Язичницькі традиції в культурі українського народу

Отже, опрацювавши джерела та історіографію ми дійшли наступних висновків, що пантеон в першу чергу включав богів які мали забезпечити захист і користувалися популярністю серед військової еліти. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е., складався з шести основних богів – Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Сімаргл, Мокоша. Перун – це бог світла і сонця, а не лише блискавки і грому, що породжуються небесним вогнем. Хорс – місяцебог, а не покровитель сонця, Дажбог – бог неба, де постійно перебувають сонце і місяць (а не лише небесна волога), Стрибог – опікун грізних природних сил (у тому числі і вітрів), Сімаргл – ярий бог (він же Семиярило), з яким пов’язаний початок Нового року і пробудження природи, а Мокоша – оберігачка статків, родючості і родинного (суспільного) вогнища, а не лише жіночих ремесел, яка стала своєрідною наступницею Берегині і Великої богині. Пантеон органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих ступенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайняли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Це зокрема Велес – бог скотарства, Святовид, що уособлював Всесвіт і виступав богом долі, На жаль, не збереглося чіткого родоводу богів, це ускладнює їх характеристику, адже траплялося так, що одне божество мало різні імена та функції.

1.2. Язичницькі культи.

У своїй еволюції язичництво пройшло декілька періодів, для яких характерним є домінуюча роль того чи іншого культу:

1. Культ упирів і берегинь. Первісний анімізм з яскраво вираженим дуалізмом. Виникає, мабуть, в глибинах мисливського господарства.

2. Культ Рода як божества  Всесвіту, всієї природи і родючості. Ряд вчених вважають, що цей культ близький до культу Осіріса і був поширений на Близькому Сході і в Середземномор'ї, звідки він дійшов і до слов'янського світу, затуливши собою стару демонологію. Можливо, що рожанниці були землеробської трансформацією доброзичливих берегинь.

3. Культ Перуна як покровителя  дружинно-князівських кіл Київської         Русі.

4. Прийняття християнства. Язичництво відступило на «Україні», де продовжували молитися всім старим богам (в тому числі і Перуну), за робили це «потай». Найбільш життєздатним з усіх старих язичницьких культів виявилося шанування Рода і Рожаниць, відзначалося явно як «друга трапеза» після різдва богородиці в свято врожаю [8, 157].

Основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи. Слов’яни боготворили  ліси, ріки й інші водойми, гори, камені або безпосередньо, або заселяючи  їх особливими духами. Подібні пережитки, власне, анімістичних вірувань можна  зустріти не тільки в язичництві, а  й у розвинутих національно етнічних і регіональних релігіях — досить згадати німф і сатирів в олімпійській релігії давніх греків. Стійкість  поклоніння духам і природним  явищам пояснюється дуже легко —  вони існували поруч з людьми, були для них зрозумілішими, ніж, припустимо, небесні боги.

В очах наших слов’янських предків переважна більшість  духів ставилася до людей неоднозначно. Саме в такому вигляді переносили люди на духів свої спостереження  за різноманітними природними феноменами, кожний з яких залежно від обставин міг то допомагати, то шкодити людям, хоча, за великим рахунком, самі люди поводяться так само. Сонце, наприклад, могло виступати і небесним вогнем, джерелом тепла і світла, від якого повністю залежить життя і добробут людей, і нещастям, тому що саме його промені палять руських воїнів у «Слові о полку Ігоровім». Отже, слов’янам-язичникам доводилося постійно залучати на свій бік заради хорошого врожаю, безпеки худоби, вдалих пологів тощо всіх цих водяників, лісовиків і домовиків [7, 365].

Природні культи давніх слов’ян  можна розділити на чотири: культи води, культ лісів і дерев, культ  предків, культ злих сил. Зрозуміло, цим не вичерпуються прояви слов’янського  язичницького анімізму: цілий ряд  джерел підтверджує, що слов’яни поклонялися каменям і горам, колодязям і озерам, звірам і птахам, вогню, зіркам, Місяцю та Сонцю.

Культ води пов’язаний з  тим, що слов’яни вважали воду першоматерією світу. Насправді «земні» джерела водного культу слід шукати в значенні води для землеробства, що було основою господарства давніх слов’ян. Здавна слов’яни приносили жертви озерам і колодизям, полюбляли молитися над водою, називали річки богинями, запалювали свічки над колодязями і криницями. Поруч із виключно «зрошувальною» також шанувалася «очисна» властивість води, внаслідок чого ще в середні віки зберігався звичай водних ордалій. Водні ордалії — випробування, які полягали втому, що людину, запідозрювану в чаклунстві, кидали у воду, уважно спостерігаючи, — потоне вона чи ні [6, 412].

Найбільш відомий прояв  культу води, безперечно, — це віра у водяників і русалок (віл). Водяного народна фантазія зображувала у вигляді старця з довгою, заплутаною бородою, який надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дівчатами, що через якісь причини (найчастіше — через нещасливу любов) знайшли свою смерть у воді. Танці русалок — це хвиля на воді, а їхні пісні — це шум хвилі. Коли в розпал літа, підчас визрівання врожаю, вранці виступала роса, люди вважали, що русалки приносять її у своєму довгому волоссі, і назвали Русальським тиждень, що передував святу літнього сонцестояння [27, 158].

Предметом культу дерев ставали  як окремі породи дерев (найчастіше дуб — найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісостепової зони), так і цілі гаї. Там, у священних гаях, під загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахів, полювати на тварин, навіть рубати дерева. Наші предки були переконані, що саме в лісах та гаях, де затишно і спокійно, в пущах, подалі від людських очей жили боги. Тому в лісах найчастіше і розташовувалися культові споруди слов’ян-язичників, провадилися окремі обрядово-ритуальні дії. Візантійський імператор Константин Багрянородний залишив опис подібних дій біля священного дуба на острові Хортиця. Торговці, які щойно подолали небезпечні дніпровські пороги, збиралися під його розложистим гіллям і приносили йому жертви: хто хліб, хто кусень м’яса, хто живих півнів. Потім, утворивши коло з 12 стріл, провадили ворожіння — можливо, про прикінцевий прибуток свого підприємства [33, 278].

Існують і більш матеріальні  свідчення про язичницький культ  дерев. Протягом XX сторіччя на території  між Києвом і Черніговом, у водах  Дніпра і Десни було зроблено кілька знахідок священних дубів.

У стовбури цих велетнів, там, де від них починали відходити  гілки, були вставлені щелепи молодих  кабанів догори іклами — так, щоб  вони утворювали за формою чотирикутник. Датуються ці знахідки VII—VIII і X століттям [11, 234].

Давні слов’яни вірили в  те, що в лісах живуть лісовики (полісуни), а в полі — польовики. Полісуни - казкові істоти сірого або попелястого  кольору, повністю вкриті волоссям, ходять в одязі, звіриних шкурах, а іноді й без одягу. Найчастіше лісовик показується людям в образі діда з довгою сивою бородою. Полісуни часом допомагають людям рубати дрова і просять у людей хліба. У той же час полісуни полюбляють жартувати надлюдьми, змушуючи їх усю ніч блукати полісі.

Як і у випадку з  русалками, в уявленні про лісовиків  знайшли своє відображення різноманітні взаємини слов’ян з лісами і деревами. Лісовик близький до людини — так  і ліс дає людині основний будівельний  матеріал, ягоди, гриби, дичину і шкіри. Лісовик жартує над людиною —  так у глухому лісі на кілька годин  або навіть днів орієнтацію може втратити кожний [21, 307].

Культ злих сил — явище  звичайне для будь-якої релігії. У язичництві давніх слов’ян, судячи з усього, цей культ набув досить своєрідного відтінку. До злих сил, безумовно ворожих людині, — упирів і навій (старослов. навь—небіжчик)—слов’яни відносили іноплемін-них мерців, душі ворогів і недоброзичливців, людей, яких за щось покарали сили природи (впав з дерева, загинув від удару блискавки, був з’їдений вовками тощо). У язичницьких уявленнях нав’ї походили на птахів, що літають по ночах, у бурю і дощ, на злих вітрах, і нападають на людей, щоб досхочу напитися їхньої крові. Упир за зовнішністю вважався цілком схожим на людину, однак його легко впізнавали за неприродно червоним кольором обличчя (щоб якось приховати його, упирі прикидалися п’яницями). З кого упир випивав кров, той швидко вмирав. Як тільки співали півні, упир щодуху кидався назад до цвинтаря, де він жив у власній могилі, бо якщо він хоч на мить зустрінеться із сонячним світлом — тут йому і кінець [7, 432].

Віра в існування злих сил, з одного боку, відображала страх  і безпорадність людини перед  силами природи, а з другого боку—власну  людську недосконалість, тому що дозволяла  приписувати цим силам усі  невдачі і проблеми, що переслідували  людину.

Слов’яни намагалися всіляко  захиститися від злих сил. Боротьба з ними складала невід’ємну частину  їхнього життя і залишила яскравий слід у декоративно-ужитковому мистецтві. Захисним магічним різьбленням вкривалися дах будинку і всі його отвори — вікна, двері, димохід; скрині для одягу й їстівних припасів, різноманітний посуд. Знамениті українські вишиванки — це плід не тільки народного мистецтва, а також і язичництва. Недарма вишивкою прикрашали ті частини одягу, де він нещільно прилягав до тіла. Основний мотив вишиванок—кінно-солярна символіка (кінь—тварина, яка рухає сонце удень). Нарешті, по четвергах (у слов’янському календарі тиждень був п ’ятиденним), коли топили лазню, злим силам обов’язково залишали дещицю від їжі та пиття. Якщо ж перед виходом з лазні присипати підлогу попелом, то вранці наступного дня знаходили сліди погані, подібні відбиткам пташиних лапок [26, 456].

Усім відома зброя проти  упирів — часник і осиковий кіл. А от пояснення вибору цієї зброї  видатним вітчизняним філологом XIX ст. О. Потебнею: часник настільки гіркий, так пече в роті, що нагадує жар вогню. Причиною ворожості для злих сил осики могла бути або гіркота цього дерева («гірка» — постійний епітет осики в народних піснях), або його світла кора, що навіювала асоціації зі світлом [8, 278].

Слов’янський язичницький  культ предків в основних своїх  рисах нагадував подібні культи, що існували у всіх народів до (і  тривалий час після) прийняття ними світових релігій. Головна ідея цього  культу — ідея безперервного зв’язку  померлих зі своїм родовим колективом. Спочатку своїх мерців слов’яни ховали в землі, й їхні цвинтарі, що зі зрозумілих гігієнічних міркувань розташовувалися  подалі від людського житла, служили  прикордонними стовпами території  громади й одночасно — своєрідними  її оберегами проти будь-яких чужоземців, які завжди уявлялися ворогами. В  останні століття перед прийняттям християнства люди знайшли своїм  померлим нове місцеперебування —  на небі, куди їхні душі підносилися  разом з димом поховального вогнища. Часто попіл, що залишався після  кремації, віддавали рідній землі, зібравши його в горщик для варіння каші.

У будь-якому разі подібні  поховання дуже показові для визначення характеру взаємин предків зі своїми нащадками. Вони з усією очевидністю  доводять, що поряд із виключно охоронними функціями головне призначення  предків полягало в сприянні господарської  діяльності своїх нащадків, росту  їхнього матеріального добробуту. Насамперед від них вимагалось посилювати родючість землі й забезпечувати  достатню для доброго врожаю кількість вологи [4, 280].

У фольклорних джерелах можна  знайти уривчасті відомості про  звичай «саджати на лубок», тобто ритуальне вбивство старих членів слов’янської родової громади. Для цього використовували довгий візок—волокушу, на якому приречених на смерть «предків» відвозили узимку подалі від селища і залишали в глибокому яру, звідки неможливо було вибратися без сторонньої допомоги. Цей звичай діяв і влітку, коли наставала посуха, що загрожувала майбутнім голодом усьому племені (тоді «предків» кидали впорожні зернові ями). Однак уже в І тисячолітті нашої ери подібний звичай, відомий і в інших народів, став пережитком.

Найбільш відомий ритуал культу предків — радуниці. Двічі  на рік, восени й навесні, коли природа  завмирає і готується до спокою, і навпаки, пробуджується, весь родовий  колектив відвідував могили своїх померлих, залишаючи їм їжу. Схожість радуниць з обрядом відвідування кладовищ і поминання померлих рідних і  близьких у великодній час не випадкова. Вона пояснюється штучним злиттям  весняних радуниць з цим найбільш значним із християнських свят, яке  потрібно було Православній Церкві для  викорінювання в народі язичницьких  вірувань [24, 274].

Як один із проявів культу предків, безперечно, можна розглядати віру в домовика (давньослов’янського  «чура» - пращура, звідки і походить відомий вислів «Чур мене»). За народними повір’ями, виглядав домовик як старий-престарий дід, хоча іноді міг прибирати вигляд у хазяїна будинку. Жив домовик у підпічку, тому що його старі ревматичні кістки мали потребу в теплі, а з другого боку, місце, де палав вогонь, у всіх народів вважалося священним. Насамперед, домовик, як і будь-який інший добропорядний предок, був заступником двору і господарства, худоби, майна та маленьких дітей. За іншими розповідями, домовики, коли вони чимось невдоволені, капостять у хатах: стукають, відчиняють двері, вікна, знущаються з котів, щипають сонних людей. Вночі домовики полюбляють їздити на конях, заплутувати їхні гриви, стригти овець, ганяти курей. Для відлякування домовиків у стайнях тримали опудала ворон і сорок [7, 456].

В різноманітних формах індивідуального і колективного культу здійснювалося і вшановування язичеських богів. Матеріали археологічних досліджень Києва свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з дерев’яними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, що поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування врожаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хвороб, різних л их, просили поради і вказівок, у сумнівних випадках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні слов’яни зі скіфських  часів знали і тип закритого  святилища— капища (можливо, від «кап» — ідол, бовван, кумир). Звичайно, такі святилища бул и обгороджені валом з частоколом, а в середині стояла дерев’яна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Перепалені кістки жертовних тварин і попіл зносили у розташований неподалік зольник [22, 128].

Яскравим прикладом подібного  святилища може вважатися вже  капище богів Володимира. Залишки  цієї культової споруди язичницького часу були знайдені в 1975 р. неподалік  від Андріївської церкви в Києві. У плані воно являло собою прямокутник (7 х 1,75 м) із шістьма закругленими симетричними виступами (діаметр двох великих  дорівнював 2 м, малих – 1 м), що прилягали  до святилища з півночі, сходу, півдня. Саме на цих виступах знаходилися постаменти богів [6, 475].

Найвідомішим зразком  язичницького кумира за правом вважається відомий Збруцький ідол, випадково  знайдений у 1848 р. у водах притоки Дністру річки Збруч. Цей ідол являє собою вапняну колону 2,7 м чотиригранної форми з малюнками на кожному з боків. Капище цього ідола розташовувалося за 5 км від с. Городниця Гусятинського району Тернопільської області, в лісі, на найвищому у цій місцевості пагорбі Богиті [25, 98].