Таким чином, множинна — трансцендентальна (у світському житті ціннісно-ідеологічна), індивідуально-поведінкова, правова й соціально-групова — легітимація є якщо й недостатнім, то принаймні необхідним компонентом конституювання капіталізму. Немає підстав не поширювати це твердження на процес оформлення інституціональних порядків узагалі. Суспільний розвиток і прогрес, хоч би як ми інтерпретували ці терміни, потребують інституціоналізації і зрештою втілюються у здійснених інституціоналізаціях. І далі, сформований інститут діє незалежно від результатів своєї діяльності, відсторонено ставлячись до них. Тому й резистентність як до зовнішніх впливів, так і до ефектів власної життєдіяльності стає однією із найвагоміших характеристик соціальної інституції.

      Дж.Мід  починає свої міркування стосовно суспільства  також із поняття "інституція" [16]. На його думку, інституції — це, передусім, типові реакції індивідів  на типові ситуації — тема, яку три  десятиліття по опублікуванню праць  Дж.Міда успішно конкретизують П.Бергер і Т.Лукман у праці "Соціальне конструювання реальності". У своїй практичній діяльності індивіди мінімізують витрати раціональних та емоційних ресурсів за допомогою процедури типізації, основним змістом якої стає зниження порога невизначеності можливих виборів і підвищення передбачуваності можливих результатів за тих чи тих виборів варіантів дії.                                                         -

      Той спосіб, за допомогою якого індивіди засвоюють наявні набори типізацій і вчаться самостійно типологізувати, й становить соціалізацію. Інституції, отже, це ще й інстанції соціалізації, кінцевою метою якої стає продукування індивідів, адекватних вимогам цього суспільства. Своєрідне "привласнення" індивідів суспільством відбувається лише тією мірою, якою інституції постачають асортименти ієрархічно й однорядно організованих статусів і відповідних їм ролей (правил і норм поведінки), а індивіди інтерналізують їх (згодом такий процес почнуть називати габітуалізацією). Соціалізаційна функція інституцій зумовлює неодмінну присутність правил і норм у їхній морфологічній структурі.

      Діяльність  із привласнення здійснюється різними  методами: погрозами застосувати  насильство і прямим насильством, численними санкціями, залученням до гри, тренуванням тощо. Зрештою масовим стає продукування зразків соціальне відповідальної, бажаної або лише прийнятної поведінки, тобто продукування стабільного соціального ладу. Модальною особистістю тут стає конформіст — індивід, який приймає наявний стан справ. Крім того, у перспективі дії, лад є не більш ніж сподівання, що справджуються із високою часткою ймовірності: сподівання, що для інших значущими виявляться ті самі цінності, принципи та правила.

      Американська  традиція, що походить, напевно, від  Ч.Кулі та Дж.Міда, по-перше, наполягає  на розумінні інституції як систематичної  взаємодії між індивідами; тому й  кажуть про інституцію як "систематичну інтеракцію". По-друге, така взаємодія  здійснюється відповідно до культурно  й соціальне легітимних (суспільне  визнаних і санкціонованих) зразків  і моделей поведінки, зафіксованих у звичаях, традиціях, міфах, легендах, ідеології або праві; останні утворюють надіндивідуальну систему, здатну до автономного існування й навіть певної еволюції без особистої участі творців та авторів таких зразків і моделей. По-третє, такі моделі й зразки спілкування та взаємодії за допомогою навчання, тренувань тощо перетворюються на навички спонтанних, несвідомих і автоматичних, без вагань і коливань, реакцій на стандартні ситуації; моделі й зразки спонукають і примушують індивідів поводитися так, щоб важливі, з погляду спільного життя, функції виконувалися належним чином, а сподівання оточення стосовно відповідної поведінки виправдовувалися.

      На  початку 30-х років XX століття, на самому початку соціологічної кар'єри, Т.Парсонс, вочевидь відчуваючи себе в мейнстримі науки, пише працю "Пролегомени до теорії інституцій". Праця, як відомо, залишилася незавершеною й була опублікована лише 1990 року. Перспектива соціальної дії та умов її здійснення нестримно вабила Т.Парсонса, переконуючи його в інноваційності соціологічної реверсії: не інституції, а практики індивідів, котрі відтворюють інституції, тобто інституціоналізаційна дія, — от істинний вихідний пункт систематичних міркувань стосовно суспільства.

      Пізніше, 50-ми роками минулого століття, розробляючи  концепцію суспільства як системи, Т.Парсонс повертається до проблематики власне інституцій [17J. Суттєвими тут видаються кілька моментів. Інституції, безумовно, є надособистісними утвореннями, вони формують макроструктуру суспільства. Причому провідні інституції перебувають одна з одною у певних відносинах. Це — відносини координації, що вимагають послідовного розмежування повноважень і сфер відповідальності, і, далі, відносини субординації. Власне тип суспільства залежить від того, яка інституція є домінантною. Домінаця інституції сім'ї дає нам родове суспільство, церкви — феодальне, держави — соціалістичне (тоталітарне), ринку й власності — капіталістичне (демократичне). При цьому домінантна інституція очікує, вимагає й домагається від інших інституцій лояльності. Лояльність стає умовою відтворення порядку домінації.

      Відносини координації й домінування між  інституціями з огляду на нерівномірний  розподіл обмежених ресурсів зумовлюють процеси диференціації й стратифікації позицій у соціальному просторі, а також диференціацію й стратифікацію індивідів, котрі їх посідають. Престиж позиції та величина вмонтованої в неї винагороди визначаються, таким чином, статусом відповідної інституції. Крім того, як стратифікаційна інстанція інституції обґрунтовують легітимність соціальне вагомих розбіжностей: між важливим і несуттєвим, правильним і неправильним, праведним і забороненим, прийнятним і неприйнятним тощо.

      Інституції, власне, є спеціально встановленими  або стихійно утворюваними соціальними механізмами фрагментації соціального ладу. Вони наділені здатністю встановлювати й затверджувати розбіжності, тобто можуть постійно відтворювати практики розрізнення, диференціювати загальний життєвий простір на якусь кінцеву множину життєзначимих порядків. При цьому механізми внутрішньої організації цих порядків зовсім не обов'язково можуть чи мають збігатися. Навпаки, саме множинність порядків передбачає й вимагає багатоманіття інституціональних механізмів, що встановлюють типи взаємодії між інтенціонально налаштованими акторами цих порядків. Диференціація забезпечується неоднорідним розміщенням обмежених ресурсів і дефіцитних благ, а залежність акторів від процедур розміщення утворює особливий тип інтеграції. Так, одна із найулюбленіших парсонсівських аналітичних дихотомій — розміщення й інтеграція (allocation & integration) — організує соціальність. Отже, слугувати джерелом легітимності розбіжностей і нерівностей або ж тільки привласнювати собі таке право — невід'ємна властивість наявних соціальних інституцій.

      Згідно  із Т.Парсонсом, інституції виконують  ще одну дуже важливу функцію. Соціальні  системи в процесі самовідтворення  перманентно залучені до розв'язання чотирьох фундаментальних проблем: адаптації, досягнення мети, інтеграції, підтримки зразків поведінки та мислення (відома AGIL схема). Інституції фактично й виступають засобами розв'язання їх. При цьому цінності підтримують зразки, норми забезпечують інтеграцію, колективні організації сприяють досягненню мети, а ролі дають змогу адаптуватися [18J.

      До  речі, дія інституції, за Парсонсом, принципово не відрізняється від  соціальної дії індивіда або групи: подібно до будь-якої дії, вона передбачає мету, засоби ЇЇ досягнення, норми й  умови здійснення дії. Концептуалізація класика не втратила евристичності, оскільки проблемна ситуація будь-якого рівня значимості для її розв'язання може потребувати формулювання нових правил або коригування старих, тобто створення нових — або відносно нових — інституціональних станів.                                                              

      Інерція традиції

      Отже, класики залишили нам у спадок тверде переконання, що соціальні інституції ми можемо тлумачити і як стани, і як активні, дієві комплекси, а також як стани й комплекси, відтворювані інституціоналізаційними діями індивідів або спільнот індивідів. Зсув акценту до одного із моментів визначає й стратегію вивчення інституції. Якщо це статичний момент (стан), тоді у фокусі уваги опиняється будова, структура інституції, засоби легітимації (делегітимації) цінностей, норм, правил, зразків поведінки, відчуття та мислення, ролей, очікувань, або, у дещо застарілій академічній формулі, — зміст поняття "інституція". Зовсім не випадково сучасні автори вважають інституції "взаємно примусовими рольовими очікуваннями стосовно визначених зразків" [19].

      Звернення до динамічного аспекту інституцій уможливлює реінтєрпретацію характеристик  дії, мову опису яких запропонували  М.Вебер і Т.Парсонс. Для них  обох було цілком очевидним, що неодмінною умовою дії є втілення колективних  уявлень в абсолютно матеріальних об'єктах — організаціях. Так, держава, автономна від спільнот індивідів інстанція, втілюється в держапараті. Якщо інституція навіть здатна застосовувати, скажімо, санкції, то лише завдяки наявності організацій (структурованих позицій та індивідів, що їх заповнюють). Тому в цьому сенсі можна погодитися із Є.Головахою та Н.Паніною, які відносять наявність організації до невід'ємних ознак соціальної інституції [19, с. 5, 8].

      І зрештою, в інституціоналізаційній дії індивідів і груп доцільно розрізняти два моменти.

      Перший  безпосередньо стосується простого відтворення наявних інституцій. Повторюваними, не обов'язково скоординованими, але неодмінно зорієнтованими на беззастережно прийнятий зразок діями індивіди відтворюють інституції, утверджуючи їх як непохитні підвалини всієї соціальної конструкції. Консервативними ефектами практичних учинків і здійснюваних індивідами й групами виборів забезпечується не так континуальність суспільних систем, як неможливість зворотного (реверсивного) історичного руху, Не такими вже й віддаленими від нас є часи, коли письменність була долею одиниць. Суцільна письменність, у цьому сенсі, є укоріненим інститутом. Апеляція до визначення соціальної інституції як укоріненого стану зумовлює твердження про її присутність у будь-якій точці суспільного простору, а отже, доступність її для індивідів. Будь-яке звуження царини присутності слугує знаком проблематизації укоріненості.

      До  речі, властивість нереверсивності  соціальних систем є, мабуть, фундаментальною. Нею заборонена як інтенція до якогось "початкового", недиференційованого стану, так і реальний зворотний рух за віссю часу. Ця властивість не є відповідальною за те, що окремі зсуви або відстежувані процеси можуть сприйматися або інтерпретуватися спостерігачами як "зворотна" мобільність суспільств. Це передбачає й інші тлумачення. Оскільки засадові інституції суспільства (сім'я, церква, держава, ринок, власність) формуються в різні історичні епохи, а темпи їхньої модифікації зазвичай не збігаються, тому соціальна система в інституціональній перспективі, тобто в системі координованих і субординованих інституцій, постає як "заархівована" історія. Конфігурація та співвідношення інституцій визначають розташування суспільства на уявній осі історії.

      Інакше  кажучи, різні "сфери" або відносно автономні сегменти суспільства, а також інституції, що репрезентують їх, тобто узвичаєне й напрочуд точне уявлення про порядок — віддзеркалюють різний календарний і соціальний час. На окреме вивчення заслуговує те, до якого часу віднести інституції та інституціональні комплекси українського суспільства. Втім, якщо уявити собі економіку, й особливо окремі галузі ЇЇ як соціальну інституцію, то переконаємося, що вона напевно не належить XXI століттю. Разом із тим інволюційні тенденції, про які обгрунтовано і переконливо говорить В.Хмелько, розглядаючи зміни у макроструктурі суспільної праці, ясна річ, є свідченнями не зворотної мобільності, а радше зсувів у співвідношеннях провідних інституцій, архаїзації інституціональної структури. При цьому соціальні наслідки такої архаїзації не такі вже й очевидні [11, с. 5-9].

      Другий  момент дій індивідів пов'язаний із продукуванням історії. Якби, за слушним зауваженням К.Касторіадіса, інституції продукували індивідів, а індивіди виробляли інституції за чіткими рецептами й технологіями, тоді б тріумфувала соціальна  реплікація — незмінне тиражування  одного й того самого. Оскільки цього  не відбувається, то й сама дія, напевно, має модернізаційний потенціал. Таке припущення Т.Парсонс концептуалізував у понятті "волюнтаристська дія". Втім, у "Структурі соціальної дії" спонтанності поведінки людей, здатної допомогти їм подолати зобов'язувальну примусовість нормативно-символічного порядку або звільнитися від неї, приділено не так уже й багато уваги. Докладніше про це він говорить у виданій на початку 1950-х років книзі "Соціальна система".

      Міркуючи  про особистість як відносно автономну  підсистему суспільства, Т.Парсонс виокремлює дві риси "людської природи": "пластичність" ("plasticity") і "сприйнятливість" ("sensitivity"). Пластичність означає здатність людської істоти засвоювати величезну кількість альтернативних зразків поведінки, дотримуватися тих із них, що є релевантними стосовно конкретної ситуації або щодо переконань індивіда; пластичність означає, отже, відсутність генетичної наперед заданості якогось обмеженого набору форм поведінки. Сприйнятливістю Парсонс називає здатність індивідів зважати у своїй поведінці на реакції, думки, оцінки оточення, відкритість і неодмінну схильність відгукуватися на вплив з боку інших суб'єктів взаємодії.

      Будь-яка  людська активність — це завжди витрати сил, емоцій, одне слово, енергетичний процес. Досягнення мети вимагає від індивіда конкретної "роботи" й зусиль. Без цього мета не наближається, а майбутнє не настає. З огляду на це маємо підстави стверджувати, що дія як процес виявляється перетворенням, конвертацією індивідом засобів, умов і норм за допомогою принципово вимірюваних витрат і зусиль на мету, або, що є тим самим, на один із модусів часу — на майбутнє. Індивідуальна і колективна дія внеможливлює зупинення історії.