Традиції українського весілля

 

   Рушник. Він прийшов крізь  віки, він і нині символізує  чистоту почуттів, глибину безмежної  любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він  щедро простелений близьким і  далеким друзям, гостям. Хай символ  цей завше сусідить у нашій добрій хаті як ознака великої любові й незрадливості!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

21

            2.7. Вінчання

   Для християн утворення  шлюбного союзу можливо тільки  в Церкві з благословення єпископа  чи священика. Церква своїми священнодіями і молитвами  посилає  на наречених благословення Боже.

   Шлюб починається з церковного  благословення і продовжується  протягом всього життя. Поєднання  двох в одно є чудом, котре  відкриває можливість до великого  взаємного духовного збагачення. Християнське подружжя – це постійний зв`язок. Дух Святий наділяє християнське подружжя ласкою, щоб воно могло вірно виконувати свої обов`язки і разом служити Богові, заслуговуючи собі на вічне життя.

   Важко осягнути глибину  єднання двох людей у шлюбі. Апостол Павло порівнює Таїнство Шлюбу з тайною єднання Христа з Церквою і говорить: «Ця велика таємниця…». «Покине тому чоловік свого батька на матір свою, та й пристане до

Шлюбному обряду передували заручини, котрі були громадянським актом і звершувалися згідно з місцевими традиціями і звичаями. Заручини звершувалися урочисто в присутності багатьох свідків, котрі скріпляли шлюбний контракт. Шлюбний контракт являв собою офіційний документ, який визначав майнові і правові взаємовідносини подружжя.

 

   Християни з їх більш глибоким і духовним вченням про шлюб вважали, що вступ у шлюб повинен бути не через похіть, а з думкою про Бога, Його моральний закон і на славу Його, Тому, укладаючи шлюб за громадянськими законами, християни неодмінно просили благословення на нього у свого єпископа. Про намір вступити у шлюб оголошувалось у Церкві до укладення громадянського договору.

   Шлюбу передували  заручини  – це скріплення перед Богом  і Церквою взаємних обіцянок  майбутніх наречених. Заручинам  передують благословення батьків  і 

                                                                                                                                                     

22

духовного отця. В древності схвалення шлюбу батьками визнавалося не менш важливим, ніж згода нареченої і нареченого. А оскільки християни, крім батьків по тілу , мали духовного отця в особі єпископа, ввійшло у звичай перед шлюбом отримати і благословення єпископа.

   Під час звершення таїнства  вінчання наречені тримають у  руках запалені свічки. Світло  – це знак радості , тому запалені свічки символізують радість зустрічі закоханих людей. Одночасно – це символ їхньої чистоти і непорочності. Також свічки нам нагадують про те, що життя людини – це не відокремлений, замкнутий контур, воно протікає у товаристві чужих людей, і все, що трапляється з людиною, світлом чи темрявою, теплом чи холодом, відкликається в душах оточуючих її людей.

   Здавна ознакою одруження  були обручки – спеціальні  персні. Требник приписує золотий  перстень для нареченого і  срібний – для нареченої. Золотий перстень символізує своїм блиском сонце, світлу якого сподобляється чоловік у шлюбному союзі;  срібний - символізує місяць, менше світило, яке світить відбитим сонячним світлом. Перстень - знак вічності і неперервності шлюбного союзу, бо неперервна і вічна благодать Святого Духа.

   Після накладання перснів, на знак однодушності, згоди і  взаємодопомоги у сімейному житті, наречена і наречений обмінюються  перснями за участю весільного  друга нареченого чи священика.

 

   Після потрійної переміни перснів срібне залишається у нареченого, а золоте – у нареченої на знак того , що жіночій слабкості передається мужній дух. У сучасній практиці обидва персні – золоті (навіть можуть мати прикраси із дорогоцінного каменя ).

  

 

                                                                                                                                                  23

 

   Також під час вінчання  наречені п`ють вино з однієї чаші. У минулому це була спільна євхаристична чаша, співучасть у Євхаристії, котра затверджувала сповнення шлюбу у Христі. Наречені поперемінно (спочатку наречений як голова, потім - наречена) у три прийоми випивають вино. Пиття вина нагадує про чудесне перетворення води у вино, звершене Ісусом Христом у Кані Галілейській. Пиття зі спільної чаші символізує певне єднання наречених. Віднині у нареченого і нареченої спільне життя: одна доля, одні думки, одні бажання, одне тіло. У нерозривному союзі вони будуть ділити між собою чашу радощів і скорбот, смутку і потіх.

   Після обряду спільної чаші священик з`єднує праву руку нареченого з правою

рукою нареченої, покриває їх єпитрахиллю і зверху на єпитрахиль кладе свою

 

руку. Це означає, що через руку священика чоловік  отримує жінку від самої Церкви, яка з`єднує у Христі навічно.

   Тримаючи свою руку на єпитрахилі поверх з`єднаних рук наречених, священик тричі обводить їх довкола аналоя (тетраподу). Як і в чині Хрещення, це ходіння по кругу символізує вічність. Наречені зобов`язані вічно зберігати свій подружній союз, пам`ятати про спільний хрест, покладений на них сьогодні, носити «тягарі один одного» і завжди бути сповненими благодатної радості цього дня.

   Після обряду вінчання  голову нареченої покривають  хусткою. За словами апостола  Павла, який говорить: «Жінці голова  – чоловік… Тому жінка повинна мати на голові знака влади над нею…», тобто, мати покривало на голові, між християнами здавна  зберігався звичай, за яким, дівчина до заміжжя проводила більше часу з відкритою головою, а заміжня жінка – з покритою. Про це свідчить Тертуліан («Про молитву Господню», ХV, XVI).

 

                                                                                                                        24

Висновки

   Останнім часом з`явилося чимало обрядів державного та громадського характеру. Проте їх більшість не відповідає духовним запитам. Окремі з них надто вже плакатні, тріскотливі, уподібнюються до врочистих зібрань, у вуста дійових осіб вкладаються сухі трафарети, позбавлені живої поезії, природної емоційності. І як би не тішили себе представники обрядових  комісій та сервісу, ритуалотворення на рівні офіціозу, не стане повсякденною нормою людських взаємин, а відтак не набуде громадянства.

   Дослідивши традиції українського  весілля, ми з`ясували, що весілля - це не просто привід зібратися разом і побажати молодятам здоров`я і щастя, але і пройти всі ті умови святкування весілля для подальшого щасливого життя . Ми сподіваємось, що обряди і звичаї так швидко і назавжди не підуть з нашої пам`яті.

   В основній частині роботи  ми розкрили те, що обряди і звичаї не просто несуть радість і різноманітність у самому святкуванні, але несуть у собі глибокий зміст, що формувався потягом довгих років. Наші свята – це не тільки наші традиції, це і наші світоглядні переконання. Не варто відрікатися від нашої істини, традицій  і ментальності. Адже наші традиції – це самі ми.

   Максим Рильський свого  часу застерігав: «Не забуваймо, що старовинний весільний обряд,  від якого вже відпала церква  та загалом релігійна його  частина, - це створена віками  і глибока своїм змістом народна драма, в якій є зерно дорогоцінної  поетичної традиції і яку не можна відвести легким і легковажним порухом руки, хоч би рух тієї руки і був продиктований найкращими намірами».

 

 

                                                                                                                                25

Список використаних джерел

1. Весілля:  збірник у 2-х кн.. ( Упор. М.Шубравська. – К., 1970.
2. Весільні пісні: Удвох кн.. – Кн. 2: Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття,  Закарпаття (Упор., примітки М.Шубравської. Нот. Матер. упоряд. Н.А.Бучель. – К – Наукова думка, 1982. – 679 с.
3. Дей О.І., Дмитренко М.К. На крилах народної пісні. К.: « Знання» 1993. С. 46.
4. Дмитренко М. Іваннікрва Л., Лозко Г.Музиченко Я., Шалак О. Українські символи. – К.:Ред. Часочину «Народознавство», 1994 – 140 с.
5. Дмитренко М. Легенди та перекази
6. Дмитренко М. Українська фольклористика К.: «Знання», 1993. С. 405.
7. Етимологічний словник української мови, - Т.ІІ. – с. 557.
8. Залецька С. Наша Україна – славна родина. Обряди, звичаї. (Часопис «Народознавство». 2004 р. с. 1 – 6.
9. Калинова сопілка. Антологія української народної прозової творчості: - К., 1998. – с. 248 – 388.
10. Козяр С. Символіка весільних пісень (Часопис «Народознавство», 1999. С. 1 -4.
11. Колесса Ф. українська усна словесність. – Едмонтон, 1983. – с. 136 – 144.
12. Кондратюк  А. На горі сосна золото рясна: Оповіді про дерева. – К.: Дніпро, 1995. – 164 с.
13. Лановик М. Б., Лановик З.Б. українська усна творчість. – К., 2001 – 591 с.
14. Левицький О. Обычние формы заключения браков в Южной России ( Киевская старина – 1900 - №1,- с.5.
15. Пісні Поділля (упоряд. С.В.Мишанин. Відп. Ряд. С.Й.Грища. – К.: Наук. думка, 1976. – 521 с.
16. Поділля (Артюх Л.Ф., Балонюк В.Т., Болтарович З.Є. та інші – К.:Вид-во НКЦ «Доля», 1994 -504 с.
17. Поділля. Історико – етнографічне дослідженя (Упор. Л.Ф.Артюк, В.Г.Балонюк, З.Є.Болтарович та ін…-К:Вид-во НКЦ «Доля», 1993. – 449с.
18. Потаненко О.І. Дмитренко М.К., Потаненко Т.І. Словник символів (за аг. Ред.. О.І.Потаненка, М.К.Дмитренка. – К.: Ред. Часопису «Народознавство; 1997 р. – 156 с.
19. Скуратівський В. Місяцелік. К. 1 «Мистецтво», 1993. С. 135.
20. Слов`янський світ: ілюстр. Словник – довідник міологічних уявлень, вірувань, обрядів, легенд та їхніх відлунь у фольклорі і пізніших звичаях українців, братів - слов`ян та ін.. народів (Упоряд. О.А.Конягко, - К., укр.. наук. культ. Центр, 2008 -783 с.
21. Стрижак О. Етимологія Поділля (Часопис «Народознавство», 2004, с. 8 – 11.
22. Танцюра Гнат. Весілля в селі Зятківцях (Упор., ред.. М.К.Дмитренко, Л.О.Єфремова. – К.:Редакція часопису «Народознавство», - 1998 – 404 с.
23. Тищенко О.В. Типологічна характеристика обрядової лексики в російській та українській мовах (на матеріалі весільних намінацій): - М., 1983.
24. Тобілевич (упоряд. Мишанин С.В., Мишанин М.В. – К.: Наукова думка, 1982. – 423 с.
25. Українські пісні, видані М.Максимовичем (фотокопія з видання 1927 р. – К: Вид-во А Н УРСР, 1962. – с. 44-45.
26. Шевченко В.З. віном дівці не сидіти. (Часпис «Народознавство». 1999. С. 5 -7