Соціальні інститути: класичні тлумачення й сучасні  підходи до вивчення 

       Селекція тем, які на певний час  стають провідними у межах обміну думками у наукових спільнотах (зазвичай говорять про "актуальні" теми), підпорядкована, ясна річ, деяким правилам, хоча значною мірою вона є також спонтанною. Проте випадок із соціальними інститутами радше підпадає під правило.

      Неминучість актуалізації

      Робота  над концептами, на переконання класиків науки, у принципі є невпинною. М.Вебер, як пригадується, порівнював соціологію зі зведенням храму, навколо якого  надбудовують, переробляють, але ніколи не демонтують риштовання. Нинішня парадигма (або одна із парадигм) пропонує дещо іншу метафору. Храм науки вибудований із багатьох модулів, які, в разі перестановки й залучення їх до нових сполучень, не лише дають змогу змінювати конфігурацію зовнішньої форми й перекомпоновувати внутрішній простір будівлі, а й передбачають власну трансформацію. Самотрансформаційні модулі та нові поєднання їх, безупинно винаходжувані за цілераціональним задумом, а також за випадковою примхою архітекторів і працівників науки, гарантують інноваційність монтажу. Втім, ці метафори, що вочевидь відрізняються, подібні у найсуттєвішому: обидві передбачають лише відносну закріпленість соціологічних концептів за фіксованими значеннями.

      Внутрішньонаукова установка на роботу над концептами підкріплюється ще й ззовні. Тотальний наступ на низку засадових для колишнього соціального ладу дихотомій — "зовнішнє-внутрішнє", "національне-інтернаціональне", "локальне-соцієтальне", "центр-периферія", "приватне-публічне", "далеке-близьке", "своє-чуже" (перелік відкритий для поповнення), — що його тепер природним чином і чи не рефлекторно пов'язують із глобалізацією, спричинює розмивання обгрунтованості й вагомості таких дихотомій. Що, своєю чергою, імперативне вимагає переосмислення уявлень стосовно соціального ладу, який конституюють насамперед соціальні інституції.

      Річ у тім, що однією з функцій останніх є з'ясування й підтримка істотних розбіжностей, глибоко вкорінених у недвозначних ідентифікаціях. Сталість у відмінностях, іманентно властива інституціям, застосування різного штибу ресурсів для константності розбіжностей фактично гарантувало відтворення соціального ладу. Але за "нової реальності" зламу тисячоліть, фактичність якої вже не заперечується у соціальних науках, реплікація зазначених вище дихотомій стрімко втрачає практичний сенс.

      На  невичерпності їхньої реальності поки що дозволено наполягати, проте панівними регуляторами (або домінантним контекстом) дій індивідів і груп вони вже бути не можуть. До того ж сприймати й підтверджувати важливість колишніх інституціональних відмінностей означає якщо й не ініціювати зворотний рух соціальної рефлексії за віссю історичного часу, то принаймні консервувати схильність соціологічної уяви до звичних моделей інституціональної структури суспільства, у створенні й укоріненні яких досягла неабияких успіхів індустріальна доба. І тому дедалі масовішою стає поведінка акторів, котрі нехтують ними: анахронічні інституціональні структури хоча й не деконструюються, одначе вельми грунтовно дискредитуються (точнісінько за Парсонсом) волюнтаристською дією, що сприйняла нові імпульси. Почасти так трапляється й тому, що суб'єкти дії поінформовані стосовно обмеженої можливості інституцій виконувати традиційні функції. Приміром, держава як соціальний інститут нині напрочуд обмежена — і це не тимчасове явище — щодо можливостей регулювати процеси в національній економіці. Причому зменшення влади державних інституцій (національних урядів, регіональної влади) відбувається всупереч волі й бажанню відповідних структур і професійно-статусних груп.

      Поряд із переліченим інституціональну проблематику актуалізують також обставини, що складаються всередині конкретних суспільств. Зміна типу соціально-економічного й політичного устрою неможлива без трансформацій безпосередніх засад соціуму, тобто без інституціональних трансформацій. При цьому сумарний ефект глобальних і локальних тенденцій стає серйозним випробуванням теоретико-концептуальної готовності дослідників більш-менш адекватно реагувати на нові виклики й невизначеності, що насуваються з майбутнього. Викликає сумнів передусім вітальність соціологічної класики у вивченні сучасних проблем. Утім, деякі авторитетні дослідники не піддають жодним сумнівам неуразливість класики. Безперервний діалог із нею підтверджує, на думку Дж.Александера, її неспростовну центральність [1], сприяючи плідному уточненню теоретичних уявлень про джерела й умови відтворення соціальне інтегрованого й солідарного суспільства. 

      Схильність  до інституціональної проблематики властива сьогодні представникам соціальних наук. Ті, хто постійно відстежує стан справ у соціології та суміжних науках, відзначили вельми помітне зростання інтересу до поняття "інститут" в економіці [2] й політичній науці [3]. Причому неоін-титуціоналізм в економіці протиставляє себе не соціологічному, так би мовити, інституціоналізму, а традиційній інституціональній економіці, редукуючи уявлення про інституцію до набору правил і норм, що регулюють трансакції між зорієнтованими на одержання прибутку суб'єктами. За умов сьогодення у США, Європі й Росії своєрідною "точкою зростання" визнають "нову економічну соціологію", що претендує на статус "інституціональної економічної соціології" капіталістичних суспільств XXI століття [4].

      Власне  соціологія не надто піднеслася, але  й не пасла задніх стосовно економіки  й політології. У другій половині 1990-х років у США відбулася  дискусія щодо співвідношення класичного й "нового" інституціоналізму, уявлення про зміст якої дає інформативна стаття Ю.Чернецького [5]. У науковому просторі Росії й України також трапляються приклади узагальнення наявних теоретичних констатацій про соціальну інституцію як таку і, однаковою мірою, про інституціональний аналіз. Хоча на міжнародному симпозіумі, який відбувся у 1999 році в Москві, обговорювали проблему кризи інституціональних систем у політологічній, економічній і соціологічній перспективах, проте теоретико-методологічну проблематику практично не заторкували [6]. Але паралельно вдаються до спроб розширити обрії інституціональної уяви [7] і навіть заснувати на цій підставі якусь нову позитивну соціологію [8]. В Україні наші колеги Є.Головаха та Н.Паніна запропонували концептуалізацію, здатну спрямовувати осмислення й емпіричне дослідження становлення, функціонування і зміни соціальних інституцій [9]. Процеси інституціоналізації екологічних інтересів висвітлено у монографічному дослідженні О.Стегнія [10], особливості інституціональної макроструктури українського суспільства зафіксовано В.Хмельком [11], а огляд новітніх тенденцій в економічній соціології у перспективі інсти-туціонального підходу міститься у статті О.Іващенко [12].

      Протиставлення "старого" й "нового" інституціоналізму, що супроводжує усі спроби зрозуміти й пояснити асоціативні атракції або дисоціативні спрямованості в сучасних суспільствах, подібно до будь-яких жорстких протиставлень передбачає непроговореність відповідних найважливіших тем і, однаковою мірою, припустимість спрощень, релевантність яких зовсім не є очевидною. Відсутність апеляцій до класики й змістової комунікації із нею зумовлює захоплення простору розмов щодо інституціональної кризи самодостатніми, здавалося б, репрезентантами. З огляду на це або на щось інше, некритичний радикалізм, не вагаючись, залічує соціальну інституцію до поняттєвих конструктів, які вже давно вийшли з моди та методологічного вжитку. Концепт, і це зазвичай не піддають сумніву, вспадкований від класиків соціологічної дисципліни й, безумовно, є конче важливим у конституюванні соціологічної уяви. Але на нього практично не натрапити у дослідницькій практиці. Одначе його місце з'ясувати неважко: на відповідних сторінках соціологічних підручників, за визначенням позбавлених вітально-евристичної атмосфери. Разом із тим редукція змістових аспектів уявлення про інституцію до правил і норм, що регулюють і спрямовують соціальну дію, здійснена економістами й розтиражована окремими прихильниками економічної соціології, для багатьох дослідників видається операцією, котра звільняє від найсуттєвіших соціологічних сенсів.

      Нез'ясованості пізнавальних можливостей інституціонального аналізу, а також поширенню вихолощених  із пропедевтичною метою уявлень  про інституції суспільства, що здійснює система відповідної освіти, варто, мабуть, щось протиставити. Вибірковий, тобто вочевидь неповний, набір альтернативних сюжетів може виглядати так.

      Штрихи  до реконструкції  класичної спадщини

      Класики замислили й практикували соціологію як дисципліну вельми вимогливих амбіцій. Якими мають бути умови стабільності й сталості соціального ладу — от питання, пошуками відповіді на яке переймалася нова наука, що утверджувалася у другій половині XIX і першій половині XX століття. Інакше кажучи, її адепти перебрали на себе обов'язок відкрити правила, які диференціюють простір спільного існування людей, але внеможливлюють розпад цього простору на замкнуті, внутрішньо доцентрове зорієнтовані анклави, котрі за жодних обставин не зважають на заклики до взаємодії.

      Е.Дюркгейм щиро і, здається, небезпідставно вважав, що ці правила якщо й не збігаються, то принаймні співвідносяться із правилами соціологічного методу. Соціологія не реконструює реальність як таку, вона конструює особливу соціологічну реальність, в якій уже нероздільними є так звана дійсність і концептуальні засоби, за допомогою яких вона тільки й стає доступною для сприйняття та обговорення. Не словесні сутності, а власне речі (за формулюванням Е.Дюркгейма — колективні уявлення, здатні до самостійного, окремого від кожного конкретного індивіда існування). Зовсім не радикалізуючи погляди класика, можна стверджувати, що соціолог не припускає існування реальності — він її покладає.

      Така  реальність, як переконує нас у  тому класична спадщина, є, насамперед, реальність інституцій, певна інституціональна реальність. Інституціоналізм — такою є історично перша сформована в соціології перспектива сприйняття, опису й пояснення дійсності. Фундатори науки бачили і мислили її майже винятково як науку про становлення й функціонування суспільних макроструктур, тобто соціальних інституцій. І справді, чи можна в інший спосіб обстояти таке емпірично безперечне твердження, що багатоманіття типів і видів дій індивідів зовсім не нескінченне, а комбінації взаємно зорієнтованих дій хоча й різноманітні, але зліченні. Результати взаємодій не зводяться до індивідуальних інтенцій і не виводяться з них, визначаючись колективними за самою природою способами дій і уявлень і залишаючись при цьому загалом передбачуваними. У передмові до другого видання дюркгеймівського "Методу соціології" читаємо: "... є слово; котре, якщо деякою мірою розширити його звичайне значення, досить добре виражає цей дуже специфічний спосіб буття; це слово "інституція". Справді, не перекручуючи сенсу цього вислову, можна назвати інституцією геть усі вірування, всі способи поведінки, встановлені групою. Соціологію тоді можна визначити як науку про інституції, їхні генезу та функціонування" [13]. Стосовно окремих індивідів інституції наділені майже неспростовною владою, бо визначають зразки й стандарти поведінки — обов'язкові способи дії, як він це формулює. Проте їхня владна, але фактично деперсоналізована присутність є віртуальною: саме так ми б сказали сьогодні. Влада інституцій, інакше кажучи, є анонімною. У незбуреній повсякденності така влада немовби презентує саму себе, вона не є нічиїм репрезентантом — тільки своїм власним. Прерогатива соціолога, на переконання Е.Дюркгейма, — розпізнавати тут владу престижу. Одначе ставлення індивідів до інституцій зовсім не зводиться до субординації, позаяк інституції нав'язані, але люди їх цінують, інституції обмежують, проте люди виправдовують такі обмеження й убачають благо у функціонуванні їх [13, с. 403]. Утилітарність знання природи і правил функціонування соціальних інституцій неспростовна для дослідника, оскільки вможливлює зміну інституцій і, отже, звільнення від ілюзорної або фактичної влади інституцій над індивідами.

      У повсякденному досвіді жорсткість і непіддатливість інституцій даються взнаки дише тоді, коли індивіди й групи вступають у конфлікт із визначеними зразками або ж ухиляються від того, щоб дотримуватися їх. Віртуальна влада набуває в такому разі фактичності, вдаючись до насильства у вигляді негативних санкцій. Соціальний контроль є одним із обов'язкових елементів інституціонального коду. Зразки поведінки й контроль, таким чином, продукують соціальний лад (згідну із цілями та ціннісно зорієнтовану взаємодію різних суб'єктів), а також адекватні їм форми суб'єктивності у вигляді здатностей відчувати, розуміти й пояснювати власні дії та дії інших. Інституції визначають не лише те, як діяти, а й як відчувати та як мислити — от у чому переконує нас соціологізм французького класика науки, наголошуючи принципову співвіднесеність "зовнішнього" та "внутрішнього".

      Більше  того, власне соціологічне пізнання суспільства  починається, за Е.Дюркгеймом, тільки тоді, коли дослідник покладає соціальні  явища як речі, увиразнюючи дистанційовану позицію спостерігача. Причому покладати явище як річ означає уявляти її соціальною інституцією. Методологія пізнання соціальної інституції підпорядкована загальному правилу:"... ідея, яку ми собі створюємо про колективні звичаї, про те, що вони становлять або чим вони мають бути, є чинником їхнього розвитку. Але сама ця ідея — це факт, який теж слід вивчати ззовні, щоб належним чином визначити його. Адже важливо з'ясувати не те, в який спосіб той чи той мислитель особисто уявляє собі певну інституцію, а розуміння цієї інституції групою; лише таке розуміння є дієвим" [13, с. 397].

      Як  ми знаємо, наукова пристрасть до колективних  репрезентацій не слабшала упродовж усього творчого життя Дюркгейма. Не тільки взаємна співвіднесеність звичаїв  і систематичних уявлень про  них ("ідей", як у вищенаведеній  цитаті), а й їхня незабарна резонансність, глибоко вражали його уяву. У спільній із М.Моссом книжці "Примітивні класифікації" натрапляємо на цікаву констатацію: "Методи мислення — це справжні соціальні інституції" [,14]. Звернена безпосередньо на себе, соціологія, таким чином, як справжні соціальні інституції визнає правила соціологічного методу, сформульовані Дюркгеймом у "Методі соціології". Наш сучасник Е.Гіденс, викладаючи "Нові правила соціологічного методу", дотримувався авторитетної традиції [15].

      М.Вебер  у своїй найвідомішій праці детально простежив становлення капіталізму, одного із найважливіших інституціональних  вимірів сучасного суспільства. Експлікація передумов успішної інституціоналізації залишається завданням на майбутнє. Тут обмежимося посиланням на те, що інституціоналізація не відбудеться без легітимації. Причому легітимації у чотирьох вимірах. Це, по-перше, легітимація з боку максимально генералізованих цінностей і сенсів: у випадку "духу капіталізму" це уявлення про покликання людини у її земному житті. По-друге, легітимність, яку надає габітуалізація, тобто безумовне дотримання неспростовних цінностей за найнесприятливіших обставин: Вебер неодноразово наголошує, що справжні носії "духу капіталізму" невпинно робили заощадження (нагромадження) навіть за реальної загрози конфіскації нагромадженого, тобто вчиняли ірраціонально з погляду панівних умов. По-третє, легітимація з боку правових норм, які конкретизують генералізовані цінності. По-четверте, легітимація поширеністю практик залучених до становлення інституцій спільнот.