Язичницькі традиції в культурі українського народу

 

Мiнiстерство освiти і науки, молоді та спорту України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

ННІ історії ті філософії

Кафедра історії та етнології України

 

 

 

Курсова робота

 

Язичницькі традиції в  культурі українського народу       

 

 

 

Виконала 

студентка 2- А курсу

Кузьменко А. В

Науковий керівник:

к.і.н., доц. Боєчко В.Ф.

 

 

 

 

 

 

Черкаси − 2012

 

Зміст

Вступ

Розділ 1.Феномен язичництва: особливість слов’янських вірувань.

1.1. Давньослов’янський пантеон богів.

1.2. Язичницькі культи.

1.3. Демонологічні уявлення.

Розділ 2. Вплив язичницьких  традицій в сучасній культурі.

2.1. Дуалізм релігійних культів: синкретизм язичництва та християнства.

2.2. Відродження віри предків – неоязичництво

Висновки

Список використаних джерел та літератури

 

 

 

Вступ

Актуальність  теми полягає в тому, що язичництво (від давньослов. слова «язики» — народи) — досить невизначений термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського. У релігієзнавстві під «язичництвом» розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи стадію тривалого розвитку власної національно-державної релігії. Тому хронологічні рамки язичництва надзвичайно широкі — своїми коренями воно сягає в кам’яний вік, а його пережитки можуть зберігатися до XIX — початку XX ст.

Язичництво давніх слов’ян  саме по собі не є унікальним явищем у світовій історії релігій, це —  слов’янський варіант загальнолюдського  язичницького масиву, однак варіант неповторний.

Тема роботи − язичницькі традиції в культурі українського народу. Питання релігійних відносин в суспільстві є об`єктом постійного інтересу для історика та соціолога. Проблеми релігійної етики є актуальними для кожного суспільства, що ставить своєю метою сприяння входженню громадянина в контекст світової культури на засадах високої духовності та національної гідності. Саме поєднання давніх вірувань  та християнства, на мою думку, багато в чому визначило особливість менталітету та культури українського народу.

Мета роботи на основі опрацьованих джерел та історіографії є дослідження язичницьких традицій в культурі українського народу. Для досягнення мети необхідно окреслити основні завдання:

− Опрацювати наявну джерельну базу;

− Ознайомитись з давніми політеїстичними віруваннями слов’ян;

− Визначити роль культів та демонологічних  персонажів;

− Прослідкувати поєднання язичницьких та християнських звичаїв.

• Ознайомитись з неорелігіями, а саме з напрямками неоязичництва в Україні.

Хронологічні  рамки роботи включають в себе VI−XX століття.

Джерельна база роботи міститься в збірках української міфології та описана в роботах українських етнографів П.Чубинського[18], Сумцова[24], Ф. Вовка[25].

Історіографія проблеми включає праці українських та російських авторів.  Основними є книги з релігієзнавства (Кислюк К.В[6], Колодний А.М[7]). Слід відмітити книгу Рибакова Бориса Олександровича[8]. Книга pозкриває витоки світобачення росіян, українців та білорусів, простежує періодизацію язичництва: дуалістичний анімізм (культ упирів та берегинь), культ божеств Рода і рожаниць, дружинний культ Перуна, що замінюється християнством. Аналізується походження язичних богів, уявлення про світ та керуючих ним силах. Розглянуті також етногенез слов’ян, святилища та поховальні обряди. Книга Виноградової Л.Н.[21]  присвячена "нижчий" міфології слов'ян, тобто народним повір'ям про персонажів нечистої сили - русалок, відьом, домовиків. Зачіпаються проблеми, пов'язані з труднощами ідентифікації демонологічних персонажів і з розробкою методів порівняльного вивчення демонології різних слов'янських народів. При дослідженні цього найважливішого фрагмента народної культури головним для автора залишається факт включеності міфологічних персонажів в усі сфери побутової і обрядової життя традиційного суспільства. Монографія Васильєва М. А.[29] являє собою комплексне дослідження з проблем, пов'язаних з функціями, виглядом, часом і шляхами проникнення в східнослов'янське язичництво іранських (сармато-аланських) за своїм походженням богів Хорса і Сімаргла, а також з «першої релігійною реформою» (980-988) князя Володимира. Монографія Д. К. Зеленіна[27] видана в Петрограді в 1916 р. Книга цілком присвячена проблемі померлих неприродною смертю, а також одному з центральних міфологічних персонажів - русалці. Дослідження та аналіз повір’їв та обрядів, пов'язаних з цим аспектом духовної культури, автор проводить на основі багатого етнографічного матеріалу. Цікавими також є статті Склінди О.В[3] та Окорокової Ірини[5]. Перша стаття розповідає про поєднання язичництва та християнства в обрядовості, зокрема поєднання свят. Друга стаття – про засновників неязичницького руху в Україні.

 

 

Розділ 1.

Феномен язичництва: особливість  слов’янських вірувань

1.1. Давньослов’янський пантеон богів.

Слово «Бог» у всіх слов’янських мовах має загальний індоєвропейський корінь: «Богават», «Бог-вана» - вічна істота. Поява пантеону богів у слов’янському язичництві стала наслідком його тривалої еволюції.

Пантеон богів, який безпосередньо  передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е. Він органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих ступенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайняли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Очолили цей пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка тодішньо го давньослов’янського  суспільства.

Про язичницький давньослов’янський пантеон, що за рівнем «зрілості» відповідав розвинутому політеїзму національно-державної стадії еволюції релігії, ми знаємо з датованого 980 роком повідомлення «Повісті минулих літ», пов’язаного з діяльністю князя Володимира І Святославича (980—1015):

«І став княжити Володимир у Києві один. І постави в він кумири на пагорбі, поза дворомтеремним: Перуна дерев’яного, а голова його булла срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокоші. 1 приносили їм люди жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували їх цим бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той».

Літописи свідчать про ідолів двох богів — Перуна, культ якого панував у Києві, і Велеса, або Волоса, бога скотарства, кам'яний ідол якого стояв у Ростові ще на початку XI ст. Перун — це блискавка, таким є первісне значення цього імені. Він же — бог-воїн, Бог — покровитель військових і торгівців, саме йому присягала частина дружини князя Ігоря на одному з київських пагорбів. Кияни звертались до Перуна з проханням про допомогу під час захисту від нападів ворога [7, 75].

Чомусь утвердилася така структура Володимирових богів: Перун – бог блискавки і  грому, Хорс – бог сонця, Дажбог –  бог вологи (частково світла), Стрибог – бог вітрів, але це не узгоджується з попередньою традицією і суперечить народній міфології.

Але Перун – це бог світла і сонця, а не лише блискавки і грому, що породжуються небесним вогнем. Хорс – місяцебог, а не покровитель сонця, Дажбог – бог неба, де постійно перебувають сонце і місяць (а не лише небесна волога), Стрибог – опікун грізних природних сил (у тому числі і вітрів), Симаргл – ярий бог (він же Семиярило), з яким пов’язаний початок Нового року і пробудження природи, а Мокоша – оберігачка статків, родючості і родинного (суспільного) вогнища, а не лише жіночих ремесел, яка стала своєрідною наступницею Берегині і Великої богині [14, 235].

Перун не є богом «місцевого походження», і є загадкою, чому Володимир Святославович на початку свого князювання віддав перевагу богові, який до цього в народі не відігравав ролі верховного. «Слово о полку Ігоревім» жодного разу не згадує Перуна, а киян називає лише «дажбожими внуками». Перун – це бог скандинавського походження і шанувався лише серед княжої верхівки Рюриковичів, яка була Володимировим родоводом по батьковій лінії. Покровитель грому і блискавок в той час уособлював ті риси, які були необхідні в період силового об’єднання руських земель.  
 В дохристиянські часи Перуну зводили капища і виготовляли його статуї. Цій меті слугували й велетенські дерева, які вважалися священними, переважно то були старі дуби. Біля них влаштовували різноманітні жертовні обряди. Вважалося, що дуби – дерева, в які найчастіше влучає грім, виконували культову роль, котру пізніше перебрав «небесний Перун», а тому з них виготовляли ритуальні статуї [9, 23].

Хорс був деяким доповненням образу Дажбога-Сонця, а ще вважається, що Хорс і Дажбог – одна і та ж персона. Різниця лише в тому, що Дажбог має слов’янське, тобто місцеве походження, а Хорс – тюркське. Цю назву Володимир запозичив з політичних міркувань, щоб зав’язати тісніші взаємини з сусідами. Як приклад можна навести свідчення «Бесіди трьох святителів», в якому мовиться: «Два ангела громная єсть: єлленський старець Перун і Хорс жидовин». Іван Огієнко з цього приводу писав: «Але не вияснено, чому Хорс зветься жидовином, - може, пов’язаний з половцями».  
 Дажбог є дуже давнім божеством «білого світу», «податель статків», який дарував людям світло і тепло, а отже, життя і статки. Це простежується і в назві – Дажбог – бог, що дає. Називаючи наших пращурів «Дажбожими онуками», автор «Слова» виокремлює Дажбога як верховне божество, що під його всемогутньою силою було все небо – найвища цитодель Всесвіту.

Стрибог вважався богом вітрів, а ще і богом війни. Вітер як природне явище сприймався нашими пращурами неоднозначно. Половий – теплий літній вітнрець – допомагає виколошуватися зерновим, дозрівати збіжжю. Помірок – то лихий вітер. Він може навіяти холеру чи інші тяжкі хвороби. Вітрів ще боялися тому, що вони можуть нагнати грозові хмари [21, 187].  
 Щоб убезпечитись від грому і блискавки, викидали на поріг коцюбу і лопату, а також виголошували молитви і заклинання. Наприклад: «Туче, туче, красна дівице, тебе тепер прошу... прийди до мене швидко від сходу і заходу, сядь зі мною за одним столом вечеряти з одної миски, з однієї ложки... Як їсь ти не прийшла до моєї вечері, так же тучі не можуть прийти до нас вовіки віків, амінь!». Цікаво, що в українців і до новітніх часів збереглися традиції спілкування з силами природи. Так, в повісті «Тіні забутих предків» Івана Нечуй-Левицького місцевий чародій (чи характерник) зупинив небажану грозу, що могла б знищити тільки но зібраний врожай[11, 237]. 
 Сімаргл – бог з чужим іменем – двійник іранського божества Сенмурва (Симургла) – священного крилатого пса, який опікувався насінням і паростю. Цікаво, що на багатьох ужиткових предметах та прикрасах (навіть на капітелі Борисоглібського собору в Чернігові) відтворювалися фантастичні крилаті пси. Можливо, Сімаргл був божеством якогось племені, підвладного великому князеві Володимиру, і був поставлений в його пантеон богів з політичних міркувань, як і Перун.  
 Інша версія трактування бога Сімаргла – він не що інше, як Семиярило – весняний бог плодючості. В “Слові Івана Златоуста” мовиться: “А інші вірують в Стрибога, Дажбога і Переплута”. Згаданий останнім бог, на думку Бориса Рибакова, є двійником Ярила – ярого Сонця [8, 208].

У Володимировім пантеоні богів Мокоша уособлювала все духовне опікунство, яке досі належало жіночим богиням-берегиням. Окрім домашніх промислів і ремесел (ткацтво, вишивка), охорони криниць і джерел, щедрості врожаїв, а також збереження домашнього вогнища, під владу Мокоші підпадали благословіння й покровительство князеві і його дружині, коли вони вирушали в похід.

Зрозуміло, що в пантеон  князя Володимира потрапили не всі  шановані слов’янами-язичниками боги, а тільки ті, які хоч якоюсь мірою  підпадали під ціннісні уподобання правлячої верхівки: сила, міць, потужність, відвага, перемога або смерть в жорстокій битві [23, 96].

За його межами опинилися  багато давніх впливових божеств, які  заслуговують детальної згадки.

 Велес (Волос) (індоєвропейське походження від кореня «вел», «вол») — традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі та ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики). Проте, є вагомі підстави називати Велеса більш значним за своїми функціями богом, ім’ям якого русичі недарма неодноразово клянуться поруч з іменем Перуна при укладанні мирних договорів з Візантією. В останніх дослідженнях Велес постає перед нами як бог миру, тобто водночас заступник сільської слов’янської громади, її території та господарства, підтримувач злагоди, гармонії між суспільством і навколишнім світом. Для широких верств населення Давньоруської держави IX—XI ст.ст. Велес був тим же самим, що й Перун для правлячої князівсько-боярсько-дружинної еліти. Більше того, і в християнстві Велесу знайшлися відповідники—св. Власій і (гіпотетично) св. Микола, найшанованіший на Русі святий, її заступник і захисник [30, 114].

Бог Рід (Святовид) і пов’язані з ним рожаниці в образі зоряного неба і зірок уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог і богині долі. Як прояв життєдайної, родючі сили, що просякає, породжує увесь світ, слов’янський Рід був ближче усього до індійського Брахми, єгипетського Осіріса, давньосхід-ного Ваала, біблійного Саваофа[28, 354].

Добре відомі нам за етнографічними джерелами Коляда, Ярило, Купайло відповідали кожній з трьох найважливіших для життя природи і ведення господарства позицій сонця. їм були присвячені радісні і веселі народні свята [11, 143].

Коляда уособлював собою  зимове сонцестояння, після якого починалося пробудження природи, що обіцяло майбутній врожай і статок.

Ярило (давньослов. яр, ярий, вищий прояв плідної або відтво-рювальної сили природи,землі, худоби, людини) за значенням був близький до бога Ладо. Власне кажучи, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога.

Купайло (Купало), як засвідчує  назва найзначнішого язичницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досягнення сонцем найвищої сили та могутності.

Жива і Мора (Морена)—боги життя і смерті. Жива уособлювала собою красу, юність, любов, природну родючість, Морена — хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем — смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена—дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього в’янення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, з’являлася на святі Купайла [6, 367].