Положення про добродійність і піклування в законах стародавнього Світу

 

• Вивчення принципів та методів дослідження добродійності в Законах країн.
• Вивчення Законів Ману,та Хамурапі.

Структура курсової роботи складається зі вступу,двох головних розділів,висновків і списку використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

Історико-методологічні аспекти дослідження добродійності і піклування в Законах країн Стародавнього Сходу.

 

 

1.1 Історія дослідження добродійності і піклування в Законах країн Стародавнього Сходу

 

Від часу створення перших класових держав (Ш–II тис. до н.е. ) до IV–V ст. н. е. в історії соціальної роботи триває період, що має назву філантропічного. Філантропія у перекладі з грецької означає любов до людей.

   Першими рабовласницькими державами, виникнення яких співпадає з початком цього періоду, є країни, що існували у IV–І тис. до н.е. на території Південної Азії і частково Північної Африки: Єгипет, Шумер, Вавилон, Індія, Китай. Вони отримали умовну назву країн Стародавнього Сходу.

    Саме в цих державах виховання підростаючого покоління вже чітко виділилось як самостійна соціальна функція суспільства. Окрім того тут існували благодійність та соціальна підтримка.

   Найдавніші відомості про соціальну допомогу знайдено у Давньому Єгипті, де у ХХV–ХХVІІ ст. до н. е. в храмах здійснювалось безкоштовне роздавання голодуючим хліба. В одному із давньоєгипетських рукописів розповідається про монарха, що вихвалявся своєю благодійністю: виділяв ячмінь і молоко голодному, якого знаходив у своїй області, ховав бідного у своєму полотні, вносив зернову позику із своїх запасів позичальникові за винного боржника. [3, 36]. У Давньому Єгипті проходила рівномірна підтримка центральною владою мінімального прожиткового рівня всіх регіонів Єгипту за рахунок перерозподілу багатого врожаю благополучних областей.

Про організацію соціальної допомоги серед населення Вавилону свідчили закони царя Хаммурапі 1750 р. до н. е.). Відповідно до статті 113 законодавець без згоди господаря і без дозволу суду не міг присвоїти майно боржника з метою погашення позики. Закон вимагав судового розгляду. Ст. 110 захищала життя і здоров’я членів сім’ї боржника. Тривалість роботи боржника у кредитора обмежувалась трьома роками. Обґрунтованою причиною несплати боргу і відсотків у даному сезоні справедливо вважалися кліматичні умови, що знищили врожай, наприклад, повінь чи посуха. Серед гріхів і злочинів Законів

Хаммурапі називалися такі як ухилення від надання допомоги нужденним, будь–який обман, неповага до старших та батьків [3, 333].

  У Законах Хаммурапі були відображені і своєрідні уявлення про соціальну справедливість. Наприклад, розмір платні за послуги лікаря прямо залежав від соціального стану пацієнта [8, 47].

Серед правових документів Стародавньої Індії, що регулювали механізми  успадкування і забезпечували певні  соціальні гарантії, слід відзначити “Закони Ману”. Особливістю цієї держави було розмежовування населення не на рабів та рабовласників, а на станові групи (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (воїнів та правителів), вайшіїв (землеробів та ремісників) і шудр (слуг, рабів). У Законах Ману оригінально регулювались правила успадкування рухомого і нерухомого майна. З числа спадкоємців виключались діти, хворі, розумово відсталі та убогі. Недійсними вважалися також угоди, укладені людиною або в стані сп’яніння, або такою, що перебувала у стані гніву чи горя, шляхом обману або насилля, а також старцем, дитиною чи виродком.

Особливо встановлювалися  правила видавання дівчини заміж. Її призначенням вважалося народження і виховання дітей, перш за все  синів, на яких законом покладались обов’язки виконувати поминальні обряди за померлими предками. Повторні шлюби вдів заборонялися, звідси і походить звичай самоспалювання на могилі чоловіка. Чоловік мав право привести в будинок нову дружину на восьмому році, якщо дружина не народжувала дітей; на десятому – якщо народжувала мертвих дітей; на одинадцятому – якщо народжувала тільки дівчаток; негайно – якщо була схильна до пияцтва, не відрізнялася доброчесністю, а також була сварлива.

   В історії Давнього Китаю певне значення в розвитку ідей соціальної допомоги певну роль відіграло вчення Конфуція, який вважав засобом підтримки справедливого порядку не закон, а дотримання традицій і моральних основ, що закріплюють образ ідеальної поведінки. Конфуцій повчав “любити батьків і родичів більше інших, виявляти пошану перестарілим, проявляти співчуття до калік і милосердя до дітей” [7, 49].

    Таким чином, в основі правових документів найдавніших держав лежали традиції і звичаї, а норми повсякденної моралі базувалися на ідеях поваги і шанобливого ставлення до людей похилого віку і батьків, на милосерді до дітей і калік.                                                                                                                   

 

1.2 Визначення основних понять дослідження: добродійність і піклування.

 

      У повсякденному житті під благодійностю  ми розуміємо-прояву уваги до людей,не здатні забезпечити себе необхідним для існування,надання допомоги для організації своєї життєдіяльності,матеріальна та духовна підтримка. На мою думку благодійність-це чинення безкорисної допомоги тих,хто її потребує.

Початки благодійності  проявляються ще у язичні часи,коли окремі особи,або групи мусили готувати та одягати нужденних. Ця допомога мала примітивні форми,не була організованою  та регулярною. Вона виникла в умовах формування людського суспільства,становлення головних соціальних інститутів.Благодійна діяльність у наші часи має давні традиції

      Піклування — влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім'ї громадян України, які перебувають переважно в сімейних, родинних відносинах із цими дітьми з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку, захисту їх прав та інтересів (глава 19 Сімейного кодексу)

Опікуни, піклувальники  є законними представниками інтересів  дитини без спеціальних на те повноважень, несуть відповідальність за життя, здоров'я, фізичний і психічний розвиток дитини, яка знаходяться під їх опікою, піклуванням.

Опікуни, піклувальники  зобов'язані виховувати дитину, піклуватися  про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти, двічі на рік здійснювати повне медичне обстеження підопічного.

Оформлення над дитиною  опіки та піклування, права та обов'язки опікунів, піклувальників регулюються  Сімейним і Цивільним кодексами України. Сімейний кодекс містить положення щодо оформлення опіки, піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, Цивільний кодекс визначає ці питання більш широко, враховуючи потребу захисту прав недієздатних та обмежено дієздатних громадян.

Опіка встановлюється над  дітьми, які не досягли чотирнадцяти років, а піклування — над дітьми віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, опіка, піклування встановлюється органами опіки та піклування або судом.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального  захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених  батьківського піклування» (від 13 січня 2005 року № 2342-IV) органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення  справ та координація діяльності стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладено на служби у справах дітей.

Опікуном, піклувальником може бути повнолітня дієздатна особа. При призначенні опікуна, піклувальника  враховуються особисті якості особи, її ставлення до дитини (Сімейний кодекс, стаття 244). Однією з умов оформлення опіки є бажання самої дитини щодо призначення певної особи її опікуном, піклувальником.

Переважне право серед  кількох осіб, які бажають стати  опікунами чи піклувальниками щодо однієї й тієї самої дитини, надається: її родичам незалежно від місця їх проживання; особам, у сім'ї яких проживає дитина на момент, коли виникають підстави для встановлення над нею опіки або піклування. Не може бути опікуном, піклувальником особа, яка зловживає алкоголем, наркотичними засобами, позбавлена батьківських прав, а також інтереси якої суперечать інтересам дитини.

Якщо дитина постійно проживає в дитячому закладі або  закладі охорони здоров'я, то відповідно до статті 245 Сімейного кодексу України  функції опікуна та піклувальника щодо неї здійснюються адміністрацією закладу.

Дитина, над якою встановлено  опіку, піклування, не втрачає статусу  дитини-сироти або дитини, позбавленої  батьківського піклування, що передбачає державні пільги, передбачені для  такої категорії дітей. За такими дітьми зберігається право на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, на відшкодування у зв'язку з втратою годувальника. Дитина, яка виховується в сім'ї, має право на захист від зловживань з боку опікуна, піклувальника.

Відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, становить два прожиткових мінімумів для дітей відповідного віку (з 01.01.2009 року).

      До прав опікунів, піклувальників віднесено самостійне визначення методів виховання дитини, причому це право обмежене — відповідно до статті 249 Сімейного кодексу України має також враховуватися думка дитини й рекомендації органу опіки та піклування.

Контроль за умовами  утримання, виховання, навчання дитини, над якою оформлено опіку, піклування, покладається на органи опіки та піклування.

Звільнення опікуна  або піклувальника здійснюється рішенням органу опіки та піклування за його бажанням або в разі невиконання  ним своїх обов'язків, при влаштуванні  вихованця до державного закладу або коли стосунки між вихователем та вихованцем не дозволяють здійснювати піклування.

У випадку невиконання  опікунами, піклувальниками обов'язків  і за умови настання тяжких наслідків  винні особи несуть кримінальну  відповідальність.

Згідно зі ст. 250 Сімейного кодексу України опіка, піклування над дитиною припиняється у випадках, встановлених Цивільним кодексом України [статті 76, 77].

 

1.3.Принципи  та методи дослідження добродійності  в законах країн 

Стародавнього Сходу.

 

    Одним з перших підходів вивчення добродійності є філософське обґрунтування милосердя,добродійності,що має декілька взаємодіючих аспектів(релігійний).Це обумовлено тим,що добродійність має давню історичну традицію у філософських і релігійних ідеалах людства.

Для вирішення поставлених завдань і перевірки вихідних положень використовується такі методи дослідження:

     Перший метод це-аналіз історичної,педагогічної,спеціальної,і богословської з досліджуваної теми.

Він відбувається з опорою на обширний круг джерел і літератури, які, в свою чергу, є достовірним джерелом тих часів. Сюди включають:архівні матеріали:звіти про пожертвування,документальні джерела з проблеми дослідження:опубліковані звіти і огляди,що містять дані по історії церкви,присвячені розвитку добродійності в Законах країн Стародавнього Сходу.

     Слідуючи з цього можна зробити висновок,що такий аналіз матеріалів має два значення:теоретичне значення,яке полягає в тому,що отримані об’єктивні дані розширюють наявні уявлення про добродійність,та практичне значення,яке в свою чергу обумовлене здобуттям нових для                   історико-педагогічної науки знань про роль добродійності.

    Та другий-це порівняння матеріалу даної епохи з іншою. На цьому етапі відбувається підтвердження та зіставлення фактів і подій в умовах історичного розвитку благодійності і піклування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ  ПРАВА КРАЇН СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

 

2.1. Спільні риси та особливості права стародавніх країн

     З часу свого виникнення право тісно пов'язано з історією суспільства, відображає спільні риси й особливості його соціального, економічного, політичного і духовного розвитку.

Структура  станово-кастових  суспільств, яким було і давньосхідне суспільство, прямо і відкрито закріплювалася правом, а держава, що впливала на визначення змісту права, виражала і захищала інтереси привілейованих станів або каст. Тому серед найважливіших загальних рис права давньосхідних країн слід назвати:

     По-перше, те що воно було багатоступеневим внаслідок особливої ієрархічної структури, де розрізнювалися виші, менш високі за соціально-правовим становищем, нижчі, непривілейовані, нарешті, безправні стани, кожен з яких мав особливий правовий статус. Право тою часу відкрито закріплювало соціальну нерівність, що виявлялося передусім у приниженому становищі рабів. Незалежно від того, чи міг раб мати сім'ю або володіти в інтересах господаря тим або іншим майном, на Сході він виступав як річ і у такому статусі розглядався діючим правом.

    По-друге, основним принципом реалізації давньосхідного права була законопослушність (законопокірність), тобто відповідність поведінки кожного члена суспільства статусу свого стану, дотримання заборон, беззастережне виконання наказів вдати. Опорою законопокірності часто були традиції, релігійно-стичні норми, але право становою суспільства завжди було зобов'язуючим   наказом, даним зверху: правителем, його чиновниками, церквою, богом, господарем тим. хто був наділений владою.