Столица и провинция : особенности социокультурной дифференциации

 

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………….….. стр. 2

Розділ 1. Соціологічні аспекти вивчення міста та провінції……….….стр.4

1.1 Місто як соціокультурна спільнота в соціологічних теоріях……………………………………….……………………….…….стр.4

1.2. Життєдіяльність у провінції у зарубіжних та вітчизняних поглядах………………………………………..…………………………...стр.8

Розділ 2. Особливості соціокультурної диференціації в сучасному суспільстві………………………………………………………………… стр.12

2.1. Характерні риси соціокультурного стану столиці та провінції…………………………………………………………………….стр.12

2.2. Основні шляхи взаємодії соціально-культурних процесів столиці та провінції………………………………………………………………………..

Висновки…………………………………………………………………стр.27

Список використаних джерел ………………………………………..стр.29

 

                                         Вступ

Соціокультурне середовище є складною структурою соціальних, матеріальних і духовних умов, в яких реалізується діяльність людини.  Багато дослідників під соціокультурним середовищем розуміють систему ключових факторів, що визначають розвиток людини. Це: природне середовище, суспільно-політичний лад, засоби масової інформації, школа, заклади культури, люди, які впливають на культурні й освітні процеси, а також випадкові події.

Актуальність теми дослідження пов’язана з відродженням суспільного інтересу до питань, пов'язаних з історичною пам'яттю і культурно-історичною спадщиною, розумінням безперервності соціокультурного процесу в часі. Одним з цікавих питань стає вивчення соціокультурного середовища столиці і провінції та його диференціація.

Соціокультурний простір міста чи провінції є просторовим середовищем, що конструюється людиною. Соціокультурний простір включає соціум, символи  і цінності, комунікацію і інформацію.

Об’єктом дослідження є соціокультурне середовище міста та провінції.

Предмет дослідження —  особливості соціокультурної диференціації столиці та провінції в сучасній Україні.

Метою дослідження є порівняння особливостей способів життя та рівня культурного розвитку людей у місті та селі.

Задачі:

1. Ознайомитися з соціологічними теоріями стосовно соціокультурного стану міста та села.
2. Проаналізувати зарубіжні та вітчизняні погляди на життєдіяльність у столиці та провінції.
3. Визначити риси соціально-культурного стану столиці та провінції.
4. Порівняти особливості життя у місті та селі.
5. Визначити основні шляхи взаємодії соціокультурних процесів у столичному та провінційному суспільстві.

Основні поняття:

Місто — населений пункт з розвинутою інфраструктурою та комунікаціями, значний за розмірами, чисельністю і густотою населення, зайнятого переважно в неаграрних сферах діяльності.

Село — конкретна соціально-просторова форма існування суспільства, місце, де населення зайняте переважно аграрною працею.

Столичне місто — головне місто держави, адміністративно-політичний центр країни. Зазвичай є місцем перебування центральних, парламентських та судових закладів. 

Провінція — це адміністративно-територіальна одиниця,віддалений від столиці населений пункт. конкретна соціально-просторова форма існування суспільства, місце, де населення зайняте переважно аграрною працею.

Урбанізація — соціально-економічний процес зростання міст, міського населення, поширення міського способу життя на все суспільство.

Соціокультурне середовище — складноорганізоване, багаторівневе утворення, складові якого мають відносну функціональну автономію.

Соціокультурна диференціація — розділення соціального та культурного середовища за типом суспільства. Явище, безумовно пов'язане з соціокультурною інтеграцією, як його функціональна альтернатива.

Урбанізація — глибоке якісне перетворення всієї системи розселення на основі розвитку промисловості, транспорту, засобів масової інформації, культурного і побутового обслуговування, поширення міського способу життя серед різних соціально-демографічних груп населення.

Соціокультурне середовище являє собою складноорганізоване, багаторівневе утворення, складові якого мають відносну функціональну автономію. Всі складові соціокультурного середовища об'єктивно перебувають у постійній зміні, отже, рух в соціокультурному середовищі є необхідною умовою його розвитку. Крім того, при описі соціокультурного середовища необхідно враховувати фактори часу і простору, що характеризують соціальне буття культури.

Соціокультурне середовище  провінції та великого міста має свої особливості, свої  відмінності та схожість. Це пов’язано з історичними особливостями  розвитку, динаміки та структури цих територіальних систем.

 Відмінність способу  життя міських жителів та селян  впливає і на те, що й культурні  цінності є різними. Культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей.

На нашу думку існує певна диференціація соціокультурного середовища столичного великого міста та провінції. У селі, на відміну від столичного міста, традиційно відсутні дуже багаті і дуже бідні. Сільське населення відрізняється від міського особливим укладом, родом і характером занять; рівнем кваліфікації праці (у робітників села він нижчий за рівень кваліфікації праці міських робітників); комфортністю життя, типом мислення, стабільністю норм і цінностей. У наслідок цього можна сказати, що селяни більш лояльні по відношенню один до одного. У столиці дуже швидкий темп життя, і не має вільного часу, щоб тратити його на інших, бо людям самим треба лізти по драбині вгору, аби вижити в цьому середовищі.

  
1. Соціологічні аспекти вивчення міста та провінції

1.1. Місто як соціокультурна спільнота в соціологічних теоріях

 

          Містом прийнято вважати населений пункт з розвинутою інфраструктурою та комунікаціями, значний за розмірами, чисельністю і густотою населення, зайнятого переважно в неаграрних сферах діяльності.

          Міста мають свою специфіку  зміни соціальних процесів, взаємодії  соціальних груп і їх членів. Але можна погодитись із таким  найбільш загальним визначенням: «Місто – територіально концентрована  форма розселення людей, зайнятих  переважно не сільськогосподарською  працею. Для міста характерні  різні види трудової діяльності  населення, соціальна і професійна  неоднорідність, своєрідний спосіб життя» [25; 16].

Основні дослідження міста формувались у межах чиказької школи (20—ЗО-ті роки XX ст.). Її лідери — Р. Парк, Л. Вірт — головне завдання вбачали у віднайденні механізмів просторової організації міста, уявляючи його соціальною лабораторією, в якій можна вивчати людську природу і зміст суспільного життя. Міську спільноту розглядали вони як мозаїку різних соціальних груп, кожна з яких претендувала на певну територіальну зону.

Р.  Парк був засновником урбаністичної єкології (єкологічний підхід до вивчення та аналізу міста). Він вважав, що місто — взаємне розташування і  взаємодія природних зон, кожна з яких має своє специфічне середовище і свою особливу функцію в міській економіці в цілому. В місті звичай витиснений громадською суспільною думкою, людина вимушена  жити, швидше, своїм розумом, ніж інстинктом або підкоряючись традиції.  В кожному крупному місті спадкові і традиційні соціальні бар'єри руйнуються.

На думку засновника Чиказької школи, місто являє собою ряд спеціалізованих здібностей індивідів, в межах якого діє принцип конкуренції. Спочатку місто виникло як спільнота індивідів, а потім поступово починає впливати на своїх членів як зовнішня сила, формуючи їх у відповідності з своїми цілями і інтересами. Унаслідок дії принципу конкуренції поступово створюється внутрішня структура міста. Рушійною силою цього процесу Чиказька школа вважала ріст і міграцію населення, без яких міста не могли б розвиватися і відтворювати себе [7; 176].

Л.  Вірт  вважав,що основну увагу треба приділяти не внутрішній, просторовій диференціації міст, а урбанізму як формі соціального існування. Урбанізація (лат. urbanus —міський) — соціально-економічний процес зростання міст, міського населення, поширення міського способу життя на все суспільство. Вірт стверджував, що великим містам столичного типу притаманна висока мобільність міських жителів; більший темп життя, ніж у селі; багаточисельні соціальні контакти, що носять не глибокий характер, що направлені на досягнення інших цілей, ніж на спілкування як самостійну цінність; міське життя приводить до безособовості та соціальної дистанції. За Віртом, у містах люди стають безцеремонними, байдужими, постійно відчувають неспокій і нервову напругу.

Теза Л. Вірта про урбанізм як спосіб життя менше стосується внутрішньої диференціації міст, ніж суті урбанізму як форми соціального існування. Теорія Вірта важлива тим, що визнає урбанізм не просто складовою частиною суспільства, а виразником і чинником впливу на природу широкої соціальної системи. Аспекти міського способу життя характерні для суспільного життя в сучасних країнах заглом, а не лише для діяльності тих, хто живе у великих містах. Водночас ідеї Вірта доволі обмежені, тому що засновані переважно на спостереженнях за життям американських міст, проте спрямовані на узагальнення стосовно урбанізму в цілому. Урбанізм не є однаковим повсякчас і повсюди [5; 552].

Г. Зіммель вивчав особливість міських форм життя, приділяючи особливу увагу основним формам соціальної взаємодії — соціальному розшаруванню, конкуренції, безтурботному ставленню до навколишнього середовища, соціальній диференціації тощо. Зіммель розкрив соціальні аспекти міського життя, функціональність міських контактів. Він визнавав безособовість (анонімність) міського життя, існування бюрократії, наявність раціональних процесів ринку як його головних елементів.

Зіммель вважав, що одним з головних факторів, що впливає на соціокультурне середовище індивіда, є мода. Мода передбачає прагнення людини до індивідуалізації та наслідування. Людина одночасно і відрізняє себе від інших, і стверджує свою приналежність до певного шару або групі.  

Неможливість моди без прагнення до індивідуалізації Зіммель доводить тим, що в примітивних суспільствах, що характеризуються максимальною соціальною однорідністю, де відсутнє прагнення виділитися із загальної маси, відсутня і мода. Причиною найширшого розповсюдження моди в сучасну епоху, на думку Зіммеля,  якраз і є процес розкладу старовинних, які приймалися на віру переконань, звичок, традицій, в результаті чого більш активними стають тимчасові, перехідні форми. Звідси засилля моди в мистецтві, в науках, навіть у моралі.

Чим більше місто, чим насиченіше життя, чим більший темп, як, наприклад у столичному місті, тим яскравіше прозираються модні тенденції в тій, чи іншій сфері. Таким чином, мода є одним з найвпливовіших факторів у розвитку та динаміці культури.

Населені пункти існують не відокремлено один від одного, а утворюють системи розселення — сукупності населених пунктів певної території, об'єднані різними видами зв'язків. Найбільш поширеною з таких систем є міська агломерація, яка є системою близько розміщених міських поселень, що з часом зростаються, які об’єднані між собою інтенсивним переплетенням господарських, трудових, культурних, соціально-культурних взаємозв’язків. Вона може утворюватися внаслідок посилення взаємозв’язків між приміськими поселеннями і великим містом, або внаслідок активного розвитку двох великих міст, або посилення взаємозв’язків у групі близько розташованих міст і селищ міського типу, які мають приблизно однакову людність. Першим ефект агломерацій визначив А. Вебер, на думку якого великі міські агломерації дуже привабливі для підприємств, оскільки там можлива економія на виробничих витратах [22; 21].

У дослідженнях міста, що розвивалися в рамках радянської науки, можна виділити два основні напрями: 1) ідеологізований, в якому переважаючими темами були соціалістичний спосіб життя в містах, проблеми «зближення міста і села»;  2) практичний, спрямований на забезпечення ефективності соціально-економічного планування і раціональної організації розселення міст .

 У цілому в теорії  і практиці розвиток міст розглядався  передусім як процес, необхідний  для досягнення загальних цілей  соціального і економічного розвитку  країни і аналізувався головним  чином в рамках соціально-економічної  географії.

          На сьогодні вивчення міста є добре розвинутою галуззю досліджень, в яких місто розглядається як особлива просторова форма організації соціуму.

Ми вважаємо, що дослідження міста має важливе значення для формування і зміцнення самосвідомості міського населення, підвищення активності її прояву, розширення сфери застосування зусиль самих жителів щодо вдосконалення їхнього міського соціокультурного середовища.

 

 

1.2.  Життєдіяльність у провінції у зарубіжних та вітчизняних поглядах

 

 Вивчення сутності та особливостей свідомості селянства як великої соціальної групи суспільства, її поведінки в умовах специфічної життя, зумовленої близькістю до природного середовища, характером виробничої діяльності і повсякденного побуту, вивчення ролі села в суспільстві та системах розселення, головних чинників, що впливають на його розвиток; визначення його підсистем, специфіки сільського стилю життя, особливостей сільської культури; аналіз соціальної та професійної структури населення — усе це важливо для дослідження сільського життя. [7; 180].

Провінціальному життю властиві: підпорядкованість праці ритмам природи, нерівномірність трудової зайнятості; тісне поєднання праці та побуту; невисока виробнича мобільність; різноманітний демографічний склад територіальних груп; трудомісткість праці у домашньому та особистому підсобному господарстві; сильний неформальний соціальний контроль, велике значення місцевих авторитетів; менш напружений ритм життя, простіші форми спілкування, ніж у місті; зв'язок з природним середовищем; дисперсність розселення (розкиданість як самих сільських населених пунктів, так і індивідуальних осель у них).

Однією з перших праць, яка розкривала предмет вивчення села, була монографія американця Ч. Гелпіна "Соціальна анатомія сільського суспільства" (1915), після якої формувалася відносно розвинута теоретична база для досліджень соціальних процесів у сільській місцевості на наступні десятиліття. Також цією галуззю соціології займалися такі дослідники, як А. Гелена, Ф. Знанецький, У. Томас, П. Сорокін, К. Циммерман тощо. Для них першочергово соціологія села формувалась як комплексна дисципліна, що включає в себе розділи багатьох гуманітарних наук (соціології, економіки, історії", юриспруденції тощо), тому що таким чином можна було пояснити соціальне життя селянина, тісно пов'язане з його виробничою діяльністю та безпосередньо природою [3].