Творчість Жака Луї Давида

І це був як риса особистої біографії Давида, а й усього напрями класицизм, яскраво їм що був. У позикові ідеали та норми класицизму у парадоксальний спосіб уміщалися протилежні соціальні ідеї: і бунт проти тиранії, і поклоніння тиранів, і яререспубликанство, і монархізм.

Мистецтво буржуазного класицизму повторило в мініатюрі еволюцію шанованого їм Стародавнього Риму – від республіки до імперії, зберігаючи стильові форми і декоративну систему, сформовані при республіці. На противагу рококо класицизм, наситивши ідеями Руссо, проголошував простоту та духовна близькість до природи. Зараз гасло «повернення до природи», «природності» здається дивним у вустах класицистів, що їх твори кілька надумані. Проте, ідеологи класицизму були абсолютно упевнені, що, наслідуючи античності, мистецтво цим наслідує й сакральну природу. Вони шанували «простоту і ясність», не помічаючи, що й ясність була ж умовної формою, як вишуканість рококо. У деяких ж відносинах, класицизм відступив від «природи» навіть порівняно з рококо хоча в тому, що відштовхнув мальовниче бачення, а разом із й найбагатшу культуру кольору ще на живопису, замінивши її забарвленням.

Якщо ж згадати у тому, щоклассицистические тенденції було перенесено і речі й приналежності, можна згадати словаВигеля, котрий записував у мемуарах: «Одне був у цьому трішки смішно: всі ті речі, які в давніх для звичайного, домашнього вжитку, у французів і ми служили одним прикрасою; наприклад, вази не зберігали ми ніяких рідин, триніжки не курилися, і лампи у старовинному смак, відносини із своїми довгими носиками, будь-колизажигались»[21].Вигель безпомилково вловив елемент неорганічності в класицизмі нової доби. Це не був органічний великий стиль, подібно стилям колишніх часу.

І все-таки, власне, всі ці напрямки представляли особливої, певні щаблі розвитку реалізму ХІХ століття, тобто реалізму епохи капіталізму, що його характерною рисою, як згадувалося, було все дедалі більше прагненняконкретно-историческому відображенню дійсності. До яких б тем ні зверталися художники, вони намагалися виявити вираженими національними рисами: й у прогресивному романтизмі, і у такому найбільш відверненому напрямі, як революційний класицизм, звернення до античності пов'язували з сучасної історією.

Згодом усе ці тенденції ще більше загострюються і позначаються як і тематиці, яка ближче наближається до навколишньої дійсності, вносячи у ній критичну оцінку, і у художньому втіленні.Преодолеваются риси умовності, властиві, класицизму і романтизму, і той реальний світ остаточно стверджується у конкретних формах самого життя.

Знайдені нові мальовничі прийоми несли значеннєву, емоційну навантаження, дозволяючи художнику створити яскравий, вражаючий образ. Досягнення французькому живописі у цій галузі надали велике вплив на європейську живопис.

Проте із революційним класицизмом, які віддали данина єднання з дикою природою, знаходять своє поширення та таких форм мистецтва, які понад безпосередньо могли втілитися думки і сподівання народу, не втрачаючи у своїй органічної зв'язку безпосередньо з класицизмом. Серед таких явищ необхідно назвати масові свята, найбільшим майстром і організатором так був Жак Луї Давид. Про те, що він дуже не любив свою працю, свідчить те, що у урядове звернення щодо нього, як організатору свят, дотримувався відповідь Давида: «Я дякую Верховне істота, що його дало мені певний талант для прославляння героїв Республіки. Присвячуючи свій хист такому призначенню, я відчуваю йомуцену»[22].

Народний темперамент виявився у національних танцях різних провінцій, що часом передували офіційним церемоніям. Проведення свят було багато стихійного, що йшов безпосередньо від народу, але офіційні програми церемоній прагнули зробити в святкування суворо регламентована урочисту стрункість. Приміром, у проекті свята Федерації можна прочитати буквально гасло класицизму: «…зворушлива сцена їх об'єднання буде освітлена першими сонячним промінням». Серед руїн Бастилії буде «споруджено фонтан Відродження як уособлення Природи» і далі: «арена буде просто, оздоблення її буде запозичене уприроди»[23].

На святкування відпускалися величезні кошти, а сценарії давали нову концепцію публічного свята. Композиція визначалася не центральної постаттю яке демонструють героя і пасивними глядачами, але активним учасником і рівноправним участю всіх. У організації мас ставилася мета, передусім, підкреслити загальне рівність,оттенив до того ж час індивідуальні риси членів цього товариства рівних.

Отже, пафос боротьби, прагнення втілити революційний дух народу, властиві прогресивному мистецтву, що розвивалося при найжорстокішому опір з боку офіційних кіл, значною мірою визначили своєрідність французького мистецтва та її національний внесок у історію світового мистецтва.

ГЛАВА 2. ТВОРЧІСТЬЖАКАЛУИДАВИДА ДО ПОЧАТКУ ВЕЛИКОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

На початку ХІХ століття загальновизнаним лідером серед художників був Жак Луї Давид – самий послідовний представник неокласицизму. Свою художню освіту він почав у майстерніВьенна, з 1766 року навчався у Королівської Академії живопису та скульптури, а 1771 року успішно брав участь у конкурсі на Римську премію картиною «Битва Мінерви з Марсом» (1771; Лувр). Картина було написано на кшталт академічної манери на той час, проте вже, успіх картини не забезпечив Давиду бажаної нагороди. ПрофесорВьен, можливо, зачеплений тим, що учень виступив, попередньо їхосведомив, з метою педагогічного впливу, відхилив премію під приводом, «що з першого разу Давид може почуватися щасливим хоча б тому, що він сподобався своїм суддям».Почтительний до старшого, Давид доброзичливо пояснював вчинок професора так: «Гадаю, щоВьен говорив так для моєї користі, по крайнього заходу не можу припустити ніякої іншої мети із бокуучителя»[24]. Дві такі спроби домогтися бажаного як і не мали успіху, і як у 1774 року Давид за картину «>Антиох, синСелевка, короля Сирії, хворий любов'ю, якою він перейнявся доСтратонике, своєї мачухи, лікар Еразістрат виявляє причину хвороби» домігся, нарешті, довгоочікуваної нагороди, то звістку про перемозі так вразило його, що він зомлів й прийшовши у собі, відверто вигукнув: «Друзі мої, вперше за чотири роки я зітхнувлегко»[25]. Ті стилістичні зміни, які помітні у цій картині проти «>Боем Марса і Мінерви», є проявом творчої індивідуальності Давида, а лише відбивають ті зрушення, які у офіційному мистецтві. Панівний стиль рококо відживає своє в ефемерному відродження академізму й у повернення до класичним традиціям XVII століття: характер сюжету конкурсної картини є історичний анекдот, але прийоми його розробки залишилися сутнісно тими самими.

Отже, лише 1775 р. здійснюється поїздка до Італію, куди він вирушає як стипендіат Академії разом ізВьенном. Подорож захопив Давида початком нового періоду його учнівства. До цього часу вінзатверживал прийоми зображення, нині він навчається сприймати враження художніх образів живопису та скульптури. Італія розкрила Давиду очі на античний світ. Своє звернення до античності Давид любив пов'язувати безпосередньо з ім'ям Рафаеля: «Про, Рафаель, божественний людина, ти, підняв мене поступово до античності… Ти подав змогу зрозуміти, що античність ще вищийтебя»[26].

Давид захотів знову вчитися, але вже настав протилежним методом, виходячи з вивчення прийомів без ставлення до змісту, але опановуючи цими прийомами, як засобом висловлювання змісту, що може бути нескінченно захоплюючим та про яке треба вміти розповісти мовою живописців. ОлександрЛевуар так описує поведінка Давида: «Він писав більше; як юний школяр, заходився малювати протягом року очі, вуха, роти, ноги, руками і задовольнявся ансамблями, копіюючи з кращихстатуй…»[27].

У голові Давида вже виникали творчі задуми, у яких жадав такому ідеалу: «Я дуже хочу, щоб оті мої роботи носили б відбиток античності такою мірою, якби одне із афінян повернулося на світ, вони видалися йому роботою грецькихживописцев»[28].

І вже у першої картині, показаної після повернення з Італії, «>Велизарий, впізнаний солдатом, який служив у його командуванням, на той час, що жінка подає йомумилостинго» (1781; Лілль, Палац образотворчого мистецтва), спробував здійснити задумане. Показово, що Давид бере тепер міфологічний сюжет, а історичний, хоч і овіяний легендою. Стиль мистецтва Давида у цій картині вже чітко знайшовся.

Проте важливо відзначити, у цьому ж Салоні було виставлено інший твір Давида - портрет графа Потоцького (1781; Варшава, Національний музей). Приводом до визначення портрета послужив життєвий епізод: у Неаполі Давид став свідком, як Потоцький утихомиривнеобъезженного коня. Нехай дещо театральна жест Потоцького,приветствующего глядача, та з того, як конкретно, з усіма характерними подробицями, художник передав образ портретованого, як нарочито підкреслив недбалість у одязі, як протиставив спокій і впевненість вершника гарячогобеспокойному удачі коня, видно, що художнику була чужа передача реальної буденної дійсності у її живої конкретності. З цього часу творчість Давида відбувається як би за двох напрямах: в історичних картинах на античні теми митець у абстрактних образах прагне втілити ідеали, хвилюючі передреволюційну Францію; з іншого боку, створює портрети, у яких стверджує образ реальну людину. Ці дві сторони його творчості залишаються роз'єднаними до революції.

Так було в 1784 року Давид пише «>КлятвуГорациев» (Лувр), яка стала першим реальним тріумфом Давида і який, безсумнівно, була однією із передвісників Революції. У «>КлятвеГорациев» Давид позичає сюжет з античної історії, щоб втілити передові ідеї свого часу, саме: ідею патріотизму, ідею громадянськості. Ця картина з її закликом до боротьби, до здійснення громадянського подвигу - одна з яскравих проявів революційного класицизму із його стилістичними особливостями. Солдатська тривіальність приношення клятви, мелодраматична поза батька, манірна томливість жінок заважають бачити художні достоїнства цього твору. Але водночас не може забути, у цьому творі вперше образотворчий риторика виражена з такою простотою, з такою умінням підкреслити контраст між силою воїнів і слабкістю жінок.

Хай поповнюючи відсутність індивідуального, конкретного моменту у художньому ладі своїх історичних композицій, Давид пише портрети пана і паніПекуль (Лувр). Якщо «>КлятвеГорациев» художник дає ідеалізовані, кілька абстраговані образи, то тут, навпаки, вдається до утвердженню матеріального світу зволікається без жодної його ідеалізації. Художник показує некрасиві руки свої моделі з товстими короткими пальцями, а портреті паніПекуль - ожирілу шию, шкіра якої нависає на перли. Завдяки костюму і типу цієї жінки у тому портреті відчувається нічого від класицизму. З вивчення класичної форми Давид почерпнув лише потужне побудова, яке, з одного боку, підкреслює життєву силу моделі, з другого - її вульгарність.

Давид у портретах представляє те, що безпосередньо спостерігає і, то, можливо, навіть бажаючи цього, створює образи людей, які задоволені собою, своїм багатством і з бажанням виставляють його напоказ.

Кілька на другий манері написано портрет «Лавуазьє із дружиною» (1788; Нью-Йорк, Інститут Рокфеллера). Краса лінійних контурів, витонченість жестів, граціозність, елегантність і витонченість образів повинні передати чарівний образ вченого та його дружини. Сучасний Давиду критик писав: «...Лавуазьє - одне з найбільш освічених і великих геніїв свого століття, яке дружина із усіх жінок найбільш здатна його оцінити. У своїй картині Давид передав їх чеснота, їхкачества»[29]. Поняття «чеснота» втілено тут у живих конкретних образах.

Якщо ж казати про манері листи митця у цей перший дореволюційний період, можна відзначити, що у 1784 року досяг повної зрілості в ремеслі мистецтва. Еволюція його стилю триває на все життя, але основа – його віртуозність залишається незмінною. Проте, перші твори Давида ще булоклассицистическими і носили у собі печатку тієї манірності XVIII століття, найбільшим представником якої було Буші. Проте вже перших творах Давид виявляє деяку нечутливість кольору та найжвавіший інтерес до передавання вирази облич. Уривок із спогадів Етьєна Делеклюза уточнює це: «Річ у тім, друже мій, що називав тоді не обробленою античністю.Срисовав дуже ретельно і з великими труднощами голову, я повертався й робив малюнок, що ви тут бачите. Я готував її під сучасним соусом, який у мене висловлювався тоді. Я злегка супив їй брови, підкреслював вилиці, трохи відкривав рот, т. е. надавав їй те, що сучасні художники називають вираженням і сьогодні я називаю гримасою. Розумієте, Етьєн? І все-таки нам тяжко з критиками сьогодення - якщо б ми працювали точно на кшталт принципів древніх майстрів, наші твори знайшли бхолодними»[30].

Вже 1807 року Давид розумів, що чисте наслідування древнім зимно йбезжизненно. І відходить від древніх зразків, вносить в малюнок вираз.

Але від передачі висловлювання до реалізму шлях недалекий. Ті ж наполегливість майстра, яку Давид виявляв в наслідування древнім, укладав й у передачу об'єктів навколишнього світу. У «>Раздаче прапорів» одне із сучасників Давида захоплювався правдивістю зображення солдатів: «Обличчя, зростання, навіть стегна... притаманні такого роду зброї: приземкуватий піхотинець, підтягнутий, з короткими ногами, якими відрізняються люди, що відбираються тихполков»[31]. Але це був реалізм поверховий, точна передача видимої дійсності, й без участі уяви і з дуже малим почуттям. Звідси обвинувачення Давида за відсутності в нього любові до людей, яке неодноразово повторювалося й надалі. Але техніка Давида мала вирішальне значення. Бланш вважає, що ця техніка це і є мистецтво: «мистецтво безпосереднє, всупереч здавалося б його напруженості, реалістичне, майстерне ремесло сумлінного працівника … щось добре зроблене, скромне, алеприбегающее до грубимеффектам»[32]. І це дійсно, цей далека від мистецтва реалізм Давида був надзвичайно віртуозним і подібний до класицизму,стремившемуся створити чисту красу. Змінювалися лише зображувані об'єкти - антична статуя чи жива природа. Але процес зображення на обох випадках був тотожний, віртуозність імітації завершена і упевнена.

Внаслідок цього у творчості Давида стала «мужня і потужна проза», як характеризує Делакруа жодну з йогокартин[33]. І все-таки проза, а чи не поезія,крепившаяся у ставленні до мистецтву як засобу, а чи не мети, як засобу досягнення морального, соціального і політичного ідеалів.

ГЛАВА 3. ТВОРЧІСТЬ МАЙСТРА У ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЇ.ТЕРМИДОРИАНСКИЙ ПЕРЕВОРОТ

У Салоні 1789 року, відкриття якого відбулося у атмосфері революційного напруги, увагу всіх приковує картина Давида, виставлена під назвою «Брут, перший консул, після повернення додому по тому, як засудив своїх двох синів, які приєдналися доТарквинию і було у змові проти римської свободи; ліктори приносять їх тіла для поховання» (1789; Лувр). Сила впливу цієї риторичною картини Давида з його революційних сучасників, очевидно, пояснюється лише тим, що, узявши сюжет з античної історії, Давид знову показав героя, котрій громадянський обов'язок вищим всього.

Революційні події дали безпосередній поштовх подальшого розвитку творчості Давида. Тепер патріотичні теми зовсім не від треба було шукати в античності, героїка вторгається в саме життя. Давид починає працювати над твором,запечатлевающим подія, що відбулося 20 червня 1789 року, як у Залі для гри акторів-професіоналів у м'яч депутати давали клятву «Ні за яких обставин не розходитися і збиратися скрізь, де зажадають обставини, до того часу, поки що не вироблено і на міцних засадах конституція королівства» (Лувр). У цьому картині могли злитися воєдино обидві зазначені вище тенденції Давида. Тут випала художнику можливість висловити ідею громадянськості в образах сучасників. Очевидно, у такий спосіб розумів своє завдання Давид, виконуючи вісім підготовчих портретів. І все-таки, коли малюнок із загальною композицією було виставлено в Салоні 1791 року, художник робить напис, що ні претендує на портретну подібність. Давид хотів показати революційний порив народу. Суворе логічну побудову композиції, патетика жестів - усе було характерне й для колишніх полотен Давида. Але тут художник прагне дати відчути схвильованість присутніх і просить передати відчуття грози, що справді пронеслася над Парижем щодня цієї події.Развевающийся завісу вносить напружений динамізм, не властивий більш раннім творам Давида. З іншого боку, почуття кожного громадянина тепер тільки підпорядковані загальному ентузіазму, але є і деякими індивідуальними рисами. Це по-перше твір Давида,изображающее сучасне історичну подію, у ньому вона вже каже трохи інакшим мовою, ніж у своїх картинах на античні сюжети.