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Давньоруську державу в половині  ІХ ст. На існування її вказує запис у Бертинській хроніці 839 року про прибуття візантійського посольства імператора Теофана до імператора Людовіка Побожного, яке просило, між іншим, дати дозвіл проїхати через володіння Людовіка «РУСАМ» (Ros). Вони прибули від руського князя до Царгороду, але, поки були там, «варварські й надзвичайно жорстокі племена» зайняли землі, через які вони мали повертатися додому, Людовік наказав з’ясувати, хто були ті посли. І виявилося, що то були шведи[9].

Ця невиразна вказівка Бертинських аналів викликала багато гіпотез. Очевидно, володіння князя, від якого прийшли посли, лежали досить далеко від Чорного моря, і між ними та морем оселилися  варвари; цими варварами могли бути угри або болгари, а князем – Київський  князь. Можливо, що вислав він послами  варягів-шведів, яких завжди було багато на службі в різних державах[10].

З цього оповідання Бертинських  аналів видно, що у 839 році в Європі ще не знали про молоду Українську державу, та не минуло й 30 років, як вона гучно  повідомила про своє існування, примусивши затремтіти могутню Східню Римську  імперію – Візантію. То був похід  на Царгород. «Повість временних літ» оповідає, як у 866 році князі Аскольд  і Дір, скориставшись з відсутності  цісаря Михайла ІІІ, підступили з  сльотою в 200 кораблів до Царгороду, зруйнували околиці міста, але самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони богородиці, шати якої опустили в море, знялася буря і знищила  «безбожних Руси кораблі»[11].

Ця стисла згадка в «Повісти»  доповнює цінні візантійські свідоцтва. Патріарх Фотій каже про цей напад  у двох промовах: першу виголосив  він у св. Софії Царгородській під час облоги міста, а другу – після зняття облоги. Їх доповнює «Окружне послання» патріарха Фотія 867 року, в якому дається характеристику Русів і повідомляється про їх охрищення[12].

Цим не обмежуються візантійські джерела: в «житії патріарха Ігнатія», написаному Микитою Пафлагонським, мабуть, біля 880 року, оповідається про  напад Руси на Царгород, і «продовжувач Теофана», теж оповідає про напад  Руси; це оповідання цілком збігається зі свідоцтвом патріарха Фотія[13]. Цей факт стверджує в усіх деталях хроніка Симона Логофета. Дуже важлива анонімова візантійська хроніка, яку опублікував Ф.Кюмон: в ній подається точна дата нападу Руси – 18 червня 860 року.

Таким чином, з цих різних джерел можна зробити висновок: у 860р. на Царгород напала сльота Руси. Безперечно, зорганізувати такий похід могла  тільки держава, яка мала військо. Цікаві слова патріарха Фотія про  те, що Руси підкорили сусідні народи її, «надмірно розгордившись, піднесли руку на Роменську імперію».

Дуже важливим є питання  про походження цієї Руси і цієї великої фльоти, що могла прийти тільки від могутньої держави. Ряд  учених ( Є. Голубинський, В. Васильєвський, В. Пархоменко ) припускали, що напад  на Царгород, як і напад на Сурож  та Амастриду, робила Созівська-Чорноморська Русь[14].

Патріарх Фотій завдає удар цій гіпотезі: він точно зазначає, що Русь, яка напала на Царгород, була віддалена від нього великими просторами і не мала морських портів. З другого боку – свідоцтво  патріарха Фотія, що Русь, перед походом 860-го року на Царгород, підкорила сусідів, дає підстави бачити  в напасникові Київську Русь. Це мала бути могутня держава, яка спромоглася виставити аж 6 000-8 000 люду на 200 кораблях[15].

Похід на Царгород 860 року пов’язаний з дуже важливим питанням про охрищення  Руси. Патріарх Фотій в «Окружному посланні» до патріархів Сходу року 867 оповідав, що руські князі, настрашені чудом у Царгороді, коли повернулися  до Києва, то виявили бажання охриститися. Цісар Михайло ІІІ вислав єпископа та священників, і на Русі засновано Єпархію[16]. Є низка свідоцтв про те, що охрищення відбулося не за цісаря Михайла ІІІ та патріарха Фотія, а за цісаря Василя І та патріарха Ігнатія[17].

Про це свідчить онук Василя І, цісар Константин Порфірородний  у своїй  «Історії  Василя І».     Про  це   оповідає   й    Никонівський    літопис  ( щоправда, ХV ст., але в ньому є багато оповідань з давніх літописів, які не збереглися). Взагалі охрищенню Руси присвячено велику літературу й чимало суперечливих гіпотез. Увсякому разі, питання про охрищення Київської Руси за князювання Аскольда можна визнати за доведене[18].

На час правління Аскольда припадає проповідь св. братів Кирила та Методія. З їх життя виходить, що проповідували вони в Криму, де знайшли Євангелію та Псалтир, написаний  «руськими» письменами, і християнина, який розмовляв руською мовою. На основі цих «письмен» св. Кирило уклав «глаголичне» письмо і переклав Євангелію на слов’янську мову. Це мало бути 848 року[19].

Коли Київський князь  просив у Царгороду місіонерів, природно, цісар міг вислати св. Кирила. Є факти, які дають підстави ототожнити місіонера, що проповідував у Києві, із св. Кирилом: це- оповідання про чудо з Євангелією, яку кинули у вогонь,  і вона не згоріла; внаслідок цього чуда багато людей охристилося.

Никонівський літопис  відносить чудо до часів князювання Аскольда, а Кольбертинські анами  свідчать, що сталося воно за св. Кирила[20].

Народна традиція та літопис  зберегли пам’ять про Аскольда і  Діра як християн. Літопис оповідає, що Олег наказав забити обох князів як узурпаторів. Аскольда поховано на Угорській горі, і над його могилою  Ольма збудував церкву. Діра поховано в іншому місці – «за св. Ориною». Сполучення двох імен - Аскольда та Діра – як суправителів, викликає великі сумніви. Треба гадати, що князювали  вони не одночасно. Аль Масуді виразно  писав про Діра, як про першого  серед князів[21].

М.Грушевський вважав, що Дір князював після Аскольда, а  може й після Олега[22], так само дивляться М.Таубе[23] і О.І.Натаєвський[24].

Митрополіт Іларіон вважає, що правили вони одночасно[25].

Викликає багато суперечок  сама Аскольдова постать. За літописом  – Аскольд і Дір були боярами  Новгородського князя Рюрика, які  захопили в Києві владу[26].

Питанням походження Аскольда займався М.Таубе і твердив, що Аскольд - швед, який прибув до Києва з дружиною через Західну Двіну і не мав  нічого спільного з Рюриком[27].

Але поруч із гіпотезами, які припускають варязьке походження Аскольда, є й інші: ще О.Шахматов вважав Аскольда за слов’янина, навіть за Києвого сина[28]. За ним пішов М.Приселков[29], а з пізніших дослідників – Б.Рибаков, який виводить ім’я Аскольда від річки Оскіл, і пише – «Оскольд»[30].

Константин Порфіродний  згадує договір між Василем І  і Руссю (Аскольдом) – (873-874)[31]. На ті ж роки припадає створення першого Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами короля Корльомана (880р.) або Людовіка Німецького (р.876), яким встановлювалося мито з краму, доводжуваного з Руси до Боварії[32].

Усі ці факти: договори з  Баварією та Візантією, похід на Царгород, масове охрищення – свідчать про  існування в середині ІХ ст. могутньої  державної організації. Слова патріарха  Фотія про підкорення Руссю сусідніх народів цілком потверджуються вказівками Никонівського літопису: 865 року «воєважа Аскольд і Дір полочан», а в 866 році, сказано в «історії Російській В.Татіщева: Аскольд і Дір «Ходи  на кривичі и побіди їх». Цікава вказівка Никонівського літопису з року 864, що « убієн бисть от болгар Оскольдов  син». Очевидно, були якісь воєнні  дії в Болгарії[33].

Так, з окремих розірваних фактів вимальовується образ Київської  держави - Руси середини ІХ ст., що підкоряє сусідів, воює з Візантією, укладає з нею та іншими державами мирові і нарешті – приймає Християнство.

Усі ці факти дали російському  історикові В.Ключевському право писати, що Руська держава була заснована  діяльністю Аскольда, а за ним Олега. З Києва, а не з Новгорода, пішло  об’єднання слов’ян»[34].

Формування цієї держави  довгий час не привертало уваги істориків, як пройшло не поміченим і для  Заходу. Це був час, коли Європа була охоплена боротьбою германських  племен за об’єднання, за творенню державних  одиниць. До того ж авари на довгий період створили заслону між германськими та слов’янськими світами, і лише перемоги Карла Великого відкрили очам Західної Європи вже сформовані слов’янські  об’єднання. Діяльність св.  братів Кирила та Методія зв’язала Захід із Сходом Християнством. На сході Європи точилася своя боротьба, формувалися об’єднання, нав’язувалися культурні та економічні зв’язки з Азією, з Арабським халіфатом, Персією, Візантією; поширювався обмін культурними цінностями із старими, світового значення культурами Сходу й творилася нова блискуча культура, в якій у гармонійне ціле зливалися чужоземні впливи. На Сході Європи зароджувалася нова могутня потенційна сила – Україна –Русь[35].