Бідність як соціальна проблема

     Як би ми не заперечували, альтернативи підвищенню пенсійного віку не існує. Нинішній був запроваджений наприкінці 1920-х років, коли демографічна ситуація була абсолютно іншою. Співвідношення пенсіонерів і населення працездатного віку таке, що просто не залишає нам вибору. Через це болюче рішення пройшли всі без винятку країни, які розпочали реформи своїх систем пенсійного забезпечення (від Казахстану й Грузії до Польщі й Угорщини).[7]

     І неправда, що середня тривалість життя в Україні не дозволяє цього зробити. Середня тривалість майбутнього життя при народженні розраховується виходячи з ймовірностей померти немовлям, у дитинстві, підлітковому віці, в юності, у працездатному віці (а ризик померти в працездатному віці для чоловіків досягає 35%). Ті ж, хто щасливо пережив ці періоди, можуть розраховувати на досить довге життя. Так, середня тривалість майбутнього життя для чоловіків при досягненні ними 60 років становить 14 років, а жінок при досягненні 55 років — 23 роки. До цього слід додати, що кожен п’ятий виходить на пенсію раніше 55 або 60 років, і за рахунок цього підвищується співвідношення населення пенсійного та працездатного віку.

     Ще один аргумент супротивників такого рішення пов’язаний із нібито неминучою катастрофою на ринку праці. Однак поступове підвищення (на відміну від, приміром, Грузії, де пенсійний вік одномоментно підвищили на п’ять років) призведе до того, що протягом перших чотирьох років, коли це буде стосуватися наймолодших пенсіонерів (значна частина яких і нині працює), додаткова пропозиція робочої сили на ринку праці не перевищить 100 тисяч чоловік на рік. І лише потім цей показник помітно зросте, однак початок економічного піднесення дає всі підстави розраховувати, що на той час зросте й попит на робочу силу.

     Необхідно принципово змінити діючу систему пільг. Існування розвиненої системи пільг (в оподатковуванні, в оплаті цілої низки послуг тощо) є однією з болючих точок нинішньої соціальної політики. Прибічники її збереження підкреслюють, що в багатьох країнах військовим, приміром, крім зарплати надається ціла низка пільг. Однак, по-перше, відповідна галузь відшкодовує збитки, яких могли б зазнати через це, скажімо, транспортники. Тобто фактично відбувається перерозподіл коштів галузі між прямими й непрямими витратами на оплату праці. По-друге, і вартість, і обсяги використання цих пільг чітко визначені. У нас же й збитків галузь не відшкодовує, і вартість наданих пільг ніхто не рахує. При цьому не прагнуть до наведення порядку в обліку використаних (а не просто продекларованих) пільг насамперед ті структури, які їх надають.

     Нині в українському законодавстві передбачено дев’ять видів багаторазових і чотири види одноразових пільг. Частина їх має забезпечувати певні привілеї особам, які й без того мають досить коштів для існування, а частина спрямована на соціальну підтримку малозабезпечених верств населення. Найпоширеніші пільги на оплату проїзду в міському та приміському пасажирському транспорті, право на які має третина населення країни (фактично використовує ледь більше половини цієї третини); право на пільговий проїзд у міжміському транспорті (мають 13% населення, а використовують його лише 2,5%). На відміну від цього пільги на оплату житлово-комунальних послуг використовують 94% тих, хто має на них право (приблизно 8% населення, а з урахуванням членів родин — 14%). Взагалі лише 43% населення використовує своє право на ті чи інші пільги, причому їхня питома вага значно вища серед більш заможних верств населення.

     Понад 70% отримувачів пільг — цілком забезпечені за українськими стандартами люди, а, приміром, серед тих, хто користується пільгами на оплату житлово-комунальних послуг, частка небідних сягає 77%.[14]

Підбиваючи підсумки, хочу підкреслити необхідність мінімізації  пільг і заміни їх грошовими виплатами. Крім усього іншого, пільга обмежує  право вибору, приміром, пенсіонера між проїздом на трамваї та покупкою будь-яких товарів чи оплатою послуг.

     Ті ж пільги, які будуть збережені, необхідно обліковувати. Так, одним із напрямків упорядкування компенсацій транспортникам за безплатний проїзд пенсіонерів може стати видача кожному пенсіонеру певної — можна й необмеженої, але фіксованої — кількості талонів на проїзд, що відрізняються від загальних (аби запобігти їхньому використанню іншими громадянами). Такі талони слід буде здавати водієві чи кондуктору при проїзді, і в такий спосіб вони потраплятимуть на транспортне підприємство. Тільки за фактичною вартістю пред’явлених талонів і має здійснюватися бюджетна компенсація цьому підприємству витрачених коштів.[8]

     Система соціальної підтримки вразливих верств населення повинна бути орієнтована на справді нужденних. Необхідно, щоб парламентарії нарешті подолали свою «сором’язливість» і назвали бідність бідністю. За цим має йти затвердження офіційних критеріїв і межі бідності, розробка механізму державної підтримки бідних верств суспільства.

     Метою соціальної підтримки має стати максимально повне охоплення усіх, хто потребує допомоги. Тобто всіх бідних, хто не в змозі самостійно забезпечити собі та своїм утриманцям (насамперед дітям) хоча б такий рівень життя, який відповідає встановленим державним гарантіям. Таким чином, в ідеалі всі нужденні повинні отримувати допомогу. Вона може надаватися в різних формах:

• безпосередня допомога грошима чи товарами повсякденного попиту;
• забезпечення доступу до послуг охорони здоров’я, освіти тощо — для цього на пільгових умовах (чи взагалі безплатно) надаються ліки, шкільні підручники, створюється система фінансування охорони здоров’я, яка враховувала б ризики, що не підлягають страхуванню;
• допомога у працевлаштуванні чи самозайнятості особам працездатного віку;
• централізований перерозподіл коштів на користь найбідніших регіонів країни.

     Необхідність одночасного вирішення двох завдань — подолання бідності й обмеження бюджетних витрат — зумовлює особливу роль адресної соціальної допомоги. Адресність потребує насамперед точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами.

     Базою для ідентифікації є оцінка рівня доходів (чи споживання) окремих родин чи домогосподарств. Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Проте є й ціла низка проблем. У нашій країні    доходи населення не відбивають реального рівня життя внаслідок поширеності так званих «натуральних доходів» від особистого підсобного господарства, доходів від неформальної та тіньової економічної діяльності тощо. Орієнтація ж на рівень споживання також пов’язана з багатьма труднощами, оскільки ця характеристика рівня життя та добробуту не підтверджується документально і, відповідно, не може використовуватися в процедурі призначення допомоги. Можливо (і в багатьох країнах така практика існує), проблему буде вирішено завдяки використанню показника доходу в поєднанні з хоча б вибірковим застосуванням перевірок реального рівня життя. Проте це вимагає відповідних коректив у законодавстві, істотного збільшення адміністративних витрат. Крім того, не можна не враховувати, що такий підхід аж ніяк не популярний у суспільстві.

     Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори бідності, тобто на наявність у родині (домогосподарстві) однієї або кількох характеристик, що тісно корелюють із бідністю, — приміром, не менше ніж п’ятеро дітей у сім’ї, родина пенсіонерів (чи самотні пенсіонери) старші від 75 років і т.п. Перевага такого підходу — у спрощенні процедури надання допомоги і, відповідно, скороченні адміністративних витрат. А недоліки пов’язані з тим, що всі індикатори бідності є лише непрямими її характеристиками. Відповідно можуть виникати помилки в забезпеченні адресності — або неповнота охоплення бідних, або, навпаки, надання допомоги небідним.

    Значною мірою попередити розпорошення коштів може так званий механізм самоідентифікації чи самоадресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, отримувати які прагнуть лише справді бідні верстви населення. Приміром, працездатним можуть бути запропоновані громадські роботи з оплатою, яка не перевищує межі бідності.

     Кажучи про ефективність надання соціальної допомоги, слід підкреслити два основні її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто її не потребує. При цьому йдеться не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомоги (субсидії). За умов існування різноманітної системи підтримки доходів населення (неоднакових критеріїв надання різних видів допомоги та різних граничних значень доходу родини) важливо націлити її саме на бідні верстви суспільства. Пом’якшення ж відносної бідності, пов’язаної насамперед з економічною нерівністю населення, потребує більше часу й зусиль в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті власної справи, отриманні необхідної кваліфікації). Що ж до суб’єктивної бідності, то для попередження викликаних нею соціальних конфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних інститутів суспільства.

     Президент зробив перший крок — розуміючи важливість проблеми, включив відповідну тематичну доповідь до свого щорічного послання Верховній Раді. Тепер треба чекати на реакцію інших ланок влади: законодавців, Кабінету міністрів, місцевих органів. Слід згадати заповіт Гіппократа: лікарю, допоможи собі сам...

1.2.Підходи до вимірювання бідності.Поняття депривації та соціальної ексклюзії

     Історія теоретичного вивчення та емпіричного вимірювання бідності налічує більш ніж двохсотлітню історію. Здається, повз неї не пройшов жоден скільки-небудь  помітний мислитель. Це й зрозуміло, адже бідність вважається самої соціальної з усіх  соціальних проблем, сфокусованих у собі практично всю гаму соціологічних понять і категорій.

     В класичній політекономії, яка є нерозривно зв’язаною з соціальною філософією (принаймні в марксистському розумінні), явища бідності і багатства були осмислені Адамом Смітом, Давідом Рікардо, Джоном Стюартом Міллем, Томасом Мальтусом. Зокрема останній відзначав, що причиною бідності є вищі темпи зростання населення порівняно із зростанням ресурсів. Особливо швидко зростає якраз бідне населення, а держава лиш сприяє цьому через систему допомоги. Відзначимо, що Маркс різко критикував Мальтуса через перенесення ним біологічних законів боротьби за існування на закони розвитку суспільства і тому, що той не зумів зрозуміти соціальну природу бідності.[11,c.141]

Є кілька методів  вимірювання  біднсті :

   1)Концепція прожиткового мінімуму;

   2)Концепція відносної  бідності (депривація);

   3)Концепція акамульованої  депривації.

     Деприваційний підхід в оцінках бідності спочатку був заснований на виявлення тієї точки ("порогу") матеріальної забезпеченості, нижче якої зниження душевого доходу різко прискорює падіння життєвого рівня. П. Таунзенд припустив сама наявність цього "порогу" і прийшов до висновку, що там, де ступінь депривації (вимірюється кількістю поневірянь) залишається вищою "порогового" рівня, матеріальне становище індивіда або домогосподарства  погіршується повільніше і не настільки наочно, тобто його динаміка не набуває явно негативного, "обвального" характеру. Таким чином, проблема бідності в рамках цього підходу постає як процес і   результат одночасно. Наростання позбавлень, обмежень у  загальноприйнятому наборі життєвих благ і видів діяльності, пов'язане з нестачею ресурсів,  про динаміку зниження рівня життя, а бідність як глибоке, самогенерірующеся стан, з якого вкрай важко або практично неможливо вийти, зв'язок з проходженням певного якісного "порогу" випробуваної депривації.[6,c.91]

     Важливо підкреслити, що застосування деприваційного підходу в дослідницькій практиці передбачає рішення трьох основних методологічних завдань:  1) як  визначити індикатори депривації; 2) якою мірою вони свідчать про зниження  загальноприйнятого для цієї спільноти рівня життя; 3) існують чи якісні "пороги" депривації, що дозволяють давати оцінку життєвим стандартам того чи іншого індивіда або тієї чи іншої родини.

     Термін "соціальна ексклюзія"поступово склався в ході досліджень бідності при вивченні таких процесів, як маргіналізація, позбавлення та злидні (депривація). Пов'язана з ним зміна акцентів в аналізі має відношення до нових формам соціальної стратифікації. Попередня, класова стратифікація, поділивша людей на вертикальні шари, поступово заміщається горизонтальній диференціацією на "інсайдерів" і "аутсайдерів ".[1,c.158]

     Починаючи з 80-х років, вчені та політики при аналізі бідності використовують термін "соціальна ексклюзія". Так, бібліографічний індекс бібліотеки Копенгагена свідчить, що, починаючи з 1986 року, частота операційного вживання "старих "категорій (бідності і депривації) в оцінці проблематики неухильно знижується, у той час як темпи використання "нових"категорій - андеркласс,ексклюзія і маргіналізація – відчутно зростають. І хоча бідність залишається основним операційним поняттям, чинник її зростання становить 1,5 рази, що вдвічі нижче фактора росту категорії "соціальна ексклюзія"(3 рази). Починаючи з кінця 80-х років цей перехід став очевидним. Зміна було офіційно ініційовано Комісією ЄС і санкціоновано Європейським Парламентом, що відразу знайшло відображення в цілому ряді спеціалізованих програм по боротьбі з соціальною ексклюзією у Європі. В даний час значимість терміна ексклюзія зрівнялася з категорією "депривація ", хоча в 1986 році перша вдвічі відставала від другої. Є й ще одне пояснення, що розглядає соціальну ексклюзію як результат крайньої бідності (убогості): соціально виключені - це нижній і крайній (внизу і поза) сегмент міського населення . Соціальна ексклюзія епохи постмодерну, навпаки, - стан, коли меншість маргіналізується від суспільства середньої маси, що знаходить в mainstream. У міру віддалення від реальної бідності, депривація все більше починала носити переважно соціальний, а не матеріальний характер, і тим не менше вона  лавиноподібно захоплювала всі сторони життя в тих сім'ях, які починали її "відлік" з найбільш явних в суспільній свідомості, але найменш поширених у реальному житті ознак крайньої бідності. Так ми переконалися, що якісні "пороги" в матеріальному добробуті (наявність яких предположілП. Таунзенд) дійсно існує, а оцінки ступеня   збіднення в різних життєвих ситуаціях і в різних сім'ях будуть сильно залежати від того, який вид депривації вони відчувають, на якому якісному рівні потреби в підсумку виявляються. Тут ми підходимо до одного з найбільш важливих висновків нашого дослідження в оцінках бідності, заснованих на деприваційному підході, слід розмежовувати кількісну та якісну сторони депривації.[там же,c.88]

     Якісне наповнення різних ступенів депривації за оцінками обстеженню  бідних домогосподарств виглядало наступним чином: