Утворення держави з центром у місті Київ

В організації першої Київської  держави брали деяку участь нормани. VІІІ-ІХ століття були добою, коли нормани, під назвою яких об’єднували населення  Скандинавії – шведів, норвегів, а також данів, - на чолі зі своїми ватажками – вікінгами, почали вдиратися  до різних земель та плюндрувати й  грабувати їх. Деякі з них осідали  на захоплених землях, інші верталися  додому з пограбованим добром. Згодом окремі групи варягів стали найманим військом. У VІІІ ст. нормани, які  наші літописи звали варягами, з’явилися  у верхів’ях  Волги і, підкоривши фінські племена - мерю, мурому, мещеру – опанували Волзький шлях. Близько 800-го року заснували варяги Стару Ладогу – Алдейгюбург, інша група їх оселилася тоді ж у гирлі Двіни і заснувала Зеебург, де пізніше постала Рига[36].

На початку ІХ ст. нормани  нападають на Західну Європу: руйнують Німеччину, Францію, Англію. На невеликих  човнах піднімаються ріками і нищать Майни, Ворс, Ахен. Сеною вони піднялися  до Парижу, 10 місяців тримали його в облозі. Допливли до Ісландії, Гренландії. Через Гібралтар пройшли до Середземного моря. Подекуди засновували свої держави: у Франції – Нормандію, на Середземному морі об’єднали Сицилію та південну Італію й створили Норманське королівство[37].

Близько до цих західноєвропейських  подій оповідання наших літописів  про постання держави в землі  словенів. Під 859 роком оповідає літопис, що варяги прийшли із замор’я, поклали  данину на «чудь, и на словенях, на мери, и на всех ( весі. – Ред.), кривичах». В цьому оповіданні відмежовано  обшир володіння варягів. 862-го року, ці племена «изгната варяги за море», але вони не спромоглися зорганізувати  свою владу і закликали із замор’я  інших варягів. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор.   Рюрик сів у Новгороді, Синус – в Білоозері, а Тривор – в Ізборську. По смерті братівРюрик став єдиновладним князем. У Рюрикові Н. Беляєв, а за ним П.Ковалевський бачать Рорика, конунга Фризії, примушеного в середині ІХ ст. покинути її[38].

Літопис зазначає межі його володіння: Новгород – в землі  словенів, Полоцьк – кривичів, Ростов – мері, Білоозеро – весі, Муром  – муроми. Так на півночі в  середині ІХ століття постала держава, яка охоплювала землі словенські ( словени, кривичі ) та фінські ( меря, весь, мурома ).

У той час на півдні, в  землі України – Руси, вже існувала велика держава з центром у  Києві. Так у ІХ столітті творяться  дві окремі, незалежні держави: напівфінська Новгородська та слов’янська Київська.

«Повість временних літ», яка складалася в ХІІ ст., оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав  правління родичеві Олегові і  поручив йому сина Ігоря, який  був ще малий. Року 882-го Олег із великим військом, в якому були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі, пішов на південь, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІІ

Об’єднання Північної і Південної Русі за Олега. Князювання Олега

Східні слов¢яни взагалі та поляни зокрема значно просунулися у створенні величезного політичного й культурного цілого, яке називатиметься Київською Руссю.

У VII–IXст. з причин і досі незрозумілих у Скандинавії виник небачений демографічний бум. Не знаходячи засобів до існування на батьківщині, багато молодих відчайдушних скандинавів сідали на кораблі й рушали шукати долі на чужині. Зокрема вихідці із Швеції та острова Готланд, яких називали варягами, мандрували на південний схід. Спочатку вони осідали на берегах Балтійського моря у Альдейг¢юборзі, на озері Ладога, а дещо пізніше – у Новгороді, на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов¢ян варязькі поселення являли собою солідні гради-фортеці, де селився князь із дружиною та сім¢єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя.

Торгуючи з тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосіб не давав результатів, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед, віск та невільників. Проте вони хотіли більше, ніж могли  дати східні слов¢яни. За короткий час вони освоїли мережу водних шляхів та волокових переправ по Волзі з Балтійського моря до Каспію, що відкривала шлях до Багдада – цієї багатомовної столиці ісламського світу. Згодом з¢явився ще важливіший шлях, названий у літописах шляхом «із варягів у греки». Він ішов униз Дніпром до Чорного моря й далі на Константинополь – величезний ринок торгівлі з левантинськими містами й найбагатше місто в усьому християнському світі.

 

 

Початок князювання на Русі

Переселення далі на південь, ближче до Константинополя, було для  заповзятливих варягів лише справою  часу. Як пишеться у «Повісті временних  літ», у 862 р. два варязькі ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новгороді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташування Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно швидко зажили собі багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандинавському Інгвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов¢ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. На шляху до Києва Олег підкорив Смоленськ і Любеч. Хитрощами він виманив за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір¢ю міст руських».

Але літописна згадка про  те, що Олег на чолі військової дружини, що пливла флотилією по Дніпру, захопив  Київ, викликає сумніви. Аби заволодіти такою фортецею потрібен був не просто напад на Київ, а добре спланована й організована військова акція, успіх якої був би не можливим без  пітримки з боку самих киян. Очевидно, Олег мав добрі стосунки з оточенням  Аскольда, особливо київським боярством. Він міг очолювати одну з військових дружин, яка була на службі в Аскольда, тому й мав можливість увійти у  тісний контакт із боярами, які підтримали політичний переворот.

Не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим  правителем. Від самого початку свого  князювання Олег погодився не як чужак, а як людина не тільки добре обізнана у справах держави, а й зацікавлена у посиленні Русі. Будучи фактично представником слов¢яно-скандинавської династії, він сприяв її швидкій слов¢янизації. За його правління Київ остаточно перетворився на столицю Русі. Влада Києва утвердилася над полянами, древлянами, сіверянами, новгородськими словенами, кривичами, радимичами, білими хорватами. Восени Олег вирушав до «примучених» племен і збирав данину – полюддя. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарьскі порти на Каспії. Він подбав і про надійний захист від варязьких набігів, сплачуючи їм щороку данину в 300 гривень.

Міжнародна політика князя Олега

Міжнародна  політика Олега була багатовекторною. Він не визначав якогось одного пріоритетного  напрямку. Західна політика князя  спрямовувалася на Візантію. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. Кораблів у нього було дві тисячі. Коли греки перегородили затоку Золотий ланцюг, аби не дати Олегу рухатися далі, він наказав воїнам поставити кораблі на колеса. Руська флотилія невблаганно наближалася суходолом до столиці Візантії. Літописець захоплено описує ту картину. Злякані греки запропонували мир. Ця оповідь, безперечно, овіяна легендами.

Результатом того походу Олега став договір 912 року Русі з Візантією. Русь отримала велику ордноразову контрибуцію; також  греки були зобов¢язані платити щорічну данину таким містам, як Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов, Любеч… Суттєві пільги отримали руські купці, які були навіть позбавлені мита. Жили вони у передмісті Царгорода, при монастирі св. Мами, а до столиці ходили партіями не більшими, ніж 50 чоловік. У цьому договорі є і ряд статей, які встановлюють норми судівництва між греками і русичами. Останні мали право служити в імператорському війську. Тут також фіксуються правові норми, щодо різних справ між русинами і греками. Наприклад: «А коли уб¢є, – християнина русин чи християнин русина, – хай помре на місці вбивства». Про дотримання умов договору русичі клялися своїми язичницькими богами – Перуном і Волосом (Влесом). Літопис наголошує, що саме тоді Олег повісив свій щит на воротах Царгорода на знак великої перемоги. Тут же літопис фіксує і те, що прозвали Олега Віщим.

Однак у літописах згадуються тільки західні походи Олега, а народна пам¢ять зберегла і донесла до нас захоплюючі оповіді й про східні походи князя – 909 – 910 рр. на Каспійське узбережжя, у 912 р. – на Закавказзя. Народ оспівав ці походи у билинах.

Цікаво, що питання про  те, хто ж прибив щит на воротах  Царгорода до цього часу викликає дискусії. Очевидно, що поштовх до цього  дають візантійські хроніки, які  нічого не говорять про похід Олега  на столицю Візантії, а таку колосальну подію вони не могли проігнорувати. Натомість візантійські хроніки  згадують, що під стінами Царгорода  був Аскольд. Якщо схилитися до думки, що літописання на Русі почали вести  за часів князювання Аскольда як першого  хрестителя Русі, а його відродження  відбулося у часи Володимира після 988 року, тоді можна припустити, що книжки X століття могли замінити ім¢я Аскольда як такого, що прибив щит на воротах Царгорода, на ім¢я Олега. Але ця гіпотеза суперечить матеріалу, авторитетність якого є надзвичайно вагомою, – усна народна творчість. Її не можна було переписати чи цензурувати, «стерти» одне ім¢я ізамінити його іншим. А в народних піснях саме Олег є постаттю, здатною на таку колосальну перемогу.

Легендами овіяна і смерть Олега (згадаймо «Песнь о Вещем Олеге» Олександра Пушкіна). Ця розповідь вміщена, у «Повісті временних літ» під  датою 2 вересня 912 року, перегукується  зі слов¢яно-скандинавськими сагами. Олег зустрівся у лісі з волхвами, які напророкували князеві смерть від коня. Він повірив у це пророцтво і більше ніколи не сів на свого коня. Дізнавшись з часом, що кінь помер, Олег прийшов на поле, де були його кістки, і поставив ногу на череп. Тоді з черепа виповзла змія і вкусила його. «Повість временних літ» пише, що похований Олег у Києві на Щекавиці (а Щек означає «змій»).

Олег залишив по собі Русь могутньою і сильною державою. Він був правителем, завдяки якому  держава впевнено рухалася історичним шляхом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Важко переоцінити історичне  значення Київської Русі. В цей  період склалася давньоруська народність, обєднавша всі східнослов'янські племена в нове, більш високорозвинену  етнічну освіту.

Це говорить про те наскільки  велике значення Давньоруської держави  в історії Східної Європи. Але  цим не закінчується значення Древньої Русі у вітчизняній і світовій історії.

Спадщиною київської пори, що дійшла до наших днів і внесла свій вклад до скарбницю культур  всіх сучасних східнослов’янских народів, являються безцінні, багаті перші  російські літописи, що є не лише літературними пам'ятками, але і  справжніми історичними працями. Дивовижно  яскравий фольклор, великі архітектурні пам'ятники, досконалі художні витвори.

Ця спадщина витримала  всі випробування часу розповсюджувавши вшир і охоплюючи з часом усе  більш широкі верстви населення.

Давньоруська культура зробила  величезний вплив на культуру не слов'янських  племен і народностей Східної  Європи, що як входили, так і не входили  до складу Київської Русі. Разом  із давньоруською культурою широко розповсюджувалась давньоруська мова.

В період Київської Русі у східних слов'ян склалися феодальні  стосунки, затвердився феодальний спосіб виробництва, що було кроком вперед по шляху історичного розвитку в  порівнянні з первіснообщинним ладом.

Феодальному суспільному  устрою відповідає феодальна держава. На тому етапі історії східних  слов'ян була ранньофеодальна Староруська  держава.

Староруська держава на Сході  зіграла ту ж роль, яку на Заході Європи зіграла імперія Карла  Великого. Воно поклало початок державності  не лише слов'янських, але і неслов'янських  народів Східної Еропи, що вперше почали своє політичне життя в  державних формах у межах Київської  Русі.

Київська Русь стала стіною на дорозі просування орд степових кочівників, ослабивши їх натиск на Візантію і країни Центральної Європи.

Русь зіграла велику роль в стосунках між Заходом і  Сходом, виступаючи східним форпостом  європейського феодального християнського світу. Яскравою і різноманітній  культурою, багатством своїх земель, могутністю і доблестю своїх наполегливих сил Русь проклала дорогу в ряди могутніх і впливових країн Заходу і Сходу.

Київська Русь - обширна, багата і могутня держава східного слов'янства, країна на території якою склалася давньоруська народність, залишила після себе безцінний спадок і  зіграла величезну роль в російській, українській і всесвітній історії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел і літератури

1. Берлінський М. Історія міста  Києва // Київська старовина. - 1992. - № 1. - С. 84-114

2. Бойко О. Історія України: Навчальний  посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє  вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

3. Зайцев Ю. Історія України:  Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

4. Кормич Л. Історія України:  Підручник/ Людмила Кормич, Володимир  Багацький,; М-во освіти і науки  України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

5. Котова Н. Історія України:  Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.