Нормативно-правове регулювання сімейних правовідносин

1.4.Принципи сімейного права

Основними засадами (принципами) сімейного права є ті провідні ідеї та положення, які визначають сутність сімейного права, стрижень, який поєднує окремі норми та інститути сімей: ного права в одне ціле. Провідні засади, як правило, знаходять своє безпосереднє закріплення у відповідних сімейно-правових нормах, реалізуються вони також у правозастосовчій практиці та в процесі реалізації особами своїх сімейних прав та обов'язків. Визначення нових пріоритетів розвитку українського суспільства спричинило необхідність переосмислення багатьох усталених постулатів сімейного права. Це знайшло свій відбиток і в переорієнтації основних засад сімейного права, способах та цілях правового регулювання сімейних відносин.

З урахуванням цього основними засадами (принципами) сучасного сімейного права є:

1)  державна охорона сім'ї, материнства, батьківства;

2)  рівність учасників сімейних відносин;

3)  недопустимість державного або будь:якого іншого втручання в сімейне життя;

4)  пріоритет сімейного виховання;

5)  регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками;

6)  пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім'ї.

1. Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України, ч. 1 ст. 5 СК  держава охороняє сім'ю, материнство, батьківство, створює умо: ви для  зміцнення сім'ї. Це головне загальне  положення, яке сто: сується сім'ї  і визначає її значення в  суспільстві, ставлення до неї  держави. Держава здійснює стосовно  сім'ї державну політику, яка є  складовою соціальної політики  України. Мета державної сімей: ної  політики полягає в забезпеченні  сприятливих умов для все: бічного  розвитку сім'ї та її членів, найповнішої реалізації сім'єю  своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім'ї як основи суспільства. Основними принципами державної сімейної політики є: суверенітет і автономія сім'ї у прийнятті рішень щодо свого розвитку; диференційований підхід до надання державою гарантій соціального захисту сім'ї; паритетна рівновага та партнерство між жінками і чоловіками в усіх сферах жит: тя; соціальне партнерство сім'ї та держави; пріоритетність інте: ресів кожної дитини незалежно від того, в якій сім'ї вона вихо: вується, та наступність поколінь.

2. Принцип рівності учасників  сімейних відносин базується  на положеннях ст. 21 Конституції  України та частин 5, 6 ст. 7 СК України, відповідно до яких учасник  сімейних відносин не може  мати привілеїв чи обмежень  за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та  інших переконань, етнічного та  соціального походження, матеріального  стану, місця проживання, за мовними  та іншими ознаками. Жінка та  чоловік мають рівні права  й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Треба зазначити, що рівність прав учасників  сімейних відносин не означає  їх однаковості. Наприклад, у сімейному  праві в деяких випадках враховувуються  біологічні, статеві особливості  чоловіка та жінки. Так, чоловік  не має деяких прав, які за  своєю природою можуть належати  тільки жінці і, навпаки, жінка  не набуває прав, які належать  чоловікові. Наприклад, дружина має  право на утримання від чоловіка  під час вагітності, а також  до досягнення дитиною, яка проживає  з матір'ю, трьох років (ст. 84 СК). Разом  із тим, урахування біологічних  особливостей чоловіка та жінки  не надає переваг тій чи  іншій особі в сімейних відносинах, а тим більше не підпорядковує  їх одне одному. Суттєві особливості  мають також відносини між  батьками та дітьми,  усиновлювачами та усиновленими, опікунами та підопічними особами. У психічному, соціальному, економічному сенсі ці особи не є рівними. Важко, наприклад, порівняти трирічну дитину та її батька або матір, які є повністю дієздатними та дорослими особами. Та в юридичному сенсі ці особи визнаються рівними, бо в їх відносинах відсутні засади влади і підпорядкування.

3. Принцип недопустимості  державного або будь:якого іншого  втручання в сімейне життя  закріплено в ст. 32 Конституції  України, ст. 301 ЦК, ч. 5 ст. 5, ч. 4 ст. 7 СК  України. Цей принцип є новим  для вітчизняного сімейного права. За радянських часів протягом  десятиріч держава не визнавала  сім'ю сферою приватного існування  людини і вважала за необхідне  проводити політику активного  формування сімейних відносин, втручання  в сімейні стосунки. Останнім  часом в Україні в цілому  послідов: но проводиться кілька  основних ідей, які спрямовані  на втілення в життя світових  стандартів ставлення до людини, до її прав та сво: бод і  які віддзеркалюють ті поступові  зміни, які здійснюються в нашому  суспільстві після визнання Україною  незалежності. Це безпосередньо  стосується розширення сфери  приватного життя людини. Відповідно  до ч. 4 ст. 7, ч. 5 ст. 5 СК регулювання  сімейних відносин здійснюється  з урахуванням права на таємницю  особис: того життя їх учасників, їхнього права на особисту  свободу та не: допустимість свавільного  втручання у сімейне життя. Ніхто  не може зазнавати втручання  в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

4. Важливим сучасним принципом  сімейного права є закріплений  в законодавстві пріоритет сімейного  виховання дитини (ч. 3 ст. 5 СК). Відомо, що основою соціальної політики радянської держави було, навпаки, суспільне виховання дітей. Саме суспільство за допомогою різноманітних заходів виховання мало фор: мувати свідомість дитини. Сім'я розглядалася як осередок, який міг провокувати розвиток не громадських, а індивідуалістських рис характеру особи. Такий підхід залишився в минулому. Підтримка сім'ї у новому контексті означає розширення приватної сфери життя дитини, посилення впливу батьків на формуван: ня її свідомості. В ст. 8 Конвенції про права дитини сказано, що держави:сторони зобов'язані поважати право дитини на збереження індівідуальності, включаючи громадянство, ім'я та сімейні зв'язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.

5. Регулювання сімейних  відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками є ще однією  з принципово нових засад сучасного  сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК). За радянських часів регулювання відносин у сім'ї здійснювалося за допомогою прямих імперативних приписів, а можливість втілення засад самоорганізації та саморегулювання в сімейній сфері не визнавалася. Вважалося, що договори між членами сім'ї не укладаються. Саме це слугувало важливою підставою концепції щодо самостійності сімейного права, його відмінності від права цивільного, в якому договір займає значне місце. Сьогодні змінилися основні принципи регулювання сімейних відносин, у зв'язку з цим правила, встановлені імперативними нормами, поступаються місцем диспозитивному регулюванню. Саме тому договір у сімейному праві набуває нового значення.

6. Одним з основних  принципів сімейного права є  пріоритет захисту прав та  інтересів дітей та непрацездатних  членів сім'ї. Законодавство містить  цілу низку заходів щодо підвищеного  захисту прав та інтересів  дитини. Такий захист здійснюється  батьками дитини (ст. 154 СК), іншими  родичами — бабою, дідом, сестрою, братом, мачухою, вітчимом (статті 258, 262 СК) або іншими особами, які нею  опікуються — опікуном, патронатним  вихователем (статті 249, 255 СК). Особа, яка  досягла 14 років, має право на  безпосереднє звернення до суду  за захистом свого права або  інтересу (ч. 1 ст. 18 СК). Учасниками сімейних  відносин, які потребують певної  підтримки та допомоги, окрім неповнолітніх, є також непрацездатні особи (інваліди 1, 2 та 3 групи, особи пенсійного віку). СК передбачає приоритетний захист непрацездатних членів сім'ї і містить спеціальні юридичні механізми, які дозволяють це зробити найбільш повним чином. [7, с.18-23]

Розділ II.Сім’я та сімейні правовідносини

2.1. Здійснення та захист сімейних прав та виконання сімейних обов’язків

Здійснення сімейних прав - це реалізація учасниками сімейних правовідносин тих можливостей, які закладено у належних їм суб'єктивних сімейних правах. Деякі права учасників сімейних правовідносин є одночасно і їхніми обов'язками: батьки не лише мають право на особисте виховання дитини (ст. 151 СК), але й зобов'язані виховувати дитину з врахуванням інтересів дитини, поважати права дитини та її людську гідність (ст. 155 СК).

Учасник сімейних правовідносин здійснює свої права і виконує сімейні обов'язки самостійно. Сімейні права дитини чи особи, дієздатність якої обмежено, можуть здійснювати батьки, опікун, піклувальник (ч. 1 ст. 14 СК)(див.Додаток№2).

Низка сімейних прав та обов'язків здійснюється та виконується під контролем органу опіки та піклування, ст. 56 ЦКУ встановлює, що органами опіки та піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти певні правочини щодо ЇЇ майнових прав (ч. 2 ст. І 77 СК). Учасники сімейних правовідносин можуть домовитися між собою про порядок здійснення належних їм прав та обов'язків, зокрема укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини (ч. 4 ст. 157 СК).

Захист сімейних прав має місце тоді, коли суб'єктивні сімейні права порушуються, не визнаються або оскаржуються. Суб'єктами права на захист сімейних прав та інтересів є самі учасники сімейних відносин. Сімейне законодавство покладає обов'язок щодо захисту сімейних прав та інтересів таких осіб на інших громадян. Захист прав та інтересів дитини здійснюють її батьки (ст. 154 СК). Якщо ж суб'єктивні права дитини порушують її законні представники, то дитина може самостійно звернутися за захистом своїх прав до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, а після досягнення 14 років - до суду (ст.ст. 18,152 СК).

У межах юрисдикційної форми захисту сімейних прав існує адміністративний (шляхом звернення із заявою до органу опіки та піклування) і судовий порядок. Участь органів опіки та піклування є обов'язковою при розгляді судом усіх справ, пов'язаних із вихованням дитини, спорів щодо визначення місця проживання дитини, справ про позбавлення батьківських прав і поновлення у батьківських правах (ч. 4 ст. 19 СК). Способи захисту сімейних прав та інтересів визначено у ч. 2 ст. 18 СК. СК передбачає 4 випадки застосування інституту позовної давності (ч. 2 ст. 72 СК; ч. 2 ст. 129 СК; ч. 3 ст. 138 СК; ч.3 ст. 139 СК).

Сучасна судова практика ставить перед адвокатом завдання вирішення низки нових актуальних питань сімейних спорів, наприклад: яким чином поділити не лише побутове майно, але й акції, паї чи частки в капіталі, або які особливості має шлюб, поділ майна, стягнення аліментів з іноземця.

У Сімейному кодексі містяться істотні зміни норм, що стосуються розірвання шлюбу судом. Кодекс поділяє судові справи про розірвання шлюбу на дві категорії: 1) справи про розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, яке має неповнолітніх дітей (ст. 109 СК): таке подружжя разом із спільною заявою про розірвання шлюбу можуть подати суду проект договору про виховання дитини і договору про утримання дитини; 2) справи про розірвання шлюбу за відсутності взаємної згоди подружжя (ст. 110 СК). Процесуальним документом, який порушує провадження такої справи, є позов одного з подружжя про розірвання шлюбу.

Важливим є питання про момент припинення шлюбу у разі його розірвання: у разі розірвання шлюбу судом шлюб вважаться припиненим у день набрання чинності рішенням суду про його розірвання; у разі розірвання шлюбу державним органом РАЦСу шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови (ст. 114 СК).

2.2. Підстави виникнення, зміни та припинення сімейних правовідносин

Сімейні правовідносини виникають, змінюються та припиняються внаслідок різноманітних конкретних життєвих обставин. Народження дитини спричиняє появу комплексу прав та обов’язків батьків та дітей. Укладення подружжям договору про взаємне утримання слугуватиме підставою зміни аліментних правовідносин, встановлених законом, і виникнення нових правовідносин, визначених договором. Унаслідок позбавлення батьківських прав певні правовідносини між батьками та дітьми припиняються. У зв’язку з тим, що такі обставини тягнуть за собою важливі юридичні наслідки — виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин, вони називаються юридичними фактами. Таким чином, юридичні факти — це такі конкретні життєві обставини, які спричинюють виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин.

Юридичні факти в сімейному праві поділяються на окремі види.

Першою є традиційна класифікація юридичних фактів за вольовою ознакою, тобто залежно від ступеня обумовленості настання юридичного факту від волі особи. У зв’язку з цим у сімейному праві юридичні факти поділяються на: а) юридичні дії; б) юридичні події.

Юридичні дії — це такі юридичні факти, які основані на волевиявленні учасників сімейних відносин. Дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні — дії, які відповідають сімейно-правовим нормам і не порушують прав та інтересів учасників сімейних відносин. Вони мають найбільше поширення і складають основну масу юридичних фактів у сімейному праві. Вони згруповані за певними ознаками з урахуванням особливостей окремих видів правомірних юридичних дій.

Правомірні юридичні дії у сімейному праві поділяються на: а) юридичні акти (правочини, адміністративні акти, судові рішення) та б) юридичні вчинки. Юридичні акти безпосередньо спрямовані на настання юридичних наслідків. Так, подружжя, що укладає певний правочин, має за мету передати майно у власність, встановити режим користування майном, поділити майно тощо. Метою таких дій подружжя є саме настання юридичних наслідків.

Такі наслідки виникають також у випадку, коли відповідний державний орган видає адміністративний акт, який є підставою виникнення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Так, орган реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) реєструє шлюб, народження дитини, смерть особи тощо. Судові рішення також набувають значення сімейно-правових юридичних фактів. Суд, наприклад, виносить рішення про усиновлення дитини, поділ майна подружжя, стягнення аліментів, встановлення режиму окремого проживання подружжя тощо.

Юридичні вчинки складають окремий вид правомірних юридичних дій у сімейному праві. Вони відрізняються від юридичних актів тим, що особа, яка здійснює юридичний вчинок, не має за мету настання юридичних наслідків. Такі наслідки настають у силу прямого припису закону. Наприклад, особа взяла у свою сім’ю дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, і виховує її (фактичне виховання). Такі дії не мають на меті виникнення суто юридичних наслідків і здійснюються з гуманних підстав, бажання створити дитині умови сімейного виховання. Разом із тим, закон передбачає, що виховання дитини за таких умов породжує виникнення прав та обов’язків, передбачених сімейним законодавством (ст. 261 СК). Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам сімейного права, порушують права та інтереси учасників сімейних правовідносин (несплата аліментів, незаконне відібрання дитини у батьків, невиконання договору тощо).