Формування соціологічної думки в Україні

Значний внесок у розвиток вітчизняної соціології зробили  вчені — соціологи, що працюють у  вищих навчальних закладах Києва (М. Захарченко, М. Лукашевич, М. Пірен, І. Гавриленко, Л. Ніколаєнко, В. Хмелько, Ю. Яковенко та ін.), Харкова (О. Якуба, В. Астахова, В. Бакіров, В. Соболев, Л. Герасіна, І. Рущенко, В. Шкода, Ю. Чернецький, О. Сидоренко та ін.), Львова (А. Хоронжий, Н. Черниш, В. Піча), Одеси (І. Попова, Н. Победа, Е. Гансова, В. Подшивалкіна, В. Оніщук та ін.), Дніпропетровська (В. Городяненко, В. Полторак) та інших центрів  науки і освіти України.

Нині соціологія знаходиться  в пошуку власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний  їм понятійно-категоріальний апарат. Кардинально  переглядається предмет її досліджень. В якості центрального поняття, ключової соціологічної категорії виділяється  громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука  про соціальні спільноти-суб'єкти, механізми їх становлення, функціонування й розвитку. Створюються умови  для методологічного плюралізму в соціології, існування різних підходів, орієнтацій в соціальних дослідженнях. Українська соціологічна школа набуває  рис національної, що знаходить прояв  не стільки в проблематиці досліджень, скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень української культури в  цілому.

На окрему увагу заслуговує висвітлення питання про соціологічні студії українських учених в еміграції, які в силу більшовицької політики вимушені були покинути Україну. Такі студії активно розвивались з  ініціативи М. С. Грушевського, який восени 1919 р. у Відні заснував Український  соціологічний інститут (УСІ).

Це був перший український  науковий заклад в еміграції і  діяв до переїзду Грушевського до Києва (1924 р.). До співробітництва в інституті  Грушевський залучив відомих  українських учених, які перебували тоді в еміграції (історика й соціолога  В. К. Липинського, соціолога В. Старосольського, історика й мистецтвознавця Д. В. Антоновича та ін.). Найважливіші завдання інституту полягали в:*

інформуванні світової громадськості  про соціальне життя в Україні;*

здійсненні підготовки досвідчених  науковців у різних галузях соціології і залученні їх до самостійної  роботи на загальному й українському культурно-історичному і соціологічному матеріалі;*

ознайомленні українського суспільства із здобутками соціологічної  науки на Заході, її напрямами й  методами;*

пробудженні в українській  громадськості інтересу до соціології;*

ознайомленні захищених  наукових і громадських кіл із соціальною історією України, її сучасним життям, досягненнями української науки  тощо.

Робота інституту велась у кількох напрямах: збирання бібліотеки, публічні виступи, публікації робіт  співробітників. Протягом 1920-1923 pp. інститут випустив 13 книг. Після від'їзду М. Грушевського та деяких його співпрацівників з  Праги, де функціонував переведений  з Відня УСІ, в Україну, постала  гостра необхідність створення нової  української наукової установи. Це завдання успішно виконав відомий  український соціолог і громадський  діяч М. Ю. Шаповал. 1 листопада 1924 р. він  заснував у Празі Український  інститут громадознавства, який під  його плідним керівництвом виконав  велику роботу в організації соціологічних  студій. До співпраці з інститутом було залучено чимало українських вчених-суспільствознавців, що перебували в еміграції, а також  таких видатних західних соціологів, як А. Блага, С. Чапін, Л. Візе, І. Штайнберг, Е. Ельвуд, П. Сорокін, P. Міхельс, С. Богардус, Е. Росс, Е. Халупний та ін.

За вісім років існування (до 1932 р. — року смерті М. Шаповала) інститут крім соціологічного часопису "Суспільство" і наукового збірника "Народознавство", видав праці  М. Драгоманова "Вибрані твори" (т.1, 1932 p.), В. Коваля "Національні  меншості в міжнародному праві" (1927 p.), М Мандрики "Сучасне міжнародне право, його сурогати и політична  самоволя" (без року видання); В. Петріва "Суспільство і військо", "Нова Україна" (1924 р.); М. Шаповала "Українська соціологія", "Соціологія українського відродження" (1927 p.), "Загальна соціологія" (1929 p.), "Соціологія України" та ін.

Значну соціологічну роботу в еміграції здійснили українська учені-викладачі соціологічних кафедр, утворених в Українській Господарській  академії у Подєбрадах, Вищому Педагогічному  інституті ім. М. Драгоманова, відкритому у 1923 р. у Празі, Українському Вільному університеті (Прага). До викладання соціології були залучені такі відомі українські соціологи, як О. Бочковський, В. Старосольський, С. Ріпецький, О. Ейхельман, Л. Білецький, С. Русова, В. Доманицький, М. Шаповал  та інші.

За період між двома  світовими війнами з'явилось чимало важливих соціологічних праць членів "празького гурту", зокрема: "Націонологія й націографія як спеціальна дисципліна для наукового досліду нації" (1927 p.), "Боротьба народів за національне  визволення: Націологічні нариси" (1932 р.) О. Бочковського; "Засади українського урбанізму" (1940 р.) В. Доманицького; "Соціологія і проблеми суспільного виховання  в С. Ш. Америки" (1925 p.) М. Мандрики; "Внутрішня форма слова в  соціологічній термінології" (1923 р.) В. Старосольського; "Військо і  революція" (1923 p.), "Місто й село" (1926 p.), "Система суспільних наук і  соціографія" (1931 р.) і "Суспільна  будова" (б. р. в.) М. Шаповала; соціографічні  праці С. Гольдельмана, О. Ейхельмана, Т. Олесевича, І.Івасюка, В. Садовського, О. Мицюка та ін.

Після другої світової війни  соціологічні студії в еміграції  не велися планово і зосереджено. Одна з причин цього — відсутність  поважної самостійної інституції (як це було в 20-х pp.), яка б об'єднувала українських дослідників і організовувала їхні студії. Проте аналіз виданих  праць фаховими українськими соціологами  С. Мамчуром, І. Задорожним, В. Кисілевським, П. Юзиком, Ф. Войщенком, І. Теслею, М. Марунчаком, В. Липинським, Д. Донцовим, Ю. Бойко, Ю. Дивничом, І. Майстрюком, В. Нагірним, В. Ісаївим та ін. засвідчує, що предметом  їх соціологічних досліджень є проблеми:*

процеси асиміляції, суспільної мобільності і процеси затримання етнічної (етичної та культурної) ідентичності серед українських емігрантів;*

структура українських інституцій, груп та громад і їх діяльність;*

типологія особистостей і  способів їх поведінки у західних суспільствах;*

процеси асиміляції й акультурації та етнічної ідентифікації українців  — у США та Канаді;*

ідеологічні групи та етнічні  ідентифікації емігрантських груп у США;*

збереження власної ідентичності духовних цінностей українців на еміграції.

Література

1. Бурлачук В., Молчанов  М., Степаненко В. Біля витоків  соціологічної думки в Україні,  —К, 1995.

2. Волощенко А. К. Суспільно-політичний  рух на Україні (70-ті - початок  80-х років XIX ст.). — К, 1972.

3. Депенчук Л. П., Б. О.  Кістяківський — К, 1995.

4. Погорілий 0.1. Соціологічна  думка XX сторіччя. —К, 1996.

5. Ручка А О., Танчер  В. В. Очерки истории социологической  мысли. — К., 1992.

6. Ручка А. О., Танчер  В. В. Курс історії теоретичної  соціології. — Навч. посібник. —К, 1995.

7. Піча В. М., Чернит  Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії  української соціологічної думки.  — Львів, 1995.

8. Соціологічна думка  України. Навчальний посібник //М.  В. Захарченко, В. Ф. Бурлачук, М.  О. Молчанов та інші. — К., 1996.

 

 

Формування соціологічної  думки

Друга половина XIX ст. стала  справжнім розквітом соціологічної  думки в Україні. Микола Іванович Зібер, Сергій Андрійович Подолинський, Остап Степанович Терлецький, Іван Якович Франко, Іван Федорович Фесенко, Олександр Опанасович Потебня, Леся Українка та інші висловили ряд важливих положень щодо ролі особи в історії, перебудови суспільства на справедливих засадах, місця і ролі робітничого  класу в суспільстві на Україні  і в західних країнах, механізму  діяльності самоврядових общин. Українські соціологи вивчали і будували прогнози стосовно демографічних проблем, піддавали нищівній критиці соціал-дарвіністські  погляди. Численні збірки, дослідження  та інші матеріали М.Максимовича, П.Чубинського, М.Зібера, М.Сумцова, Ф.Вовка, І.Рудченка не лише містять цінний емпіричний матеріал про різні сфери матеріального  та духовного життя українського народу, а й започатковують елементи етносоціології, соціології літератури та інші підрозділи соціологічної науки:

Соціологічні погляди  українських мислителів були тісно  пов'язані з боротьбою всіх верств українського суспільства за національне  звільнення від східних і західних імперських поневолювачів. Це була нелегка  боротьба за українську мову, культуру, науку.

Початок XX ст. знаменував появу  в Україні нових імен у соціології і психології. Серед них виділяються  такі діячі, як М.М.Коцюбинський, М.М.Ланге, Г.Г.Оршанський та інші.

Соціально-політичні  погляди радянських часів

Бурхливо розвиваються соціологічні і психологічні концепції на початку 20-х років, але вже починаючи  з середини цих років, зазнаючи політичного  й ідеологічного тиску, соціологія як наука все рідше згадується в науковій літературі колишнього СРСР, а потім і взагалі її оголошено  буржуазною псевдонаукою, яка ворожа марксизмові. Фундаментальні і прикладні  дослідження були фактично виведені з усіх програм, а саме слово "соціологія" стало поза законом і вилучено з наукового обігу. "Усунення" соціології як науки було зумовлене  тим, що її принципи, теорія і методи пізнання й засвоєння дійсності  виявились несумісними з особистою  диктатурою, волюнтаризмом і суб'єктивізмом в управлінні суспільством, соціальними  процесами. Ідеологічним знаряддям  особистої чи бюрократичної влади  практично завжди була соціальна  міфологія, яка підносилась до рангу  науки, а реальна наука оголошувалась  псевдонаукою.

Наукові поняття "екологія", "відчуження", "соціальна динаміка", "соціологія праці", "соціологія політики", "соціологія сім'ї", "соціологія релігії", "соціальна  організація" тощо довго знаходились  під забороною. Використання їх у  лекціях, статтях, монографіях загрожувало  вченому бути зарахованому до "послідовників  і пропагандистів реакційно-буржуазної соціології". Проте, незважаючи на це, розвиток соціології відбувався. Проводилися  конкретно-соціологічні дослідження, що деякою мірою дозволялося; під  рубрикою історичного матеріалізму, історії філософії, політекономії  видавались праці, де розкривалась соціологічна тематика. В середині 60-х років  починають з'являтися перші значні соціологічні праці — монографії, статті, в яких досліджувалися механізми  внутрішньо-колективних стосунків, сім'ї, формування особи, соціологія релігії  і т. д.

1985 рік вніс зміни в  життя українського суспільства.  У 1988 році соціологія була не  тільки реабілітована політично  та ідеологічно, а й було  доведено її важливу роль у  вирішенні соціальних проблем  перебудови.

Сучасна соціологія в Україні

Сучасна соціологія в Україні  вийшла з радянської соціології, але  ЇЇ розвиток, як власне української, фактично розпочався з 1991 р. після проголошення незалежності України. З цього часу відбувається її переорганізація на потреби та проблеми українського суспільства, і саме в цьому плані сучасна  соціологічна думка вплетена в загальний  історичний процес національного й  духовного відродження України.

У травні 1991 року у Київському університеті ім. Т. Шевченка було відкрито соціологічний факультет, перший декан  якого — один з відомих соціологів України професор В.І.Волович. Соціологія стала нормативним курсом в українських  вузах. Основний соціологічний заклад в Україні—Інститут соціології АН України.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

1. Функціональна орієнтація — група концепцій у західноєвропейській соціології, основою яких є засади соціальної антропології. Змістом цих концепцій є твердження, що суспільство в хвилини загрози розпаду завжди знаходить в собі сили для самозбереження.

2. Інтеракція — теорія, згідно з якою активність людей залежить від взаємо-доповнення систем покарань і нагород.

3. Теорія дій — теорія, представники якої стверджують, що людина діє під впливом схвалення оточуючих її людей ("глядачів"), а з іншого боку — діяльність є істотною ознакою людини.

4. Неоконсерватизм — філософсько-соціологічний напрям, який виник У другій половині 70-х років XX ст. Представники неоконсерватизму вважають, що держава повинна контролювати і регулювати все таким чином, щоб виключити можливість компрометації її інституцій.