Шпаргалка з "Культурології"

Серед багаточисельних портретів, зроблених митцем, є й портрет  його учителя Дмитра Левицького. Дослідники зауважують, що «найбільш значним  серед чоловічих портретів є  незакінчений портрет художника, великого портретиста Д. Г. Левицького (Російський музей). Портрет не закінчений та, вочевидь, тому не підписаний та не датований. Однак  декотрі ознаки дозволяються датувати портрет 1802–1803 роком. Обличчя Левицького незвичайно значне. Це обличчя художника, який зміг пізнати життя. Темні, надзвичайно  живі очі являються центром портрету. Їхній погляд прискіпливий, це погляд художника, який вивчає, невеликий, нервовий, надзвичайно тонко промальований  рот, величезний, прекрасної форми лоб... Живопис портрету показує, який надзвичайно  тонким живописцем був Боровиковський, який знав, що тут першим його суддею буде його вчитель».

В кінці XVIII ст. особливо широко розповсюдилося мистецтво мініатюрного портрета — ці мініатюри замовлялися  в пам’ять про близьких та дорогих  людях, вони були невеликих розмірів — він розміру людської долоні до маленьких портретів, які носили в спеціальному золотому футлярі  на грудях. Героїні його портретів  не тільки дами вищого аристократичного кола, але

й прості російські селянки, яких він зображував в традиційному народному вбранні. Володимир Боровиковський створив велику кількість мініатюрних  портретів, зазвичай написаних олійними фарбами. Серед них — парний портрет  «Лизанька та Дашенька» (написаний  в 1794 році), на якому В. Боровиковський зобразив двох молоденьких кріпосних  покоївок М. Львова. Вже через рік  він пише портрет «Торжковська селянка  Христинья» (1795), на

якому теж зобразив кріпосну дівчину. Як зазначають дослідники, «селянка з Торжка Христинья була годувальницею  доньки Львова.

Вдумливий та глибокий талант Боровиковського проявлявся в тому, що він не тільки задовольнявся писати портрети, він зображує людей таким  чином, що глядачам стає зрозумілим їх духовний світ. Якщо Дмитро Левицький  був природженим портретистом, то Боровиковський займався написанням портретів  в силу умов та вимог часу. Сам  він постійно виходить з сфери  написання портретів, він пише релігійні  картини, «алегорії», копіює або ма-

лює не замовників, а людей, які цікавлять його особисто, в  силу тих чи інших зовнішніх даних, адже він любив малювати цікаві та самобутні обличчя.

В пізній період свого життя  Боровиковський активно займався педагогічною діяльністю, організував у себе вдома  щось на кшталт приватної школи. Художник мав п’ять учнів, які, як тоді було заведено, жили в його домі і немов  ставали членами сім’ї, серед  яких найбільш відомими були І. Бугаєвський-Благородний  та Олексій Венеціанов. Венеціанов все своє життя зберігав теплу  пам’ять про свого вчителя  і перейняв від свого наставника по-

етичне сприйняття світу, який і відображав в своєму живописі. І. Бугаєвський-Благодарний намалював  портрет Володимира Лукича, а О. Венеціанов, майбутній «батько побутового живопису», написав першу біографію свого  улюбленого вчителя.

В кінці свого успішного  та сповненого мистецьких трудів життя  Володимир Лукич більше не писав  світських портретів, а займався тим, з чого починав свій творчий  шлях — він займався іконописом. Його останньою роботою був іконостас  притвору Михаїла Архангела для  церкви на Смоленському кладовищі в  Петербурзі, де він написав вісім  ікон в останній рік свого довгого  творчого життя, під час передсмертної  хвороби, і через смерть не встиг  їх закінчити.

Боровиковський, який все  своє життя присвятив мистецтву  та прожив його самотньо, помер на шістдесят  восьмому році життя, переживши лише на три роки свого учителя та земляка  Дмитра Левицького. Сталося це в  квітні 1825 року. Скромний, побожний та смиренний протягом свого життя, він заповідав поховати себе без  «зайвих церемоній», тому поховали його на тому ж Смоленському кладовищі, де він розписував церковний іконостас. Його

улюблений учень Олексій  Венеціанов писав в листі до свого  друга: «Почтеннейший и великий  муж Боровиковский кончил дни  свои, перестал украшать Россию своими произведениями и терзать завистников... Я буду писать его биографию».

Багато десятиліть минуло, поки з’явився широкий суспільний інтерес до цього великого художника. Цьому сприяла виставка 1905 року, де було виставлено більш аніж сто  портретів Боровиковського. Його живописні  праці, розкидані по дворянським  маєтках та приватним зібранням, тільки після 1917 року стали частиною музейних колекцій, і зараз з достатньою повнотою представляють творчий  доробок цього видатного майстра. Саме тому дослідники слушно вважають, що «Боровиковський — один з найзначніших російських портретистів. Володіючи  блискучою живописною технікою та бездоганною  композиційною майстерністю, він  належав до групи художників, чия  творчість ознаменувала високий  розквіт російського мистецтва»1. Зауважимо, що Боровиковського називати російським художником можна тільки з точки зору належності до певної держави, утім, не тільки за своїм походженням, але й за змістом своєї творчості  він був яскравим представником  українського світобачення, являв зразок втілення українського національного  духу в формах європейського живопису.

16. Розвиток освіти

nПотреби господарського розвитку стимулювали прогрес науки, що відбилося на досягненнях вчених України. Набагато складнішою була ситуація в освітній сфері.

З одного боку, економіка  вимагала її удосконалення, з іншого, уряди Росіїйської та Австро-Угорської  імперій всіляко перешкоджали прогресу національної освіти.

nВ Умані у 1765 році засновано монастир, при якому навчалися до 400 учнів. Цей монастир було зруйновано підчас Коліївщини.

nПочаткові школи існували у вигляді так званих "дяківок". У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши "тривіальні" школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували українські школи, які згодом було закрито.

Після проведення адміністративної реформи у повітових містах дуже повільно починається процес створення  повітових шкіл. Так, у Києві на початку 19 ст. було тільки 4 парафіяльних та єдина повітова школа.

nНа початку 19 століття переважна більшість шкіл була парафіяльними; в містах були повітові школи, кількість яких починала збільшуватися. На початку 19 століття в школах почали вживати "ланкастерський" метод навчання, тобто вчитель доручав кращим учням проводити заняття.

Середина 19 століття характеризується розвитком прогресивних ідей, які  охопили суспільство - піднести освіту в народі було бажанням передової  інтелігенції. Виступають за розвиток освіти прогресивні педагоги М. Пирогов, К. Ушинський, які порушили питання  про рідну мову навчання.

Виникали училища професійної  освіти: ремісничі, технічні, комерційні. А для підготовки офіцерських  кадрів для армії створювалися корпуси  з 7-річним терміном навчання. Освіта в  них велася російською мовою і  була платною.

Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано  у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український  поет П. Гулак - Артемовський.

Другим за чергою був Київський  університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького  ліцею. Він спочатку мав два факультети - філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 - філософський, який згодом було поділено на два інших: історико - філологічний та фізико - математичний. Першим ректором був М. Максимович.

Університети не обмежували вищої освіти: у Києві існувала Духовна Академія, були Технологічний  інститут у Харкові (з 1884р.), політехнічний  інститут у Києві (1898р.), у Львові (1884 р.), Ветеринарний інститут у Харкові  тощо.

17. Розвиток університетської освіти

Харківський університет. Виклопотати дозвіл на відкриття Харківського університету вдалося поміщику з Харківщини Василю Назаровичу Каразіну (1773-1842) – відомому українському діячу та вченому. Було кілька спроб українців відкрити університет на землях східної України. Проте, як відомо, вони закінчувалися безуспішно. Саме цей факт дає можливість відповідно оцінити такий успіх. На цю ціль дворянством було виділено 400 тисяч рублів і першого вересня 1802 року була видана царська грамота на заснування університету в Харкові.  
 
Офіційне відкриття Харківського університету відбулося в січні 1805 року. Згідно Статуту 1804 рокуна університет покладалися певні обов’язки, а саме: навчальна та наукова робота, утворення та керівництво навчальними закладами, цензура друкованої літератури на території округу. В рамках закладу предбачалося створення наукових товариств, які мали проводити дослідження з точних і філологічних наук (у 1812 році було утворене перше наукове товариство природничих і словесних наук з ініціативи Х.П.Роммеля та В.Н.Каразіна). Разом із тим університет проводив просвітницьку діяльність (сприяв проведенню вчительських з’їздів). Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Рижський (доктор філософії, член Російської Академії наук). Заклад мав 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. Функціонувало підготовче відділення, фізична, хімічна та фармацевтична лабораторії, навчально-допоміжні кабінети та заклади. Основною формою організації навчального процесу була лекція. Викладачі застосовували словесні методи (бесіди, репетиції, співбесіди, семінари, колоквіуми); пов’язували теорію з практикою, досвід з наукою, використовували наочність; наполегливо боролися за вдосконалення системи навчання. Харківський університет порушував питання про права жінок на вищу освіту. Без міністерського розпорядження університет дозволив у 1861 році навчатися домашній вчительці Л.Ожигіній.. Тут у різні роки навчалися: М.В.Лисенко (композитор, навчався перших два роки), М.П.Старицький (драматург, навчався перших два роки), П.П.Гулак-Артемовський (поет), М.В.Остроградський (математик)  
Харківський університет був осоередком передової громадянської думки, культурного життя всього Харківського навчального округу. У 1816-1819 роках тут видавався журнал “Український вісник”, у 1824-1825 роках – “Український журнал”. За роки радянської влади університет виріс в один із найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної освти (1921-1930), Інститут професійної освіти і Фізико-хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний і юридичний факультети були перетворені в самостійні інститути. 
Після 1917 року університет був спочатку реорганізований в Академію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, якому було присвоєно ім’я професора О.О.Потебні. 
Київський університет. У 1805 році в Кременці було відкрито Кременецьку гімназію, яка в 1819 році була перетворена на ліцей. Викладання велося польською мовою, всі вчителі та більшість учнів за походженням були поляками. Процент студентів-українців був незначний. Рівень викладачів був достатньо високий. Більша частина з них були шовіністично налаштованими, із прогресивних викладачів можна назвати професора ботаніки В.Бессера, професора літератури та риторики Езубіш Словацького, А.Анджейовського. Навчалися діти польських можновладців і невелика кількість представників середнього майнового достатку. Термін навчання 10 років. Навчання в останніх класах прирівнювалося до університетської освіти. Ліцей мав хорошу матеріальну базу (бібліотеку, ботанічний сад, власну обсерваторію тощо). У 1831 році (наказом від 21 серпня) заклад було закрито. Проте він продовжував свою роботу. Царським указом (від 8 листопада 1833 року) Кременецький ліцей було переведено та перетворено в університет Св. Володимира (були перевезені бібліотека, колекції). Вчителі ліцею відповідно стали професорами Київського університету. Більшість викладачів університету були поляками або німці і лише незначну частину становили українці й росіяни).

Урочисте відкриття відбулося 15 липня 1834 року. З 28 серпня почалося навчання на єдиному філософському факультеті, який мав два відділення: історико-філологічне  та фізико-математичне (з 1850 року це було два окремих факультета). Першим ректором було призначено Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873) – природознавця, історика, фольклориста, письменника, який очолював кафедру ботаніки Московського університету (виконував обов’язки  ректора до грудня 1835 року). На юридичному факультеті заняття розпочалися  з 1835 року, а на медичному з 1841 (відкрився  на базі ліквідованої Віленської медичної академії).

Навчальну роботу Київський університет  організовував в основному так, як і інші навчальні заклади такого типу. При університеті працювали  різноманітні комісії, трохи пізніше  товариства, формувалися наукові  школи експериментальної (молекулярної) фізики (професор М.П.Авенаріус), теоретичної  фізики (професор М.М.Шіллер), органічної хімії (П.П.Алексєєв), ембріології (професор О.О.Ковалевський), геології та природознавства (професор К.М.Феофілактов), математики (професори Б.Я.Букрєєв, М.Є.Ващенко-Захарченко, В.П.Єрмаков, І.І.Рахманінов), медицини (патології та бактеріології професор В.В.Подивсоцький, анатомії професор В.О.Бец, хірургії професор Ю.К.Шимановський), документалістів (професор В.Б.Антонович). Робота товариств як і комісій сприяла процесу розвитку вітчизняної культури та науки.

Випускниками Київського університету у різні роки були: В.Антонович (історик, археолог, етнограф, засновник історичного  товариства), Д.Багалій (видатний історик  ХХ століття, вивчав творчість Т.Шевченка, І.Франка), М.Драгоманов (публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і культурний діяч)

В університеті працювали відомі вчені, а саме: М.І.Костомаров, М.І.Зібер, П.В.Павлов, О.П.Вальтер, В.С.Іконніков, В.І.Вернадський, В.І.Беретті, М.В.Скліфософський, М.П.Дашкевич, М.В.Владимирський-Буданов, М.І.Пирогов (засновник військово-польової хірургії) та багато інших. Понад 40 років університетською хірургічною клінікою завідував  В.О.Караваєв (учень М.І.Пирогова). З 1845 року почала роботу астраномічна обсерваторія, організатором якої був професор астрономії В.Ф.Федоров (учень В.Я.Струве). У 1845-1847 рроках у складі Археологічної  комісії працював Т.Г.Шевченко.

Київський університет був засновний  не стільки для задоволення освітніх інтересів, скільки для впровадження русифікаторської політики у Правобережній  Україні. Всупереч волі царату він став науково-навчальним і культурним центром  України, одним із осередків революційного  руху, центром згуртування передової  інтелігенції.

Новоросійський  університет. На честь колишнього новоросійського генерал-губернатора  
А.-Е.Рішельє у 1817 році в Одесі був заснований закритий середній навчальний заклад підвищеного типу для дітей аристократії й багатого купецтва. Термін навчання становив 8 років. Навчальні плани ліцею не передбачали спеціалізації. Спочатку було два відділення – філософське й юридично-політичне. До 1820 року мовою викладання була французька. За директорства І.С.Орлая (1826-1829; видатного вченого, доктора медицини Дерптського та доктора філософії Кенігсберзького університетів, член Російської академії наук і багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових товариств, директор Ніжинської гімназії та Рішельєвського ліцею) було вдосконалено навчальний план (включено математику, фізику, хімію, біологію, географію, історію та ін.), поліпшено методи навчання, відкрито педагогічне відділення, згодом назване педагогічним інститутом, для підготовки пдедагогічних кадрів для повітових і комерційних шкіл, при якому діяла кафедра педагогіки. У 1837 організоване фізико-математичне відділення, інститут східних мов, що готував перекладачів для військових установ, 1843 камеральне відділення з кафедрами природничих та економічних наук. У 1856 році попечителем Одеського навчального округу було призначено М.І.Пирогова з ініціативи якого 1865 року Рішельєвський ліцей було перетворено на Новоросійський університет. Цьому сприяли також М.Могилянський і П.Строганов.

. В Новоросійському університеті  здобували освіту М.Ф.Гамалія,  Д.К.Заболотний (мікробіолог і епідеміолог,  один із основоложників вітчизняної  епідеміології), О.О.Богомолець (деякий  час навчався в Київському  університеті, патофізіолог), Л.Писаржевський  (хімік). 
В університеті працювали видатні вчені та педагоги, зокрема: І.Мечников (біолог), І.Сєченов (філолог), О.Ляпунов (математик), В.Григорович (фізіолог), М.Умов (фізик), Є.Щепкін (історик), Ф.Успенський (історик), Г.Транфільєв (географ), М.Ланге (психолог) і багато інших. 
Новоросійський університетт був центром вищої освіти півдня України. Після 1917 року реорганізувався в ряд самостійних вищих навчальних закладів. З 1933 року носить ім’я Одеського, з 1945 року присвоєно ім’я І.Мечникова

18. Значення літературної діяльності Котляревського «Енеїда» як скарбниці знать про українську народну культуру

Поема «Енеїда» І. П. Котляревського —  це голос на захистУкраїни й українського. (У безсмертнійпоемі «Енеїда» Іван Петрович Котляревськийпідніссвій  голос на захистпокріпаченого селянства, відтворивяскравікартиниукраїнського  народного побуту, піднявукраїнськународнумову  до значеннялітературноїмови. Письменник любить і поважаєсвій народ, вболіває за його долю, пишаєтьсяйогогероїчнимминулим.)