Бідність як соціальна проблема

 

 

ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП..............................................................................................................2-3

РОЗДІЛ   1.   Бідність  як  соціальна  проблема:   соціологічний  підхід  до аналізу……………………………………………………………………………4

     1.1.Поняття бідності :критерії та показники……………………………….4

     1.2.Підходи  до вимірювання бідності.Поняття  депривації та соціальної ексклюзії………………………………………………………………………….16

    Висновок  до першого розділу………………………………………………………20

 

РОЗДІЛ   2.   Бідність  в  Україні:  сучасний стан проблеми..................21

   Висновок до другого розділу…………………………………………………..26

 

ВИСНОВКИ………………………………………………………………..27

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………29

 

 

 

ВСТУП

    Як стан голодного життя бідність існувала споконвіку,але вважалася цілком звичайним явищем,притаманним переважній більшості населення.

    Протягом  останніх  років в Україні збільшився рівень бідності це спричинило   до негативних  наслідків .

    Проблема бідності турбувала людей протягом віків. Економічною теорією встановлені різноманітні причини бідності - від неефективних схем соціального захисту до загальної несправедливості економічної і соціальної системи. Реформи соціального страхування, втручання держави в регулювання ринку праці, значні зміни форм економічної організації були направлені на зниження гостроти проблеми бідності.

    Для різних людей слово "бідність" має різне значення. Очевидно, бідністю називається ситуація, в якій люди одержують неадекватні доходи, проте дуже проблематично провести чітку межу між бідним і небідним. У зв'язку з цим, фахівці у сфері економіки розробили певні методи, що дозволяють офіційно визначити, що таке бідність.

    Бідність – поняття відносне. Критерії бідності і багатства різні в різних країнах. Те, що для одних є злиденністю, за інших умов може розцінюватись як заможність. До того ж варто розрізняти бідність глобальну (всієї нації) і бідність мікроекономічну (окремих груп населення, сімей) Уникнути бідності взагалі неможливо, як неможливо її подолати, тим більше у країні з перехідною економікою.

    В азійських, античних і феодальних  суспільствах  ділення на багатих  і бідних мало  залежало  від особистих здібностей  людини:  рівень потреб і можливості  їх задовольняти  залежали від станово-юридичного  статусу  індивідуума.У різних соціальних  груп  був різний спосіб життя,  тому неможливість  для низьких станів  слідувати  престижному  способу  життя  вищих шарів сприймалася як звична норма життя. У  капіталістичному ж суспільстві  вперше виник контраст між юридичною  рівністю всіх  громадян  і фактичним сильним нерівністю. Тому неможливість для одних жити так, як  живуть інші, сприймається  як соціальна несправедливість.

 

    Мета роботи  - через використання соціологічних  понять та концепцій  здійснити аналіз проблеми  бідності.

 

Завдання роботи:

 

• проаналізувати  сутність поняття бідності її критерії та показники;
• проаналізувати сутність поняття депривації та соціальної ексклюзії;
• ознайомитися з маштабами бідності в Україні.

 

Об’єкт дослідження  -  бідність як соціальна проблема.

 

Предмет дослідження  - соціологічний підхід до  вивчення  бідності.

 

РОЗДІЛ  1. БІДНІСТЬ ЯК СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА: СОЦІОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД  ДО АНАЛІЗУ

1.1.Поняття бідності : критерії та показники

 

      Бідність-  глобальна соціальна проблема, активно досліджувана і має багато схожих рис у всьому світі. Теоретично бідність, на думку більшості дослідників, є нездатність підтримувати певний приємлнивий  рівень життя, тому ”класичні” бідні сім'ї  існували  скрізь і в усі часи.[6,c.88]

     У світовій практиці для характеристики бідності та забезпечення можливості чіткого визначення бідних верств населення використовуються такі критерії:

нормативні (абсолютні):

— за визначеним державою прожитковим  мінімумом;

— за фактичною вартістю продуктового кошика, який є основою  прожиткового мінімуму;

— за енергетичною цінністю добового раціону харчування;

— за стандартами ООН  для країн Центральної та Східної  Європи;

структурні:

— за питомою вагою витрат на харчування у сукупних витратах (доходах);

— за питомою вагою найнеобхідніших  витрат у сукупних витратах (доходах);

відносні:

— за фіксованою часткою  середньодушових доходів (витрат);

— за вартістю реального  мінімуму споживання, який розраховують виходячи з фактичної вартості харчування найбіднішого населення країни (20 % загальної чисельності);

ресурсні, виходячи з реальних можливостей надання допомоги з бюджетних коштів.

     Одна  група  вчених розглядала бідність як чинник боротьби за існування,  який  підстьобує розвиток суспільства  і окремо взятих  індивідів.  Цей напрямок одержав назву соціал-дарвіністского,  в сучасному світі дана позиція захищається лібералами.  Інша  группа вчених бачить у бідності  соціальне зло   і закликають  до  його усунення  за допомогою більш зрівняльного розподілу всіх  благ між людьми.

      Бідність є чинником  соціальної напруженості . Борючись з несправедливим,на їх думку, розподілом доходів ,бідні схильні до скоєння злочинів і до насильницьких методів політичної боротьби.Навіть якщо  бідні  не здійснюють  актів насильства щодо інших людей ,суспільство в якому вони живуть, все одно несе втрати. Бідна людина не може повноцінно брати участь  в житті суспільства, його  творчий  потенціал не розкривається  і пропадає марно.

     Особливо трагічна  «успадковується»  бідність ,коли діти бідняків   при однакових  здібностях мають набагато менше шансів  самореалізуватися, ніж їх однолітки , народжені в сім’ях  з нормальним достатком.

     Бідняки страждають від антисанітарії, в їх середовищі  поширені епідемічні захворювання, від яких потім можуть  страждати і багаті  країни.

    Українське суспільство хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному переліку захворювань (тобто в чинному законодавстві) така навіть не згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми; соціальну допомогу надають, виходячи з офіційних середніх доходів на душу населення, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо навіть школяреві. [8]

     Немає жодної країни — навіть найбагатшої та найсправедливішої, — де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків.[6,c.90]

     Проте поряд із такими загальними ознаками українська бідність має цілу низку специфічних особливостей:

1) низький рівень життя  населення в цілому;

2) психологічне неприйняття  економічної нерівності;

3) украй висока питома  вага людей, котрі вважають  себе бідними;

4) поширеність бідності  серед працюючого населення.

     Хай там який загальний рівень життя населення країни, завжди є частина людей, котрій живеться значно гірше. Таких людей вважають бідними за національними стандартами. І ясна річ, що бідні, приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно з більшістю населення Ефіопії.

     Взагалі, визначення межі бідності — питання не стільки економічне, скільки політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.

     Відповідно до прийнятих у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід кваліфікувати як бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття, обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від вирахуваної, виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75% середніх сукупних витрат у розрахунку на одного члена родини . Причому використані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховують можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.

     Проте річ не тільки в тому, скільки людей бідує, хоч і це, звісно, дуже важливо. Річ ще й у тім, наскільки ці люди бідні. Що можуть вони купити на свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути належну освіту й вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє життя?

     Дуже негативним симптомом варто визнати формування в Україні так званої спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної фахової підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти й матеріальним становищем.

     Наявність у сім’ї бодай однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо перевищують натуральні.

    Впродовж останніх років відбувається посилення регіональної диференціації доходів і рівня життя населення, причому провалля між областями в частині доходів їхніх жителів поглиблюється значно швидше, ніж розрив у економічному потенціалі.[8]

     Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство. За єдиними для всієї країни критеріями найвищі рівні бідності — у Луганській (44,8%) та Миколаївській (42,6%) областях, а найнижчі — у Києві (10,9%). І ці розбіжності не можна не враховувати при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації в контексті регіональної політики.

     Закономірно, що бідність дуже тісно, пов’язана з безробіттям. Особливо небезпечне зростання так званого сімейного безробіття, характерного для малих і монофункціональних міст. Наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 50%, двох — у 2,3 раза, а трьох і більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й такі сім’ї) — у 2,6 раза. Майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6% — це багатодітні матері.

     Водночас люди похилого віку, які вже не в змозі працювати, просто бідують. Особливо у скрутному становищі перебувають самотні, які не мають постійної допомоги, але конче потребують її. В основі стратегії подолання бідності має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідний комплексний підхід, орієнтований як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави з підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їхнього матеріального становища мають спиратися на забезпечення стійкого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.[8]

    Слід, нарешті, відмовитися від практики регулювання оплати праці виключно шляхом підвищення мінімальної зарплати. Такий підхід уже призвів до того, що співвідношення мінімальної та середньої зарплат в Україні становило в 2000 році 51,3%, хоча нормальним вважається 30—35%. Особливо загострилася ситуація в бюджетній сфері: в освіті — 75,5%, в охороні здоров’я — 84,8, у соціальному забезпеченні — 99,2, у культурі — 100%. Абсолютно очевидно, що за таких умов зарплата аж ніяк не може стимулювати ефективну працю, творчу активність — фактично вона давно перетворилася на засіб соціальної підтримки працівників бюджетних галузей.

     Однак… саме по собі економічне зростання ніде й ніколи не вирішувало соціальних завдань. Цілком можливою (особливо за умов України) вбачається ситуація, коли його плодами скористається дуже обмежене коло людей. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати у своїх руках багатство, а бідні так і залишатимуться бідними.

     Отже, поряд із реформуванням системи оплати праці, концепція якого розроблена й затверджена Президентом, необхідно добиватися зниження економічної нерівності шляхом упровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

     Першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки лише в такий спосіб можна кардинально поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Слід запроваджувати — спочатку добровільну, а за кілька років і обов’язкову — накопичувальну систему пенсійного забезпечення, яка спонукатиме населення реєструвати свої доходи й забезпечить необхідний зв’язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу та сумою внесків до Пенсійного фонду) і матеріальним забезпеченням у старості. Нині вже діє цілий ряд так званих недержавних пенсійних фондів, але через відсутність необхідних законів держава ніяк не регулює їхню діяльність.