Третя хвиля української еміграції до США 1945-1953

ЗУАДК також надавав допомогу українським  інвалідам, які в більшості випадків відразу були віднесені до категорії  “залишенців”, тобто таких осіб, які не зможуть переселитись за океан. Ця група скитальців ще 9 червня 1948 р. зорганізувала Союз Українських Інвалідів, в якому об’єднувалися всі військові та цивільні інваліди. Але на другому своєму з’їзді в листопаді 1949 р. Союз переорганізувався, і з того часу до нього належали тільки першої і другої світових воєн, що мають від 30 до 100 відсотків непрацездатності. На той час СУІ нараховував 1 тис. членів.

Комітет проводив допомогу українським  інвалідам у двох напрямках. По-перше  – намагався тих, хто мав нижчий ступінь інвалідства включити в  переселену акцію. Трудність з переселенням таких інвалідів полягала у тому, що для них треба було здобути  грошову запоруку, а також забезпечити  їх місцем праці в США. Всі ці труднощі вдалося побороти, і в ділянці переселення інвалідів ЗУАДК мав поважні успіхи, переселивши навіть деяких сліпих інвалідів і вже в Америці примістивши їх у спеціальній школі, з якої вони вийшли самодостатніми працівниками. По-друге –ЗУАДК провів акцію за виєднання інвалідських рент для українців. Ці старання мали більш індивідуальний характер, в кожному випадку через канцелярію ЗУАДК перейшло 340 справ українських інвалідів [2, 138].

Після переселенчої акції в Західній Німеччині залишилось понад три  сотні українських інвалідів  з Другої світової війни. Більшість  з них отримували пенсії від німецького уряду. Інваліди Визвольних Змагань  і Української Повстанської Армії  користувались лише допомогою для  безробітних. Саме для них допомога ЗУАДК була найбільш необхідною. Окремо вжито заходів для того щоб  придбати верстати праці для інвалідів, які опанували якесь ремесло  і спроможні були фізично працювати. Тож за допомогою Комітету було створено при Об’єднанні Вояків Українців  у США фонд Українського Інваліда (переорганізований згодом у Суспільну  Службу Комбатантам), який щороку надавав  грошову допомогу для реалізації поставлених завдань [2, 142].

Представництво ЗУАДК в Європі провело активні заходи в справі відшкодувань для українських політвя’знів - особам, яким німецька влада відмовилась  платити відшкодування. Окрему увагу  слід було присвятити справі признання  рент для вдів, сиріт та старших  віком українських людей, які  за німецькими законами мали право  на такі ренти. Все це вимагало точного  документального оформлення. Злучений Комітет вживав заходів, щоб включити в систему допомоги з так званого  “плану Маршалла” студентів на скитальщині і тих наших людей, які хотіли б заснувати на рівних з німцями правах свої малі підприємства та верстати.

Не менш важливою була правова опіка  над біженцями. Цій проблемі Європейське  представництво ЗУАДК присвятило належну  увагу. Правовий захист українських  людей започатковано 17 січня 1947 р. меморіалом доктора В. Галаган до генерала Мек  Нерні у Франкфурті в справі звільнення ув’язнених колишнього прем’єра уряду Карпатської України Ю. Ревая і доктора М. Терлецького. На долю ЗУАДК припало захищати права українців не лише в окремих випадках, але й в цілому, зокрема надаючи їм ті ж права та привілеї, якими користувались в США емігранти з інших країн.

Злучений Український Американський  Допомоговий Комітет активно  взаємодіяв з українськими церквами. Така співпраця була найкращим шляхом для реалізації завдань ЗУАДК  на американському терені. Тож Комітет  звернувся із спеціальними листами  до єпископів католицької та православної церков з проханням про співпрацю. 7-го червня 1495 року єпископ Української  Католицької Дієцезії у США Амброзій Сенишин у своїй відповіді  написав: “Бажаю Вам і цілому Комітетові великої енергії і сили духа, щоб перемогти всі труднощі, які стоять на перешкоді” [2, 64]. Митрополит Української Православної Церкви в США у листі від 26 травня 1945 року написав: “Я радію з досягнень Комітету і бажаю йому дальших реальних успіхів в збірках і допомозі особам що її потребують” [2, 65].

Прихильне відношення до ЗУАДК проводів церков дало йому підтримку широких  кругів американських українців. Протягом кількох місяців з Комітетом  тісно співпрацювали священики  отець Л. Чапельський, отець Л. Весоловський, отець П. Білонь та ін., а також  представники українського католицького товариства “Провидіння” в особах Євгена Рогача, д-ра Лонгіна Цегельського і Богдана Катамая. В 1946 році українська католицька дієцезія у США зважаючи на свій церковно-адміністративний зв’язок з католицькою ієрархією почала співпрацю з міжнародною допомоговою організацією “Нешенел Кетолік Велфар Конференс” і в осередку єпископа Амврозія Сенишина та під його проводом створено Український Католицький Комітет для скитальців, який також зайнявся допомогою в переселені біженців [2, 66-67].

Однак Український Католицький  Комітет не проводив самостійної  акції, а був лише допоміжним тілом  католицької міжнародної організації. Тож ЗУАДК зважаючи на свою самостійність  міг краще обороняти національні, культурні та політичні інтереси українських втікачів, вирішувати проблемні  ситуації у справах вояків УПА  та Дивізії. Чужа, нехай і найбільш прихильна, організація цього не могла робити.

Та робота ЗУАДК на цьому не припинялась. Ще протягом багатьох років ця організація  працювала з метою допомоги українському суспільстві в Америці. Як і в  попередні роки допомога стосувалась  не лише переселення народу, а й  їх громадського, культурного, релігійного  та політичного життя [6, 68].

Отже, зважаючи на вищевикладене, можна  зробити висновок що для організації  переселення українців до США 1945-1953 рр. історично склалися вагомі соціокультурні причини, такі як: насильницька репатріація  українського населення до СРСР по закінченню війни; гнобливе ставлення  до народу, що проживав на теренах України  радянською владою; бажання українців  до спокійного і стабільного життя, яке вони могли б отримати за межами СРСР, і т. д. Утворення УККА та ЗУАДК  мало надзвичайно важливе значення для українських біженців та переміщених  осіб. Активна діяльність цих об’єднань  не давала для українців відчувати  себе покинутими і нікому непотрібними на чужій землі. Різні установи, які  діяли за сприяння вищезгаданих організацій, надавали можливість для українців  не забувати свого коріння.

Розділ 2. Активізація громадсько-культурного життя українських переселенців у США в період 1945-1953рр.

2.1. Організація наукового життя українців у США 1945-1953 рр.

Значна частина українців які виїхали до США та Канади після Другої світової війни були представниками українських наукових кіл.

Розгромлений більшовиками на Західній Україні, найбільший науково-культурний центр Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) відновив своє існування далеко поза межами держави. Автономні НТШ функціонували в Канаді, США, Австралії та Західній Європі [10, 8].

У США, в перші роки свого  існування “Наукове товариство ім. Шевченка” діяло обмежено, оскільки були проблеми із орендою приміщення, браком коштів та відповідних умов праці. Але попри усі труднощі, періодично проводились наукові наради, конференції, налагоджувалась видавнича діяльність. У 1951 році був заснований осередок НТШ у Детройті, де також проводились періодичні конференції та виступи, бесіди з українською громадою, святкування ювілеїв, приурочених до історії України та її визначних діячів.

Наймаcштабнішою слід визнати діаспорну діяльність Товариств США з головним центром у Нью Йорку. У 1952 році за кошти української громади було придбано “Дім НТШ” [5, 47]. У власному будинку розміщені канцелярія, бібліотека, архіви і конференційна база товариства. НТШ в Америці (НТШ-А) підхопило наукову і видавничу естафету матірного НТШ, і достойно репрезентувало вільну наукову думку українців упродовж 50-літньої повоєнної епохи більшовицької неволі в Україні. НТШ-А в діаспорі зберегло структуру членства за секціями. Воно додало до скарбниці українознавства понад 50 томів “Записок НТШ”. Значним є доробок у рамках “Бібліотека українознавства”, здобули велику популярність десятки томів “Українського Архіву” з краєзнавчо-мемуарними матеріалами про західноукраїнські регіони. Самовіддано працювали в системі Товариства, Микола Чубатий, Роман Смаль-Стоцький, Матвій Стахів, Григор Лужницький, Василь Лев, Осип Андрушків, Роман Осінчук, Ярослав Падох, Василь Ленцик, Леонід Рудницький та інші. Важливим новим дослідно-видавничим проектом НТШ-А є “Енциклопедія Української Діаспори”, який здійснюється під редакцією проф. Василя Маркуся. Враховуючи територіальну розпорошеність подвижників праці НТШ на теренах США утворені Осередки НТШ в Чикаго, Філадельфії, Вашингтоні, Детройті, Клівленді, Пітсбургу. Одним із чільних конференційних проектів НТШ-А є щорічні Шевченкознавчі конференції, яких проведено вже 23![5, 48-52].

Наступна наукова установа, що діяла на теренах США - це Українська вільна академія наук. 15 квітня 1950 року на організаційних зборах дійсних членів та наукових співробітників у Нью-Йорку було обране тимчасове керівництво,а також засновано Фундацію УВАН, яка мала матеріально підтримувати діяльність Академії.

Першим президентом УВАН у США став Михайло Вєтухов. УВАН за статутом поділялася на такі відділи: історико-філософський та філогічний, правничо-економічний, медичний та природничих  наук, фізико-хімічний, технічний. Відділи, своєю чергою, поділялися на 20 секцій та комісій. Окрім того, діяли спеціальні осередки, як, наприклад, Музей-архів  ім. Д. Антоновича, Інститут шевченкознавства, Мистецька кураторія та інші [15, 38].

Як науковий центр Академія, починаючи з 1951 року, активно займається видавничою справою. Серед перших періодичних  видань був український науковий журнал англійською мовою “Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the USA”. Завданням якого було публікувати наукові та дослідницькі праці українських науковців для ознайомлення з ними англомовного читача. Тут містяться публікації, присвячені питанням історії, археології, літературознавства, етнографії, фольклору, біології, філософії, релігії.

Також у цьому журналі  можна ознайомитись із творчістю  Д. Дорошенка, М. Грушевського, М. Драгоманова, Н. Полонської-Василенко. У спогадах колишній президент Академії професор Юрій Шевельов (Шерех) відзначав, що “завданням Академії є стимулювати інтерес до української тематики серед науковців Америки та Європи, допомагати їм у їхніх розвідках” [ 10, 236]

Ще одним здобутком  української громади Сполучених Штатів Америки є Український  інститут Америки. Фундатором цього  осередку був галичанин Василь Джус [22, 27]. У 1948 році, під впливом громадської думки саме він вклав свої кошти для придбання будинку для товариства з метою ознайомлення із українським живописом, культурою, музикою та літературою. Для прикладу, до сьогодні в товаристві діє програма “Музика в Інституті” та доволі часто проводяться виставки українських майстрів живопису, зустрічі з українськими композиторами, виконавцями, акторами. Неодноразово, саме за сприяння Українського інституту, до Сполучених Штатів на гастролі приїжджали українські театральні та танцювальні колективи. Також за сприяння та фінансування інституту Америки в Україні видавництво “Дніпро” опублікувало масштабне дев’ятитомне видання “Тисяча років української суспільно-політичної думки”. Засновані представниками трьох хвиль еміграції в різні роки, вони мають за мету поширення знань про Україну та українців, а, головне, – збереження національної інтелігенції та її досягнень за кордоном. Кожен з українців або американців українського походження, які прагнуть ознайомити та зацікавити своїх дітей чи онуків з історією минулого та сьогодення України, мають таку можливість завдяки Літній школі українознавства Гарвардського університету (з 1957 року) [10, 94].

2.2.Спроби об’єднання українських письменників та поетів в “Мистецький український рух” (1945 – 1949 рр.).

Друга світова війна завдала  нищівного удару по українській  літературі. Окупація Волині та Галичини більшовиками знищила всю пресу, яка видавалася на цих землях, а  більшість критиків та письменників змушені були емігрувати. За часів  німецької окупації була виключена  можливість заснування та роботи різних літературних груп і організацій. Був  дозволений лише Союз письменників та журналістів з осередком у  Львові. На решті території України українська література не визнавалася і тому була неможливою будь-яка легальна видавнича діяльність. Спроби організувати незалежні українські видання (“Українське слово” та “Літаври” у Києві) зазнавали давлення зі сторони влади, а видавці та редактори знищені ( Олена Теліга, Іван Ірлявський та ін.). У Західній Україні режим окупації був трохи ліберальніший: дозволена самостійна видавнича діяльність (“Українське видавництво”). Але попри всі негаразди було створено низку творів, відзначених та нагороджених. Представники української інтелігенції в еміграції намагалися консолідувати мистецькі сили, щоб далеко від рідної землі підтримувати та розвивати українське слово. В 1945 р. було створено Мистецький український рух (далі МУР), який ставив перед собою мету: у високомистецькій та досконалій формі служити своєму народові, відкидаючи при цьому все, ідейно вороже українській ідеї. Об’єднання було відкрите для всіх діячів слова та художників [5, 98].

Ідея створення Мистецького  українського руху належить групі літераторів, які опинилися за межами Радянського  Союзу після війни: восени 1945 р. У. Самчук спільно з І. Багряним, В. Домонтовичем, Ю. Косачем, І. Майстренком, Ю. Шерехом виступили ініціаторами створення Літературно-мистецького об’єднання українських письменників еміграції – Мистецького українського руху.

Улас Олексійович Самчук (20.2.1905 – 9.7.1987 р.) – визначний український письменник, одна з найвідоміших постатей української прози ХХ століття. Він народився у с. Дермані Рівненської області у селянській родині. Закінчив гімназію у Кременці, продовжував навчання у Бреславському університеті та в Українському вільному університеті у Празі. Після капітуляції фашистського уряду Самчук опинився в таборі Ді-Пі, де він відразу ж включився в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, які мали б творити на еміграції “велику літературу”. Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з’їзду МУР, головою правління якого він був обраний його 22 грудня 1945 р. З того часу і до виїзду за океан Самчук поєднує організаційні клопоти з творчими: працює над романом про визвольну боротьбу у Закарпатті “Сонце з заходу”, книгою публіцистики “Невільники фрази”, п’єсою “Любов і ненависть”, яка була розпочата іще в Рівному і по закінченні (17 жовтня 1947 року) одержала назву “Шумлять жорна”. На час перебування у таборах для переміщених осіб припадає і вихід друком повісті “Юність Василя Шеремети” (1946), що була розпочата й практично викінчена ще в Городку під Львовом, після вимушеної евакуації з Рівного.