Населення та трудові ресурси України

 Друкувати документ

НАСЕЛЕННЯ ТА ТРУДОВІ  РЕСУРСИ УКРАЇНИ

Чернівецький національний університет 
ім.Ю.Федьковича 
Курсова робота 
з предмету 
“Розміщення продуктивних сил України” 
на тему: 
“НАСЕЛЕННЯ ТА ТРУДОВІ РЕСУРСИ УКРАЇНИ” 
 
 
План 
1. Роль народонаселення у розвитку продуктивних сил та територіальній організації народного господарства. 
2. Динаміка чисельності та склад населення, особливо-сті його розміщення. 
2.1. Чисельність та розміщення населення. 
2.2. Міське та сільське населення. 
2.3. Урбанізація та проблеми довкілля. 
2.4. Статево-вікова структура населення. 
2.5.Національний склад населення та його територі-альні особливості. 
2.6. Демографічна ситуація та її регіональні особливості. 
3.1. Регіональні особливості відтворення населення. 
3.2. Міграція населення та її види. 
4. Трудові ресурси та їх структура. 
5.Трудоресурсна ситуація та її регіональні особливості. 
6.Ринок праці та забезпечення продуктивної зайнятості. 
 
 
1. РОЛЬ НАРОДОНАСЕЛЕННЯ У РОЗВИТКУ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА 
Населення або народонаселення — це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.). 
Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного бо-ку, та предметів праці — з іншого, забезпечує матері-альне виробництво. Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво ма-теріальних благ у відповідності з наявними природни-ми ресурсами. Розвиток народного господарства (еко-номіки) будь-якої країни можливий лише за певної чи-сельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства. Виробництво засобів існування та послуг становить суть господарювання людей. Без цього існування суспільства не-можливе. 
Взаємозв'язок і взаємодія між населенням і розвитком госпо-дарства — процес історичний. Він змінюється і ускладнюється протягом усього історичного розвитку людства. На початку роз-витку суспільства населення забезпечувало свою життєдіяльність за рахунок дарів природи, а також за допомогою рибальства та мисливства. На наступних етапах розвитку тип господарства змі-нився, і замість присвоєння природних засобів існування треба було розвивати відтворювальне господарство. Спочатку це було землеробство і тваринництво. Розвиток цих галузей викликав не-обхідність виробництва певних засобів праці, що привело до ви-никнення нового прошарку людей — ремісників. 
Виробництво засобів праці і спеціалізація регіонів на вироб-ництві різних продуктів відповідно до наявних природних умов і ресурсів зумовили розвиток торгівлі як наступного сектора гос-подарювання. 
Зазначені вище сектори господарювання характеризують по-чатковий етап розвитку суспільства. В наступні періоди історич-ного розвитку людство значно ускладнило суспільні відносини. Воно пройшло стадії від доіндустріального суспільства до індуст-ріального та постіндустріального. Сьогодні домінує інформацій-на стадія розвитку суспільства, коли наука і розробка нових тех-нологій стають основними сферами діяльності людей. 
Таким чином, людина є, з одного боку, активною продуктив-ною силою, що своєю трудовою діяльністю забезпечує виробни-цтво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, — вона є. споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як бачимо, населення і економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина є основ-ним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чи-сельність населення та кваліфікація його працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку. 
Зайнята в суспільному виробництві частина населення є най-більш активною продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина — на роз-виток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в ці-лому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення. 
При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окре-мих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнен-ня. Але для ефективного функціонування народного господарст-ва з постійним зростанням продуктивності праці недостатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для функціонування різних галу-зей народного господарства потрібні трудові ресурси лише пев-ної якості, в тому числі і певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших — переважно жінок. 
Але тісний зв'язок населення з економікою має місце не лише на стадії виробництва. Не менш тісним є їх зв'язок і на стадії споживання. Тут насамперед слід звернути увагу на те, що демо-графічна структура населення впливає на масштаби виробництва, структуру і якість товарів, призначених для споживання. 
Споживання як важлива форма людської життєдіяльності та-кож має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Основні харак-теристики відтворення населення впливають в першу чергу на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продук-цію щоденного попиту, і насамперед продукти харчування. По-треби людей обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфра-структури та сфери послуг. 
Усі види людської діяльності — виробництво, споживання матеріальних благ та послуг, відтворення нових поколінь є, з од-ного боку, явищами соціального життя, що пов'язані з розвитком народного господарства, а з другого, — це є процеси власне жит-тєдіяльності людей. Тому таким складним, взаємообумовленим і нерозривним є зв'язок між населенням і розвитком територіаль-ної організації народного господарства. Лише на цій основі мож-лива побудова соціальне спрямованої ринкової економіки в сус-пільстві, де людина є творцем матеріальних і духовних благ. Метою розвитку економіки має бути забезпечення фізичного, ду-ховного та інтелектуального розвитку нинішніх поколінь та кіль-кісного і якісного відтворення прийдешніх. 
2. ДИНАМІКА ЧИСЕЛЬНОСТІ ТА СКЛАД НАСЕЛЕННЯ, ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗМІЩЕННЯ 
2.1. ЧИСЕЛЬНІСТЬ ТА РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ 
Чисельність населення країни в цілому та окремих її регіонів є результатом взаємообумовленого розвитку усієї сукупності про-цесів суспільного розвитку, і насамперед соціально-економічних та демографічних. Закономірності розвитку економіки значною мірою визначають характер демографічних процесів. Тенденції демографічного розвитку є неодмінним фактором, який обумов-лює економічну і соціальну політику держави. Вивчення проце-сів відтворення населення, особливо динаміки його чисельності, має практичне значення для встановлення механізму взаємодії економічних і демографічних процесів. Чисельність населення держави чи окремих її регіонів не є величиною стабільною. Вона змінюється відповідно до дії усієї сукупності різноманітних фак-торів. Знання чисельності населення на певну дату чи період доз-воляє оптимально збалансувати розвиток народного господарства і напрями демографічної політики. 
Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. На початок 1998 р. за чисельністю жителів вона була на сьомому місці після Німеччини, Росії, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції. Чисельність населення України складає ни-ні більше ніж 50 млн. чоловік. 
Найбільш повну інформацію про чисельність населення, його структуру і розселення, а також процеси руху дають загально-державні переписи. Особливе значення для України мають останні чотири переписи — 1959, 1970, 1979, 1989 pp. Наступний перепис населення на Україні має відбутися в 2001 р. За кожний рік між переписами ведеться поточний облік (розрахункова чисе-льність) населення за основними параметрами з урахуванням природного руху населення та даних міграції. 
Згідно з даними переписів населення по Росії і колишньому СРСР чисельність населення України становила (в сучасних кор-донах): у 1897 р. — 28,4 млн. чол., 1926 р. — 29,5, 1939 р. — 40,5, 1959 р. — 41,9, 1970 р. — 47,1, 1979 р. — 49,8, 1989 р. — 51,7 млн. чол. 
Як бачимо, чисельність населення України за великий період часу постійно зростала. Тільки за період 1959—1998 pp. загаль-ний приріст населення України перевищував 8 млн. чол. Слід відмітити, що середньорічний приріст населення був дуже нестабі-льним, а кількісні параметри його щороку змінювалися. Але за-гальною тенденцією було щорічне його зменшення. Починаючи з 1993 р. і по нинішній час чисельність населення України щорічно зменшується. На початок 1995 р. чисельність населення була майже такою ж, як у 1989 р. Особливістю цього процесу в Украї-ні є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або при-родні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соціально-еко-номічні та демографічні особливості, які склалися в країні на по-передньому та на нинішньому етапі суспільного розвитку. 
Такий характер динаміки населення обумовлює складність вирішення ряду демографічних, економічних і політичних проб-лем в Україні. Це стосується, зокрема, протидії погіршенню ста-тево-вікової структури населення (його постаріння) і режиму від-творення, забезпечення народного господарства трудовими ресур-сами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів та ін. 
Розміщення населення. Україна належить до держав з висо-кою щільністю населення. На початок 1999 р. в цілому по країні густота населення становила майже 83 чол. на 1 км2. Розміщення населення по території повною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її природно-ресурсному потенціалу. 
Найменша щільність населення характерна для Українського Полісся та півдня республіки. Тут воно становить менше ніж 60 чол. на 1 км . Причому в Чернігівській області щільність насе-лення не досягає і половини відносно середнього показника по Україні. Такий рівень заселеності тут викликаний природними особ-ливостями, що обумовлюють певну господарську діяльність. Рід-ко заселений і південь України, особливо Херсонська та Мико-лаївська області. Найвищий показник густоти населення в Украї-ні характерний для східного регіону, де він перевищує 130чол. на 1 км2, а в Донецькій області досягає майже 190 чол./км2. 
Висока щільність населення характерна і для західних областей України, де вона становить: в Львівській області — 126 чол./км2, в Чернівецькій — 116 чол./км2. 
Окремим регіоном, де показник щільності населення близький до середнього рівня по Україні, є Автономна Республіка Крим (цей показник досягає 83 чол./км2). Зазначені особливості розмі-щення населення в Україні є значною мірою результатом регі-ональних особливостей динаміки його чисельності, що склала-ся в результаті відмінностей природного руху та міграційних процесів. 
2.2. МІСЬКЕ ТА СІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ 
Зміни в динаміці загальної чисельності населення визнача-ються змінами у розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продук-тивних сил. 
Якщо на початку століття в Україні переважало сільське насе-лення — близько 82% всього населення, то нині майже 68% її на-селення мешкає в міській місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Лише за період 1979-1998 pp. його приріст складав 3,5 млн. чол., або 11,4%. За цей період зросла і питома вага міського населення — з 60,8% в 1979р. до 67,8% —в 1998р. 
Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територі-альні відмінності — від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних показує, що лише в 6 областях країни переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельно-сті населення України та її регіонів. Так, протягом останніх деся-тиліть динаміка чисельності міського населення змінювалася: якщо в міжпереписний період 1979—1989 pp. зростання міського населення було більш інтенсивним, то надалі воно поступово скорочувалося. З 1994 року приріст міського населення України змінився на його скорочення. За 1994—1998 pp. міське населення країни скоротилося на 1,4 млн. чоловік. 
Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з населенням до 50 тис. жителів), середніх (50— 100 тис. жителів), великих (100—250 тис. жителів), крупних (250— 500 тис. жителів) та найкрупніших (понад 500 тис. жителів), а та-кож у селищах міського типу. 
На 1 січня 1999р. в Україні нараховувалося 448 міст, в т. ч. 169 обласного підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл. У міських поселеннях, які становлять менш ніж 5% всіх населених пунктів України, зосереджено більш як 2/3 насе-лення країни. В цілому міста становлять лише третину міських поселень України, але в них проживає близько 90% всього міського населення. При цьому основна його частина припадає на крупні і найкрупніші міста. 
В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. про-живає лише 2% населення, а решта населення проживає у посе-леннях до 20 тис. чоловік. 
Сільське населення України становило на початок 1999р. 16124,0 тис. чоловік. Така його чисельність та динаміка — це ре-зультат неоднозначних за характером процесів розселення людей протягом значного історичного періоду. 
Найбільш суттєвим фактором формування чисельності сільсь-кого населення є соціально-економічні умови, що складалися в Україні у певні періоди її історичного розвитку. 
Оскільки основною економічною базою господарського роз-витку сільської місцевості є сільськогосподарське виробництво, то в залежності від специфіки цього виробництва в певних природ-них і соціально-економічних умовах здійснювалося відтворення за-гальної чисельності населення і особливо його працездатної части-ни, а також розміщення по території певних населених пунктів. 
Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських населених пунктів не є постійною величиною. Аналіз статистич-них даних за значний період часу дав змогу встановити довго-строкову і стабільну тенденцію — постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України. Так, лише за 1979— 1985 pp. чисельність сільських жителів в країні зменшилась на 2,6млн. чоловік, або на 13,5%, а за 1986—1998рр. — ще на 1,2 млн. чоловік. 
Зазначена динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні відмінності. Так, якщо за 1979—1998рр. чисельність сільських жителів Автономної Республіки Крим, Закарпатської і Херсонської областей зросла, то в решті областей країни відбулося скорочення чисельності сільського населення. При цьому найбіль-ший приріст сільського населення був характерним для Авто-номної Республіки Крим. Найбільше скорочення сільського на-селення (майже на третину) відбулося у Вінницькій, Чернігів-ській, Хмельницькій, Житомирській та Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушен-нями в економічній і соціальній сферах, а також у територіаль-ній структурі і організації народного господарства, особливо га-лузей матеріального виробництва. 
2.3. УРБАНІЗАЦІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ДОВКІЛЛЯ 
В останні роки особливо гостро постала проблема урбанізації з одночасним збереженням сприятливих природних умов прожи-вання. Залежність фізичного стану людини, як і способу її діяль-ності, від особливостей природних умов дуже велика. Сучасні зміни в природних умовах пов'язані з територіальною організаці-єю виробництва та розвитком урбанізації. Особливо проблеми збереження належних природних умов загострюються у високо урбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров'я та ін.). У таких регіонах рівень забруднення повітря, поверхневих вод і землі пе-ревищує можливості їх самоочищення. Це призводить до дегра-дації навколишнього середовища, що негативно впливає на здо-ров'я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 20% прямих захворювань. 
Україна належить до країн, що мають високі показники забруд-нення навколишнього середовища. Основними центрами зосеред-ження екологічних проблем є високо урбанізовані райони, міські агломерації та крупні промислові центри. Так, питома вага за-бруднених стічних вод у загальному їх обсязі становить в цілому по Україні 28%, в т. ч. у Харківській та Луганській областях — більш ніж 70%, у Чернівецькій, Одеській, Донецькій областях — більше половини. 
Високим є рівень забруднення і атмосферного повітря. Нині в Україні майже четверта частина шкідливих викидів промислових підприємств не уловлюється і потрапляє в атмосферу без будь-якого очищення. Найбільші викиди цих шкідливих речовин в ат-мосферу характерні для високо урбанізованих областей. Так, на частку Донецької області припадає майже третина всіх викидів по Україні в цілому, до 30% — на Дніпропетровську і майже 15% — на Луганську область. 
Звичайно, основні обсяги скидів у воду та викидів у повітря локалізовані у містах та міських агломераціях. Найбільші викиди речовин в атмосферу спостерігаються в Кривому Розі, Маріуполі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Єнакієвому, Донецьку, Дебальцевому, Макіївці та ін. 
Особливості екологічних умов окремих регіонів повинні вра-ховуватися і при територіальній організації сільськогосподарсь-кого виробництва. Це стосується насамперед приміського госпо-дарства, оскільки приміські території дуже часто забруднені важ-кими металами та іншими шкідливими елементами, які потрап-ляють з продуктами харчування в організм людини. 
Важливим напрямом поліпшення екологічної ситуації у висо-ко урбанізованих регіонах є обмеження надмірного зростання про-мисловості та чисельності населення великих міст. Так, не конт-рольований належним чином промисловий розвиток таких вели-ких міст Донбасу, як Донецьк, Луганськ, Макіївка, Горлівка при-звів до ряду складних екологічних, економічних та соціальних проблем. Один з шляхів їх вирішення полягає в обмеженні роз-міщення нових виробництв, які можуть лише ускладнити еколо-гічну ситуацію. 
В складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція розвитку малих і середніх міст, у яких природне середовище знач-но краще, ніж у великих. До того ж ряд областей України взагалі не має великих чи середніх міст, крім обласного центру (Він-ницька, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька). Особливо акту-альним є подальший розвиток малих міст, в яких розміщені од-не—два підприємства. В нових економічних умовах банкрутство таких підприємств може призвести до руйнації економічного ба-зису розвитку цього міста. 
2.4. СТАТЕВО-ВІКОВА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ 
Статево-вікова структура населення є одним з важливих демо-графічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статево-вікова струк-тура населення є результатом особливостей народжуваності і смерт-ності населення в конкретних історичних умовах відтворення. 
Аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисель-ності її населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівню-вання співвідношень між чисельністю чоловіків і жінок. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед ниж-чою смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, — з другого. Наприклад, якщо коефіцієнт смертності жінок у віці 40-50 років становив в останні роки 4,8—6,6 осіб на тисячу насе-лення цього віку, то чоловіків — відповідно 13,1—19,5 осіб. На-явну структуру населення України можна вважати несприятли-вою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтво-рення населення. Так, у віковій групі до 25 років включно чисе-льність чоловіків була більшою, ніж жінок; у віковій групі понад 
26 років чисельна перевага — на боці жінок. І ця перевага збіль-шується з кожною віковою групою. Серед міських жителів чисе-льна перевага настає вже з 17 років, а в сільській місцевості — після 40 років. 
Важливу роль у природному відтворенні населення та визна-ченні демографічної бази трудових ресурсів відіграє характер ві-кової структури населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те, що в Украї-ні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське населен-ня, судячи з його вікової структури, має менші можливості порів-няно з міським щодо активізації відтворення нових поколінь. 
Важливим фактором подальшого економічного і соціального розвитку країни є співвідношення між основними віковими гру-пами населення — допрацездатного, працездатного та старшого за працездатний. Аналіз вікової структури населення України за останні десятиліття показує істотне зменшення як чисельності, так і питомої ваги дітей у віці до 16 років у загальній чисельності населення країни. Дещо зменшується чисельність і питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16—59 років і жінок — 16—54 роки). Чисельність населення України у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої ваги дітей та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про постаріння насе-лення країни. При збереженні сучасних тенденцій народжуванос-ті і смертності у майбутньому цілком можливе подальше збіль-шення питомої ваги осіб похилого віку і відповідно — загальне постаріння населення України. 
Аналіз регіональних особливостей статево-вікової структури населення України показує, що найбільша диспропорція у бік чи-сельної переваги жінок та загального постаріння населення харак-терна для Подільських та центральних областей України. Най-більш сприятлива статево-вікова структура населення у західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львів-ській та Рівненській. 
Дослідження регіональних особливостей вікової структури населення дуже важливе, оскільки воно дає змогу глибше оціни-ти зміни в демографічній ситуації, визначити особливості форму-вання трудових ресурсів у регіонах. 
Таким чином, територіальні особливості вікової та статевої структури населення є результатом відмінностей природного від-творення населення та його міграції. 
2.5. НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ТЕРИТОРІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ 
Національний склад населення України характеризується знач-ною чисельною перевагою основної нації — українців. За даними останнього перепису населення, українці становили понад 70% усіх жителів України. Крім того, значна чисельність українців проживає в близькому та далекому зарубіжжі. Поряд з українця-ми на території України проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни — понад 20% всього населення країни. Друге місце за чисельністю після росіян займають жителі єврейської національності, чисельність яких пос-тійно зменшується, і нині вони становлять близько 1% населення України проти 2,0% у 1959 році. На території України проживає значна чисельність населення з прилеглих до країни держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких перевищує 400 тис. чоловік, молдавани (майже 300 тис. чол.), болгари (близько 250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.). Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін. 
Протягом історичного періоду національний склад населення України змінювався, і сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від етнічних меж проживання українців. Українці проживають не лише на суміжних з Україною територіях, айв багатьох віддалених від неї країнах світу. Але найбільша кіль-кість українців проживає в Росії — понад 4,4 млн. чол. Це друга за чисельністю нація, що проживає в Росії. Значна частина україн-ців постійно проживає в Польщі, Білорусі, Словаччині, Молдові, США, Канаді, Аргентині, Австралії, Німеччині та багатьох інших країнах світу. 
Національний склад населення України постійно змінюється і під впливом міграції. За останні роки з України виїжджало біль-ше населення, ніж приїжджало на її територію. Серед націо-нальностей, що виїжджають з України, найбільшу чисельність становлять росіяни, євреї, молдавани. Разом з тим населення України зростало за рахунок азербайджанців, білорусів, вірмен, болгар, грузинів. 
Зміни у національному складі населення України обумовлені і поверненням на її територію примусово виселених раніше в Росію та інші республіки колишнього Союзу кримських татар та німців. Вони розміщуються переважно в Криму та на півдні України. 
Нині українці за чисельністю переважають в усіх областях рес-публіки (за винятком Автономної Республіки Крим, де майже дві третини її населення становлять росіяни, а частка українців дещо перевищує 25%). Понад 90% всього населення становлять україн-ці — у Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопіль-ській, Вінницькій, Хмельницькій, Київській, Черкаській та Черні-гівській областях. Це найбільший регіон компактного проживан-ня українців. Другий регіон, де частка українців складає від 75 до 90%, формують Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Ми-колаївська, Полтавська, Сумська, Херсонська області. В областях Донбасу та Придніпров'я, а також у Харківській, Одеській та Чернівецькій областях частка українців знаходиться в діапазоні від 50 до 70%. 
Регіоном найбільш компактного розселення росіян, крім Ав-тономної Республіки Крим, є Дніпропетровська, Донецька, Запо-різька, Луганська, Одеська і Харківська області. Тут частка росі-ян становить від 24% в Дніпропетровській до майже 45% в Луган-ській областях. 
Серед населення інших національностей слід виділити поля-ків, які в Житомирській області становлять більш як 4% її насе-лення, у Хмельницькій — більш як 2%, у Львівській — близько 1%. Білоруси становлять понад 2% населення Криму, близько 1% — населення Рівненської та Луганської областей. Найвища частка євреїв в усьому населенні, в Харківській (1,5%), Вінницькій (1,4%) та Дніпропетровській (1,3%) областях. На молдаван припадає значна частина жителів Кіровоградської, Миколаївської та Черні-вецької областей. Угорці зосереджені в основному в Закарпатсь-кій, а румуни — в Чернівецькій областях. 
За межами України нині проживає понад 9 млн. українців, з яких більш як 7 млн. чоловік — у республіках колишнього Ра-дянського Союзу. 
Злагоджена життєдіяльність представників різних національ-ностей неможлива без шанобливого ставлення і поваги кожного народу до іншого. Це стосується як українців, так і національних меншин, які є жителями однієї держави — України. 
Важлива роль у збереженні міжетнічної злагоди в усіх регіо-нах України належить створенню державою сприятливих умов для національно-культурного розвитку як національних меншин в Україні, так і українців, які проживають у країнах близького і далекого зарубіжжя. Ці питання повинні бути предметом роз-витку міждержавних відносин і вирішуватися на користь наро-дів усіх країн. 
3. ДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ ТА ЇЇ РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ 
3.1. РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ВІДТВОРЕННЯ НАСЕЛЕННЯ 
Глибоке вивчення населення та проблем його відтворення стає все більш актуальним завданням науки. Людина та закономірно-сті її життєдіяльності є предметом вивчення багатьох наук: демо-графії, географії населення, економіки трудових ресурсів, соціо-логії, філософії, політичної економії, а також ряду медичних і біологічних наук. 
Україна знаходиться на такому етапі демографічного розвит-ку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає. Це призводить до зменшення загальної чисельності населення і від-сутності навіть простого заміщення одних поколінь людей нови-ми. Таким чином, відтворення населення України є звуженим. 
Україна належить до держав світу, в яких природний приріст населення має від'ємне значення, і в останнє десятиліття ця тен-денція посилилася (табл. 1). 
Таблиця 1 
КОЕФІЦІЄНТИ НАРОДЖУВАНОСТІ, СМЕРТНОСТІ ТА ПРИРОДНОГО ПРИРОСТУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ 
(на 1000 чоловік населення)* 
Показники | 1985 | 1990 | 1991 | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 
Чисельність народжених | 15,0 | 12,7 | 12,1 | 9,7 | 9,2 | 8,7 | 8,4 
Чисельність померлих | 12,1 | 12,1 | 12,9 | 15,5 | 15,2 | 14,9 | 14,4 
Природнийприріст населення | 2,9 | 0,6 | -0,8 | -5,8 | -6,0 | -6,2 | -6,0 
* За даними Держкомстату України. 
Зниження природного приросту населення України, як видно з таблиці 1, обумовлене постійним зниженням народжуваності і тен-денцією досить високої смертності населення. 
В абсолютному виразі ці тенденції характеризуються такими показниками: якщо у 1985 р. народилося 762,8 тис. дітей, а помер-ло 617,6 тис. чоловік, і таким чином, природний приріст становив 145,2 тис. чол., то у 1998 р. народилося вже 419,2 тис. дітей, а по-мерло 720,0 тис. чол. Внаслідок цього природний приріст був від'єм-ним і досяг 300,8 тис. чоловік. За показниками природного приросту Україна наближається до Угорщини, Болгарії та Німеччини. 
Загальна демографічна ситуація в Україні — це результат спе-цифіки відтворення населення у різних населених пунктах і регі-онах. Регіональні особливості демографічної ситуації формують-ся під впливом багатьох факторів. Тому в цілому по території України складається досить диференційована ситуація щодо від-творення населення. 
В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою різноманітністю регіональних особливостей. Причому у різні історичні періоди вона мала свою специфіку. Так, якщо в 1959 р. найбільший природний приріст населення був у Донець-кій області (73,0 тис. чол.), Дніпропетровській (36,6 тис. чол.), Луганській (44,7 тис. чол.) та Харківській (26,4 тис. чол.) облас-тях, а найменший — у Кіровоградській (11,1 тис. чол.), Херсон-ській (11,6 тис. чол.) та Чернівецькій (11,6 тис. чол.) областях, то у 1997р. природний приріст населення був характерний лише для Закарпатської та Рівненської областей. 
Масштаби депопуляції (переважання померлих над народже-ними) протягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях, де рані-ше мав місце найвищий природний приріст населення. Низькі ко-ефіцієнти природного приросту характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров'я, але і для Вінницької, Київської, Кірово-градської, Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської та Чер-нігівської областей. 
Другим регіоном за величиною відносних показників природ-ного приросту населення є південні території України — Авто-номна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області. 
До третього ареалу за близькими за значеннями показниками природного приросту населення входять Хмельницька, Терно-пільська та Житомирська області. В цих областях від'ємні зна-чення показників природного приросту є значними. 
Єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природ-ного руху населення мали додатне значення і протягом значного історичного періоду зберігався природний приріст населення, фор-мується такими областями, як Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Львівська, Волинська та Чернівецька області. У 1998 р. цей приріст був лише у Закарпатській і Рівненській областях. 
Одним з основних факторів стабільного природного приросту населення цього регіону є сприятлива вікова структура населен-ня. Тут найбільш молоде населення в Україні і природно — най-вищий потенціал демографічного відтворення. 
Важливими факторами, що впливають на відтворення насе-лення, є соціальні та природні умови його життєдіяльності. Особ-ливо гостро їх дія проявилася в областях Донбасу та Придніп-ров'я, де сформувалися значні гіперурбанізовані території з ви-соким рівнем забруднення атмосферного повітря, води, грунтів та продуктів харчування. Усе це знижує показники здоров'я на-селення, зокрема дітей. Такий же негативний вплив несприятли-вих природних умов проявляється і в інших високо урбанізованих регіонах України. 
Негативний вплив на відтворення населення України ще довго матиме і значне радіоактивне забруднення її території. Нині по-над 3 млн. чоловік проживає на території з різним ступенем ра-діоактивного забруднення. Вплив різних факторів, пов'язаних з цим явищем, погіршує стан демовідтворення. Це стосується на-самперед таких областей України, як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська та Чернігівська. 
Несприятлива демографічна ситуація в Україні спричинена перш за все різким зниженням народжуваності, яке не забезпечує навіть простого відтворення населення, причому це стосується як сільської, так і міської місцевості. Серед причин цього є, очевид-но, різке зниження життєвого рівня більшості населення України, невпевненість у своєму майбутньому та ін. В Україні зростають масштаби бездітності та однодітності сімей. До того ж, це харак-терно не лише для міського, а й для сільського населення. Погір-шення процесів природного відтворення сільського населення України пов'язане з вкрай деформованою статево-віковою струк-турою населення. 
Важливою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смертності населення. У 1989 р. вищий, ніж в Україні загальний коефіцієнт смертності був лише у 8 краї-нах світу. Якщо у 1989 р. він становив 11,6%о, то у 1990 р. — 12,1, а у 1995 р. — 15,5%. Дещо знизився цей показник у 1996— 1998 pp. і склав у 1998 р. 14,4%0. 
3.2. МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ ТА ЇЇ ВИДИ 
Міграція — це переміщення населення з постійного місця про-живання, пов'язане з перетином певних меж (міста, району, облас-ті, країни, материка). Переміщення населення може бути пов'я-зане зі зміною місця проживання або без його зміни. Можливі і сезонні виїзди на збирання врожаю, на лісозаготівлю тощо. 
Роль міграції у житті суспільства досить значна, особливо у відтворенні населення певних регіонів. Відомо, що у міграції бе-руть участь переважно люди молодших вікових груп. У місцях їх прибуття зростає частка молоді, а значить, і можливості покра-щання демографічної ситуації (створення сім'ї, зростання наро-джуваності, зменшення частки населення старшого віку, а отже, і загальних коефіцієнтів смертності). 
Протилежні наслідки міграції населення спостерігаються у районах вибуття мігрантів. 
Міграції відіграють і важливу економічну роль. Насамперед вони сприяють територіальному перерозподілу трудових ресур-сів, більш повному їх використанню. Крім того, міграція насе-лення сприяє розвитку нових виробництв, освоєнню нових тери-торій тощо. 
Міграції відіграли значну роль у динаміці загальної чисельно-сті населення України. Протягом 1970—1993 pp. сальдо міграції населення України було додатнім, і населення країни зростало за рахунок його механічного руху. 
Починаючи з 1994 p., сальдо міграції населення України набу-ло від'ємних значень і стало фактором зменшення загальної чи-сельності населення країни. 
Від'ємне сальдо міграції досягло своїх максимальних значень у високоіндустріальних і гіперурбанізованих областях Донбасу і Придніпров'я. Основними причинами цього були причини соці-ально-економічного характеру: різкий спад промислового вироб-ництва, зниження життєвого рівня населення, незадоволеність рів-нем заробітної плати тощо. 
Найнижчі значення показників від'ємного сальдо міграції бу-ли у західних областях України: Волинській, Закарпатській, Іва-но-Франківській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Чер-нівецькій. 
4. ТРУДОВІ РЕСУРСИ ТА ЇХ СТРУКТУРА 
Трудові ресурси — це частина населення України, яка має не-обхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільне корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення. 
До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів 1 та II групи, а також непра-цюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах). 
Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографіч-них, соціальних та економічних. 
Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті в суспільному виробництві (зайняті на держав-них та кооперативних підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (військовослужбовці). Окрему групу становлять безробітні. Все за-йняте у народному господарстві населення розподіляється між галу-зями матеріального виробництва та невиробничої сфери. 
До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сіль-ському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і зв'яз-ку (в частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському харчуванні, на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній діяльності, у збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні, в операціях з нерухомим май-ном; зайняті розвідкою надр, в геодезичній та гідрометеороло-гічній службі та інших галузях матеріального виробництва. 
До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побу-тового обслуговування, охороні здоров'я, фізичній культурі і со-ціальному забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і зв'язку (в час-тині обслуговування населення і невиробничих галузей), фінан-суванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів держав-ного та господарського управління, органах управління коопера-тивних та громадських організацій. 
Підприємства і організації матеріального виробництва і неви-робничої сфери можуть мати різну форму власності (державну, колективну, індивідуальну та приватну). Структура зайнятості наводиться в балансі трудових ресурсів, який складається на кож-ний рік у середньорічному обчисленні. 
5. ТРУДОРЕСУРСНА СИТУАЦІЯ ТА ЇЇ РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ 
За умов розвитку ринкових відносин робоча сила набуває якос-тей товару з характерною для нього вартістю та споживною вар-тістю. Споживна вартість пов'язана із спроможністю працівника створювати додаткову вартість, таку властивість мають в основ-ному особи працездатного віку, які досягли певного фізичного та інтелектуального розвитку. 
В Україні питома вага осіб працездатного віку становить біль-ше ніж 55% всього її населення. Але для цього показника харак-терні значні територіальні відмінності. 
Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них нале-жать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хме-льницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної чисельності населення; у Черні-гівській області цей показник становить лише 51%. 
Найвища частка осіб працездатного віку характерна для висо-коурбанізованих та індустріальне розвинутих областей: Дніпро-петровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57%. 
Аналіз даних балансів трудових ресурсів за останнє десятиліт-тя показує, що чисельність зайнятого населення в економіці України щорічно зменшується. Якщо в 1985 р. в цілому по на-родному господарству України було зайнято 25,2 млн. чол., то в 1997р. — менше ніж 21 млн. чол. Це обумовлено не тільки за-гальним скороченням населення, а й збільшенням чисельності безробітних та іншими соціально-економічними факторами. 
Основними галузями зайнятості населення у матеріальному виробництві є промисловість, сільське господарство, транспорт та будівництво. В цілому у промисловості з урахуванням праців-ників кооперативів, спільних та малих підприємств зайнято май-же 6 млн. чол., у сільському господарстві — понад 4,5 млн. чол. 
Понад 6 млн. чол. нині зайнято в галузях невиробничої сфери України. Серед них найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру, мистецтво, науку і наукове обслуговування. Близько 1,5 млн. чол. зайнято в закладах охорони здоров'я, фіз-культури та соціального забезпечення населення. Серед областей України з високим рівнем зайнятості в промисловості виділяють-ся Донецька (близько 59% всіх зайнятих у матеріальному виробництві), Луганська (понад 58%), Дніпропетровська (більше 51%), Запорізька області. 
Найнижча частка зайнятих у промисловості Вінницької, Волин-ської, Одеської, Тернопільської та Чернігівської областей. У цих областях переважають зайняті в сільському господарстві. 
Найвища зайнятість населення в невиробничій сфері в регіо-нах з сприятливими рекреаційними умовами: Автономній Респуб-ліці Крим, Закарпатській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях, де цей показник перевищує 30%. 
Нинішній етап соціально-економічного розвитку України не забезпечує повного і ефективного використання трудових ресур-сів. Це підтверджується зростанням чисельності безробітних та працюючих неповний робочий тиждень або день, високою зайня-тістю у низько ефективних, з загальнодержавної точки зору, га-лузях народного господарства, у тому числі в особистому підсоб-ному сільському господарстві. Нераціональне використання тру-дових ресурсів веде до формування потенційних резервів, які за певних умов можуть бути залучені у народне господарство країни. 
Аналіз статистичних матеріалів за останні роки свідчить про те, що в Україні склалися три регіони з різними за масштабами резервами трудових ресурсів. До складу таких резервів входять незайняті в народному господарстві, зайняті в особистому і під-собному сільському господарстві та особи працездатного віку, що навчаються. До першого регіону входять: Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська, Житомирська, Вінни-цька, Черкаська та Хмельницька області, в яких зазначені потен-ційні резерви трудових ресурсів становлять від майже 17% за-гальної чисельності трудових ресурсів у Київській області до 25% в Хмельницькій. До другого регіону входять Миколаївська, Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Харківська та Херсонська області, в яких потенційні резерви трудових ресурсів становлять 25—29% загальної чисельності наявних трудових ресурсів. Третій регіон охоплює області з найвищою часткою незайнятих в народному господарстві. До його складу входять Львівська, Одеська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області та Автономна Республіка Крим. У цьому регіоні незайняті в народному госпо-дарстві становлять від 31 до 41% загальної чисельності трудо-вих ресурсів. 
Таким чином, наведені дані свідчать про гостроту проблеми підвищення ефективності використання трудових ресурсів в окре-мих регіонах України. 
6. РИНОК ПРАЦІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДУКТИВНОЇ ЗАЙНЯТОСТІ 
Новим явищем у соціальному житті України є вивільнення працівників (тобто їх скорочення з ініціативи адміністрації під-приємств та організацій) з різних галузей народного господарства і поява безробітних. За останні роки щорічно вивільнялося з різ-них галузей народного господарства близько 200—273 тис. чоло-вік. Причому майже половина з них працювали у різних галузях промисловості. З інших галузей економіки значне вивільнення від-бувається на транспорті і зв'язку, у торгівлі і громадському харчу-ванні, будівництві, науці і науковому обслуговуванні та в освіті. 
Одночасно з вивільненням працівників має місце і певний рі-вень попиту на робочу силу. За останні роки цей попит не пере-вищував 36 тис. чоловік. Майже третина цього попиту припадає на галузі промисловості. Нині рівень зайнятості трудових ресур-сів України досягає 72%, або майже 23 млн. чоловік. Нижче цьо-го середнього рівня зайнятість трудових ресурсів в Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях. Найвищий рівень зайнятості трудових ресурсів характерний для Київської, Сумської, Полтав-ської, Кіровоградської та Чернігівської областей. Певна частина працездатного населення України офіційно зареєстрована як безро-бітні. Нині в Україні зареєстровано близько 1 млн. безробітних. 
Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих ре-гіонах України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіт-тя характерний для західних областей республіки — Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області, м. Києві та Севастополі. 
Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася в різних ре-гіонах України, можна передбачити, що при нинішньому рівні створення нових робочих місць у західних областях і природно-му прирості населення рівень безробіття в майбутньому набуде в цьому регіоні ще більшої гостроти. 
Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасної розробки та реалізації соціальних гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Тим більше, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих в режимі неповного робочого тижня (дня) перевищує 2 млн. чоловік. 
Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгод-ження з розробкою загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо зайнятості населення. 
 
 
Література 
1. АлексеевА.И. Социально-зкономическая география России. — М.: Варяг, 1995. — С. 50, 65. 
2. Белоконь Н. В. Трудовы ресурсы села (проблемы сезонной за-нятости). — К.: Наукова думка, 1987. — С. 20. 
3. Доценко А. І. Регіональне розселення: проблеми та перспекти-ви. — К.: Наукова думка, 1994. — С. 31. 
4. Заставний Ф. Д. Населення України. — Львів: МП «Край», 1993. — 224 с. 
5. Заяць Т. А. Відтворення робочої сили України: регіональні ас-пекти. — К.: Ленвіт, 1996. — 100 с. 
6. Заяць Т. А. Економічне регулювання сфери відтворення робочої сили. — К.: Ленвіт, 1997. — 152 с. 
7. КрисановД. Ф. Сельское расселение: социально-зкономический аспект. — К.: Наукова думка, 1998. — 142 с. 
8. Либанова 3. М., Полий Е. М. Демографическое развитие Укра-инской ССР в 70—80-х годах й его перспектива. — К.: СОПС УССР АНУССР, 1988.— 22с. 
9. Нові Закони України. Вип. 1. — К., 1991. — С. 75. 
10. Піпгюренко Ю. І. Розвиток міст і міське розселення в Українсь-кій РСР. — К.: Наукова думка, 1972. —С. 109-118. 
11. Расселение: вопросьі теории развития (на примере Украинской ССР) / Под. ред. Ф. Д. Заставного. — К.: Наукова думка, 1985. — С. 34. 
12. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є. П. Качана. —К.: Вища школа, 1997. — 375 с. 
13. Рассет 3, Процесе старения населення. — М.: Статистика, 1968. —192с. 
14. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К.: Видавництво УАДУ, 1997. — 360 с. 
15. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. — 618с. 
16. Стеценко С. Г., Швець В. Г. Статистика населення: Підручник. — К.: Вища школа, 1993. — 463 с. 
17. Стешенко В. С. Природний рух населення України: загальна характеристика. —К.: Здоров'я, 1991. — С. 6—10. 
18. Фащевский Н. Й., Полий Е. М., Немченко М. П., Старостен-ко А. Г. Территориальная организация жизнедеятельности населення. — К.: Наукова думка, 1992. — 135 с. 
19. Хомра О. У. Міграційні процеси в Україні. Здоров'я та відтво-рення народу України // Матеріали конференції. — К.: Здоров'я, 1991. — 36с. 
20. Чисельність населення України на 1 січня 1997 р. — К., 1997. — 68с. 
21. Штемпель Д. Население мира в 2000 году. Пер. с немецкого. — М.:МьІсль, 1988. —206с.

Природною основою трудових ресурсів є населення, що виступає як конкретно-історична  сукупність людей, що проживають у межах  певної території. Населення країни є основою й суб'єктом усього суспільного процесу виробництва. У силу цього населення в реальних умовах громадського життя виступає не механічною сукупністю людей, а його головним матеріально-особистісним компонентом.  
Населення характеризується безперервними кількісними і якісними змінами, обумовленими системою виробничих відносин. У результаті цих змін здійснюється постійна взаємодія населення з усіма сторонами продуктивних сил та виробничих відносин.  
Вплив демографічних процесів на формування трудових ресурсів здійснюється насамперед через зростання населення й зміни ним статево-вікової структури. При цьому вікова структура населення впливає на економічне навантаження працездатної частини населення, мобільність населення, на рівень продуктивності суспільної праці й т. д. У цілому зміни в складі населення й трудових ресурсів взаємозалежні й взаємообумовлені.  
Демографічні процеси досить суперечливі й перебувають під впливом багатьох факторів: соціально-економічних, політичних, національних, природних та інших.  
У цей час формуються основи теорії управління демографічними процесами. Рішення цього важливого завдання припускає комплексне дослідження закономірностей розвитку населення, виявлення факторів, що визначають зміну демографічної структури, формування економічного механізму їхнього регулювання.  
Демографічна політика на сучасному етапі охоплює велике коло проблем відтворення населення, формування складу й структури трудових ресурсів, їхнього ефективного використання.  
У вузькому змісті під демографічною політикою варто розуміти вплив на відтворення населення за допомогою комплексу соціально-економічних заходів, що впливають на демографічні процеси.  
У широкому змісті до демографічної політики можна віднести всі види соціально-демографічної політики, спрямовані на досягнення специфічних цілей, але одночасно сприяють вирішенню демографічних проблем.  
Метою демографічної політики є формування типу відтворення населення, що відповідає цілям суспільства. Завданнями демографічної політики є: управління процесами народжуваності, смертності, шлюбності, міграції й т. д. Вони вирішуються за допомогою посилення демографічної орієнтації всіх видів соціальної політики (політики в області праці й заробітної плати, зайнятості, житлової політики, політики в області народної освіти, професійного забезпечення та ін.)  
Розробка заходів демографічної політики вимагає комплексного, системного підходу, тому що демографічні процеси формуються під впливом практично всіх видів соціально-економічної політики суспільства.  
Суб'єктом демографічної політики виступає держава. При цьому дана політика може проводитися як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні.  
Об'єктом демографічної політики виступають процеси народжуваності й смертності; шлюбно-сімейні відносини; умови й рівень життя; процеси міграції населення; формування трудових ресурсів і демографічні аспекти зайнятості.  
Методи демографічної політики умовно можна розбити на три групи: економічні, адміністративно-юридичні, ідеологічні.  
Дія економічних методів здійснюється за допомогою прямої матеріальної допомоги (допомога на дітей, одноразова допомога при народженні дітей, пільгові позички молодим сім’ям і т. д.); дотацій з державного бюджету (обслуговування грудних дітей, забезпечення місцями в яслах і дитячих садках і утримування там дітей на пільгових умовах); непрямої матеріальної допомоги (знижки й пільги переважно багатодітним родинам, субсидії).  
Адміністративно-юридичні методи проявляються у нормативних актах, які визначають мінімальний вік вступу в шлюб, установлюють різного роду пільги при розподілі суспільних фондів споживання.  
Ідеологічні методи припускають використання засобів масової інформації, мистецтва з метою регулювання демографічних процесів відповідно до мети й завдань демографічної політики.  
Ефективне керування демографічними процесами може бути лише в єдності економічних, адміністративно-юридичних та ідеологічних методів демографічної політики.  
На 1 вересня 2007 р. чисельність населення України склала 46,446 млн. чол. Її зменшення є наслідком взаємообумовленого розвитку всієї сукупності процесів суспільного розвитку (і насамперед – соціально-економічних і демографічних) протягом тривалого історичного періоду. По цьому показнику Україна відноситься до великих держав Європи, посідаючи шосте місце після Росії, Німеччини, Великобританії, Італії й Франції.  
Чисельність населення держави і його окремих регіонів не є стабільною, змінюючись під впливом дії сукупності соціально-економічних факторів. Так, з 1959 р., коли був проведений найбільш повний перепис населення України, і до 1993 р. загальна його чисельність постійно зростала. За цей період її загальний приріст досягав 10,3 млн. чол., або щорічно – понад 280 тис. чоловік. З 1993 р. Україна перейшла в стадію зменшення загальної чисельності населення. На 1 січня 2004 р. вона зменшилася (порівнянню з 2003 р.) на 334,1 тис. чол. У 2007 р. зменшення цього показника (у порівнянні з 2006 р.) склало 264,4 тис. чол.  
Чисельність населення країни на початок – це не тільки кількість людей, але й граничне потенційне число років, які вони можуть прожити в наступному календарному році. Крім того, це потенційна кількість молодих сімей, розведених (серед людей відповідного віку) і нових емігрантів. Таку здатність одного показника характеризувати пов'язану між собою сукупність потрібно використовувати дуже широко. Визначення абсолютної чисельності населення та всіх елементів його природного, міграційного й соціального рухів виступає необхідною умовою економічно обґрунтованого господарювання в кожному регіоні й у державі в цілому. Однак абсолютні величини новоутворених сукупностей людей залежать насамперед від чисельності населення, в якому вони виникли.  
Демографічна ситуація в Україні, що в останні роки дійшла до стану гострої демографічної кризи, продовжує ускладнюватися й здобувати катастрофічний характер. Свідоцтвами тому служать зменшення загальної чисельності населення, а також посилення еміграційних і депопуляційних процесів, що відбуваються за рахунок як істотного підвищення смертності, так і різкого зниження народжуваності, що, в свою чергу, обумовлюється стрімким спадом життєвого рівня й зубожінням переважної більшості людей. Нинішня демографічна ситуація пояснюється ще багатьма іншими факторами. Можливо, положення було б не настільки катастрофічним, якби XX ст. не було таким жорстоким для демографічного розвитку України.  
Сьогодні депопуляційні процеси, що почалися ще в 1979 р. з сільського населення, охопили вже понад 90% сільських адміністративних районів України. У порівнянні з 2006 р. кількість її сільських жителів у 2007 р. зменшилося на 183,2 тис. чол. і становить 29,1% загальної чисельності населення країни.  
Сприйняття й оцінка різних аспектів умов життя людей, диференціація в їх ціннісних орієнтирах залежать від загальноприйнятих стандартів і прямих та опосередкованих факторів. Найбільш загальним виразником реакції населення на умови життя варто вважати міграційні процеси. Величина й напрямок міграційних процесів визначаються не стільки абсолютним показником, скільки територіальними розходженнями в умовах життя.  
Україна має високу щільність населення: на початок 2007 р. вона становила 77 чол. на 1 км2. Найнижчий показник щільності на півночі, в Чернігівській області, – 39 осіб/км2. Найвищий – у Донецькій області – 183 особи/км2. Східні області мають дещо вищий за середній показник – 90 осіб/км2.  
Україна залишається переважно урбаністичною країною з чисельною перевагою міського населення над сільським: 31 млн. 678, 459 тис. городян (або 68,1%) проти 14 млн. 767,624 тис. (або 31,9%) сільського. Найменш сільськими є такі області України, як Донецька – 9,6%, Луганська – 13,5%, Дніпропетровська – 16,7%, Харківська – 20,4%, Запорізька – 23,6% селян. Найбільш сільськими є Тернопільська і Закарпатська області – по 57% сільського населення, Івано-Франківська і Чернівецька – по 57,5%, Вінницька – 51% і Рівненська – 52,5%. Водночас найвищий рівень урбанізації в Донецькій області, в якій мешканці міста становлять 90% населення, Луганській – 87%, Дніпропетровській – 83% та Харківська – 80%.  
Регіональні особливості розміщення населення обумовлюються характером поселенської мережі. Міське населення України розміщено досить нерівномірно. Його переважна більшість доводиться на високоурбанізований Донецько-Придніпровський регіон. Особливо висока зосередженість населення в Дніпропетровській, Донецькій і Запорізькій областях, де проживають майже 1/3 всіх городян країни.  
Значне територіальне зосередження міських поселень у Донецько-Придніпровскому регіоні й навколо великих міст (особливо міст-мільйонерів), а також високе скупчення біля них сільських поселень спричинили формування агломераційних форм розселення. Найбільш виразні ознаки агломерації набуло розселення в Донецькій області, у центральній і південній частинах Луганської області, навколо таких великих міст із суміжними поселеннями, як Запоріжжя, Київ, Харків, Львів.  
Розвиток агломераційних форм розселення обумовлює формування найбільш активних зон взаємодії територіальних сукупностей людей з навколишнім природним середовищем. Наслідками такої їхньої взаємодії є забруднення всіх компонентів природного середовища (і насамперед – за рахунок виробничої й комунально-збутової діяльності населення) і погіршення природних умов життя людини.  
Аналіз даних свідчить, що в областях, де сумарні показники забруднення перевищують середньодержавний рівень в 1,5 і більше разів (Дніпропетровська, Донецька й Луганська), захворюваність і поширення захворювань злоякісними пухлинами в 2 і більше разів вище цього рівня. У групі областей (Волинська, Закарпатська, Хмельницька, Чернівецька й ін.), де забруднення не перевищувало 50% від середнього по країні, показники захворюваності (особливо злоякісними новотворами) були, відповідно, істотно нижче середніх.  
Ще тривалий час на стан відтворення населення України буде негативно впливати значне забруднення її регіонів радіоактивними елементами. Майже 3,7 млн. чол. проживають на територіях з різним рівнем радіоактивного забруднення. Різноманітні фактори, пов'язані із цим явищем, обумовлюють погіршення показників демографічного й трудоресурсного відтворення. Найбільше це стосується областей, що входять у Центральний і Столичний регіони, і особливо – поліських частин Київської й Житомирської областей, що стали регіоном демографічної катастрофи. Як свідчать соціологічні дослідження, в окремих населених пунктах майже повністю відсутні демографічні умови для відтворення населення. Тут переважають родини з 1 – 2 осіб передпенсійного віку. Навіть родини з 3 осіб формуються переважно на базі сімейних зв'язків дорослих людей при майже повній відсутності дітей. Якщо ж додати до цього негативний вплив радіоактивного забруднення на фізичний і психічний стан людей, то з високим ступенем імовірності можна стверджувати, що й цей регіон не можна вважати серйозним джерелом для відтворення населення України. Забруднення навколишнього середовища (хімічне, радіоактивне) привело до того, що в 1990 р. парламент України проголосив нашу державу зоною екологічної небезпеки.  
Аналіз динаміки статево-вікової структури населення України свідчить про перевагу жінок у його загальній чисельності. Причому це характерне й для більшості вікових груп громадян. Серед міських жителів перевищення кількості жінок над кількістю чоловіків спостерігається з 17- літнього віку, а серед сільських – лише після 42-х. Населення України відноситься до категорії старого. Причому вікова структура жінок є більш старою, ніж чоловіків, оскільки серед жінок молодші вікові групи займають меншу питому вагу, ніж серед чоловіків, а серед старших вікових груп жінок значно більше.  
Відзначені особливості статево-вікової структури населення в різних територіальних суспільних системах обумовлюють істотні розходження демовідтворювального й трудового потенціалів відповідних територій. Крім того, вони є важливим чинником, що впливає на якісні параметри населення, – його освітню, професійно-кваліфікаційну й соціальну структури, соціальну мобільність, а також рівень здоров'я.  
Дуже яскраво територіальні розходження проявляються в демографічній структурі населення. Насамперед, у міських поселеннях його віковий склад набагато кращий, ніж у сільських: для перших характерні більша питома вага дітей і працездатних, і менший – пенсіонерів.  
Регіональні особливості демографічної ситуації формуються під впливом міждержавних і внутрішньодержавних умов (і в тому числі природи народу певного регіону, його базового генофонду, суспільних законів розвитку нації й окремих етносів, державних законів суспільного співіснування, моральних і релігійних принципів, адміністративних регулюючих актів, екологічних умов проживання й т. ін.).  
Оскільки в кожному конкретному регіоні дія таких умов має певні особливості, то й стан демографічних процесів складає мозаїчну картину відтворення людей як у кількісному, так і в якісному відношенні. Дослідження цієї картини дозволяють визначити, за рахунок яких регіонів і в якому напрямку відбуваються процеси відтворення населення, а демографічна ситуація кожного регіону може стати базою, на якій будуть ґрунтуватися моделі майбутнього стійкого відтворення населення України в цілому і її окремих регіонах, а також формування демографічної політики української держави.  
Отже, основним джерелом для зміни чисельності населення України, його регіональних груп служить інтенсивність його природного приросту й міграції.  
З 2001 р. депопуляційні процеси (тобто перевищення кількості померлих над кількістю народжених) поширилися також серед міських жителів. Щорічне зменшення населення за рахунок перевищення кількості померлих над кількістю народжених, що склала в 2002 р. 158,7 тис. чол., в 2003 – 364,2 тис., в 2005 р. досягла 355,9 тис. чол. З початком 2007 року тенденція до зменшення загальної чисельності населення України збереглася.  
У національному складі населення України переважає основна нація – українці. За даними останнього перепису, чисельність українців перевищувала 37 млн. чол. (або 72,4% усього населення держави). В Україні проживають представники 133 національностей. Після українців найбільшу частку становлять росіяни (21,1%) і євреї (1,3%). При цьому чисельність представників одних національностей зростає (росіян, білорусів, татар, узбеків, грузин), а інших – зменшується (євреїв, естонців, латишів, чехів, словаків).  
Чисельність, статево-віковий і національний склади населення й трудових ресурсів України формуються за рахунок природного приросту й міграцій. Україна відноситься до держав з негативним значенням природного приросту: смертність населення перевищує його народжуваність. У 2007 р. в усіх областях природний приріст мав негативні значення, а в цілому в Україні померло на 209,5 тис. більше людей ніж народилося. Найвищий рівень депопуляції спостерігався в тих областях, де колись мав місце найбільший природний приріст. Депопуляція стала характерною рисою відтворення сільського населення. Найвищі відносні показники депопуляції виявилися в Чернігівській, Сумській і Полтавській областях. 
Складовою природного приросту є народжуваність. Протягом усього розглянутого періоду її відносні показники знижувалися. Так, 2002 р. коефіцієнт народжуваності склав – 7,6%, а в 2007 р. він склав– 10,2%. Загальні коефіцієнти народжуваності по Україні в цілому й по її регіонам формувалися як підсумок відповідних показників у міській та сільській місцевостях. У 2007 р. рівень народжуваності в сільській місцевості був вищим, ніж у містах, і становив, відповідно, 10,4% проти 8,2%.  
Другою складового природного руху населення виступає смертність, роль якої в його формуванні в умовах спаду народжуваності підвищується. Аналіз показав, що смертність швидко зростає, і особливо – у сільській місцевості: в 2007 р. природний приріст склав тут 20,0%. Це пояснюється швидкими темпами старіння населення, а також загальним погіршенням соціально-економічних умов його життя. На цю складову істотно вплинула Чорнобильська катастрофа. Як наслідок, в 2007 р. найвища в Україні смертність по сільській місцевості спостерігалася в Чернігівській (26,4%) і Сумський (25,1%) областях. Рівень дитячої смертності був найвищим в Івано-Франківській (18,3%), Харківській (17,7%) і Одеській (16,6%) областях, а також у Києві (15,9%).  
Кризовий стан економіки України істотно вплинув на міждержавні міграційні процеси. Сальдо міграції вперше стало негативним в 1994 р. і досягло 143,2 тис. чол., в 2007 р. стало позитивним і досягло 9 537 осіб. Як бачимо, в Україні еміграційний потік істотний і за кількістю, і за якістю. При цьому найбільшу частку (73%) становлять особи працездатного віку, що мають високий рівень освіти й кваліфікаційної підготовки. Негативні наслідки цього процесу Україна незабаром відчує. Територіальна (зовнішня) і соціальна (в інші сфери діяльності) міграції вчених відбуваються, в основному, з соціально-економічних причин. Навчання й стажування за кордоном (один із видів схованої еміграції) – це теж можливість залишитися за кордоном.  
Досліджуючи демографічні процеси, важливо простежити динаміку їх не тільки кількісних, й якісних характеристик. Більше уваги потрібно приділити вивченню різних аспектів неконтрольованої імміграції (етнічних, санітарно-гігієнічних і ін.), адже є реальна небезпека внесення іммігрантами різних хвороб, до яких населення України не адаптовано. Без глибокого вивчення механізму міграційних процесів розробити дійові заходи щодо вдосконалення управління ними практично неможливо. Цей механізм впливає переважно на сфери соціальних відносин, що обумовлює необхідність вивчення мотивів переміщення людей із залученням матеріалів конкретних соціологічних досліджень. Вивчити відповідні матеріали й розробити рекомендації, і особливо – відносно оптимізації еміграційних і імміграційних потоків, потрібно з метою встановлення державного контролю за цими процесами, сьогодні дуже багатими на криміногенні й соціально деформовані елементи, які шукають у нашій країні якщо не легкої наживи, то збагачення, і можуть стати причиною виникнення конфліктів на національному, соціальному й релігійному тлі. Широкомасштабна еміграція людей самого активного репродуктивного віку негативно впливає на шлюбність і народжуваність, а це, в свою чергу, – на відтворення населення країни в цілому, а також на її трудовий потенціал.  
До оцінки еміграції з України й впливу цього фактора на економічний демографічний і трудоресурсний розвиток держави потрібно підходити неоднозначно. При вивченні даного питання варто приділяти увагу не тільки кількісним (масштаби й напрямки міграційних процесів носять оборотний або необоротний характер), але й якісним характеристикам населення, що прибуває в Україну й вибуває з неї.

Мета моєї роботи полягає  в тому, щоб зібрати існуючі  дані по питанню демографічної ситуації України, опрацювати їх, розглянути проблеми сьогодення демографії нашої держави, можливо, представити якісь шляхи  їх вирішення, і, безумовно, познайомити  інших людей з питання демографії України.

1.ДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ  В УКРАЇНІ

демографічна україна населення

Населення, його соціальне  самопочуття та розвиток є визначальною ознакою суспільства, основою могутності держави. Тому демографічна сфера завжди є об'єктом пильної уваги політиків  та громадськості. В Україні сучасна  демографічна ситуація викликає занепокоєння. Скорочення чисельності населення, зниження тривалості життя і народжуваності, від'ємне сальдо міграції стали характерними ознаками демографічної ситуації дев'яностих  років.Причини цього мають історичне коріння і накопичувалися протягом тривалого часу. За оцінками експертів, перша та друга світові війни, три голодомори (1921, 1932-1933, 1947 рр.), форсована індустріалізація, примусова колективізація, масові репресії 30-50-х рр., Чорнобильська катастрофа, затяжна системна криза 90-х рр. вкрай негативно вплинули на нормальний процес демографічної трансформації, призвели до помітних деформацій складу населення, передчасної смерті близько 16 млн. осіб. У поєднанні зі зниженням народжуваності ще в 60-х рр. це обумовило вичерпання демографічного потенціалу, що врешті-решт призвело до високого рівня старіння і депопуляції. На відміну від економічно розвинених держав в Україні (як і в колишньому СРСР) з кінця 60-х рр. тривалість життя населення зазнавала хвилеподібних змін - періоди зниження смертності змінювалися її зростанням.На якісний склад населення негативно вплинули міграційні процеси. Хоча впродовж 70-80-х рр. сальдо обміну населення України з іншими республіками СРСР не перевищувало 100 тис. осіб на рік, але той факт, що виїжджали на роботу в регіони Сибіру, Далекого Сходу, Крайньої Півночі тощо молоді люди, а поверталися переважно пенсіонери - істотно посилював процес старіння. Внаслідок постійного відбору фахівців і їхньої концентрації в столиці Союзу знижувався професійний та освітній потенціал України. Зазначені процеси розвивалися і впродовж 90-х рр. Йдеться про бурхливі міграційні процеси, викликані розпадом єдиної держави і появою можливостей вільного переміщення населення у межах і за межі території країни; зниження народжуваності внаслідок передусім економічних і соціопсихологічних чинників; зростання смертності населення працездатного віку при стагнації показників у післяпрацездатному віці і зниженні у допрацездатному. Проте, починаючи з 2001 р., зростає середня тривалість життя. Водночас, оцінюючи характер демографічних зрушень, що відбулися у міжпереписний період (від 12 січня 1989 р. - дати останнього Всесоюзного перепису населення до 5 грудня 2001 р. - дати першого Всеукраїнського перепису), важливо враховувати суттєві структурні зрушення: зростання частки осіб похилого віку і зменшення активної репродуктивної та працездатної частки у складі населення, що є загальною демографічною тенденцією розвинених країн. Це знижує загальний коефіцієнт народжуваності і збільшує коефіцієнт смертності населення.Перелічені фактори у своїй сукупності визначають особливу складність демографічної ситуації в Україні. Таким чином перед Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України стоїть завдання опрацювати та затвердити вже у поточному році Комплексну програму активізації національної демографічної політики до 2025 р. Реалізація цієї програми має стати визначальним пріоритетом діяльності органів виконавчої та законодавчої влади як у центрі, так і на місцях. Особливо важливим є підвищення рівня наукових досліджень з актуальних проблем демографічної політики, їх кваліфіковане інформаційне забезпечення. Поряд із створенням необхідних економічних умов слід сконцентрувати зусилля на включенні демографічних пріоритетів (вітальних, репродуктивних, міграційних) до духовної сфери суспільства. У ранг державної політики потрібно поставити проблему популяризації здорового способу життя, трансформації відповідних культурних настанов.За кількістю населення Україна посідає 5 місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великобританії, Франції) та 21 місце у світі. На її долю припадає 7,3 % населення Європи i 1 % населення Землі.

Протягом тривалого часу територія України була розчленована між сусідніми державами, кожна  з яких проводила політику денаціоналізації українців, прагнучи до їхньої повної асиміляції. Відновлення незалежності у 1991 році створило умови для консолідації українців, розвиткові їх етнічної самосвідомості, згуртуванню усіх, хто відчуває свою приналежність до української нації, навколо історичної Батьківщини.

На сьогоднішній день в  Україні проживає 49,7 млн. осіб. А  за прогнозами дослідників в найближчі 10 років проживатиме 42 млн. Україна  належить до країн з першим типом  відновлення населення, який характеризується низькими показниками народжуваності, смертності і незначним природним  приростом населення. Та в наш  час смертність компенсується народжуваністю лише на 59%, показники природного приросту постійно знижуються. В 1993 році в розрахунку на 1000 жителів народилося 0,7 чол., а  померло 4,2 чол., тобто природний  приріст вже став негативним (-3,5%). А в 1960 р., наприклад, ці показники  складали відповідно 20,5%, 6,9%, 13,6%. Такий  процес зниження природного приросту населення називається депопуляція. Темпи зменшення кількості населення  України насторожують. З кожним роком  умови життя людей погіршуються і це одна з найголовніших причин значного зниження показників народжуваності і росту смертності. Свою роль відіграє і несприятлива екологічна ситуація, яка особливо ускладнилася після  аварії на Чорнобильській АЕС. Всі райони республіки відчули вплив радіоактивного забруднення і це підтверджують показники смертності, що різко зросли після 1986 р. Кількість бездітних жінок складає 20%. За останні 8 років знизилась тривалість життя: у чоловіків на 5 років, у жінок на 4 роки. Повільно знижується середня тривалість життя жителів України (68 років: чоловіків - 62 роки, жінки - 73 роки). За тривалістю життя Україна посідає 120 місце у світі. Досить висока в Україні дитяча смертність - кожна десята дитина помирає у віці до одного року. Кількість дітей і підлітків в державі таке саме, як і людей похилого віку. Та з кожним роком воно зменшується, оскільки зменшуються показники народжуваності населення. Збільшення частки людей старшого віку, як уже зазначалося, є свідоцтвом про процес “старіння” населення. Процес старіння населення веде до збільшення кількості утриманців і зростання демографічного навантаження на людей працездатного віку.

В Україні зросла актуальність цілого ряду демографічних, трудоресурсних, і розселенських проблем. Однією з найбільш гострих стала проблема підвищення керованості територіальною мобільністю (рухомістю) населення.

У цьому зв'язку значної  актуальної набуває з'ясування питань мобільності сільського населення, пізнання її багатопланового й складного  регульованого причинно-наслідкового механізму. Цілком очевидно, що постійні трудові та інші переїзди населення  з сільської місцевості у міста  сприяють тому, що мігранти все більшою  мірою відчувають на собі вплив умов і способу життя міських жителів.

На вересень 2003 р. на території  України проживало 47,870 млн. осіб. За цим показником наша країна перебуває  на 5-му місці в Європі після Німеччині, Великобританії, Італії та Франції. Середня  густота населення близько 84 осіб на 1 км?.

У минулому великий вплив  на кількість, густоту населення  України і внутрішні територіальні  відміни мали постійні війни, які  вів український народ з іноземними поневолювачами і загарбниками з  Польщі, Туреччини, Угорщини, Румунії, Росії.

Особливо вплинули на кількість  і густоту населення в Україні  роки радянської влади і входження  до складу Радянського Союзу. Починаючи  з 1917 р., український народ втратив  понад 25 млн. своїх громадян вбитими  і закатованими. Це найбільший з  відомих геноцидів (знищення за національною ознакою), що його знала історія людства: громадянська війна і агресія  російських, польських і, німецьких  військ 1917-1920 рр., голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., масові репресії 1935-1939 рр., Друга  світова війна, голод 1946-1947 рр. Під  час освоєння цілинних і перелогових  земель у 1953-1954 рр. з України було вивезено понад 1,5 млн. осіб. І, нарешті, чорнобильська трагедія, що призвела до міграції сотень тисяч осіб і  перетворення цілих районів нашої  країни в безлюдні території.

Основними чинниками сучасного  розміщення населення по території  держави є економічний, природний  та історичний. Кількість населення  в різних областях України неоднакова і, крім наведених вище чинників, залежить від їхньої площі. Найбільше його в Донецькій, Київській (разом з  Києвом), Дніпропетровській та Харківській  областях.

За густотою населення  окремі території України також  істотно відрізняються. Найгустіше заселена Донецька область, найменше -- Чернігівська. Досить низька густота  населення в поліських і степових областях України. Дуже нерівномірно розміщене  населення на територіях таких областей, як Луганська, Запорізька, Закарпатська, Чернівецька, а також Автономної Республіки Крим.

На кількість і розміщення населення України мало вплив  і організоване владою переміщення  населення з менш економічно розвинених областей у великі промислові центри і райони, а також повернення на батьківщину репресованих комуністичним  режимом народів, зокрема кримських  татар у Крим.

Упродовж ХХ століття природні чинники, що визначають кількість населення  нашої держави і особливості  його розміщення по її території, поступово  втрачали своє значення. Але і нині вони все ще мають певний вплив  на ці показники. Так, у наш час  найменша густота населення характерна для північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території, значна заболоченість, ґрунти мають  низьку родючість. До таких регіонів належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей.