Соціологія в Україні:історичний аспект

  Значний внесок у розвиток соціологічної науки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ, учень Платона, Аристотель (384-322 до н. е.). Він започаткував логіку, психологію, політику, інші галузі знання, залишивши у спадщину вчення про суспільство, державу і владу. Його основними творами у протосоціологічному контексті можна вважати “Політику”, “Етику”, “Риторику”. За Аристотелем, першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Держава є об’єднанням родових громад. Інший основний елемент будь-якої історичної держави – рабство. Жодна держава, за Аристотелем, немислима без панів і рабів.

 За середньовіччя формою  соціальної і політико-правовї теорії стали єритичні рухи народних мас (богоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики християнства, виражали соціальний протест проти існуючої католицької церкви та феодально-кріпосницького ладу. Яскравим прикладом є вчення Марселія Падуанського (1280-1343). Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники середньовічного гуманізму Аліг’єрі Данте (1265-1321), Франческо Петрарка (1304-1374), Леонардо Бруні (1370-1444), В. Лоренцо (1407-1457) та ін. Проте в цілому середні віка – це період спаду в історії політичних, соціальних і правових вчень порівняно з античним світом, що було зумовлено догматичним тиском, насамперед з боку католицтва, схоластичністю, метефізичністю свідомості [17].

   Проте слід зауважити, що у своїй історії, соціологія переплітається з філософією. Мова, зокрема, йде про такий розділ філософії, як соціальна філософія, яка має чимале соціологічне забарвлення. Водночас теоретична соціологія має елементи соціальної філософії. Деякі спеціалісти цілком слушно вважають соціальну філософію вищим теоретичним рівнем соціологічного знання. Соціальна філософія конструює загальні принципи соціального буття, закони його функціонування і розвитку, які становлять логічну основу соціології. Крім того, через соціальну філософію в соціологію переходять і загальні принципи буття (онтологія) і загальні принципи пізнання (гносеологія, логіка, методологія). Отже, кордони між філософією і соціологією є нечіткими. Філософія через соціальну філософію глибоко проникає в соціологію і стає, по суті, частиною її теоретичної системи.

3.  Основоположники соціології

Всі основоположники наук, що виникли в XVII-XIX ст., були видатними філософами. Прийнято вважати основоположниками соціології трьох великих філософів: Карла Маркса, Макса Вебера  і  Еміля Дюркгейма. Хоча К. Маркс і М. Вебер не вважали соціологію наукою окремої від соціальної філософії, то вони сформулювали її основні положення [11].

Сім видатних соціальних філософів - основоположників соціології. Список починається з французького філософа Сен-Сімона Клода Анрі (1760-1825 рр.) [10,128]. Останні роки свого життя Сен-Симон присвятив розвитку соціальної філософії, соціалістичної утопії і формуванню нової науки - соціології. Одним з основних його праць є «Нарис науки про людину» (1813-1816 рр.). Він не тільки вперше висловив думки про науковому дослідженні людини як соціальне явище, назвавши нову науку соціальної фізикою, а й розкрив ряд теоретичних положень, що відбивають соціальну дійсність: про розходження і протилежності між містом і селом, між особами розумової та фізичної праці і т. д . Він, разом з французькими істориками, розкрив соціально-класову структуру суспільства, роль промисловості та наукового пізнання у розвитку суспільства. Особливо підкреслював роль соціальної фізики (соціології) для переходу суспільства від метафізичної фази до позитивної та забезпечення основи нового світського морального порядку. Він вперше ввів термін «індустріальне суспільство», що з'являється при переході до позитивній фазі, в рамках якої відбувається поєднання технологій з формами соціальної організації, які вдосконалюються на основі наукового пізнання соціальної дійсності.

Більш системний виклад концепції  Сен-Симона про народженої ним нової  науці міститься в роботах  іншого французького соціального філософа Огюста Конта (1798-1857 рр..).Який вводить поняття «соціологія» замість терміна «соціальна фізика», хоча в деяких випадках він його продовжує використовувати , як і Сен-Симон, у якого Конт працював особистим секретарем протягом 11 років [13].

Конт особливо підкреслював і обгрунтував позитивізм . Позитивна філософія базується на емпіричному, дослідному знанні, а не на уяві і здогадах. Він висунув соціологічний проект, суть якого полягає в тому, що розвиток суспільства має визначатися новою наукою - соціологією, вона повинна служити основою діяльності мислячої частини суспільства для його радикального реформування. Метою реформування він вважав досягнення порядку і прогресу, «гармонії між цілим і частинами соціальної системи». Згідно Конту, суспільство в «позитивному» віці - це етап «надійного» знання, нового раціонального уряду і «релігії гуманізму». На цій стадії суспільство буде управлятися промисловцями і банкірами, які будуть навчатися, і управлятися соціологами. Конт ввів нові важливі поняття в соціологію: соціальна динаміка і соціальна статика. Соціальна динаміка відображає механізми розвитку і функціонування суспільства, соціальна статика розкриває структуру суспільства і взаємини її елементів [13,103].

Безпосереднє відкриття  основних законів функціонування і  розвитку суспільства належить німецькому мислителю, філософу і економісту Карлу Марксу (1818-1883 рр.). Він дав методологічні засади вивчення соціального життя і глибоко розкрив взаємозв'язок людини і суспільства. Нині в нашій країні в деяких виданнях можна зустріти критику «марксизму». Остання взято мною в лапки тому, що часто цією критикою займаються люди, які не знають марксизм. Для них марксизм - це положення не кращих робіт, підручників з марксизму-ленінізму, широко видавалися за радянських часів, у яких вчення класиків спотворювалося, використовувався в інтересах вищого класу радянського суспільства. Марксизм розкрив, що з кожною стадією розвитку економічної формації, тобто з кожним новим способом виробництва, людина стає більш вільним, менш відчуженим від засобів виробництва і результатів праці, від влади, від духовної культури і, відповідно, від інших людей [16].

Значний вплив на становлення  соціології зробили праці англійського соціального філософа Герберта Спенсера (1820-1903 рр.).У своїй першій головній праці «Соціальна статика» ( 1850 р .) Він висунув ідею економічного індивідуалізму і показав себе прихильником вільного ринку. У своїх подальших роботах, в тому числі «Людина проти держави» ( 1884 р .) Доводив, що на процес соціального розвитку вирішальний вплив справляє боротьба за існування і можливість для виживання, що в розвитку соціальної системи, як і в інших системах, йде диференціація та інтеграція. Важливою позитивною стороною його досліджень є те, що він першим запровадив систематичне використання структурно-функціонального аналізу.

Французький соціальний філософ  Еміль Дюркгейм (1858-1917 рр..) стверджував, що умовою, необхідною для перетворення соціології в самостійну науку, є наявність особливого предмета і відповідного методу. Цим предметом він вважав особливу реальність, якої не займалася до цього часу жодна з існуючих наук. Її основу складають соціальні факти, не зводяться ні до економічних, ні до психологічних, ні до фізичних і т. п. фактами дійсності, і що володіють поруч самостійних характеристик. Їх головні ознаки - об'єктивне, незалежне від індивіда існування і здатність чинити на індивіда тиск, штовхаючи його на ті чи інші вчинки. Його основні праці: «Про поділ суспільної праці» ( 1893 р .), «Правила соціологічного методу» ( 1895 р .), «Самогубство: соціологічний етюд» ( 1897 р .). У першій з перерахованих робіт він говорить про аномію як вимушеному працю, не регульованому суспільством чи соціальними цінностями. Надалі він розкриває сутність аномії як такого стану суспільної свідомості, коли існували соціальні цінності, соціальні норми заперечуються, а нові суспільство ще не виробило [1]. У «Самогубстві» на основі вторинного аналізу офіційної статистики Дюркгейм розкриває соціальну сутність цього акту і його типи. Дана робота - друге після праці молодого Енгельса узагальнення великого соціологічного дослідження, проведеного в XIX ст.

Німецький соціальний філософ  та історик Макс Вебер (1864-1920 рр..), Поряд  з Марксом і Дюркгеймом, є найвидатнішим  засновником соціології. Він вважав, що найбільш важливим у вивченні суспільства  є логічне розуміння соціальних процесів та їх наукове пояснення. В  історію виникнення і розвитку соціології Вебер увійшов як основоположник розуміючої соціології і теорії соціальної дії. Він вважав, що наука повинна  розуміти і пояснювати соціальний процес як сукупність дій людей, їх прагнень і мотивів дій. Важливе місце  в роботах Вебера посідає проблема цінностей - моральних, політичних, естетичних, релігійних та інші, які визначаються історичною епохою та направляють інтереси людей, їх соціальні дії. У теорії соціальної дії Вебер розглядає  співвідношення емпіричного і теоретичного рівнів пізнання [2]. Його вчення про ідеальні типи може слугувати методологічною установкою соціального пізнання та вирішення практичних проблем. Вебер у своїх роботах, найважливішими з яких є «Протестантська етика і дух капіталізму (1904-1905 рр..),« Про категорії розуміючої соціології »( 1913 р .), «Господарство і суспільство», видані після його смерті в 1921 р..

РОЗДІЛ 2.

ТЕОРЕТИЧНІ АСПКТИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ В УКРАЇНІ ТА ЇЇ

СУЧАСНИЙ СТАН.

2.1.    Початок  української соціології

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х  роках XIX ст. дослідженнями Женевського  гуртка українських учених, праці  яких друкувалися найчастіше в тамтешньому  журналі «Громада».

Учені, які досліджують  особливості тогочасної української  соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження  здебільшого певною мірою трансформували ідеї  О. Конта,       Г. Спенсера, К. Маркса, виявляючи при цьому обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, орієнтації до вироблення власних соціологічних теорій, хоч окремі оригінальні ідеї вони висловлювали.

Так, у соціологічних студіях  публіциста, економіста, соціолога  Сергія Подолинського (1850—1891) сусідили марксистські  і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С.Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для боротьби з навколишньою природою. Водночас і умови боротьби з природою стануть однаковими для різних груп людей. У свою чергу зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовираження талантів.

С. Подолинський значну увагу  приділяв аналізові соціального  становища різних груп людей, причин соціальної диференціації (їх убачав у  привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності  (залежить від національної належності особи). Ці думки висловлені у праці «Ремесла і фабрики на Україні» [17].

Серед вчених-дослідників  українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать  Михайла Драгоманова (1841—1895), який чимало уваги приділяв перспективності  історичного поступу України  і можливості її самостійного існування  на європейській  терені. Національне  питання він вважав одним із найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод, під  якими розумів всенародне земське  представництво з контролем за діями  виконавчої влади і недоторканими  свободами особи, слова, товариств. На його думку, політичні та національні  інтереси російського населення  у найкращий спосіб можуть бути забезпечені  тільки за повної децентралізації управління економічним та культурним життям. Він обґрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. На підтвердження  цього Драгоманов наводить факт, що в Європі з часів Великої французької  революції всі перевороти саме тому і не досягали найближчої мети, бо самодержавство королів змінювало самодержавство парламентської більшості, залишаючи  недоторканою і навіть удосконалюючи  централізовану бюрократичну машину управління країною.

Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських держав. Йому була близькою соціальна  проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у  розвитку людства, через які суспільство  має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності «всесвітньою правдою», яка допомагала б кожній нації  рухатися шляхом історичного поступу, бо лише одна думка про національність і про її важливість може бути причиною насилля над людьми і «великої неправди». Тому відстоював рівні права  осіб будь-якої національності.

Один із найвідоміших у  минулому вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги не один якийсь момент, а всю сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людських суспільств, стабільності й розвитку порядку в різні епохи [16]. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також всіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

У своєму підході до соціології як системи наукового знання Ковалевський дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, згідно з якою психологія є галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика, політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. У свою чергу ці науки повинні спиратися на ті загальні закони співіснування і розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств. Однак соціологія повинна не запозичувати у конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги різноманітні людські відчуття і потреби.

Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом чи перетворюють його на хаос. Він стверджував, що не існує єдиного визначального  соціального чинника. Говорити про  головний фактор — те саме, що говорити про ті краплі річкової води, які  своїм рухом зумовлюють переважно  її течію. Соціологічна теорія Ковалевського  — явище складне, різноманітне, органічно  пов'язане з його історичними  дослідженнями.

Відомий вчений Володимир  Антонович (1834—1908) використовував свої історичні, етнографічні, археологічні знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки  натовпу, чинників соціального розвитку. Він є одним із перших вітчизняних  дослідників, які пов'язували назву  «Русь» із слов'янським племенем полян, і всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказує на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише утверджувати наступність історичного минулого і сьогодення, а й певною мірою самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіальне поділеного між Австро-Угорщиною та Росією.