Творчість Мікеланжело Буонарроті

  Останніми живописними  творами Мікеланджело стали дві  фрески у особистій капелі Павла ІІІ (Паоліні): „Обернення Савла” (1542 – 1546) та „Розп’яття Св. Петра” (1546 – 1550). Розмір кожної фрески – 6,25 х 6,61 м. У кінці життєвого шляху роздуми про абсолютне благо витісняють з його мистецтва красу. Людське тіло – в’язниця душі. Замість прекрасних оголених атлетів ми бачимо тепер грубі, важкі, незграбні одягнені фігури. Стани душі художник показав перебільшеними позами, рухами, гримасами, блиском очей. Як у середньовічному живописі, масштаб фігур змінюється залежно від їх значення, не підпорядковуючись правилам перспективи.

  Обидві фрески  являють собою багатофігурні  композиції з центральним героєм, зображеним у вирішальний момент  його життя, в оточенні свідків  цієї події. Обидві події представлено  на тлі пологих голих пагорбів, серед яких неможливо знайти лінію горизонту. Земля схожа на бурне море. Так передано стан Св. Павла, який впав з коня, й розіп’ятого догори ногами Св. Петра.

 

 Два вибухи протиставлено  у „Оберненні Савла” один  одному – небесний та земний. Від Христа, що летить зверху вниз високо в повітрі, розлітаються групи оголених янголів. З його правої долоні б’є вниз стовп світла, що засліплює Савла. Фігури у „Розп’ятті Св. Петра” більші. Не всі, хто зібрався на страту, вміщуються у поле зору. Натовп зрізано зліва та справа. Якщо доповнити натовп з обох боків, то утвориться змієподібна лінія, відкинуте дзеркальне відображення латинської літери „S”. Цією лінією окреслені як сили Зла (римські воїни зліва), так і сили Добра (співчуваючі Петру справа). Хрест та Петро з розкинутими руками – це свого роду „ваги” Зла та Добра. Завдяки групі жінок на передньому плані та фігурі могутнього чоловіка із схрещеними на грудях руками Добро все ж таки переважить. Завершивши роботу, Мікеланджело сказав, що вже застарий для живопису, особливо фрескового, тому більше ним не займався.

 

2.3 Архітектура

 

 До архітектурної  творчості Мікеланджело вперше  звернувся у 1516 році, коли отримав  від Папи Льва Х замовлення  на розробку проекту головного  фасаду церкви Сан Лоренцо  у Флоренції. Це замовлення він розділив із флорентійським архітектором Бачмо д’Аньоло, який у 1517 році виконав за рисунком Мікеланджело дерев’яну модель фасаду, яка й досі зберігається у „Будинку Буонарроті” у Флоренції. В цій моделі ми вперше зустрічаємо класичний прийом тричасткової побудови фасаду із чітким виокремленням центру та підпорядкованих йому симетричних крил. В кожному з крил виокремлюються ще по два вертикальних членування. композиція вирішена двоярусною, із розташуванням у першому ярусі приставних колон, а у другому – пілястр. Мікеланджело зробив фасад однаковим за висотою в усіх трьох частинах, лише підкресливши центр порівняно невеликим трикутним фронтоном. Однак, роботу було зупинено, і фасад церкви Сан Лоренцо досі не має обробленого головного фасаду.

  Із 1520 до 1534 року Мікеланджело працював над створенням Нової ризниці (усипальні представників родини Медичі) при церкві Сан Лоренцо у Флоренції. В архітектурному вирішенні усипальні він виступив як послідовник Брунеллескі, використавши характерні для нього прийоми графічної архітектури. Високий об’єм Нової ризниці, що має квадратний план із стороною біля 11,5 м, перекритий кесонованою напівсферичною банею із ліхтарем. Верх бані піднятий над рівнем підлоги на 23,5 м. Цей об’єм до основи бані розділений на три яруси, верхній з яких утворений підпружними арками із парусами між ними, а у двох нижніх використаний ордер у вигляді пілястр. Декоративні арки, що обмежують напівкруглі люнети, розміщені також і в другому ярусі між пілястрами. Пілястри, арки, горизонтальні пояси, що відокремлюють яруси, зроблені із темно-сірого каменю на тлі гладких світлих стін.

 

 Паралельно із роботою  над Новою ризницею, Буонарроті  працював над проектом бібліотеки  Лауренціана, що також входила  у комплекс церкви Сан Лоренцо.  Проект інтер'єру бібліотечної зали було завершено у 1524 році. Через два роки майстер розпочав роботу над композицією вестибюля та парадних сходів перед залою. Однак, роботу завершив вже флорентійський архітектор Бартоломео Аманаті за моделлю, яку виконав Мікеланджело у 1559 році. Читальна зала проста за своїм об’ємним вирішенням: вона сильно витягнена у довжину та підпорядкована ритму пілястр на стінах, що чергуються із прямокутними вікнами та нішами, обрамленими наличниками. Зовсім інакше скомпоновано інтер'єр вестибюля. Сходинки вигнуті, а самі сходи складаються з кількох маршів. Зверху вони відносно невеликі завширшки, а нижче раптово розширюються втричі, причому бічні марші відокремлюються від середнього відрізками балюстради. Динаміка сходів підтримується введенням у композицію мотиву волют, що поєднують верхній та нижні марші. Сам вестибюль являє собою майже квадратне у плані й дуже високе приміщення, розділене на два яруси. Нижній ярус ускладнюють лише кронштейни у вигляді волют, тоді як другий ярус вражає витонченою пластикою інтер'єру (основний мотив – великі спарені колони).

  У Римі Буонарроті  створив свої два найбільш  масштабні архітектурні витвори  – ансамбль Капітолія та собор  Св. Петра. У 1536 році Мікеланджело  розпочав роботу над створенням  ансамблю Капітолійського пагорбу. Вже за два роки у центрі площі на вершині пагорбу на п’єдесталі, який сконструював Мікеланджело, було встановлено кінну статую імператора Марка Аврелія. Просторовим ядром ансамблю є площа, що має глибину 68 м. У плані їй надано форму трапеції, що звужується до схилу пагорба, так що ширина площі змінюється від 40 до 54 м. Підходом до неї слугують сходи-пандус („Кордоната”), що мають дуже довгі та невисокі похилі сходинки. На широкій стороні площі в її глибині розміщено найбільшу споруду ансамблю – Палац сенаторів. Його значення як домінанти ансамблю підкреслено вежею, що увінчує його. З боків стоять будівлі, що відіграють роль своєрідних „лаштунків”, - це Палац консерваторів справа та Капітолійський музей зліва. Менші, ніж Палац сенаторів, вони композиційно підпорядковані йому та дзеркально повторюють один одного. Масштабним та ритмічним камертоном ансамблю слугує великий ордер у вигляді пілястр, що введені в композицію фасадів всіх трьох будівель. Завдяки трапецієвидній формі площі виникає оптична омана зору: людині, що піднімається сходами, Палац сенаторів здається більшим, ніж він є насправді, що виокремлює його як домінанту ансамблю серед інших споруд.

  У 1546 році Мікеланджело  розпочав роботу над проектом  собору Св. Петра. Він звернувся до ідеї центричного храму Браманте. Буонарроті не став робити всі чотири фасади однаковими за композицією. Він виокремив головний, східний фасад широко розгорнутою колонадою з 10-ти колон, а вхід в собор вирішив як додатково висунений вперед чотириколонний портик, завершений фронтоном. Ордер, введений архітектором у композицію фасадів собору, дуже великий: висота пілястр із антаблементом складає 35 м. Аттик висотою 12 м помітно „навантажує” ордер, що посилює відчуття титанічної сили архітектури. Основне членування фасадів доповнюють вікна, глухі ніші, наличники, що обрамлюють їх, фільонки, декоративні гірлянди. На товсті підкупольні пілони було встановлено великі підпружні арки (висота – 46 м, проліт – 26 м). Ця конструкція підтримувала величезний півсферичний купол, встановлений на циліндричний барабан. Мікеланджело запропонував зробити перекриття собору з трьох оболонок, але Джакомо делла Порто, який керував роботами після смерті Мікеланджело відійшов від цього задуму й звів купол з двох оболонок. Величезні розміри головного купола із діаметром основи 42,5 м, відповідно до проекту, мали контрастно відтіняти чотири менші куполи, розташовані над кутовими виступами основного об’єму споруди. Проте, після смерті майстра, за проектом Віньоли над собором звели лише два малих куполи.

  В останні роки  життя Мікеланджело працював  над міськими воротами (Порта  Піа), в композиції яких протиборство  архітектурної форми та скульптурного  наповнення доведено до драматичного  конфлікту, та перебудовою терм  Діоклетіана на церкву, що отримала назву Санта Марія деї Анжелі алле Терме. У храм було перебудовано один з відносно добре зберігшихся залів терм. З сильними хрестовими склепіннями, позбавленими будь-якої декоративної обробки, тут контрастно та ефективно поєднались ордерні форми, представлені приставними колонами, що несуть розкреповані антаблементи. У церковному залі було збережено давні півкруглі вікна, кожне з яких розділено на три частини.

  У останні роки  життя Мікеланджело все частіше  звертався до поезії. Його лірику  визначає глибина думки та високий трагізм. У його мадригалах та сонетах кохання трактується як споконвічне прагнення людини до краси та гармонії, скарги на самотність художника у ворожому світі поєднуються із гірким розчаруванням гуманіста перед обличчям тріумфу насилля.

  Світ Мікеланджело  на відміну від його сучасників  – Леонардо до Вінчі та Рафаеля  з їхнім світом гармонії –  різноманітний та суперечливий. Труднощі життя сильно вплинули  на його багатобічне світосприйняття:  трагічне усвідомлення недосконалості буття та віра у гармонію всесвіту, самотність людини та радість його перемоги у боротьбі зі стихіями. Мікеланджело Буонарроті – один з найвеличніших та найталановитіших майстрів Відродження, який пізнав та зумів відобразити у своїй творчості все різноманіття людського буття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                 ВИСНОВКИ

 

   Мікеланджело  Буонарроті - знаменитий майстер Високого Відродження,  архітектор, поет, живописець і скульптор. Вище за всі мистецтва він ставив скульптуру. Техніка обробки каменя, яку використовував Мікеланджело, була дуже складною і відрізняється від сучасної. Герої скульптур Мікеланджело - титани - сильні, м'язисті, горді, красиві суперники олімпійських богів.

    У Мікеланджело не існує світу поза людиною — людський образ обіймає й вичерпує собою все. Що ж до показу реального середовища перебування людини, то вона майстра не цікавить або майже не цікавить. У людині, і тільки в ній, у її вигляді, внутрішньому світі, у її почуттях і вчинках він виявляє невичерпні можливості для розкриття всього сущого.

    Більше десяти років присвятив Мікеланджело одному з найтрагічніших скульптурних творів - гробниці роду Медічі. Це був дуже складний час для Італії. Внутрішні і зовнішні вороги руйнують республіканські завоювання. Починається терор, гинуть друзі художника, він сам живе у вигнанні. Всі ці події і переживання вплинули на роботу Мікеланджело. Алегоричні статуї "Ранок", "День", "Вечір", "Ніч", які прикрашають саркофаги Лоренцо і Джуліано Медічі, несуть в собі тривогу і напруженість.

   Уславився Мікеланджело  і як живописець. За замовленням  папи Юлія II він працює над  розписом стелі (плафона) Сікстинської  капели у Ватикані площею 600 м². Мікеланджело — універсал. Статуя й фреска, малюнок і архітектурна споруда — усе, що ним створене, насичене пластичною енергією, багатством художньої мови. Як ми знаємо, сама по собі різнобічна обдарованість — не виняток, а, скоріше, типова сторона ренесансних майстрів, чимало з яких успішно випробували свої сили в різних областях художньої діяльності. Однак лише Мікеланджело зумів зробити воістину епохальний внесок в усі розділи пластичних мистецтв, незалежно від того, скульптура це чи живопис, графіка чи архітектура. У будь-якому разі, без вагань можна стверджувати, що в кожному з названих розділів створи Мікеланджело можуть бути за правом розцінені як здійснення вирішального порядку.

   Мікеланджело — художник і скульптор, він поєднує елементи архітектури й живопису у таку форму синтетичної цілісності, що не була досягнута жодним іншим ренесансним майстром. Разюча єдність вихідних факторів творчого методу Мікеланджело виявляється у рідкісному різноманітті кінцевих художніх результатів.

   Сила особистості й воістину титанічний масштаб діянь Мікеланджело були запорукою нездоланної величі його духу в найтяжчих випробуваннях часу. Більше ніж у будь-якого іншого італійського майстра XVI ст., біографія Мікеланджело постає як духовний шлях людини, яка була учасником головних подій епохи, що знайшли глибокий відгук у її свідомості й творчості.

 

                       СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Лисовский В.Г. Архитектура  эпохи Возрождения. Италия. –  С.-Пб.: Азбука-классика, 2007.

2. Микеланджело. Жизнь  и творчество. / Сост. Гращенков В.Н.  – М.: Искусство, 1964.

3. Микеланджело и его  время. Сборник статей. / Под ред. Ротенберга Е. и Чегодаевой Н. – М.: Искусство, 1978.

4. Степанов А.В. Искусство  эпохи Возрождения. Италия. XVI век.  – С.-Пб.: Азбука-классика, 2007.

5. Ротенберг Е. Микеланджело  Буонарроти. – М.: Изобразительное  искусство, 1976.