Третя хвиля української еміграції до США 1945-1953

Розділ 1:Соціокультурні причини еміграції українського населення в США у 1945-1953 роках. 

1.1. Участь громадських об’єднань українців у США в переселенні українських біженців та переміщених осіб за океан.

По закінченню Другої світової війни ситуація, у якій опинилась Україна, залишала бажати кращого. Великого розмаху набули масові переселення людей, що проживали на території країн Радянського Союзу до країни Західної Європи та переправлялись через океан. Як зазначав відомий історик Трощинський В. П. “найбільша кількість українських переселенців які переправлялись за океан осідали в Канаді та Сполучених Штатах Америки”. Це пояснювалося щонайменше двома факторами: по-перше, саме ці країни найбільше відповідали їх уявленням про стабільне і заможне життя; по-друге - наявністю найпотужніших українських громад, об’єднаних, передусім в Український Конгресовий Комітет Америки [20, 45-48].

Таке масове переселення  людей, в тому числі й української  громади, увійшло в історію як третя хвиля еміграції, яка тривала  з 1945 по 1980-ті роки.

Як уже було зазначено у вступі - перша організована група українців переправилась  через океан наприкінці 1945р., відразу  після капітуляції Німеччини, але, за підрахунками Трощинського В.П. та Шевченка А. А., переважна більшість учасників третьої хвилі імміграції українського походження прибули до Сполучених Штатів протягом 1947-1951 рр. і належали до категорії так званих «переміщених осіб», які після Другої світової війни перебували у таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Такі табори мали назву D.P. (з англ. Displaced Persons, скорочено: D.P., а в трансліті: Ді-Пі) — скупчення «переміщених осіб» на території Західної Німеччини й Австрії, окупованих з 1945 американськими, британськими й французькими військами. У таких таборах в реквізованих військових казармах, воєнних робітничих оселях, школах тощо, в 1947 перебувало 1,6 млн біженців (у основному зі Східної і Південно-Східної Європи) — в тому числі близько 200 000 українців. Серед них було багато «остарбайтерів» - людей, вивезених з України під час війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УПА, ветерани української дивізії «Галичина», яким вдалося уникнути ліквідації радянськими спецслужбами. В українських таборах Ді-Пі впродовж кількох років їхнього існування жваво розвинулося суспільно-громадське, політичне, культурно-освітнє, релігійне, господарське, літературно-мистецьке життя та видавнича діяльність. Про це свідчать числа на 1948, коли в таких таборах працювало 102 народні школи, 35 гімназій, 12 інших середніх шкіл, 43 фахові школи, виходило 232 періодичні видання, з’явилось 818 книжкових видань [5, 109].

 На відміну від першої хвилі імміграції українців у США, яка на 99% складалася з селян, до післявоєнної входили переважно кваліфіковані робітники та спеціалісти, а саме: митці, науковці, члени політичних партій, лікарі, представники української православної та католицької церкви, військовослужбовці, та ін. Вони, в майбутньому, сприяли розвитку українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі; селяни ж в ній становили лише 45% [21, 56].

Одним із найвідоміших вчених сьогодення, які досліджують історію  українців в США є доктор Мирон  Куропась. Він працював директором середньої школи в Чикаго та викладав в Університеті Ілліною “Норсвестерн”, а також у Національному Університеті “Острозька академія”; автор 5 книг про українську імміграцію в США, згодом отримав посаду спеціального помічника Президента Джеральда Форда в Білому Домі, а також помічником із законотворення Сенатора Боба Доля в Сенаті США у Вашингтоні. Доктор Куропась був також віце-президентом Української Народного Союзу - найстарішої спільноти взаємодопомоги в Америці.

Більшість представників  третьої хвилі еміграції (з 1945 р.), за визначенням М. Куропася, були освіченими: багато з них закінчили університети або інші вищі навчальні заклади, “тож приїхавши до США в часи доброї економічної кон’юнктури, вони швидко пристосувалися і, хоч тяжко  працювали, тепер втішаються життям американського середнього класу” [7, 44]. Аналізуючи політичне становище української діаспори, автор говорить, що комуністи зовсім зникли, а соціалісти і монархісти не мають колишньої ваги [7, 45]. Робота М. Куропася досить багата матеріал, присвячений релігійному, політичному та культурному життю українців в США. Проте деякі положення носять апологетичний відтінок, не говориться про підприємницьку діяльність,

економічні негаразди  чи труднощі в житті пересічного  українця в Америці. Так, у висновках  до цієї роботи читаємо: “Багато доброго  знайшли українські іммігранти в  Сполучених Штатах. Тут вони досягли  високого стандарту життя і включилися в політичне життя демократичної  країни. Вони змогли зберегти свою культурну  спадщину і допомагати країні своїх  батьків. Українці збагатили Америку  своєю піснею, танком, мистецтвом, архітектурою, різноманітною діяльністю українських  громад, відданістю принципам свободи” [7, 46]. Отже, незважаючи на недоліки, роботи М. Куропася є важливим джерелом для вивчення української імміграції в США, яке ґрунтується на ідеологічних засадах американської демократії.

Проблема встановлення об’єктивних  причин української еміграції третьої  хвилі залишається досить складною. Перш за все, це пов’язано зі складністю застосування терміну “емігрант” до більшості українців, які опинились  на території Німеччини, яка стала  головним джерелом української еміграції  до США та Канади по завершенні Другої світової війни. За статусом такі українці поділялись на дві категорії: переміщених  осіб та біженців. Власне переміщених  осіб, які примусово покинули батьківщину  відносити до емігрантів не має підстав, оскільки вони не приймали свідомого  рішення про еміграцію. Це, зокрема, стосується військовополонених, остарбайтерів, політв’язнів. Навпаки, біженців варто  відносити до категорії емігрантів, оскільки вони, прагнучи уникнути переслідувань  на політичному, соціальному чи релігійному  ґрунті, мали мотив до від’їзду.

За підрахунками С. Я. Рудика протягом Другої світової війни та перших повоєнних  літ біженцями стали щонайменше 500 тис. українців, які потрапили  в Німеччину та окуповану нею  Австрію впродовж 3-х фаз переселення: – перша (1939 – 1941 рр.); – друга (1943 – 1945 рр.); – третя (1945 – 1948 рр.). Загальна кількість насильницьки переміщених  осіб українського походження склала понад 2 млн. [17, 4-5].

Парадокс ситуації, в якій вони опинилися наприкінці війни полягав  у тому, що внаслідок поділу союзниками території Німеччини та Австрії  на відповідні зони окупації, люди, котрі  всіма силами намагалися втекти з-під юрисдикції радянського режиму знову опинилися під владою СРСР. Тому, однією з найпоширеніших форм переселення українців в 1945 – 1946 рр. стала масова втеча з радянських зон окупації цих країн до зон, що їх контролювали західні союзники. Спершу основним шляхом вирішення проблеми біженців та переміщених осіб союзники обрали репатріацію, що було закріплено ялтинськими угодами 1945 р. На вимогу керівництва СРСР репатріація повинна була відбуватись навіть у примусовому порядку. США, Великобританія та Франція певний час погоджувались із такими умовами, оскільки остерігались зволікань з боку СРСР в питанні повернення їх громадян. Головним пунктом розбіжностей між союзниками у питанні репатріації українців стало питання визнання західних українців радянськими громадянами, оскільки на початок Другої світової війни вони були громадянами інших держав. Хоча уряд СРСР наполягав на визнанні громадянства, станом на 1941 р., англо-американські союзники по мірі можливостей не допускали репатріації українців Галичини та Буковини до СРСР [17, с. 9-11]. Відтак вирішення проблеми українських біженців у Німеччині та Австрії, які не мали на меті повертатись та територію СРСР могло вирішуватись тільки їх еміграцією до держав, які не зазнали воєнних руйнувань. Насамперед, такими країнами були США та Канада із потужними українськими діаспорами, які могли надати підтримку українським біженцям.

В середовищі американських українців  така ідея виникла ще у 1943 р., проте  набула розвитку у 1945 – 1946 рр. після  встановлення контактів із біженцями  в Німеччині за посередництвом американських  та канадських військовослужбовців  українського походження. З проханням  допомогти в отриманні статусу  політичних емігрантів звертались самі українські активісти з числа  біженців і переміщених осіб починаючи  з літа 1945 р.

Проте, ще до завершення війни почали діяти потужні громадські об’єднання українців, покликані надавати всебічну допомогу українським біженцям. Як зазначали історики Трощинський В.П. та Шевченко А.А., ще з початком Другої світової війни українці беруть активну участь у бойових діях в складі Збройних сил США. На той час відновлюються спроби утворити єдину організацію, яка репрезентувала б українських американців перед громадкістю та урядом Сполучених Штатів і добивалася б підтримки з їхнього боку ідеї незалежності України. Так, у 1940 році виникає Український конгресовий комітет Америки (далі УККА). Проте, з самого початку його не підтримала жодна українська організація [21, 55].

Згодом, у 1944 році, у Філадельфії  відбувається повторне формування УККА за ініціативою братських союзів: Українського Народного Союзу, Українського Робітничого Союзу та Української Народної Помочі. Згодом окрім цих основних до УККА належать крайові об’єднання чи осередки суспільно-політичних, професійних, господарських, жіночих, молодіжних, ветеранських, наукових, культурних, церковних і місцевих організацій. З часом делегація УККА бере участь у конференції ООН у Сан-Франциско в 1945 році та в Празькій мирній конференції в 1946 році. Обидві делегації очолювалися молодим,народженим уже в США, Волтером Шумейком. З цього часу УККА діяв вже як постійна організація [21, 56].

Керівними органами УККА були: конгреси українців Америки, що відбувались що 4 роки, президія й екзекутива (разом близько 30 членів), крайова рада, контрольна комісія і громадський суд. Крайова рада складалася з представників крайових центральних організацій (по 2) та по 1 від 12 найбільших місцевих відділів. Вона мала стати своєрідним «парламентом» між конгресами, але не збиралась регулярно і не здобула належного престижу серед інших українських громадських організацій. Очолювали УККА обрані конгресом президенти: М. Мурашко (1940 - 1944) С. Шумейко (1944 - 1949) Л. Добрянський (від 1949 р.). Поточну працю виконували: бюро (директором з 1949 - 1957 було призначено Ю. Ревая), комісії, видавництво, редакції та окремі установи.

Що стосується безпосередньої участі УККА у допомозі при переленні  українців після Другої світової війни то, як зазначав Леонід Полтава “Такої допомоги як від Комітету біженці не отримували від жодної іншої громадської організації […] Роль цієї установи важко переоцінити.” [15, 59 - 66].

 Детальніше УККА досліджував  Є. О. Очеретяний, який у своїй роботі наводить історичні факти, що є результатами активної діяльності Комітету. А саме: За безпосереднього його впливу в червні 1948 року, американський Конгрес 80 з’їзду, зважаючи на напружену ситуацію, що склалася навколо переміщених осіб та біженців після Другої світової війни, за поданням такої пропозиції президентом Г.Труменом, на 2-ій сесії ухвалив відповідний законодавчий акт - „АКТ ПО ПЕРЕМІЩЕНИМ ОСОБАМ" (в оригіналі - „Displaced Person’s Act") [12, 221].

Згідно цього документу, рестриктивна американська міграційна політика отримала законні підстави для сприяння імміграції переміщеним особам та біженцям поза встановленими самим же Конгресом  імміграційними квотами. Таким категоріям осіб цей самий акт надавав  у певному часовому проміжку право  на постійне проживання в США. В пункті 3, підпункті (і) цього закону вказується, що кількість віз, які можуть бути видані цим пільговим категоріям протягом двох років з часу підписання не повинна перевищувати 202 тис. осіб поза імміграційними квотами [12, 222-223]. 

Таким правом скористалося, за різними  даними, від 47 до 100 тис. українців [12, 224].

Щоправда, згідно досліджень С. Я. Рудика, підписання подібного юридичного документу мало на меті збільшити кількість робочих рук у для задоволення потреб постійно зростаючої економіки США, і не мало жодних благих намірів (політичний захист та надання притулку), які навмисно розрекламувало американське керівництво [17, 12-16].

Що стосується допомоги при  переселенні українських біженців та переміщених осіб до Сполучених Штатів, то УККА відзначився в першу  чергу створенням Злученого українського американського комітету (далі ЗУАДК) - однієї із найвідоміших організацій яка діяла у США. ЗУАДК був утворений 22 січня 1944 року у Філадельфії на II Конгресі УККА. Таку назву він дістав внаслідок повного об’єднання всіх українських допомогових організацій і товариств, які існували на теренах США [2, 23].

Безпосередньою причиною зміни  назви Українського Допомогового Комітету, окрім самого факту об’єднання всіх організацій, була його злука з Українською Воєнною Допомогою в Детройті. Майже одночасно з Українським допомоговим комітетом (далі УДК) постав у Детройті комітет допомоги жертвам війни з цією ж назвою під проводом Івана Панчука. Дві вищезгадані інституції майже одночасно звернулися до Президентської Воєнно-Допомогової Контрольної Ради з проханням про їх затвердження як легальних установ, що діяли б окремо та суверенно одна від іншої. Але розуміння кінцевого об’єднання всіх зусиль для допорогової діяльності наказало обом комітетам порозумітись, і вже на спільній нараді з Президентською Радою 20 жовтня 1944р. вони виступали об’єднано. Після цієї конференції Українська Воєнна Допомога з Детройту формально вступила до УДК і він дістав нову назву: ЗУАДК (це об’єднання підтвердила управа людей Управа УВД на засіданні 9 листопада 1944р. ) [2, 45].

Першою його акцією стала організація  кампанії проти насильницької репатріації  українців із таборів для біженців та переміщених осіб до Радянського  союзу. Однак, відразу виявилися великі труднощі формального характеру. В той час розпочали інтенсивну працю загально американські та міжнародні допомогові організації, і необхідно було знайти з ними порозуміння.

Українці були досить активними  в загальній американській акції  допомоги жертвам війни. Вони проводили  різні ярмарки, платні виставки,іноді  аукціони і т.д. Отриману виручу з  таких заходів віддавали в  фонд Американського Червоного Хреста.

Окремо варто підкреслити сприяння ЗУАДК в забезпеченні медикаментами: уже в 1948р. він надав різних медичних препаратів на суму 5 тис. доларів, а  також закупив 552 кг трану для  хворих на туберкульоз [2, 137-138]. Представництво ЗУАДК передало всі отримані з Америки медикаменти Українській Суспільно-Харитативній Службі, яка через своїх чотирнадцятьох станиць розподіляла їх поміж хворих. Число людей, які потребували належної медичної допомоги, сягало кільканадцяти тисяч. За допомогою Комітету до США також було переправлено медикаменти, які перебували в стані дефіциту, а саме пеніцилін та стрептоміцин.