Принципи соціального партнерства

• трипартизм, тобто представництво уряду (виконавчих органів місцевої влади), найманих працiвникiв i роботодавців;
• рiвнiсть сторін ва переговорах i недопустимість обмеження законних прав працiвникiв і роботодавців;
• знання i поважання прав i обов’язків один одного, недопущення конфронтації;
• повага, вiдкритiсть i довіра у стосунках;
• вiдкритiсть i доступність рівноправних переговорів;
• вміння вислухати партнера;
• дотримання культури спілкування, полеміки, дискусій, критики;
• обов’язковість i надiйнiсть, нацiленiсть на досягнення домовленості.

   Ефективне функціонування системи соціального партнерства забезпечення рівноправністю і рiвноцiннiстю сторін. Нерiвнопаранiсть веде до переважання iнтересiв сильнішої сторони, її диктату й ігнорування iнтересiв слабшого партнера. Результатом цього буде не соціальна злагода, а конфронтація сторін. Баланс iнтересiв можуть забезпечити лише рiвноправнi сторони. Велике значення має також і рiвноцiннiсть сторін. Якщо рiвноправнiсть забезпечується нормативними актами, то рiвноцiннiсть багато в чому залежить від загальної економiчної ситуації, а також від особистих якостей учасників переговорів: рівня культури, знань, умінь, толерантності. Партнери на переговорах і в ході консультацій повинні бути однаковою мірою компетентними. Тому важливим завданням є формування професійно компетентних органів і всіх інших iнститутiв соціально - трудового партнерства.

Укладання колективних договорів  і угод в ході соціального партнерства має здійснюватися на таких принципах:

• дотримання норм законодавства;
• повноважнiсть представників сторін;
• рiвноправнiсть сторін;
• свобода вибору та обговорення питань, які складають зміст колективних договорів і угод;
• добровiльнiсть і реальність зобов’язань, які беруть на себе сторони;
• вiдповiдальнiсть за виконання взаємних зобов’язань;
• умови кожного наступного рівня колективних угод (договорів) не можуть бути гіршими порівняно з умовами більш високого рівня, і, як правило, мають вiдрiзнятися від умов вищих рiвнiв більшою вигiднiстю для працiвникiв.

При взаємних консультаціях та контролі потрібно дотримуватися таких принципів:

• Регулярність проведення консультацій в ході співробітництва;
• Систематичність контролю і неминучість відповідальності;
• Відповідальність за ненадання інформації;
• Гласність в ході здійснення контролю за дотриманням договорів і угод.

  При вирішенні  колективних трудових спорів (конфліктів) партнери повинні дотримуватися таких принципів:

• Пріоритетність примирних методів і процедур, що застосовуються примирними комісіями і трудовим арбітражем;
• Застосування страйку лише як надзвичайного заходу вирішення колективних трудових спорів (конфліктів);

Прагнення сторін до найшвидшого  врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів) і підписання угоди. [ 1,с. 243 - 246].

3. Стан соціального партнерства

в Українi та основні напрями

його розвитку

    Соціальне  партнерство як особливий вид суспільних вiдносин i закономірний результат розвинутої соціально орієнтованої економіки є в той же час важливим показником економічної, соціальної й політичної зрiлостi суспільства. У iндустрiально розвинутому суспiльствi з ринковою економікою об’єктивно виникає необхiднiсть переходу до соціально – партнерських  вiдносин у сфері праці, що обумовлено цілою низкою економічних та соціальних чинників.

   Основою соціальної  злагоди в iндустрiальному й  постiндустрiальному суспiльствi  є врахування й узгодження iнтересiв різних соціальних груп, прошарків, класів. Це завдання найкраще вирішується саме на основі соціального партнерства. Система соціального партнерства будується на узгодженні й захисті iнтересiв різних соціальних груп. Визнаючи вiдмiннiсть, рiзноспрямованiсть і незахищеність (за вiдокремленостi) iнтересiв окремих соцiалъних груп, прошарків, класів, партнерські відносини водночас передбачають усвідомлення необхiдностi взаємодії, взаємозалежності i неможливості існування один без одного. Соціальне партнерство передбачає забезпечення вiдповiдних прав різним соціальним групам, прошаркам, класам на участь у політичних i економiчних процесах вироблення й прийняття рішень щодо актуальних проблем розвитку суспільства.

Умови формування й розвитку системи соціального партнерства в Українi суттєво відрізняються від інших країн такими особливостями:

1. Україна тривалий  час була охоплена глибокою i гострою  соціально - економічною кризою, яка вразила не лише економіку,  а й усі соцiальнi та полiтичнi інститути одночасно, i нині ледь проглядаються початок стабiлiзацiї і покращання становища.

2. Ринкові відносини  й інститути як необхідна умова  широкого розвитку соціального  партнерства ще лише формуються  в нашій крані. Соціальна орiєнтацiя ринкової економіки є скоріше декларацією, ніж фактом.

З. В Українi сформувалася вкрай поляризована соціальна структура, відбулося недопустиме для цивiлiзованих  країн майнове розшарування населення.

4. Суттєвою перешкодою  на шляху цивiлiзованого соціального партнерства є поширена в Українi корупція, переважання корпоративних iнтересiв і настроїв, зрощення підприємництва з апаратними структурами. Пiдприємцi потрапляють в умови, далекі від нормальних, законних вiдносин капіталу і влади. Створюється замкнене коло: держава не захищає інтереси пiдприємцiв, пiдприємцiв не дотримуються законів. Меншою мірою, але це стосується й інших громадян.

5. В нашій країні  виник своєрідний клас псевдовласникiв  — працiвникiв підприємств, які  володіють невеликими пакетами  акцій і не можуть вплинути на рішення керівництва. Реальна влада знаходиться в руках директорського корпусу, який, хоча й не має у розпорядженні контрольного пакета акцій, цілком визначає політику підприємств як у сфері виробництва, так i в галузі розподілу прибутку. Феноменом перехідної економіки є рiзноспрямованiсть особистісних інтересів директорату i соціально – економічно  ефективності дiяльностi підприємств.

6. В Українi не просто  запізнюється законодавче забезпечення  системи партнерських вiдносин, але i склалася стійка практика ігнорування, невиконання чинних законів різними суб’єктами, починаючи з органів державно влади. За умов, коли повсюдно ігноруються державні закони, важко сподіватися на дiєвiсть i чинність договорів i угод.

7. Особливістю умов  в Українi є несформованiсть суб’єктів соціального партнерства та їхніх представників. Усі партнери (держава, працівники, роботодавці) були й раніше, однак на дiлi вони були елементами єдиної адміністративно – планової системи. За умов кризи, безробіття, зубожіння працюючого населення працівники (навіть об’єднані профспілками) не можуть реально протистояти роботодавцям, серед яких наймогутнішим є держава.

8. Держава, виступаючи  одночасно з трьох позицій  — власника, адмiнiстратора i гаранта  iнтересiв громадян — сьогодні не захищає найманого працівника. Зокрема це проявляється у наднизьких рівнях оплати праці (в тому числі висококвалiфiкованої) на державних підприємствах (передусім у галузях освіти, культури, охорони здоров’я, науки).

9. Здебільшого втратили  довіру у громадян профспілки i їхні лідери, які вже мало ким сприймаються як виразники iнтересiв трудящих. Федерація профспілок України не має реальної соціальної підтримки, існує переважно за рахунок комерційного використання успадкованої власності, а не за рахунок членських внесків. Нові організації профспілок слабкі й роз’єднані. У сфері малого бізнесу, в тiньовiй економiцi організацій найманих працiвникiв немає як таких.

10. Значна частка “тіньової”  економіки в Українi також не  сприяє розвиткові соціального партнерства. На “тіньових” підприємствах, як правило, не дотримуються корми трудового законодавства, зокрема про охорону праці та соцiальнi гарантії, не сплачуються податки, не реєструються трудові угоди i т. iн. Працівники тут розглядаються виключно як трудові ресурси виробництва, єдиною метою якого є отримання прибутку.

11. Суттєвою перешкодою  для становлення соціального  партнерства стає розмивання  цiннiсно – нормативної системи  суспільства, обумовлене масовим  порушенням законів i соціальних  норм. Це не сприяє поширенню практики соціального партнерства.

  Зазначені особливості української дiйсностi актуалізують завдання розвитку соціального партнерства i свідчать, що партнерські відносини в нашій країні розвиваються у набагато складніших умовах порівняно з іншими країнами. У зв’язку з цим потрібен наполегливий цілеспрямований пошук оптимальних моделей соціального партнерства у наших умовах, розробка ефективного механізму соціальної взаємодії партнерів.

  На сучасному етапі соціально – економічного розвитку України основними напрямами розвитку соціального партнерства має стати саме подолання перерахованих вище перешкод i проблем. Таким чином, можна виділити такі основні блоки заходiв, спрямованих на формування ефективної системи соціального партнерства в нашій країні:

    Формування iдеологiї i культури соціального партнерства в широкому розумiннi, що потребує доброї волі й значних тривалих зусиль від усіх сил суспільства i всіх свідомих громадян. Організувати цю роботу i, подати реальний приклад i здійснення в державному секторі економіки покликана держава. Загалом необхідна активiзацiя й підвищення ефективності державних функцій в органiзацiї соціального партнерства як власника, роботодавця, законодавця, арбітра, посередника, координатора, гаранта дотримання законів.

 Наймогутнішим чинником розвитку соціального партнерства (як i його результатом) є створення сприятливого економічного клімату, зокрема шляхом послаблення податкового тиску і боротьби з корупцією, що приведе до оздоровлення національної економіки, її детiнiзації і поступового виходу з кризи.

   Підвищення доходів населення загалом, i передусім трудових доходів, подолання бiдностi, створення умов для розвитку середнього класу має стати пріоритетним завданням суспільства і держави. Державний протекцiонiзм на ринку праці, його соцiалiзацiя, суттєве підвищення розмiрiв оплати працi в держбюджетних органiзацiях слiд розглядати як важливу передумову узгодження iнтересiв суб’єктів соціального партнерства. [ 6,с.85 – 88].

  Окремим масштабним завданням слiд вважати оздоровлення морального клімату в суспiльствi, подолання корумпованості, забезпечення законності й правопорядку, відновлення довіри до державних iнститутiв та держслужбовцiв.

  Має оформитися роль роботодавців та їх представницьких органiзацiй у суспiльствi загалом i в органiзацiї соціального партнерства зокрема. Важливою є також активiзацiя соціальної свiдомостi й ролі найманих працiвникiв як учасників соціального партнерства. Профспілки повинні стати реальними виразниками iнтересiв трудящих. За профспілками владою i роботодавцями (і суспільством в цілому) має бути визнане право боротися за встановлення вигiднiших (порівняно з необ’єднаними у профспілки працівниками) умов працi та її оплати для членiв профспiлок. Працiвник повинен мати реальну мотивацiю членства в профспiлках, зокрема — можливiсть вигiднiше колективно продати свої трудовi послуги.

  Оскiльки в найближчiй перспективi нереально розраховувати на демонополiзацiю ринку працi (це можна вважати завданням соцiального партнерства на майбутнє), поки що потрiбно орiєнтуватися на таку рiвновагу на ринку працi, за якої монополiя (монопсонiя) покупцiв трудових послуг — роботодавцiв, була б урiвноважена об’єднаною (профспiлковою) монополiєю продавцiв.

   Для врiвноваження i збалансування iнтересiв суб’єктiв соцiального партнерства найманi працiвники їхні представники профспiлки — мають чимось компенсувати роботодавцям i державi пiдвищення цiни на трудові послуги. Приваблива, але абстрактна мета — соцiальна злагода — мало надихає роботодавцiв на поступки. Пiдвищення продуктивностіi працi й кiнцевi результати роботи пiдприємства залежать не лише вiд працiвникiв, але i вiд рiвня управлiння та забезпечення виробничого процесу. Зустрiчні обов’язки працiвникiв мають бути такими ж конкретними, як i обов’язки роботодавцiв з пiдвищення заробiтної плати.

   Як можливий реальний внесок найманих врацiвникiв i профспiлок у справу економiчного эростання на мiкро-, мезо- i макроекономiчному рiвнях можна розглядати такi обов’язки: участь працiвникiв у iнвестицiйних програмах своїх пiдприємств (галузей, регiонiв); формування власної самофiнансовансової системи підтримання квалiфiкації робочої сили, розвитку людського капіталу: цільове кредитування державних i муніципальних програм за узгодженими стратегічними напрямами та iн. Механізми забезпечення зустрічних зобов’язань найманих працiвникiв i профспілок, їхню залежність від рівня виконання своїх обов’язків роботодавцями необхiдно закладати у вiдповiднi угоди. Однак при цьому не повинен порушуватися принцип добровiльностi участі конкретного працівника в програмах, які передбачають певні відрахування із заробітної плати.