Язичницькі традиції в культурі українського народу

На відміну від упирів, відьом, чортів та інших «нечистих сил», берегині є поліморфними образами добрих духів. Звичайно, берегині — не русалки, підступні утоплениці, а тим більше — не богині. Ймовірно, що їх вважали за зичливих демонів, певним чином пов'язаних з водами: вони охороняли риболовів, піклувалися про посіви та дощі для них. Берегині — жіночі духи, уособлення материнського дбання. Отже, це один з найдавніших демонологічних образів, з яким міфологічна уява пов'язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів. На жаль, фрагментарність свідчень обмежує можливість конкретизації уявлень про берегинь, а також про чимало яких інших образів духів, як-от водяниці, полудниці, домовики, лісовики, польовики тощо, які справили вплив на формування середньовічного язичництва та й досі ще зустрічаються в народних повір'ях.

Можна сказати дещо й про  цих міфологічних персонажів. За походженням, а почасти й за більш пізнім змістом домовики, польовики, лісовики близькі до образів берегинь. Генетично, треба згадати, вони пов'язані з  культом сімейно-родових попередників, що склався в екзогамному роді. Домовики, польовики, лісовики були добрими  духами, які оберігали домашнє  вогнище, посіви, людину в полі й  у лісі, були духами-господарями  життєво важливих для людини сфер. Ці міфологічні образи — не просте продовження архаїчного анімізму, а  більш розвинуте бачення людиною  процесів та явищ, характерне тим, що дух  уже не вдовольнявся переселенням в інші предмети, а «стежив за порядком» у більш широкому й більш ускладненому колі об'єктів людської діяльності [1, 324].

Культ домовика пов'язаний із надзвичайно давніми народними  звичаями вшановування духів предків. Домовик і допомагає, і шкодить  людям. Як і всі духи, він дуже любить, коли до нього ставляться з  увагою і розумінням. А до тих, хто  не виконує певних правил чи дратує духа дому, він буває нещадним.

 Першою і обов'язковою  умовою успіху під час закладання  нового житла наші предки вважали  схвалення цієї справи духом  того місця, на якому розпочинали  будівництво. Передбачалося, що  надалі, коли господарі новобудови  поводитимуться як слід, цей дух  оберігатиме дім, сприятиме збереженню  миру і злагоди в ньому, дбатиме  про багатство й добробут родини.

Особливістю домовиків, польовиків, лісовиків є також обмеженість  їхнього чину: вони діють лише в  порівняно вузьких сферах, мають  порівняно обмежений рід занять і, що особливо важливо, вони не створюють, а лише відвертають, приносять, наводять хворобу, радість, вдачу та ін. Але, звичайно, усі ці застереження не можуть заступити того, що демонологічні уявлення, загалом кажучи, є важливим, своєрідним показником історичного й духовного розвитку людини [7, 576].

Як вже зазначалось, другий «поверх» представлено віруваннями в рожа ниць. Рожаниці як культ більш архаїчний порівняно з культом Рода, як образ духів-заступників виражають ідею єдності урожаю і долі людини, що є цілком зрозумілим стосовно стародавнього селянина-хлібороба. Звичайно, духи-рожаниці були заступниками й жінок-породіль, а також духами плідності промислового звіра й худоби. Чи не наводить усе це на думку про те, що духи-рожаниці, які цілковито належать до демоністичного типу вірувань, значно розширили можливості свого впливу на довкілля порівняно, скажімо, з тими духами, про яких йшлося раніше? Адже в змісті цього образу уже проглядається зародок ідеї плідності як такої — ідеї, розвиток якої з часом має вивести надприродне за порівняно вузькі межі орудної функції. Нарешті, в образах рожаниць можна знайти першу ознаку уособлення історичних явищ (наприклад, вервісільської общини, котра приходила на зміну кровноспорідненій сім'ї), що було зовсім немислимим раніше — на «поверсі» духів-перевертнів [6, 508].

Отже, опрацювавши джерела  та історіографію ми дійшли наступних  висновків, а саме аналіз змісту вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні «поверхи» в еволюції демонологічних образів. Перший з них представлено віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь; другий «поверх» представлено віруваннями в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика тощо. Звичайно, «нижчі» вірування в духів не зникають з появою «вищих», а живуть і в часи «ідольського мороку», і в християнську добу. Демонічний світ розділено на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів — нечистої сили. Найбільша за чисельністю група — чорти, назва походить від давньої назви волхва, який умів читати таємничі письмена язичницькі, записані чертами (рисками).

Один з персонажів демонологічних вірувань — упирі, уособлення темних і ворожих сил природи; вони, звичайно, ще не були персоніфікованими виплодками соціального зла. Це не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів. Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірувань праслов'ян та літописних слов'ян. Сюди належать також русалки, водяники, болотяники, відьми, домовики, лісовики, берегині тощо. Уявлення про них пов'язані з віруваннями у потойбічне, замогильне життя душ небіжчиків, що відлетіли в царство водяних духів.

Мабуть, не менше поширеними були й повір'я про відьом. Відьми виступають свого роду посередниками  між світом реальним і потойбічним. Цікаво, що саме слово походить від  давньоруського «ВЪдь» — знати, що вказує на давнє походження цього образу в українському фольклорі і свідчить про існування особливої касти серед язичницьких волхвів жіночої статі, які виконували певні ритуальні дії. Відьми бувають двох категорій: вчені та від народження. У відьом, які

Берегині є поліморфними образами добрих духів, на відміну від упирів, відьом, чортів та інших «нечистих сил»,. Звичайно, берегині — не русалки, підступні утоплениці, а тим більше — не богині. Це один з найдавніших демонологічних образів, з яким міфологічна уява пов'язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів. На жаль, фрагментарність свідчень обмежує можливість конкретизації уявлень про берегинь, а також про чимало яких інших образів духів, як-от водяниці, полудниці, домовики, лісовики, польовики тощо, які справили вплив на формування середньовічного язичництва та й досі ще зустрічаються в народних повір'ях.

Розділ 2.

Вплив язичницьких традицій в сучасній культурі.

2.1.Дуалізм релігійних культів: синкретизм язичництва та християнства.

Спостерігається один важливий мотив загальнослов’янської міфології: пошуки спільних гуманістичних основ язичницької та християнської віри. З метою прискорення процесу християнізації східних слов'ян, православні священики  визнали реальність існування деяких слов'янських богів і святість традиційних місць і термінів старого культу, будуючи храми на місці колишніх капищ і призначаючи християнські свята приблизно в ті ж дні, до яких пристосовувалися раніше свята язичницькі. Святі Ілля, Єгорій  і Микола перетворилися на покровителів землеробства. Серед них перше місце зайняв св. Микола, що замінив собою колишнього «житнього діда», уособлення доброго врожаю та довголіття; його зображення у вигляді статуй та ікон ставилися на полях до кінця ХІХ ст. Образ св. Іллі міфологія та усна народна творчість поєднує з образом язичницького володаря грому Перуна та колишнім божеством жнив, можливо тому, що свято св. Іллі збігається з цим видом сільськогосподарських робіт [3,119].

В Україні можна знайти безліч ознак двовір'я у церковних  обрядах і в церковному мистецтві. Це передусім включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво  та оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відмічається неканонічність Київського Софійського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають  «язичницьким фоном». Не дивно, що рідновіри в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про Світове Дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення у поділі простору храму на три сфери: верхню — божественну, середню — світ людей і нижню - потойбічне царство. І хоча ікони тут християнські, все ж орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків — знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі рослини з трилистниками - хміль, який використовувався дія приготування ритуальних напоїв у традиційній вірі. Цей символ сягає ще інлоарніськпх глибин [34, 56].

Зображення трилистників пов'язують із приготуванням священної  соми (хаомп). Цікаво, що плетений орнамент як у Софійському соборі, так і  в інших мистецьких творах, має  зв'язок із технологією плетіння з  ниток. Кожен вузол мав певну  магічну роль і свою назву: «вузол живота і смерті», «вузол Геракла». Ортодоксальне християнство засуджувало архаїчну магію вузла (паузу — чаклунства), тому і і Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною. Пізніше християни запозичили у язичників амулети-плетінки, але надали їм форму хреста [4, 254].

Християнська обрядовість принесла нові елементи в старі землеробські культи, але майже не змінила їхньої сутності. Цікаво простежити це на прикладі деяких християнських свят і пов'язаних з ними традицій. Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба

зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко». Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача — «полазника». В основі його лежить язичницька віра людей у щасливу або нещасливу прикмету. Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми — добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися» гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий і бідний чоловік — це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться. Обряди й повір'я, пов'язані із «полазником» у дожовтневий період, були поширені в Галичині, Волині, Поділлі й Закарпатті. Іноді функції «полазника» виконували тварини, яких урочисто вводили в хату, годували. В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір'ям, може забезпечити успіх протягом усього року. На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі і пряли самосівні коноплі, «щоб прядиво пішло на руку»[2, 298].

Серед українського селянства  був до початку XX ст. поширений кодекс побутових правил, пов'язаних із цим святом, що яскраво відображував поєднання морально-етичних норм як християнства, так і язичництва по відношенню до природи та суспільства: «Від Введення до Благовіщення копати лопатою землю не можна, бо земля спочиває», «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята, накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу». 7 грудня християнський світ відзначає день пам’яті великомучениці Катерини. Ця розумна і освічена жінка була страчена за віру у IV ст.; згодом її останки були перепоховані єгипетськими християнами на горі Синай.

В Україні ставлення до цієї святої та її свята було довірливим та суто практичним. Цей день називали святом дівочої долі, і жіноцтво просило св. Катерину про щасливий шлюб та злагоду в сім’ї. В багатьох регіонах України в цей день дівчата зрізали вишневі гілки та ставили їх у воду в хаті. Існувало повір’я: якщо гілки розквітнуть до Різдва або Нового року, то всі члени сім’ї будуть здорові, а дівчина вийде заміж. Ставили в воду гілочки по кількості членів сім’ї, позначаючи їх кольоровими нитками: чия гілка розквітне, той довго житиме... Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, символізували в народному світогляді майбутнє відродження природи. Тому їм приписувалася особлива магічна сила, пов’язана з долею людей.

Антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією відбилися у повір’ї оберігати  ці вишневі гілки від погляду священика – інакше гілочка всохне, або священик сваритиме за тяжкий гріх [10,14].

Великим зимовим святом вважався день Андрія Первозваного, 13 грудня. Цей  апостол проповідував християнство у Скіфії і дійшов до Київа, де поставив на одному з пагорбів хрест. Але в українській традиційній обрядовості цей день ніяк не відображає хрещення або інші християнські ритуали. Навпаки, з ним пов’язувався цілий комплекс давніх, язичницького походження, звичаїв, що мали любовно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами андріївські вечорниці припадали на час Різдвяного посту, а отже, ніяк не відповідали нормам християнської моралі. В ніч на Андрія дозволялися молодіжні бешкети, і вранці дехто з господарів міг знайти свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата, з’являлись стежки до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом [1,21].

Одним з найбільш цікавих  прийомів любовної магії цього дня  було «засівання конопель»; ці дії супроводжувалися ритуальними піснями, у багатьох місцевостях дівчата сіяли коноплі роздягненими –  за народним віруванням, голе тіло було важливим засобом чаклунства, на зразок народного трактування образів мавок та відьом [4, 34].

Первісний дохристиянський  характер новорічного свята добре  зберігся у традиційних звичаях  та обрядах українців 13—14 січня. На відміну від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого значення в православному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята. 13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії, яка з юних років і до кінця днів своїх прямувала до Христа. 14 січня —  свято на честь Василія Великого (329—379), архієпископа Кесарії Кападокійської. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня свято Обрізання Господня (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм) та перший день Нового року за старим стилем. Напередодні Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру. Було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней і волів, їх вперше запрягали. У деяких місцевостях на Меланки ловили горобців і палили їх у вогні. Попіл, що лишався, разом із насінням засівали у землю навесні, сподіваючись у такий спосіб захистити поля від птахів [10, 42].