Формування соціологічної думки в Україні

Значний внесок у подальший  розвій української соціології зробили  такі видатні українські вчені, як М. С. Грушевський, Б. О. Кістяківський, С. С. Дністрянський, М. І. Туган-Барановський та інші.

В такому суспільстві "над  народом не буде управи з гори, але  сам народ з долу (тобто від  громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і  сам обороняється".

І. Франко

Соціальний процес у цілому характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання соціології саме в  тому і полягає, щоб відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить властиву основу соціального  ритму.

М. Грушевський

Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М. С. Грушевський (1866 - 1934 рр.). Він вперше почав застосовувати  в українській історіографії  історико-соціологічний метод, розроблений  на межі XIX і XX ст. європейським позитивізмом. Перебування М. Грушевського в Парижі у 1903 р. на студіях мало переломне  значення для його творчості, внаслідок  чого він з історика соціально-економічних  та суспільних явищ перетворився на історика-соціолога. Основа соціологічних інтересів М. Грушевського — фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та ін.), М. Грушевський обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціологічної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Український вчений обґрунтував  думку про те, що характерними тенденціями  соціального розвитку є диференціація  та інтеграція. Чергування цих тенденцій  відбувається під впливом комбінування факторів, проте у визначеному  соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні фактори та ін. Отже, М. Грушевський, по суті, відстоював розуміння коливальної  динаміки суспільної еволюції, яке  є близьким сучасним посткласичним  теоріям. У праці "Початки громадянства" (1921 p.), він критикував суперечливі  теорії про початкову суспільну  еволюцію, застосовуючи для порівняння й українські матеріали.

Галузь соціології — це галузь достовірного в соціальних явищах, а тому її точка зору полягає не у визначенні різних можливостей, а  в установленні необхідного.

Б. Кістяківський

Видатним представником  групи українських соціологів, які  досліджували право, насамперед як суспільне  утворення, був Б. О. Кістяківський (1868 - 1920 pp.). У своїх поглядах він еволюціонував  від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім  тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання: "Суспільство  і особистість" (1899 р.), "Социальная наука и право" (1916 р.), "Право  и наука о праве" (1918р.) та ін.

Б. Кістяківський дійшов висновку, що перенесення природничо-наукового  мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального  світу, які відрізняють його від  світу природи. Реальність, яку має  вивчати соціологія, є, крім економічних  відносин, свідомості та ЇЇ уявлень, дії  людей, зумовлені соціальною дійсністю  та її культурними формами. Звернення  до цієї реальності — умова здобуття соціологією статусу самостійної  науки, відокремлення її від соціальної філософії.

З цих позицій Кістяківський  критикував М. Михайловського, для якого  домінуючим критерієм при поясненні  соціальних явищ була категорія можливості.

Близько до зазначеної групи  українських соціологів стояв і  С. С. Дністрянський (1870 - 1935 рр.). У своїх  працях "Звичаєве право й соціальні  зв'язки" (1902 p.), "Погляд на теорії права та держави" (1925 p.), "Загальна наука права й політики" (1926 p.), "Соціальні форми права" (1927 р.) він висунув теорію зв'язків. Соціальні зв'язки, на його думку, виникають  з необхідності задоволення людьми своїх потреб. Історико-соціальні  зв'язки розвиваються від найменш  простих (родини) до найбільш складних, якими є народ і держава. Соціальними  зв'язками є також церква, покоління, суспільні класи і стани тощо. Умова успішного функціонування соціальних зв'язків — наявність  форм, які виникають з внутрішнього переконання про взаємну залежність людей в процесі задоволення  своїх потреб. Кожний соціальний зв'язок живе своїм особливим життям, має  свої особливі цілі і засоби їх досягнення.

Ці твердження дають підставу для висновку, що в соціологічних  студіях С. Дністрянського в імпліцитному стані наявні ідеї теорії статусу  і ролей. Саме з позиції теорії соціальних зв'язків учений розглядав  право як соціальне утворення.

Вагомий внесок у розвиток української соціології зробив видатний учений-економіст, мислитель і патріот  М.І. Туган-Барановський (1865 - 1919 рр.), який вважав, що без соціології немає  сучасної науки про суспільство. У працях "Основи політичної економії", "Суспільні основи корпорації", "Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію", "Психологічні фактори суспільного  розвитку" та інших він обґрунтував  роль господарства в соціальному  житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих  на зовнішній світ для створення  матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення господарства у  суспільному житті ґрунтується  не тільки на тому, що люди, як вважав марксизм, перш ніж займатися політико, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одягатися, а й на тому, що політика, наука тощо мають свою матеріальну основу, яка створюється  господарством.

Одна й та ж особа  належить до різних соціальних зв'язків  виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил.

С. Дністрянський

Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у початковий період (протягом другої половини XIX ст.), приходимо до висновку, що ряд видатних учених досліджували і публікували  свої праці із суспільних наук, що безпосередньо  стосувалися проблем соціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології  новітньої соціологічної теорії. Ні один з них не дав повної теорії суспільства та його суті, досліджуючи  тільки окремі проблеми суспільного  життя. Основного завдання — побудувати суто теоретичну чи конкретно-соціологічну систему – вони перед собою  й не ставили. Свою увагу вони зосереджували  на засвоєнні суспільною думкою України  західних соціологічних теорій і  поширенні соціологічних поглядів серед широких верств.

Основний підсумок початкового  періоду полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної  традиції. Виникла гостра потреба  вивчати і зрозуміти нові суспільні  явища та науково їх пояснити. Після  велетенських суспільних і державних  катаклізмів та найбільших соціологічних  експериментів в історії людства  в перших десятиліттях XX ст. українська суспільно-політична відродженська  думка дійшла переконання: відродження  народу, як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики — куди і якими шляхами  повинен іти народ — може знайти своє вирішення саме у соціології.

Розвиток соціології в  Україні на сучасному етапі

Розвиток вітчизняної  соціології в післяжовтневий період 1917 р. не припинився, хоча й був неоднозначним. Соціологічні студії здійснювалися  в умовах повної інтегрованості в  радянську соціологічну науку. Водночас українська соціологічна думка зазнавала  досить відчутний вплив світової соціології, зокрема, соціологічних  шкіл СІНА та Європи, де процес подальшого розвитку соціологічного знання в силу певних історичних умов проходив інтенсивніше.

Слід зазначити, що перші  роки більшовицького режиму в Україні  збіглися з періодом прискорення  інституціоналізації соціології. Деякий час створювалися соціологічні наукові  та навчальні заклади, проводилися теоретичні та прикладні дослідження. Наукова і науково-видавнича праця із соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН).

Організації соціологічних  студій в установах ВУАН присвятив  свою діяльність М. Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими  співробітниками та прихильниками  його поглядів в галузі соціологічних  студій були Й. Гермайзе, П. Клименко, К. Грушевська. Кабінет примітивної  культури, очолюваний К. Грушевською, досліджував  питання генетичної соціології, з 1926 р. видавав річник "Первісне громадянство та його пережитки на Україні". К. Грушевська опублікувала тут свої праці "Спроба соціологічного пояснення  народної казки", "Соціологія старовини" та ін. В цьому ж напрямі працював Ф. Савченко, автор студій "Примітивна культура", а також "Соціологія в концепції нової французької  демократії".

Після 1930 р. за умов гоніння  на українську науку, поширення політики терору й репресій ослабла зацікавленість соціологічними студіями. Соціологічні установи, яких й так було обмаль в Україні, ліквідовувались, а їхні співпрацівники, уникаючи небезпечної  тематики, в основному популяризували соціологічні знання в дусі догми  вчення Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Соціологія, як наука, втрачає свій самостійний статус, заноситься у "чорний список" так званих буржуазних наук, стає поволі служницею пропаганди. Конкретна мікросоціологія та соціометрія  не встигли розвинутися взагалі, бо заборонені були математична статистика, теорії ймовірності і вибірки, структурно-функціонального  аналізу для вивчення радянського  суспільства.

З 1936 p., з посиленням хвилі  репресій, відбувається майже повна  ліквідація будь-яких соціологічних  досліджень. Такий стан був понад 30 років, незважаючи на тимчасові "потепління" й спроби пожвавлення соціологічних  студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937—1946 pp.) не видав практично жодної вагомої праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика із соціальних та національних питань була передана створеному у 1947 р. Інституту філософії  АН УРСР. Про науково-дослідну працю  у цьому інституті не було відомостей аж до початку 60-х років, коли відділ атеїзму провів соціологічні дослідження  на західноукраїнських землях, але  вони опубліковані не були. Деякі наслідки проведених праць були надруковані  у збірнику "Соціологія на Україні" (К., 1968, ред. Л. В. Сохань). Хоча його оголосили  як перший український щорічник соціології, проте наступні щорічники так  і не з'явилися. Правда, в 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видав перший збірник "Філософії та соціології", в  якому соціології був присвячений  невеличкий розділ, що містив, зокрема, й статтю автора цього посібника  В. М. Пічі.

Соціологію радянського  періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:*

майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням  соціологічних досліджень;*

відсутність самостійного статусу  соціології як науки та ототожнення  з історичним матеріалізмом у  плані вихідних методологічних засад;*

постійний політичний ризик  інноваційної соціології;*

протидія соціологічним  дослідженням, з одного боку, на ідеологічному  ґрунті, а з другого — на патріотичному, коли більш-менш об'єктивні наукові  розвідки, які відхилялися від  партійної лінії, діставали ярлика "націоналістичних";*

застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей  та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;*

обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;*

бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого  обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп'ютерів;*

відсутність надійних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном;*

нерозвиненість наукових зв'язків із зарубіжними соціологами;*

дефіцит соціологічних праць  зарубіжних авторів.

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого  не враховувались. Виразно позначилась  непідготовленість працівників  органів управління не тільки до самостійного висунення замовлень для соціологічної  науки, а й до кваліфікованого  співробітництва з нею, запровадження  результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш не ординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали своїми дослідженнями. Тому соціологія в Україні протягом багатьох років знаходилась у  стані регресу. Лише з початком процесів оновлення суспільства у середині 80-х років змінюється ставлення  до соціолога та усвідомлюється зростаюча  потреба в її дослідженнях. Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України. Яскравим виявом цієї тенденції було створення восени 1990 р. Інституту  соціології в системі Національної Академії наук. Головний напрям діяльності інституту — виявлення закономірностей  розвитку українського суспільства  в національному і міжнародному контексті, осмислення та узагальнення досвіду перетворення суспільства  у справді громадянське. Досягнення цієї мети реалізується, зокрема, в  таких напрямах досліджень:*

особливості соціально-статусної  стратифікації в умовах становлення  ринкової економіки;*

соціальні умови і механізми  формування ринкової економіки;*

фактори виникнення і механізми  подолання соціальних конфліктів у  процесі трансформацій суспільства;*

українська етнічність у  сучасному світі та ін.

Інститут має широкі зв'язки з аналогічними зарубіжними інституціями. В ньому працює плеяда широко відомих  у нас і за кордоном науковців-соціологів, серед яких Л. В. Сохань, В. М. Ворона, М. О. Шульга, А. О. Ручка, В. В. Танчер, С. І. Головаха, В.І. Тарасенко, В. Л. Осовський, В.Є. Пилипенко, Н. В. Паніна, С. О. Макєєв, К. К. Грищенко, І. Прибиткова, С. Войтович, О. Донченко. І. Мартинюк, С. Суїменко та ін.

У цей час відбуваються й інші важливі події для становлення  української соціології. Створюється  Соціологічна асоціація України, першим президентом якої став професор В.І. Волович. В університетах відкриваються  факультети та відділення для підготовки професійних соціологів, започатковуються соціологічні видання, утворюються  спеціалізовані ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата  і доктора соціологічних наук, починає виходити журнал "Філософська  і соціологічна думка", а з 1998 р. — часопис "Соціологія: теорія, методика, маркетинг".