Соціологія в Україні:історичний аспект

Учень Антоновича Михайло  Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведене вивченню історії Київської  Русі, України, історичного процесу  взагалі, проблемам генезису східнослов'янських  народів. На особливу увагу заслуговують соціологічні погляди Грушевського щодо питання виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні  та Росії.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — поч. XX ст. Іван Франко (1856—1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, немало роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу й автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Видатний вчений-економіст  М. Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією із стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальної обстановки, яка задовольняла б людські потреби.

Значний вплив на суспільну  думку на початку XX ст. мали ідеї державності  та історичного поступу України. На думку історика, політолога, соціолога  В'ячеслава Липинського (1882—1931), політичний ідеал для України — правова «трудова» монархія у формі гетьманату [1]. Українську націю можна сконсолідувати на базі «територіального патріотизму», тобто шляхом пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження. А ідея української державності — той фактор, який повинен забезпечити національну єдність усіх верств українського суспільства на ґрунті компромісу між ними.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних  українських вчених. Але в їх працях досліджувалися лише окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит  новітньої соціологічної методології, системного бачення комплексу соціологічних  проблем. І все ж у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Спрощені трактування поступалися  місцем диференційованим, більш самодостатнім  концепціям. Формувався власне соціологічний  апарат. Почалася системна робота з  питань методології і техніки  досліджень. Нові соціологічні ідеї, які  проростали в Європі, знаходили благодатний  ґрунт і в Україні.

     2.2.    Розвиток української соціології у XX ст.

Розвиток соціологічних  пошуків та емпіричних досліджень в  українській соціології XX ст. був  вкрай суперечливим і неоднозначним. Це пов'язано, без сумніву, з об'єктивними  умовами, за яких розвивалася наука  в Україні.

 В історії розвитку  української соціології у XX ст. можна виділити чотири періоди:

• 1921 — 1929 рр. — становлення українських соціологічних студій, дослідження соціальних проблем українського суспільства;

• 1930 — 1957 pp. — фактична заборона наукових пошуків в українській соціології, викликана періодом "догматичного" комунізму" та "сталінізму";

• 1958 — 1986 рр. — період часткового відродження української соціології, пов'язаний насамперед з хрущовською "відлигою";

• з 1987 р. — сучасний період розвитку соціології в Україні [6,253].

З самого початку розвитку соціології спочатку в Радянській Росії, а потім і в СРСР відбувалося  фактичне підведення науки під засади марксизму. З цією метою Раднарком  у 1918 р видав постанову про  створення соціалістичної академії суспільних наук, проте створити спеціалізований  науковий соціологічний заклад не вдалося. Фактично уся пошукова і дослідницька робота в галузі соціології в Україні  у 20-х pp. зосередилась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). На соціально-економічному відділі ВУАН функціонувала єдина у той час кафедра соціології в Україні, яку очолював   Б. Кістяківський (1918 — 1920), проте після смерті ученого кафедра по-суті припинила свою діяльність. На базі ВУАН діяв також очолюваний  К. Грушевською Кабінет примітивної культури, що досліджував проблеми генетичної соціології. 31926 p. Кабінет видавав щорічник "Первісне громадянство в Україні" ,де публікувалися праці К. Грушевської, Ф.  Савченка, але доступу до широкого загалу вони не мали.

Надія на створення спеціалізованого соціологічного закладу з'явилася  після повернення у 1924 р. до України  М. Грушевського, який ще 1919 р. в еміграції  створив Український соціологічний  інститут Учений мав намір офіційно відкрити цей заклад в Україні, проте  під тиском партійних ідеологів  цю ідею втілити у життя не вдалося [3]. Грушевському довелося обмежитися відкриттям дослідної кафедри історії України, яку він і очолив, щоправда при кафедрі функціонувала секція методології та соціології.

Роль соціологічного інституту  по-суті почала виконувати Асоціація  культурно-історичного досвіду, відкрита у 1925 р, яку становили три структури  — культурно-історична комісія, комісія історичної писемності та кабінет примітивної культури, що діяли на базі ВУАН. Основні соціологічні питання, що досліджувались Асоціацією, стосувалися насамперед генетичної соціології ,а також дослідження українського фольклору.

У цей же час відбувається процес становлення соціальної інженерії  — одного із видів прикладної соціології, мета якої — вплив на поведінку  людей з метою розв'язання певних соціальних проблем. Прикладна соціологія розвивалась передусім у межах  Всеукраїнського інституту праці (Харків), який очолював Ф. Дунаєвський. Цей інститут вів активну наукову  роботу, його дослідники розробили  і з успіхом використовували  тексти профвідбору та профорієнтації.

В кінці 20-х pp. XX ст. почався процес активного впровадження у радянську соціологію марксистських ідей, пов'язані насамперед з популяризацією праць М. Бухаріна "Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології" (1921), Л. Садинського "Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію" (1923),С.Оранського "Основні питання марксистської соціології" (1929) та ін.

Ідеологічне спрямування  марксизму в радянській соціології партійні ідеологи та функціонери намагалися доповнити відкриттям соціологічних  студій марксистсько-ленінського характеру. На початку 30-х pp. розрізнені марксистські соціологічні та інші наукові гуртки було об'єднано у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН).  Слід зазначити, що на той час альтернативні до марксистського напрямки соціологічних досліджень в Україні уже було ліквідовано. Деякі українські соціологи змушені були емігрувати, інші припинили свої наукові пошуки, обмежившись популяризацією ідей Маркса та Леніна [11].

У середині 30-х pp. навіть марксистсько-ленінська соціологія по-суті виявилась непотрібною партійно-номенклатурній верхівці. Соціологічні теорії не вписувались у рамки історичного матеріалізму, а практичні дослідження могли викрити факти об'єктивної радянської дійсності. З цього часу соціологію визнають "буржуазною псевдонаукою" , а спроби започаткувати соціологічні студії чи вести емпіричні дослідження піддавались жорстким репресіям. Таким чином, соціологія як самостійна теоретична і прикладна наука більш ніж на двадцять років фактично припинила своє існування в СРСР і в Україні зокрема.

Лише наприкінці 50-х —  на початку 60-х pp. починається часткове відродження соціології в Україні. Звільнившись від сталінського догматизму соціологія в СРСР відновила насамперед своє прикладне, а згодом і теоретичне значення. Розвиток  НТП вимагав точних даних щодо стану економіки з метою побудови перспектив її розвитку [15]. Важливим стало дослідження умов праці робітників, демографічних та екологічних проблем.

З метою вирішення цих  питань у 1958 р. в СРСР виникла Радянська  соціологічна асоціація, а через  десять років — відділ конкретних соціологічних досліджень на базі Інституту  філософії АН СРСР. В Україні відповідна структура була створена наступного року на базі Інституту філософії  АН УРСР. Поновлюється видавництво  часопису "Філософська та соціологічна думка", котрий було засновано ще 1927 р. Коло соціальних проблем, що досліджувалося радянськими соціологами у той  час було достатньо різноманітним  і стосувалось соціології праці, економічної соціології, соціології міста, соціології сім'ї та шлюбу. Результати соціологічних пошуків знайшли своє відображення у відповідних довідниках - двотомнику "Соціологія в СРСР" (1966) та "Соціологія на Україні" (1968).

Проте, як теоретична, так  і прикладна соціологія того часу мали широке коло проблем. Соціологічна наука так і не звільнилася  до кінця з під тиску марксистсько-ленінської ідеології, дослідження проводилися  в обмежених рамках, соціологічні служби не мали коштів на закупівлю  сучасного обладнання, катастрофічно  не вистачало кваліфікованих кадрів, по-суті були втрачені зв'язки із зарубіжною наукою — її теоретичні доробки  були майже невідомі в Радянському Союзі. До того ж у 70-х pp. розпочався новий ідеологічний наступ на соціологію, працівники Інституту соціологічних досліджень були звинувачені у насаджувані буржуазної ідеології. Таким чином, незважаючи на певні зрушення у сфері теоретичних та прикладних досліджень повного відродження соціології у радянські часи фактично не сталося.

Лише наприкінці 80-х pp. у зв'язку з політичним та ідеологічним оновленням радянського суспільства складаються умови для того, щоб соціологія зайняла належне їй місце у системі наукових знань. Склались передумови не тільки для наукових пошуків чи прикладних досліджень у сфері соціологічного знання, а й для інституціонального оформлення науки. Так, уперше в Україні у 1990 р. було створено самостійний Інститут соціології в систем Академії наук, ідею заснування якого виношував ще М. Грушевський. Головним предметом досліджень інституту, який очолив академік Ю. Пахомов стали проблеми національного відродження України, побудови демократії, узагальнення наукового досвіду видатних соціологів-попередників як українських, так і західних. У цьому ж році створюється і Українська соціологічна асоціація, завданнями якої стало визначення пріоритетних напрямків розвитку вітчизняної соціологічної науки, а також налагодження контактів із зарубіжними ученими та організаціями.

Важливе значення мало прийняття  у 1993 постанови Міністерства освіти України про надання соціології статусу базової навчальної дисципліни в державних вищих навчальних закладах. З цього часу соціологія є обов'язковим предметом, що вивчається у вузах України III — IV рівня акредитації. Вивчається дисципліна і у більшості  вузів І — II рівня акредитації. За роки незалежності кілька сотень вузів  України відкрили на своїх базах  спеціальність "соціологія", де готуються  бакалаври, спеціалісти і магістри. На сьогоднішній день в Україні працює більше ста вчених з науковими  ступенями "кандидат" і "доктор соціологічних наук" [19].

Велике значення має висвітлення  теоретичних соціологічних проблем  у статтях, монографіях, посібниках. На сьогоднішній день в Україні видано близько сотні посібників та підручників, серед яких "Соціологічна думка  України" за ред. Захарченка М. В. та Бурлачука В. Ф., "Курс теоретичної соціології" за ред. А. О. Ручки та В. В. Танчера, "Соціологія: наука про суспільство" за ред. Андрущенка В. П. та Горлача М. І., "Соціологія. Підручник для вузів" за ред. Городяненка В. Г., "Соціологія: курс лекцій" за ред. Пічі В. М., "Соціологія. Загальний курс" Лукашевича М. П. та Туленкова М. В. та багато інших. Велике значення мало й заснування та видавництво науково-теоретичного часопису "Соціологія: теорія, методи, маркетинг".

Про розвиток соціології в  Україні свідчить також різке  збільшення різних соціологічних асоціацій  та служб, центрів соціологічних  досліджень, серед яких найбільш відомими є Інститут соціології, Центр досліджень                    О. Разумкова, центр "Соціс", "Демократичні ініціативи" КМІС та багато інших [21].

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому  та практичному житті, потрібні час  і подолання соціально-економічних  труднощів, які на початку XXI ст. переживає  українська держава. Низку різноманітних  теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація  освіти. Необхідне справді наукове  застосування соціології у різних галузях  суспільного життя, очищене від  намагань маніпулювати громадською  думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень». Цьому  мала б сприяти реалізація Указу  Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки  в Україні», з яким передбачено  започаткування державних наукових програм у галузі соціології, створення  банку соціологічних даних, розвиток соціологічних і соціально-психологічних  служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних  знань серед населення [20].

Проте і на сьогоднішній день соціологія в Україні перебуває  тільки на початковому етапі свого  розвитку, іде лише створення науково-теоретичної  бази та становлення національних соціологічних традицій. Українська соціологія ще не вирішила низку проблем, серед яких можна визначити нестачу кваліфікованих кадрів, відсутність стабільних зв'язків з провідними західними ученими та асоціаціями, недостатнє фінансування з боку держави.

ЛІТЕРАТУРА

1. Осипов Г. В. Соціологія. М., 1990. Основи соціології. Під загальною редакцією А. Ефендієва. М., 1993.
2. Основи прикладної соціології. Т. I-II / Под ред. Шереги Ф.Е., Горшкова М.К. М., 1995.
3. Фролов С.С. Соціологія: Підручник для вищих навчальних закладів. М: Логос, 1998.
4. Тощенко Ж.Т. Соціологія. Загальний курс. М., 1994. С. 21
5. Радугин А.А., Радугин К.А. Соціологія: курс лекцій. - 3-е изд., Перераб. і додатк. - М.: Центр, 2001. - 224с.
6. Кравченко А.І. Соціологія: Підручник для вузів. - М.: Академічний проект 2000. - 382с. - («Gaudeamus»)
7. Маршак А.Л. Загальна соціологія: (Серія «Вища професійна освіта». - Ростов н / Д: Фенікс, 2004. - 384с.
8. Гоберн Н. Історико-філософський процес становлення соціологічного знання. М., 2001. - 219 с.
9. Зборівський Г.Є. Історія соціології. М., 2003.
10. Капітонов Е.А. Історія і теорія соціології. М., 2000. - 639 с.
11. Карєєв Н.І. Вибрані статті з соціології. СПб, 2008.
12. Конт О. Дух позитивної філософії. Тексти з історії соціології XIX-XX вв.М., 1997. - 512 с.
13. Огюст Конт і позитивізм = Auguste Comte and positivism / Мілль Джон Стюарт; Пер. Спиридонов І.І.М., 2007. - 170 с.
14. Захарченко М.В. та інші. Історія соціологи від античності до початку XX ст. Київ, 1993.
15. Руденко І.П. Соціологія XX ст.. - Харків, 1996.
16. Социология. Наука об обществе. Учебное пособие/Под ред.