Формування соціологічної думки в Україні

Формування соціологічної  думки в Україні 
План

1. Витоки соціально-політичних  вчень в Україні

2. Розвиток соціології  в Україні на сучасному етапі

Витоки соціально-політичних вчень в Україні

Витоки соціального  пізнання в Україні сягають у  княжу добу (ГХ-ХШ ст.) і тісно пов'язані  з буттям українського народу, формуванням  української державності. Цінними  джерелами протосоціологічних ідей є перші літературні твори: "слова", "повчання", "патерики", "життя  святих", які складалися для поширення  християнства і водночас містили  відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу і опосередковано відбивали настрої різни верств.

Важливим джерелом протосоціологічної думки був твір дрібного шляхтича з Волині Христофора Філарета (псевдонім) "Апокаліпсис" (1597 р.), в якому у релігійній формі  відстоюється ідея рівності людей незалежно  від місця і становища у  житті, дотримання монархом прав і свобод народу, суспільного договору і природних  прав.

Виняткове місце  у розвитку соціальної думки в  Україні кінця XVI - початку XVII ст. займає мислитель І. Вишенський — виходець з містечка Судова Вишня, біля Львова. Життя українського народу і боротьба в жорстоких умовах національного, соціального та релігійного переслідування стали в його писаннях центральними темами.

Значний інтерес  для протосоціології становлять соціально-політичні концепції Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального  закладу на східних землях України. Засновником академії був визначний  церковний і культурний діяч київський  митрополит Петро Могила (1596 - 1648 pp.). Разом з іншими діячами академії — С. Яворським, Ю. Кониським, П. Величковським  та Ф. Прокоповичем — він розвивав погляди на співвідносний церкви і держави, світської та церковної  влади.

Важливий вплив  на становлення української суспільної думки, протосоціологічних ідей XVIII ст. має теоретична спадщина великого мислителя  Г. Сковороди (1722 - 1794 pp.). Провідник демократичних  ідей, великий гуманіст-просвітитель, він у своїх творах висунув  основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце  в його творчості займають філософсько-соціологічні твори.

Певний внесок у  розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної освіти, науки та культури зробили представники Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845 —  початку 1846 pp. До братства належали М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович та інші. Висловом основних ідей братчиків був твір М. Костомарова "Книги би ті я (буття) українського народу", в якому подано картину  світової історії, історії України  та її поневолення. Закінчується вона романтичною картиною "відродження, або повстання України з мертвих".

У суспільно-політичних поемах члена Братства Т. Шевченка чітко  виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької  традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу. Шевченко вважав за необхідне встановлення демократичної  республіки, взірець якої він бачив  у республіканському устрої США. Творчості Шевченка притаманні гуманізм, людяність, християнська терпимість. Гуманізм Шевченка — це не гуманізм зовнішнього спостерігача. Автор сам є його безпосереднім об'єктом і суб'єктом. Цей гуманізм виходить із внутрішніх джерел народної моралі та ідеалів. Ідеєю народного права Шевченко обґрунтував висновок, що закон, який дозволяє бранця продати, купити, зробити рабом і утримувати свавільно, не заснований на жодному праві і є антилюдяним. Діяльність і творчість Шевченка істотно вплинули на розвиток суспільно-політичної та соціальної думки в Україні. Соціально-політичні погляди Шевченка знайшли своє найбільше віддзеркалення в поемах "Гайдамаки" (1841 p.), "Гамалія" (1842 р.), "Сон" (1844 p.), "Кавказ" (1845 р.) та інших.

Початком самостійних  соціологічних праць слід вважати  дослідження женевського гуртка українських учених у 80-х роках XIX ст., які друкувалися в часописі "Громада" (Женева) і в окремих  виданнях. У цей час у всій тодішній соціології домінуючим методологічним напрямом був позитивізм, під впливом  якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Саме під впливом  наведених напрямів і течій перебували учені, які започаткували соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою  їх діяльності була активна пропаганда положень, уже вироблених західною соціологічною думкою. Учені того часу не стільки турбувалися про  продукування нових ідей, скільки  про засвоєння уже вироблених. Певною мірою така позиція є зрозумілою, якщо взяти до уваги, що соціологія була наукою новою і до того ж  запозиченою. її дійсно необхідно було освоювати. Цим, напевне, і пояснюється  некритичне ставлення учених до положень, висунутих попередниками, багато з  яких приймалися за аксіоми.

Відомий український  економіст, соціолог, публіцист С. А. Подолинський (1850 - 1891 pp.) соціологію розглядає  як науку про людське суспільство. У своїй науковій творчості поєднував  марксистські і соціал-дарвіністські  погляди. Коло соціологічних інтересів  зводиться до наступної проблематики:*

виробнича діяльність людей,*

господарські відносини,*

соціальна стратифікація,*

соціальна мобільність,*

взаємозалежність  національності;*

становища індивіда в суспільстві;*

закон боротьби за існування;*

закон зростання  солідарності людей.

Важливою є думка  про те, що одним з вимірів соціальної стратифікації і умов соціальної мобільності є приналежність  до певної національності. При аналізі  бідності виступив проти мальтузіанства, стверджуючи, що людство не подвоюється  через кожні п'ятдесят років, а  існуюча бідність не є наслідком  збільшення населення на землі.

Подолинський висуває  ідею, що поряд з боротьбою за існування діє і закон зростання  солідарності людей. Обґрунтовує тезу, що в громаді, збудованій на основі солідарності, дарвіністський закон виявлятиме себе в тому напрямку, що висуватиме на перші позиції в науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення найбільш розвинутих осіб.

С. Подолинському  належить також праця "Ремесла  і хвабрики на Україні", яка була надрукована у Женеві 1880 р. У вій  вчений аналізує соціальне становище (умови праці, життя, заробіток) різних груп робітників України, їх відносини  з працедавцями тощо. Причини соціальної диференціації С. Подолинський вбачав насамперед у привласнені панівним класом додаткової вартості.

Коло соціологічних  зацікавлень громадсько-політичного  діяча, вченого і публіциста М. П. Драгоманова (1841 - 1895 pp.) — соціальні  зміни, співвідношення соціології, питання  національності, проблеми прогресу. Прихильник теорій О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона. Соціологію розглядав як науку про  суспільство. В поглядах на суспільство  дотримувався в цілому еволюційної  теорії. Важливу роль у розумінні  сутності соціальних змін відіграє природнича наука. У питанні про співвідношення різних боків еволюційного прогресу дотримувався погляду, що такі сфери  суспільного життя, як економіка  і соціальні відносини підлягають органічній еволюції, а зміни в  державній і політичній сферах еволюціонують  залежно від двох перших. Надаючи  великого значення соціологічному підходу  до історії, Драгоманов підкреслював, що в такому випадку історія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяльності людей, тобто  даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, Драгоманов приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Говорячи про  прогрес, розглядає його як якісну характеристику розвитку суспільства; першопричина прогресу — в об'єктивному русі історії, а шляхи прогресу можуть набувати мирних і немирних форм. Твори Драгоманова: "Чудацькі думки про українську національну справу" (1916 p.), "Що таке українофільство?" (1916 p.).

На формування соціологічних  поглядів українського етнографа, антрополога, політичного діяча Ф. К. Вовка (1847 - 1918 рр.) — мали вплив ідеї О. Конта  і Г. Спенсера. Соціологію розглядав  як науку про суспільне життя, яка разом із спеціальною та передісторичною  антропологією, етнологією, етнографією  є складовою однієї науки —  антропології; хронологічно виникненню соціології передують геологія, палеонтологія  і біологія. Вовк приділяв увагу  питанням еволюції. На його думку, закони розвитку біології переносяться на суспільство  і дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і форми  виникли не внаслідок впливу на них  зовнішніх сил, а є результатом  повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита  однаковість фізичної природи людини зумовлює одноманітність соціальних явищ, а різні умови довкілля зумовлюють їхню різноманітність. Досліджував  розвиток етнічних спільнот і таких  соціальних інститутів як наука, релігія  і сім'я. Основна праця: "Студії з української етнографії та етнології".

Вагомим є внесок у розвиток вітчизняної соціологічної  думки українського економіста і  соціолога, громадського діяча, професора  Київського університету М.І. Зібера (1844 – 1888 pp.), який певний час перебував  в еміграції у Швейцарії. Соціологічні інтереси Зібера зосереджені навколо  проблем суспільства, суспільного  розвитку, народонаселення, історичної соціології. Стверджував, що еволюційний  порядок суспільних відносин зумовлюється поступом економічних відносин, а  всі політичні, юридичні і духовні  явища в суспільстві є надбудовою над економічними відносинами. Зібер  говорив про ступеневий розвиток суспільства, здійснив порівняльний аналіз общинного і капіталістичного суспільства. Досліджуючи первісне суспільство, Зібер виділив характерні риси общинної організації первісних народів, які вступають у різку суперечність з сучасною йому європейською цивілізацією: випадковий і непостійний характер праці та споживання; відсутність шляхів сполучення між різними племенами. В таких умовах особа фактично позбавлена свободи.

А сучасна цивілізація  створює умови для розвитку свободи  особистості. В питанні про тенденцію  зростання народонаселення Зібер  критикує погляди Т. Мальтуса та Дж. Мілля. Основна праця Зібера "Вибрані  економічні твори".

Одним з найяскравіших  українських дослідників у галузі соціології був М. М. Ковалевський (1851 1916 рр.). Вже 17-річним юнаком він познайомився з "Курсом позитивної філософії" О. Конта. Майже 25 років Ковалевський займався науковою діяльністю за кордоном. Він мав можливість оцінювати погляди сучасних йому соціологів не тільки за їх творами. Більшість з них він знав особисто — Спенсера, Льюіса, У ордо де Грефа, Тарда, Дюркгейма, Мена, Маркса та інших. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпосереднім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М. Ковалевського не вважають представником української соціології. То наголошують на його європеїзмі, то видають за представника російської соціологічної думки. Але Ковалевський є типовим представником широкої течії історичної і соціологічної думки України, яка відображала інтереси українського лібералізму 80-90-х років. Соціологічні студії Ковалевського найменше є "російськими". Як зазначав Н. С. Тімашев у книзі "Вступ в історію соціології" (Лондон, 1947 p.), Ковалевський повністю порвав з російською традицією і створив свою соціологічну систему, засновану не на політичному розгляді, а на всебічному вивченні соціальних, політичних, юридичних та економічних систем.

Значний внесок М. Ковалевського  у розвиток історико-порівняльного  методу в соціологи, який він розглядав  як могутню зброю боротьби проти  суб'єктивізму. Саму ж історію він  вивчав із соціологічної точки зору. Істориком Ковалевський став з метою  кращого опанування соціологією, органічно  поєднував у собі історика, з одного боку, і соціолога — з іншого. Наявність такого поєднання в  його працях дозволяє сказати, що в  історії він соціолог, а в соціології — історик. Соціологічна проблематика — центральна в його творах.

Соціологічні погляди

М. Ковалевського* | був прихильником теорії факторів, тобто плюралістом;*

визнавав обумовленість  будь-якого соціального факту  багатьма причинами, принципової їх рівнозначності, відсутності серед  них провідної і визначальної;*

поділяв думку про єдність  всіх сторін суспільного організму  і підкреслював, наполягав на єдності, універсальності методу;*

вважав, що індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі і навіть міжнаціональному союзові, але його діяльність повинна  бути водночас координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх спільні  зусилля мають бути спрямовані до забезпечення загального блага;*

поділяв ідею процесу, як історичної неминучості. Природною передумовою  цієї ідеї є уява про змінність  і закономірності суспільних феноменів. Він вважав, що без прогресу не може бути соціології як науки. Суть соціального прогресу він зводив до солідарності, глибоко вірив у його неминучість;*

історико-порівняльний метод  в соціології розглядав як могутню  зброю;*

соціологію визначав як вчення про суспільні явища, як науку  про організацію й еволюцію суспільства

В останні роки свого життя  М. Ковалевський багато працював над  складанням курсу соціології як вчення про суспільні явища, який виклав у книзі "Сучасні соціології". Вся його наукова діяльність була пронизана "соціологічним духом". Для нього характерним було прагнення  до синтезу, до широких узагальнень. Він розглядав соціологію, як науку  про організацію й еволюцію суспільства, вимагав включити в завдання соціології вивчення не тільки прогресу, а й  періодів занепаду, регресу, дисгармонії  між окремими сторонами суспільства.

Серед великої плеяди мислителів кінця XIX - початку XX ст., безумовно, провідне місце займає І. Я. Франко (1856 - 1916 рр.), великий демократ, геніальний митець слова, який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В  ряді праць І. Франко "прагнув  проаналізувати генезис творення людської суспільності" і держави, вірив  у майбутню справедливість, новий  соціальний порядок матеріального  і духовного прогресу суспільства.

І. Франко був активним проповідником  національної самостійності України. Він вийшов з Української радикальної  партії і взяв участь у творенні націонал-демократичної партії, навіть допоміг скласти її програму. Його світогляд опирався на основи гуманізму, раціоналізму і демократизму. І. Франко порвав з федералістичними традиціями Костомарова і Драгоманова і  став борцем за повну політичну незалежність України. Відомий із своїх праць  про Україну американський дослідник  К. Манінг назвав І. Франка "скульптором  модерної української нації".