Політичні конфлікти

Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зрозуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру[2,c.211]

Останнім  часом дослідники особливу увагу  звертають на аналіз маловивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній  ситуації. Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція; ухилення; пристосовництво; уступки; співробітництво. Важливу роль в ефективному врегулюванні конфлікту відіграє також вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація. Можна запропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом. Першою дією з управління конфліктом слід вважати його інституціоналізацію — встановлення чіткої процедури врегулювання цього конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і в нормативних актах. У такий спосіб ліквідується розрив між владними структурами й наукою. В даному разі мова повинна йти про конфліктний моніторинг, тобто про інфраструктуру дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб, процедур відстеження й нейтралізації вибухонебезпечних ситуацій.

Наступний етап — легітимізація конфлікту: він  має показати, наскільки добрі чи погані норми та правила, що виступають у формі законів, указів, протоколів, меморандумів. Подальший етап управління конфліктом — структурування конфліктуючих груп. На етапі реформування політичної системи України варто зважити на висновки С. Ліпсета, який пропонує не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас — і посередницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди потенційно є не безпечнішим джерелом підтримки екстремістських сил лівої чи правої орієнтації, ніж ті, що належать до організованих для конфлікту групп[11,c.151]

Завершальний  етап управління конфліктом — редукція, тобто послідовне ослаблення конфлікту  завдяки переведенню його на інший  рівень. Як базовий інструмент для  реалізації даної процедури використовується шкала, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів. Застосовуються такі варіанти: «друг — союзник — партнер — співробітник — суперник — противник» і т. д. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні, як «відносини співробітництва — відносини протидії — відносини суперечностей — непримиренні відносини». Американський політолог М. Амстутц, розглядаючи динаміку конфлікту як рух від незначних несумісностей до значних, включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча — агресивність — війна. Це потрібно для того, аби зрозуміти, наскільки реальним є завдання редукції конфлікту, а також для того, щоб зацікавлений соціальний суб'єкт зміг розмістити на певній шкалі наявний у його полі зору спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних взаємовідносин із ними.

Заслуговує  на увагу також проблема вибору оптимальної  процедури для вирішення конфлікту. Існують і спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджувальні  комісії, громадський та арбітражний  суди, адміністративний процес, кримінальне  судочинство, конституційний суд.

 

2.2. Шляхи подолання політичних  конфліктів та управління ними

 

Долання конфліктів — це, як у дипломатії мистецтво можливого, коли невдачі  пояснюються, скоріше, складністю ситуації, неможливістю подолати її, між неправильними  діями. Долання конфліктів — це мистецтво  й наука. Розв'язування конфлікту  може йти різними шляхами, залежно  від масштабів, складу учасників, глибини  його розвитку, доктрин. Конфліктологія виробила ряд методів долання  конфліктів, які довели свою дієвість на практиці. Один з них — це уникнення  конфлікту. Цей метод найпоширеніший, але не завжди ефективний. За ним  передбачається відхід з політичної арени того чи іншого діяча; звільнення з роботи за власним бажанням, якщо та чи інша особа не може спрацюватися з керівництвом (адміністрацією) або  з колективом; еміграція з країни, в якій дальше перебування стає неможливим; ігнорування супротивника, уникання зустрічі з ним, відсутність реакції  на дії протилежної сторони. Але уникнення конфлікту ще не означає кінцевого розв'язання його. Сама суперечність, яка призвела до конфлікту, залишається.

Другий  метод вирішення конфлікту можна  визначити як відкладання конфлікту. Це означає відхід від політичної боротьби взагалі, відхід зі своїх позицій. Цей метод досить поширений в  практиці політичної боротьби (конфлікт між політичними партіями та їхніми лідерами, між гілками влади і  тими, хто їх очолює, а також між  державами). Але, як і перший метод, цей  метод не приводить до кінцевого  подолання конфлікту. Сторона, яка  здала свої позиції, з подальшим  накопиченням сил і зі зміною ситуації на її користь, може поновити свої претензії  іншій стороні, спробувати повернути  собі втрачене. Це твердження ілюструє Версальський договір 1919 p., грабіжницький  і принизливий для Німеччини  та деяких інших країн. Наслідки його відомі — друга світова війна[11,c.124]

Третій  метод урегулювання конфлікту —  це мирне протиборство сторін на основі зближення їхніх позицій та інтересів  через посередника. Роль посередника  можуть виконувати слідчі або погоджувальні  комісії, а останнім часом у вирішенні  конфліктів у деяких країнах беруть участь менеджери з конфліктів.

Завдання  посередників є надавати допомогу сторонам у конфлікті. Цей метод застосовувався ще в стародавні й середні віки і відігравав позитивну роль. Практику застосування цього методу схвалила Гаагська конвенція 1907 р. Процедуру  діяльності погоджувальної комісії  регламентувала Ліга Націй у 1928 р. та ООН у 1948 р.

Четвертий метод долання конфлікту— арбітраж. Сторони, що конфліктують, добровільно  передають свої суперечності для  розгляду третій стороні, рішення якої обов'язкове для обох сторін. Арбітри, розглядаючи конфлікт, керуються  нормами міжнародного права, конституціями  конфліктуючих сторін, нормами договорів. Учені й практики-політики вважають, що даний метод урегулювання конфлікту  може допомогти розв'язати його на даний момент, проте з часом  він може поновитися.

П'ятий, найефективніший, метод подолання  конфлікту— переговори. Переговори дають  змогу дійти згоди, вони відкривають  шлях до співробітництва сторін, що конфліктують. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто виникненням людського  суспільства. Однією з найважливіших  вимог під час проведення переговорів  є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. Що позиційний торг дуже заважає в переговорах, це було добре  проілюстровано провалом переговорів  про загальну заборону на ядерні випробування за часів президентства Кеннеді. У сучасних умовах ми бачимо те саме навколо подій на Близькому Сході  та в деяких інших регіонах. Щоб  дійти розумного рішення, необхідно  примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів полягає  не в конфліктних позиціях, а в  конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін А такі потреби і бажання  — це і є інтереси.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                        ВИСНОВОК

У стабільних політичних системах соціальні конфлікти завжди вирішуються у спосіб консенсусу чи пошуку такого прийнятного рішення, яке відповідало б інтересам сторін-учасниць конфлікту, у спосіб взаємних поступок або поступок слабшій стороні, або тій стороні, яка зуміла довести обґрунтованість своїх вимог. Хоча у процесі докорінних реформ в Україні роз’єднана національна еліта і неконсолідоване суспільство в умовах наростання економічних проблем не змогли призупинити поглиблення кризових тенденцій, що призвели до досить різкого політичного загострення у суспільстві у період президентських 2004 р. і парламентських 2006 р. виборів, політичну ситуацію в Україні можна вважати стабільною та здатною до цивілізованого розвитку.

Важливою  причиною політичних конфліктів в Україні  є прискорена модернізація згори, породжені  нею кризи, які підірвали у  свідомості частини населення легітимність державно-правових інститутів, та й  самої політичної системи. Про це, зокрема, свідчить низький престиж  органів всіх трьох гілок влади, переважної більшості політичних лідерів  і державних діячів. 

Для України  в останні роки додаткові труднощі в пошуках політичного компромісу і згоди створює поєднання  загострення “суто” політичних конфліктів з політизацією економічних, трудових, соціальних та інших конфліктів. Внаслідок  цього відбувається підсилення внутрішнього суспільного розбрату, зумовлене  зростанням масового незадоволення  і пов’язаної з ним соціальної напруги. 

Одним з головних завдань українського суспільства  на даному етапі є попередження розгортання  наявних політичних та соціальних конфліктів, необхідність адекватної і своєчасної оцінки характеру, інтенсивності і  ступеня небезпеки латентних  конфліктів, запобігання їхньому  переростанню у відкриті і неконтрольовані  конфлікти, вивчення легітимних механізмів їх вирішення. В противному разі політичні  конфлікти будуть загрожувати суспільству  гостротою, непередбачуваністю та руйнівними наслідками.

                СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1.Аг. А. Введение  в теорию конфликтов. Политология  вчера й сегодня. — Вьш. 3. —  М., 1991.

2.Анискевич  А.С. Политический конфликт. —  Владивосток, 1994.

3.Бекешкіна  І.Е. Конфліктологічний підхід  до сучасної ситуації в Україні.  — К, 1994.

4.Дейнекин  Н.М., Марченко А.Н. Профилактика  конфликтов на национальной основе. — М., 1991.

5.Деркач  А., Веретенников С., Ермолаев А.  Бесконечно длящееся настоящее.  Украйна: четыре года пути. —  К., 1995.

6.Джаконини  В. Дарендорф: теория конфликта.  Политология вчера й сегодня.  — Вьш. 2. — М., 1990.

7.Дмитриев  А.В., Кудрявцев В.Н., Кудрявцев С.В.  Введение в общую теорию конфликтов. — М., 1993.

8.Здравомыслов  А.Г. Социология конфликта. —  М., 1995.

9.Иванов  Я.Н., Смоленский В.Г. Конфликты  й конфликтология. — М, 1995.

Конфликты Б  обществе // Общественньїе науки. — 1995. — № 1.

10.Кульчар  К. Политический конфликт // Политология  вчера й сегодня. — Вмп. 3. —  М., 1991.

11.Мацієвський  Д. Деякі проблеми теорії конфліктів  та насильства // Генеза. — 1995. — № 3.

12.Небоженко  В.С. Соціальна напруженість і  конфлікти в українському суспільстві. — К., 1994.

13.Пазенок  В.С. Соціальний конфлікт і  соціальна злагода // Політика і час. — 1991. — № 17—18.

14.Социальные  конфликты. Экспертиза, прогнозирование,  техно-логия разрешения. — Вып. 1—4. — М., 1991—1993.

15.Пденс Е. Соціологія. — К., 1999.

16.Гришина Н. В. Психология конфликта. — СПб., 2000.

17.Дмитриев А. В. Конфликтология: Учеб. пособие. — М., 2000.

18.ДонченкоЕ. А., Титаренко Т. Н. Личность: конфликт и гармония.— К, 1989.

19.Емельянов С. М. Практикум по конфликтологии. — СПб., 2000.

20.Картунов О., Кремень В., Маруховсъка О. Жодний тип суспільства не має імунітету від етнічних домагань // Віче. — 1998. — № 6.