Шпаргалка з "Культурології"

Поверхові люди кажуть, що Шевченко був атеїстом. Але почитайте його поему "Марія". Чи можна більш  проникливо сказати про Матір  Божу, про Бога? Шевченко, повторимо, це народ в мініатюрі. Духовність, віра, самозречення - ось риси його душі. Візьмімо поему "Гайдамаки". Трагедія знищення і самознищення нації - її суть.

Шевченко у своїй творчості  поводить себе саме як "батько" в  національній сім'ї. У нього серце  кров'ю обливається, коли він бачить нещастя свого народу і головну  його причину: роз'єднаність, благодушність, безтурботність українців.

21. Культурна політика «українізації» 1920-х років.

У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну  роль у розвитку культури. З цього  приводу було ухвалено ряд партійних  та урядових постанов: "Про обов'язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії  України" від 09.03.1919 р., ухвалено Тимчасовим робітничо-селянським урядом України; "Про вживання в усіх установах  української мови нарівні з великоруською" (21.02.1920, ВУЦВК); "Про запровадження  української мови у школах та радянських установах" (серпень 1921 р., декрет РНК  УСРР).

XII з'їзд РКП(б) у 1923 р.  офіційно проголосив курс на  українізацію. Матеріалізуючи рішення  партійного форуму, згодом було  видано декрет ВУЦВК та РНК  УСРР "Про заходи забезпечення  рівноправності мов і про допомогу  розвиткові української мови". Згідно з цією постановою передбачалося  переведення на українську мову  викладання закладів освіти, а  в неукраїнських школах українська  мова ставала обов'язковим предметом.  Постанова була схвально зустрінута  українською інтелігенцією, прагнення  якої на культурній ниві відтепер  збігалися з офіційною політикою.

У розвиток згаданої постанови  йшлося також про підготовку українських  національних кадрів, врахування національного  складу республіки при формуванні кадрового корпусу, організація національної преси, книговидавництва, сприяння українському мистецтву.

Після обрання секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича українізація прискорюється (під впливом адміністративного  тиску). У липні 1925 року прийнято постанову  РНК УССР "Про практичні заходи по українізації радянського апарату". Згідно з постановою проводилася  атестація чиновників на знання ними української мови, ті, що ігнорували українізацію, звільнялися з посад. Такі заходи викликали опір серед  кваліфікованої інтелігенції.

Українізація, що відбувалася  під партійним контролем, ставала  часткою загального процесу розвитку української культури. Завдяки українізації вперше після століть колоніального  існування українська культура дістала  державну підтримку. Але процес українізації ніс на собі відбиток, притаманний  пореволюційній епосі політизації  та ідеалізації культурної сфери. Партійне керівництво та державні органи постійно втручалися у розвиток культурної сфери.

Позитивних явищ у 20-х - на початку 30-х рр. все ж було чимало.

Важливим було те, що в  Україні взялися за ліквідацію неписьменності, оскільки переважна більшість населення  України не вміла читати й писати. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію  по боротьбі з неписьменністю, а  в травні 1921 Раднарком України  ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республіки віком  від шести до п'ятдесяти років  повинно було вчитися читати й  писати.

Спеціальною постановою ВУЦВК  і РНК УРСР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов'язком громадянина  перед державою. В Україні було відкрито доступ до освіти дітям усіх станів, школа звільнялася від  церковного впливу, освіта здобувалася  рідною мовою. Після 1917 р. створюється  загальноосвітня школа на засадах  безплатної обов'язкової загальної  й політехнічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років  з рідною мовою викладання.

З 1924 р. в Україні початкова  освіта стала обов'язковою, а в 1932-1933 рр. було взято курс на обов'язкову семирічну  освіту. Держава намагалася охопити  навчанням всіх дітей шкільного  віку, хоча у 1932-1933 рр. кількість дітей  віком 8-10 років, не охоплених навчанням, становила 2 %. Для забезпечення шкіл учителями було збільшено мережу педінститутів і технікумів (у 1926 р. в Україні було 12 педінститутів; у 1932-46). Створювалася система заочної  освіти.

Розвивалася професійно-технічна середня спеціальна та вища школа. Для  підготовки робітничих кадрів були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ).

Після 1917 р. були скасовані  майнові, станові, національні та інші обмеження, що існували раніше. Від  молоді селянського та робітничого  походження при вступі до ВНЗ не вимагався документ про середню  освіту. Фактично після скасування дореволюційних пільг і привілеїв  запроваджувалися нові, що знижувало  рівень професійної підготовки. З 1921 р. у вищих навчальних закладах було створено робітничі факультети для  підготовки до вступу у вуз робітничої і селянської молоді. Відчувалася  гостра необхідність у кваліфікованих викладацьких кадрах, бо від послуг викладачів, що працювали до революції, відмовилися. Для підготовки вузівських викладачів були створені інститути  червоної професури, а в Харкові - Комуністичний університет ім. Артема.

У середині 30-х р. українська школа поступово втрачає своє національне обличчя, бо у 1932-34 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами і  підручником.

22. Культура українського «розстріляного відродження».

У 20-х - на початку 30-х рр. активно  розвивається література.

У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних  творчих угруповань ("Плуг", "Гарт", "Ланка", ВАПЛІТЕ, "Молодняк", "Аспанфут", "Нова генерація" тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються  від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя  Західної Європи.

У літературі 20-х рр. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан). Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський  прагнули засвоїти досвід класичної  світової літератури. Чимало митців тяжіли до різних проявів модернізму. Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його виявах: "Аспанфут", "Авангард", "Ланка", "Марс". У перше десятиліття  після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті  серед поетів: В. Чумак (1900- 1919), В. Еллан (1894-1925), П. Тичина (1891-1967), В. Сосюра (1898-1965), М. Рильський (1895-1964), поети-неокласики. Одним із найяскравіших поетів того часу був П. Тичина. Його ранні збірки - "Сонячні кларнети", "Плуг", "Вітер з України" - краще  в його творчому доробку, тут увічнено визвольну боротьбу українського народу. В. Сосюру називають найтоншим ліриком  української поезії. Він автор  десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіографічного роману "Третя  рота". Серед блискучої плеяди українських письменників початку XX століття - В. Винниченко (1880-1951). Він - один з найви-датніших діячів українського національно-державного відродження (оповідання "Краса і сила", "Малорос-європеєць", "Федько - халамидник", "Голота", "Зіна", "Кумедія з Костем"; романи "Сонячна машина", "Заповіт  батьків", "Записки Кирпатого  Мефістофеля", "Чесність з собою"; драми "Пророк", "Щаблі життя", " Дисгармонія"). 

Літературна дискусія в Україні 1925-1928 рр., започаткована творами  М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських  письменників. Твори та ідеї Хвильового нарекли націоналістичними та злочинними. Полемічні вислови та думки М. Хвильового щодо шляхів розвитку української  літератури отримали назву "ідеології  хвильовізму", що характеризувалася  як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. М. Хвильовий  покінчив з собою (1933 р.), а згодом письменники були поставлені під  суворий партійний контроль, ВАПЛІТЕ - літературна організація, якою керував  М. Хвильовий - розпущена.

У 1934 р. відбувся 1-й Всесоюзний з'їзд письменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтоді розпочалося постійне адміністративне втручання у  творчий процес, репресії та переслідування діячів культури.

Значну роль у розбудові  української культури відігравало  театральне мистецтво. Продовжували працювати  корифеї сцени - М. Старицький і П. Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри. Справжнім реформатором театру був Л. Курбас, що заснував "Березіль" - експериментальний театр, метою  якого було формування засад нового сценічного мистецтва.

Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті р. українська музика. У галузі музичного мистецтва  в Україні розвивалася обробка  народних пісень. У цьому напрямі  плідно працювали М. Леонто-вич, Я. Степовий, К. Стеценко. Композитори і педагоги Б. Лято-шинський, Л. Ревуцький, М. Вериківський, В. Косенко, С. Людке-вич збагатили  українську музику інструментальними, симфонічними, оперними творами.

Новий вид мистецтва - кіно - швидко поширилося і набуло популярності в Україні. З 1922 р. почалося виробництво  художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської  війни. У цей час продовжують  працювати кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалері-дзе. У кінці 20-х - на початку 30-х рр. були екранізовані твори класиків української літератури: "Микола Джеря" (1927), "Борислав сміється" (1927), "Фата моргана" (1931). У 1927 р. в  Харкові була створена мультиплікаційна майстерня. Значну роль у становленні  українського кіномистецтва відіграв О. Довженко (1894-1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями ("Сумка дипкур'єра", "Звенигора", "Щорс", "Арсенал", "Земля" та інші.).

Українська архітектура  початку XX ст. представлена кількома течіями, що розвивалися у руслі модерну. Чимало архітекторів, проектуючи споруди  різноманітного призначення (будівлі  медичних і освітніх закладів, житлові  будинки тощо), зверталися до традицій народної дерев'яної архітектури, намагаючись  поєднати їх із сучасними будівельними тенденціями. Характерними для таких  споруд були чотирисхилі дахи або  дахи із заломами, трапецієвидні або  криволінійні прорізи, ризаліти, декоративні  прикраси фасадів у вигляді вставок  з кераміки чи майоліки, використання настінного живопису в інтер'єрах. Одним  із кращих зразків українського модерну  є споруда Полтавського земства (1903-1908 рр., арх. В. Кричевський). Майстерно  осучаснювали риси бароко українські архітектори Д. Дяченко (корпуси  аграрного університету у м. Києві, лікарня у Лубнах); С. Тимошенко (житлові  будинки у Харкові); І. Якубович (приміщення шкіл у Чернігові). На початку XX ст. архітектори  знову звертаються до класицистичних традицій XIX ст., поєднуючи можливості сучасних будівельних технологій з  ордерними формами та іншими особливостями  класицизму. У стилі неокласицизму  зведено споруду Педагогічного  музею у Києві (1909-1911 рр., арх. П. Альошин), оздоблену рельєфним фризом; житловий будинок у Музейному провулку в Києві (1909 р., арх. В. Риков); будинок  товариства "Саламандра" у Харкові (1914-1915 рр., арх. М. Верьовкін та ін.). Загалом  український модерн початку XX ст. осучаснював  кращі традиції національної архітектури.

Образотворче мистецтво 20-початку 30-х рр. також відзначалося наявністю великої кількості  напрямів, шкіл та угруповань. У цей  час створюються художні угруповання: Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Товариство художників імені  К. Костанді в Одесі, Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), Об'єднання  сучасних митців України. Працюють такі визначні майстри, як М.Бурачек, І.Іжакевич, Ф.Кричевський, М.Самокиш, Г. Світли-цький, К.Трохименко, О.Шовкуненко, М.Бойчук, І.Падалка, В. Се-дляр, П.Волокидін, І.Труш, О.Новаківський тощо.

У цей час розвивається скульптура. Було створено пам'ятники Т.Шевченку у Москві (1918, С.Волнухін), Петрограді (1918, Я.Тільберг), Ромнах (І.Кавалерідзе), Одесі, Катеринославі, Чернігові. Величний монумент поету-гуманісту і філософу Г.Сковороді у 1922 р. зведено у Лохвиці  на Полтавщині (І.Кавалерідзе). Розпочинає творчу діяльність О.Архипенко (1887-1964), який виїхав за кордон, де став однією з найпомітніших постатей у мистецтві  авангарду ("Жінка, яка зачісується"), "Постать", "Ступаюча жінка"). На жаль, скульптура радянського часу мала виразні політично-агітаційні риси, що позначалося на художньому рівні творів.

Так, у 20-ті рр. XX ст. завдяки  політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура в Україні  зробила важливий крок на шляху подолання  провінційності та комплексу "малоросійства"; органічно включалася у світовий художній процес, творила значні художні  цінності. Але нова культура, яка  опиралася на комуністичні ідеали, заперечувала інші духовні цінності, і це призводило до трагічних явищ у культурному житті.

23. Внесок Олександра Довженка в розвиток українського кінематографічного мистецтва.

Стати справжнім мистцем  — значить умерти. Цей трагічний  парадокс українського  пореволюційного  відродження здійснився і на Довженкові, хоч був він ще найбільш  щасливий із творців Розстріляного Відродження. Перші зрілі фільми Довженка —  «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) — завоювали йому цілии  світ; але відібрали Україну, підрізали  його творчі крила, вкоротили йому віку.  Користуючись залізною завісою, маючи  Довженка у себе в полоні в Москві, Росія  так заховувала від світу  трагедію Довженка, що її не помітили навіть найпалкіші  прихильники його мистецтва  в Европі й Америці. А оцінили  його у вільному світі  надзвичайно  високо й щедро.

Довженко пише в «Автобіографії»  про те, що сталося з ним після  випуску «Землі»:  «Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним  фейлетоном Дем'яна  Бєдного під назвою «Философы» в  газеті «Известия». Я  буквально  посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма.  Спочатку я хотів був умерти».  Довженко спробував був одкупитись фільмом про індустріялізацію —  «Іван» (1931),  але нападки на нього  ще більше загострились. Чи то з власної  ініціятиви, а чи,  може, й за порадою  «згори» — Довженко 1934 року тікає  з Києва (де тоді масово  арештовували і стріляли українську інтелігенцію) до Москви і подає листа  товаришеві Й. Сталіну з проханням «захистити мене й допомогти мені творчо  розвиватися».  Стероризувавши Довженка і заборонивши його фільми, Сталін зіграв ролю його  спасителя, записав  його у російські кіномистці, поставив його на працю в  Мосфільмі, сам  дав йому теми для фільмів, послав на Далекий Схід.