Традиції українського весілля

  У ХХ столітті в селі  Яхнівці весілля складалося із запросин,обдарування, випікання короваю, прикрашання гільця, розплітання коси, роздавання  короваю, дарування (перепою), покривання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

11

         2.2. Вінкоплетення

   Як розповідають старожили, на вінкоплетення дівчата збираються у п`ятницю ввечері. Колись давно на вінкоплетини приходили дівчата та старші жінки, які знали послідовність обряду.  Жінки співали і вчили   дружок,  що мала робити  кожна з них . Одні дружки обривали листочки барвінку для вінків  молодої та молодого.

   Барвінок – це символ  вічного кохання, сімейного благополуччя, символ незайманості, цноти, його тулили до всього,що потребувало вічності краси, життєстійкості:

До весільного короваю(Стелися, барвіночку, ми тебе будемо рвати, коровай убирати);

Щоб людські серця молодих поважали, до весільного гільця (гільце – деревце…із хрещатого барвінку); як символічно усталеного буття.

   Барвінкові віночки прикріплювали  молодим в день весілля: молодій  віночок надівали на голову  під фату, а молодому прикріплювали  до весільного букета.

   Другі дівчата виплітали  вінок молодій. У цьому вінку  вона повинна запрошувати гостей. У вінок вплітали всі злакові та оберегові елементи: квіти васильків та рути, колосся пшениці, гілки калини, листя хмелю та винограду, голівку часнику.

   Васильки символізують святість, чистоту, красу коханої.

   Рута – це символ дівочості.

   Вона відображає красу  дівчини, символ дівочої цнотливості, символ дівчини на виданні.

   Колосся пшениці – символ  благополуччя, багатства, достатку.

                                                                                                                               12

   Калина – символ розквіту, міст, що з`єднує два обереги: молодість  і старість. – Дівування і заміжне  життя.

   Листя хмелю та винограду  оберігало молоду від порчі. А  голівка часнику – від злих  сил.

   Завершувався віночок стрічками – биндами.

 У нашому селі  так в`язали бинди: по центру в`яжуть світло-коричневу стрічку – як символ землі-годувальниці, по обох боках від неї жовті – сонце, далі – світло-зелені – символ краси і молодості, блакитні і сині – небо і вода, що дають здоров`я і силу, червону підв`язують до маку – символу жіночої магічності, символ хліба – жовтогаряча бинда. Фіолетова – мудрість, рожева – достаток. Була на віночку і біла стрічка, але вишита (лівий кінець – місяцем, а правий сонцем) у пам`ять про померлих предків, бо предки вважаються родинним оберегом, дбають в іншому світі про земне продовження свого роду.

   Молода одягалась у вишитий, заздалегідь  приготовлений одяг, на голову їй одягали вінок  з биндами і разом з дружками  ходила по селу й запрошувала  родичів на весілля. Обряд запросин полягав у тому, що, зайшовши до хати, молода кланялась господарям, цілувала  їх , а свахи говорили: «Просили батько, просили й мати, і  ми вас просимо на  весілля.» Ті дякували, бажали щастя й добра, обіцяли прийти.

 

 

 

 

 

                                                                                                                                              13

2.3.Весільний коровай

   Приготування і дарування весільного короваю – старовинна традиція. Років сто назад саме з приготування короваю починалося весілля. Обдарування короваєм –

заключний етап весільного торжества. Коровай свідчив про закінчення юності

нареченого і нареченої. Весільний коровай випікався тільки один раз - при першому шлюбі. Якщо чоловік чи жінка створювали нову сім`ю, коровай не пекли.    Із розповіді моєї бабусі я дізнався, що в нашому селі коровай пекли тільки в четвер. Частіше в його приготуванні брали участь 5 жінок.  Коровай пекла обов’язково хресна мати нареченого або нареченої. Після заручин, молода і молодий йшли до своїх хресних батьків. Вони їм кланялись і просили спекти коровай.

   Коровайницями могли бути  тільки досвідчені, шановані серед  односельчан жінки, розторопні господині. Ніколи не запрошували пекти  весільний хліб вдів, розведених  або бездітних жінок: вважалося, що їхня нещаслива доля може вплинути на майбутнє нової сім `ї. Завжди випікали два короваї.

   Кожен крок коровайниць супроводжувався обрядовими піснями, заклинаннями і змовами. Коровайниці приносили з собою яйця,  масло, різні прикраси. Кожен із запрошених виконував певну роль.[22; с. 1-3]

   У дерев`яну діжку, як  її ще називають «пікну», сіяла  хресна мати борошно, додавала  молоко, олію, яйця, цукор, горілку, дріжджі, масло. А дві коровайниці разом  місили тісто. Потрібно місити разом і не говорити голосно, не сваритися, щоб молоді жили дружно і в злагоді. Потім ставили тісто у тепло, щоб підійшло. А в цей час співали  пісню  [ див. додаток 2 ]

 

                                                                                                                                                  14                                                   

   Коровай на весіллі –  символ плодючості, продовження роду, з`єднання молодих у сім`ю, щастя, символ спільної долі.

 Коли тісто було готове, розкатували корж (підошву) діаметром 75 см., і клали у форму, на нього один біля одного наліплювали різні вироби з тіста: шишки, квіти, листки, колоски. Посередині викладалася найбільша квітка-рожа, яку при розподілі віддавали нареченим або хресним батькам. Разом із короваєм випікали інші вироби – «гусочки», коровайчики.

   Одні працювали біля короваю, інші – топили піч. Піч (п`єц) потрібно було правильно натопити, щоб коровай не підгорів, щоб гарно випікся, не був сирий. Тому біля печі була своя господиня, яка відповідала за процес випікання. Натоплювати потрібно тільки дровами з фруктового дерева, щоб коровай був запашний. Перед тим, як садити коровай в піч, господиня тричі хрестила її і просила в Бога допомогти: «Засвіти, Боже, із раю нашому короваю.» Випечений коровай клали на подушку, щоб не зім`явся. З моменту випікання короваю і до моменту розподілу його берегли як зіницю ока.

По короваю ворожили, якою буде доля молодят. Якщо коровай вдався гарний,то спільне життя буде добрим, якщо розвалився або тріснув – погана прикмета.

   Жінки плели вінок на  коровай. Він сплітався із квітів  та барвінку. Коровай ставився на віко(дерев`яна кругла підставка), обв`язували його вишитим рушником і прикрашали вінком. ( Додаток 2)

 

 

 

 

                                                                                                                                          15

         2.4.Гільце

   Напередодні весілля в  Україні починали виготовляти  весільне гільце. Так називається  невеличке деревце, або, точніше велика гілка, яку встромляли в хліб

(у нашому селі – у коровай). Не можна залишити поза увагою  характерний лише для Поділля  обряд прибирання гільця (найчастіше  молодого невеличкого деревця  або верхівка дерева ялини, сосни, рідше калини).

   «Гільце – деревце з ялини, із червоної калини,» це, як вважає М. Дмитренко, - символ розквітлого молодого життя, статевої зрілості, дівочої цноти, символ

любові, поєднання небесного і земного, чоловічого і жіночого, символ багатства, плодючості.

   Кожен пагін гільця прикрашали квітами, колосками, калиною, кольоровими стрічками, барвінком. Обряд прикрашання гільця символізував створення нової сім`ї.

   Усі, хто брав участь у  прикрашанні гільця, сідали за  столом і співали узаконених  звичаєм пісень.[ див. додаток 3  ]   Гільце готувалося і у нареченого, і у нареченої. Під час весілля молоді обмінюються ними. А після розподілу короваю дружби намагалися причепити його на даху хати. Причепивши гільце, дружба, не злазить з хати доти, поки не отримає викуп (бутель горілки).

  У Волочиському районі, зокрема у с. Яхнівці, вживається назва «різка» Виникла вона, ймовірно, під впливом польської мови «розка весільна»(«rozga weselna»).

   О. Потебня визнає безсумнівним  впливом книжних християнських, апокрифічних джерел на народну  словесність. Так, дослідник вбачає в обрядовому деревці наслідки райського й хресного дерева. Весільне ж гільце іноді так прямо і називається «райське дерево» або «різка хрещаста». М.Сумцов говорить про дуже

16

давній звичай вінчати молодих обведенням навколо ялини чи дуба. Вчений вважає, що обведення навколо зеленіючого дерева входило до давньослов`янського шлюбного ритуалу й мало зв`язок з культом дерев та з обрядами поклоніння сонцю. Отже, за М.Сумцовим гільце в обрядовому вживанні символізувало бога сонця.

 

 

 

                                           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                                                         

 

 

17

2.5.Розплітання коси

   Найурочистіший момент народного весілля – розплітання дівочої коси. Коса – це символ дівочої цнотливості, символ дівування, охайності, чистоти, чепурності, внутрішнього єства,  краси і честі українок. Нема коси – нема краси. Дівчина з косою, як трава з росою. Колись коса була своєрідною суспільно –

політичною ,  моральною ознакою чепурності, охайності дівчини. Уставши вранці,

вона мусила насамперед «навести лад», тобто розчесати і заплести косу. Про дівчину формувалася громадська думка: яка коса – така й краса. Прощання дівчини з косою символізувало прощання з дівоцтвом. Скільки ніжності, шляхетного почуття в піснях, якими молода прощається з косою – символом глибокого духу, дівочої цнотливості: «Розпустіть мені косу по червоному поясу», символом дівування, краси:

                                                  Тільки жаль мені гуляння мого

                                                  Та роси – коси,

  Тільки жаль мені  кісоньки моєї

                                                   Та краси дівоцької.

   Молоду садовлять на кожух вовною догори – символ щастя («який кожух мохнатий, щоб такий зять був багатий»).

   Ця процедура супроводжується  завжди сльозами радості і  смутку як нареченої, так і  її батьків, родичів, близьких.[ Див. додаток 4 ]

 

 

 

18

2.6.Весільний рушник 

   Рушник з давніх-давен  символізував не тільки естетичні  смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше – обличчям  оселі, відтак і господині. По  тому, скільки і які були рушники, складалася думка про жінку  і її дочок.

   У кожній родині, коли  підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними, у кращому розумінні цього слова, хизувалися – гостям і сусідам неодмінно показували придане, виготовлене «дівчиною на виданні». Якій матері не хотілося, щоб селом пішла добра слава про доньку «із золотими руками»? Дівчина, діждавшись сватів, висловлювала подяку обрядовою піснею:

Та спасибі тобі, моя ненько,

Що будила мене раненько,

А я слухала, вставала

Та рушнички напряла,

По тихому Дунаю білила,

На сухому бережку сушила…

   Найпершою ознакою, коли приходили свати, було «давати рушники». Якщо дівчина та її батьки бажали того, вони пов`язували сватів і молодого рушниками.

Ой ти, мати, пораднице в хаті,

Порадь мені, що людям сказати?

А чи мені рушники давати,

А чи мені іншого чекати?

   Вважалося за велику образу, якщо дівчина, пов`язавши рушниками сватів, опісля

відмовлялася від шлюбу, чи навпаки – «взявши рушники»,  хлопець «пускав негарну славу» про дівчину, тобто розривав заручини. Дати рушники традиційно означало готуватися до весілля, що відтворено і в пісні:

Дожидай, доню, та йди додому,

Бо є у тебе аж троє гостей,

                                                    19

Аж троє гостей, всі три старости.

Ой одні стали під воротами,

А треті стали під сіньми кіньми.

Що за садами – тим слово дали,

Під сіньми кіньми – рушнички дали…

   У процесі обряду ці  вироби також виконували свій  ритуальний символ – ними обдаровували  родину молодого, перев`язували боярів, заквітчували весільне гільце.

А в коморі сволок,

На ньому рушничків сорок,

Біжіте, внесіте

Та боярів прикрасіте.

   Кульмінацією весілля, власне  закріпленням шлюбу, було «стати  на рушник». Пам`ятаєте відому пісню: «Ой хто ж теє відерце дістане,

                                                 Той зо мною на рушник стане…»

  Цей поетичний обряд, оповитий високим символом, широко оспіваний не тільки у весільному, а й у фольклорному епосі, утверджував народження нової родини:

Та ми ж з тобою

На білому рушничку стояли,

Золотії перстенечки міняли…

   Здається, кожен обрядовий  елемент не відігравав у традиційному весіллі такої символічно-естетичної ролі, як рушник. Він утверджував не тільки працьовитість

матері-дочки, а й чистоту почуттів між подружжям, з`єднував у родинні стосунки сім`ї  молодого й молодої, стелився образно кажучи, життєвою доріжкою, котрою мали пройти юні з високим відчуттям відповідальності перед суспільством.

   Хоч у цілому для українських  вишиваних рушників характерні  спільні ознаки, проте кожен регіон  мав свої відмінності як за  формою, так  і способом 

                                                           20

виготовлення, сюжетним оздобленням, кольоровою гамою.

 На Поділлі, зокрема в нашому  селі,  були традиційними геометричні  та геометризовані з використанням  анімалістичного орнаменту або  малюнків стилізованих жіночих фігурок, пташок, тварин.