Автор работы: Пользователь скрыл имя, 22 Сентября 2013 в 14:52, курсовая работа
Метою курсової роботи є визначення сутності політичного конфлікту,його значення в суспільстві.
Для досягнення мети дослідження передбачалося розв'язати такі завдання:
- охарактеризувати особливості політичного конфлікту,визначити основні причини його виникнення.
- Виявити фактори, що найсильніше впливають на попередження політичного конфлікту.
- проаналізувати стан політичних конфліктів в сучасній Україні.
ВСТУП......................................................................................................................3
РОЗДІЛ I ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ ТА ЙОГО ОЗНАКИ……..5
Сутність політичного конфлікту…………………………………………..5
Типологія та особливості…………………………………………………10
РОЗДІЛ II ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ………..12
2.1. Основні способи врегулювання……………………………………………12
2.2. Шляхи подолання політичних конфліктів та управління ними………….20
ВИСНОВОК……………………………………………………………………...23
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………...…………25
Крайньою
формою прояву конфлікту є кризи. До
внутрішньополітичних криз відносяться урядова,
парламентська, конституційна, загальнонаціональна кризи.
М. Дюверже у
відповідності з побудовою та організацією
політичного режиму виділяє горизонтальні та
За рівнем
публічності розвитку політичні
конфлікти поділяються на
За тривалістю
політичні конфлікти
РОЗДІЛ II ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ
2.1. Основні способи врегулювання
У сучасній конфліктології та політологічній науці загалом значну увагу приділено пошуку форм та засобів контролю за конфліктами, їх врегулюванню і розв’язанню. Врегулювання конфліктів являє собою певний спосіб впливу на конфліктуючі сторони, що справляється з метою утримати конфлікт у цивілізованих рамках, але на основі сформованих відносин, в межах існуючої політики. Пошук технологій регулювання конфліктних взаємовідносин завжди спирається на вирішення низки універсальних завдань, спрямованих залежно від основної настанови на врегулювання чи розв’язання суперечливих ситуацій: перешкодити розвитку конфлікту або його ескалації, а отже, переходу в таку фазу, яка значно збільшує соціальну ціну його врегулювання; вивести всі латентні, неявні конфлікти у відкриту форму для того, щоб зменшити не контрольованість процесів протиборства, запобігти випадковим, «обвальним» потрясінням, на які неможливо буде правильно й оперативно реагувати; мінімізувати ступінь соціального напруження, викликаного перебігом політичного конфлікту у суміжних з політичною сферах суспільного життя [8, с. 119].
Надзвичайно важливим є інституціоналізація перебігу будь-якого конфлікту. Інституціоналізовані конфлікти відбуваються в рамках соціальних інститутів, які дозволяють зробити їх підконтрольними чинним у суспільстві правилам політичної гри за відповідними правовими процедурами.
Врегулювання конфлікту передбачає зниження гостроти протиборства сторін, однак досягнутий між сторонами компроміс не може усунути причин конфлікту. Тому розв’язання конфлікту можливе переважно у спосіб вичерпання самого предмету спору, а не створення обставин, за яких конфлікт зовнішньо можна вважати врегульованим, проте, які зберігають загрозу рецидиву [8, с. 119].
Розв’язання конфлікту - поняття більш широке, що припускає його закінчення. На думку американського дослідника К. Мітчела, політичний конфлікт вважається повністю розв’язаним якщо: проблема зникає з політичного порядку денного; рішення схвалюються та сприймаються всіма конфліктуючими сторонами як на рівні еліт, так і на рівні мас; домовленості й угоди є самодостатніми, тобто не залежать і не потребують підтримки з боку третьої сторони; домовленості й угоди розглядаються всіма сторонами як чесні й справедливі; рішення мають консенсусний характер; учасники прийма-ють домовленості й угоди добровільно, без тиску ззовні [6, с. 109].
Реальне розв’язання конфліктів вимагає виявлення тих потреб, що їх утиснено.
Оскільки різні верстви населення, політичні сили мають різні й навіть протилежні інтереси, зіткнення яких відбуватиметься завжди, то усунути появу конфліктів неможливо. Невпинний розвиток і прогрес суспільства постійно супроводжується суперечливими і конфліктогенними явищами.
Мабуть, однією з умов стабільного і поступального розвитку суспільства може вважатися безперервне виявлення джерел і причин напруги та конфліктів, їх вчасне врегулювання. Необхідним є зниження гостроти конфліктів шляхом поглиблення співробітництва між гілками влади, вирішення соціальних, матеріальних і національних проблем, забезпечення своєчасних реформ та правопорядку, підвищення ефективності рівня управління та виконавської дисципліни, зростання її авторитету серед населення. Все більш важливою постає оптимізація дії механізмів щодо запобігання, пом’якшення та нейтралізації негативних наслідків конфліктів в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів, а також застосування теоретичних та прикладних знань для направлення конфліктного процесу у правове русло.
Вивчаючи конфлікти, слід брати до уваги чинник зростання великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах суспільного життя. Одначе більшість суб'єктів управління — державних, суспільно-політичних, професійних організацій виявляють слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбувається, неспроможність адекватно реагувати на вибухонебезпечні процеси. Досить часто це є наслідком відсутності прикладних методик моніторингу конфлікту, експертизи та оптимізації останнього.
Сучасні дослідження звертають увагу на недостатньо розроблену проблему, пов'язану з регулюванням конфліктів та управлінням ними, співвідношенням суперництва і співробітництва. На часі перехід української конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Сте-панов, К. Боулдінг та ін. розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на ґрунті тих чи інших суперечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються повному усуненню.
За нинішнього
соціально-політичного розвитку України
варто звернути особливу увагу на
дослідження проблеми конфліктів у
системі соціально-політичних процесів.
Необхідність цього пов'язана з
досить слабким знанням
Якщо з позицій конфліктології аналізувати таке маловивчене явище суспільного життя як перехідний період, що є трансформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), впадають в око його своєрідні особливості: всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального значення; якщо за умов стабільності соціально-політичний конфлікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму), то в перехідний період — вертикальний (боротьба за режим).
Сучасні дослідники
на прикладах подій у колишньому
СРСР, а потім в Україні та деяких
інших державах СНД вже досліджують
у політико-конфліктологічній
Необхідність пошуків засобів регулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення: по-перше, належить визнати і вмотивувати значення соціальних конфліктів як щоденного і природного явища соціального життя, його невід'ємного атрибута; по-друге, слід визнати не тільки неминучість конфліктності в суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у суспільному розвитку; по-третє, маємо усвідомити, що конфлікт можна регулювати і управляти ним. Отож, більшість соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструментальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено як управління ним.
Управління конфліктом — врегулювання, розв'язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.
Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми, яка забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя. Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі[34,c.156]
Досить поширеною
є думка, що оптимальним варіантом
дій відносно конфлікту є запобігання
та відвернення. Чи можливо це? Безперечно,
однозначної ствердної
Для подальшої
локалізації конфліктогенного поля
дуже важливо знати і вміти
вибрати способи і стиль
Морально-правовий (нормативний підхід) робить можливим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм[65,c.58]
Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав'язати їй свою волю. Але використання цього способу призводить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблокованого» конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.
Чи означає це, що силова модель взагалі не може використовуватись? Ні. Р. Даль вважає, що в умовах демократії застосування сили можливе, але тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у випадках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян, суспільства в цілому. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке: якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється на інструмент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. На підтвердження цього можна назвати науковий проект західних учених Ч. О. Гондріха і Т. Каплоу, які провели дослідження тенденції виникнення і врегулювання конфлікту на основі порівняльного аналізу у США, Франції та Німеччині. Вони дійшли висновку, що аналіз даних про конфлікти, отриманих у процесі дослідження у трьох провідних індустріальних країнах, засвідчив тенденцію до витіснення насильницьких форм вирішення конфліктів ненасильницькими. Тому мирне пристосування є не лише гуманним, а й конструктивним способом вирішення конфліктів.
Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або примусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу розглядається як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготривалої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в Україні[12,c.154]
Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зрештою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х — початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв'язання конфліктів.