Проте класична спадщина виявляється недвозначною стосовно інституцій. Це анонімні надособистісні утворення, перед привласнювальними інтенціями яких індивідам не сила встояти. Перед кожним, хто вступає у життя, не постає питання, бути чи не бути людиною цієї культури: інституції методично виконують свою роботу, залишаючи обмаль місця виявленню індивідуальної свободи. Таким є нездоланний, владний і підкорювальний контекст індивідуального існування. Саме тому завдання соціолога начебто полягає не в тому, щоб з'ясувати, яким чином індивіди відтворюють інституції або ухиляються від відтворення їх, а лише в тому, як інституції диференціюють і стратифікують простір спільного існування індивідів, забезпечують розташування їх у цьому просторі, а також залучення їх до мережі взаємних інтеракцій.

      Деінституціоналізаційні тенденції

      Залишене  у спадок класиками науки уявлення про інституції, безумовно, відкрите для доповнень і розвитку, але не підлягає радикальній змістовій ревізії. Крім того, класичній асиметрії у відносинах "інституція-індивід" знайдеться місце й у сучасних підходах до вивчення інституціональної структури. Проте дещо кардинально змінилося: і світ, і способи його відчуття, розуміння й пояснення. Що стосується світу, то його конститутивною рисою визнають непевність. При цьому У.Бек уже на початку 1990-х років грунтовно розглянув цю проблематику і продовжив критичну традицію в аналізі сучасних ліберальних демократій із ринковою економікою [20). Та й тривіалізація раніше неуявлюваного й досі відбувається безшумно, хоча й вельми стрімко. Як це трапилося із дедалі більшою індивідуалізацією приватного життя, внаслідок чого розбіжності між публічним і приватним, які зовсім нещодавно мислилися здоланними, тепер не виглядають такими, принаймні, на переконання З.Баумана [21].

      Непевність  постає як наслідок надто заглибленої  проблематизації так званих тотальностей, тобто високо генералізованих цінностей, норм, зразків поведінки. В індивідуальному досвіді вони дискредитовані тим, що за відносно стислі інтервали часу не підтверджуються повсякденними практиками. У ситуаціях непевності, мінливих обставин, перманентної трансформованості структур, зв'язків і відносин взаємодії соціальних агентів остаточно не алгоритмізовані, а багато продиктованих або легітимних зразків поведінки виявилися неефективними. Як підсумовує З.Бауман: "Наш час несприятливий до довіри й узагалі до віддаленої мети й устремлінь через очевидну швидкоплинність і вразливість усього (або майже всього), що має значення в земному житті" [21, с. 195].

      Тема  індивідуалізації також співвіднесена  із цілком конкретними феноменами. Царина, в межах якої люди схильні поціновувати те, що поціновують усі, нині помітно звузилася. Поширеним є й максимальне наближення часового обрію та рішуча перевага сьогодення перед майбуттям. Здійсненне — або ж тільки наполегливо здійснюване — "занурення у самість, в індивідуальне "я" означає відмову від орієнтації на узагальнених "інших". Дедалі частіше в них уже не вбачають джерело самооцінки, лєгітимності й ідентичності. Заклики до "інших" значно приглушені, що свідчить про інтенсифікацію процесу селекції як самих закликів, так і тих, кому вони адресовані. Сама значущість "інших" виявляється ситуативною та релятивною, поступаючись схильності до саморепрезентації та самоінтерпретації, змістам, які не продиктовані макроструктурними інстанціями, а індивідуально сконструйовані. Зрештою між особистістю і суспільством запановує новий баланс відносин.

      Суспільство залишається глибоко структурованим, утім поширені в останнє десятиліття  зміни не дають підстав наполягати на абсолютній і безроздільній владі колективного над індивідуальним. Примусові й підкорю-вальні потенції інституцій зберігають силу, але в сучасному диференційованому світі, за умов децентрації джерел влади й домінування, індивіди здебільшого дотримуються особистісно значимих преференцій і претензій. Вислизати з-під влади інституцій індивідам дедалі легше, що мимоволі перетворює таке вислизання на різновид нової соціальної гри.

      Ритми появи у повсякденності та соціальності різного штибу інновацій прискорюються, віддаляючись від наперед заданих і так стрімко не прискорюваних ритмів життєдіяльності інституцій. Дедалі більша емансипація індивідів почасти підживлюється такою розбіжністю. Разом із тим масштаби порожньої, нецілеспрямованої, стратифікаційної, диференціювальної, інтеграційної, соціалізаційної діяльності інститутів скорочуються надто повільно. Маючи на меті, скажімо, інтегрувати, держава не знаходить ані засобів діяльності, ані об'єктів діяльності або фатально помиляється у виборі перших і других. Зрештою за нових умов інституції не так розв'язують проблеми індивідів та їхніх об'єднань, як продукують ці проблеми (П.Бурдьє) або просто фіксують та артикулюють (У.Бек наполегливо наголошує переважно біографічне, тобто індивідуальне розв'язання багатьох сучасних соціальних проблем). Індивідуальна та колективна безпека, надання якої мислилося прерогативою інституцій, відтепер не гарантована.

      Розширюється  й простір імітаційних практик  соціальних інституцій. Не встигаючи  реагувати на проблеми, що виникають, інституції вдаються до таких розв'язань, які далеко не завжди наближають до задекларованої мети. Водночас безневинність  начебто "несправжніх" практик  ілюзорна. Примушувальний потенціал  інституцій неодмінно реалізується, втілюючись у розширенні досвіду селекції соціальних категорій і груп, залучених до імітаційних практик. Для категорій і груп, проте, вони виявляються практиками явного або латентного примусу до лояльності (видимості лояльності), участі (видимості участі) тощо, неминуче конституюючи їх (категорії та групи) у статусі об'єкта маніпуляції.

      Трансформованою нині є й класична методологічна  установка. Сьогодні найбільший інтерес соціологів привертають інституціоналізаційні дії індивідів, тобто те, як вони форматують і переформатовують автономні інституціональні порядки. Інституції ефективні у відтворенні порядків, бо традиційно вважалося, що інституції наперед "знають", як діяти, позаяк мають апробовані схематизми реакцій. Але реплікативна компетентність інституцій виявляється затребуваною далеко не завжди. Тоді й ініціатива стосовно конструювання порядків практично цілком виходить від діючих агентів — індивідів та їхніх асоціацій. Проте у деяких, далеко не поодиноких ситуаціях ніхто, мабуть, напевно не "знає", як треба діяти вже завтра. Смисл зберігання й передання знань доречний у дедалі вужчих межах, а порядок встановлюється не минулим, але оперативно винаходжуваним індивідами знанням. За особливостями генези це знання не належить до такого, що його можна тривалий час зберігати, воно летке й випаровуване. Тому не інституціоналізується здатність конструювати нові порядки (конструктивна компетентність), яка провіщає настання таких часів, за яких відносини координації й підлеглості, а також тенденції емансипації й автономізації життєзначимих практик дедалі частіше визначатимуть неінституціоналізовані агенти.

      У своєму останньому в житті інтерв'ю  К.Касторіадіс наголошував, що історія  — це перехід від гетерономного  суспільства, що заперечує людське  походження правил і норм, яких воно закликає індивідів дотримуватися, до автономного суспільства, в якому  індивіди створюють зразки, норми  та правила у процесі життєдіяльності. Гетерономні суспільства, що домінували в усій попередній історії, інкорпорували у свої інституції ідею, котру не спростовували їхні члени: ідею стосовно того, що інституції не є результатом людських зусиль; вони не були створені людьми, принаймні не тими, хто живе зараз. Ці інституції сягають корінням духовного начала, створені предками, героями, Богом; люди не мають до них жодного стосунку [22]. Звільнення інституцій від майже сакральної недоторканності — таким є методологічний поворот сучасності.

      Разом із тим простір інтеракцій залишається  неоднорідним. У якомусь із його сегментів темпи змін незначні, інституції функціонують у класичній манері, а концептуальна спадщина фундаторів науки застосовна й дієва практично  без обмежень. Тут домінує те, що найдоцільніше йменувати інституціональними комплексами: загальні генералізації  у вигляді цінностей, символів, зразків, норм; організації, що володіють ресурсами й матеріалізують функцію інституціонального контролю; алгоритми та коди легітимації норм і повноважень організації.

      В іншому сегменті інституціональні реформи  тривають у часі й саме тут невпинно більшає так званих перехідних інституціональних  станів. Зміна, приміром, домінантних  цінностей не є й не може бути одномоментним актом. Інерційність інституціональних комплексів, а отже, й пручання нововведенням впадають в очі. Як і те, що причини того й іншого належать до компетенції інституціонального аналізу. Повернення до традиції, до апробованих стандартів дії тут межуватиме або вступатиме в майже непрогнозовані поєднання із похапцем винайденими або із легкістю сприйнятими й спростовуваними конвенціями.

      У третьому сегменті вирішальним способом пристосування до насичених можливостями, непевністю та ризиками умов спільного існування стає продукування нових норм і правил. Саме він утворює простір розгортання інституціоналізаційної дії індивідів або спільнот індивідів. Типові обставини, що вимагають типових реакцій, тут виникають доволі рідко. Радше переважають поєднання передумов та умов індивідуальних і колективних дій індивідів, які досі не траплялися в їхньому досвіді. Успішність взаємодій та ефективність результатів таких взаємодій визначаються здатністю агентів пропонувати атипові відповіді на атипові виклики. Які норми, правила, конвенції встановлюють агенти, наділені інституціональною уявою, якою мірою зобов'язувальними ці настанови стають для них, якими є перспективи вкорінення таких дій і перетворення їх на сталі інституціональні комплекси — все це вимагає особливого емпіричного дослідження.

      Цілком  увиразнився, зрештою, й мегарівень інституціонального аналізу. Найвідоміші представники соціології не уникають питання щодо єдності соціології. Більш як півторастолітня історія розвитку цієї науки не сприяла кристалізації ЇЇ предмета або встановленню чітких демаркацій, які б відокремлювали ЇЇ від суміжних соціальних дисциплін. Проте й досі побутують сподівання на те, що створення єдиної теорії суспільства підтвердить поки ще латентну єдність соціології. Н.Луман був одним із останніх, хто наважився на створення теорії суспільства, наразившися при цьому на рішуче заперечення колег [23].

      Тим часом Е.Гіденс, котрий два десятиліття  тому оприлюднив працю з теорії конституювання суспільства, пропонує вивчати рівень наближення суспільств до деякої інституціональної  моделі сучасного суспільства. Суспільства, на його думку, мають мегаструктуру, яку він називає "інституціональними вимірами". Якщо схарактеризувати ці виміри з погляду їхньої розвиненості й зрілості, можна сформулювати судження стосовно рівня наближення конкретного суспільства до того типу, який саме й називають "сучасним", або "суспільством модерну". Міркуючи про суспільство модерну на відміну від традиційного суспільства, Е.Гіденс вважає, що йому властиві такі взаємозалежні виміри: а) капіталізм ~- система конкурентних відносин між капіталами, а також між капіталом і формально вільною працею, що набуває форми експансіоністської ринкової економіки із класами як головними елементами соціальної структури суспільства; б) індустріалізм — використання різноманітних джерел енергії, машин і технологій для виробництва матеріальних благ; в) спостереження за поведінкою індивідів у політичній і публічній царинах, безпосередній та опосередкований контроль за людьми й поширенням інформації; г) централізований контроль за засобами насильства (зброєю та військовим спорядженням) [24].

      Словники, що задовольняють вимоги вичерпного опису й переконливого пояснення кожного із сегментів, не можуть не відрізнятися в описаних чотирьох випадках. Але класична традиція, її сучасні інтерпретації й модифікації уможливлять виявлення спільності походження усіх словників. Протиставлення "старого" і "нового" інституціоналізму не обтяжене відмовою від наступності в еволюції соціологічної уяви.

      Література 

1. Alexander J.C. The Centrality of the Classics // Social Theory and Sociology. The Classics and Beyond / Ed. by St.P.Terner. - Cambridge (Mas.), 1996. - P. 21-38.
2. НортД. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. - М., 1997.
3. Cortell A.P., Peterson S. Limiting the Unintending Consequences of Institutional Change // Comparative Political Studies. - 2001. - Vol.34. - № 7 (September). -P.768-799. Fligstein N., Sweet A.S. Constructing Polities and Markets: An Institutionalist Account of European Integration // American Journal of Sociology. — 2002. — Vol.107. — № 5 (March).-P. 1206-1243.
4. Scott W.R. Institutions and Organizations. - Beverly Hills (CaL), 1995; Fligstein N. The Architecture of Markets: An Economic Sociology of Twenty-First Century Capitalist Societies. — Princeton (N.J.), 2001. — P.274; НуреевР.М. Теории развития: институциональные концепции становления рыночной экономики // Вопросы экономики. — 2000. — №6.-С. 126-145.
5. Чернецький Ю. Сучасний інституціоналізм як напрям соціологічного теоретизування // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2003. — № 2. — С. 33-45.
6. Куда идет Россия? Кризис институциональных систем: век, десятилетие, год. Международный симпозиум, 15-16 января 1999 г. / Под ред. Т.И.Заславской. — М., 1999.-С. 431.
7. Кирдина С.Г. Институциональные матрицы: макросоциологическая объяснительная гипотеза// Социологические исследования. — 2001. — № 2. — С.13-23; Экономическая социология. — htpp://www.ecsoc.msses.ru
8. Кирдина С.Г. Социокультурный и институциональный подходы как основа позитивной социологии в России // Социологические исследования. — 2002. — № 12. — С.23-32.   
9. Головаха Є., Паніна Н. Пострадянська деінституціоналізація й становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001. - № 4. - С. 5-22.
10. Стегній О. Інституціоналізація екологічних інтересів у суспільстві соціогенних ризиків. - К., 2002.
11. Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2003. — № 1. — С. 5-23.
12. Іващенко О. Новий інституціоналізм в економічній соціології: теоретичні підвалини дослідницьких можливостей // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2003. — №1.-С. 60-70.
13. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. — М., 1991.-С.405.
14. Цит. за: Бибиков А., Гавриленко С. Российская социология: автономия под вопросом // Логос. - 2002. - № 5/6. - www.rus.ru/logos/ 2002/5/soc.html
1. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2003, 4 -                           19і і
15. GiddensE. New Rules of Sociological Method. - N.Y., 1976.
16. Mead G.H. On Social Psychology. - Chicago; L, 1964. - P.20, 249-251.
17. Talcott Parsons on Institutions and Social Evolution / Ed. by L.Mayhew. — Chicago, 1982.
18. Parsons T. The Concept of Society: the Components and their Interrelations // T.Parsons. Societies: Evolutionary and Comparative Perspectives. — Englewood Cliffs (N.J.), 1966. - P.5-29.
19. Селигмен А. Проблема доверия. — M., 2002. — С.18.
20. Beck U. Risk Society: Towards a New Modernity. — L.; Newbury Park, 1992.
21. Бауман 3. Индивидуализированное общество. — M., 2002.
22. Цит. за: Ваитап Z. In Search of Politics. - Stanford (Cal.), 1999. - P.136.
23. Вагнер Г. Социология: к вопросу о единстве дисциплины // Теория общества. Фундаментальные проблемы / Под ред. А.Ф.Филиппова. — М., 1999. — С.236-260.
24. GiddensA. The Consequenses of Modernity. - Stanford, 1990. - P. 55-63.